Становлення організованого національно-визвольного руху

Встановлене в Україні загальноросійське губернське управління завдавало великої шкоди згуртуванню української нації, нівелювало українські губернії з російськими, посилювало шовіністичний поліцейський режим, створювало умови для поглинання української національної специфіки загальноросійськими порядками, покликаними викорінити виховану віками в українському народі козацьку вільнодумність.

Необхідно відзначити, що багато в чому російський царизм зумів досягти успіхів. Широкі народні маси після їхнього покріпачення були пограбовані й пригнічені не тільки соціально, а й духовно та морально. Проте зовсім знищити прогресивні національно-визвольні ідеї, українство як ідеологію царизму не вдалося. Незабаром після повстання декабристів в Україні з'являються нові прояви антисамодержавної і антиросійської боротьби.

Одним із центрів таємної політичної діяльності став Харківський університет. У ньому в 1826 р. склався вільнодумний гурток на чолі зі студентом-дворянином В. Сошальським і сином київського купця П. Балабухою. У ньому поширювалися визвольні та гуманістичні погляди, ідеї популярного тоді утопічного соціалізму. Гурток охопив близько 20 студентів, офіцерів, службовців. У ньому набрала сили пропаганда творів декабристів. На початку 1827 р. ще малодіяльна тоді група була викрита властями, а її учасники покарані.

У 1827 р. розгорнула діяльність група викладачів і студентів Ніжинського ліцею, очолених професором К. Шапалинським. Члени групи, що слідчі органи гучно називали «партією», поширювали визвольні ідеї, співали на зборах «Марсельєзу» і власні пісні, в яких містився заклик до знищення «гнилих уз самовладдя». У 1830 р. група теж була викрита, а учасники потрапили на заслання та під нагляд поліції.

Оригінальним бунтарем проти кріпосного рабства був виходець із кріпацької родини села Антополя (Калинівський район Вінницької області) Семен Олійничук (1798-1852). Схований батьками від поміщика, талановитий хлопець під чужим прізвищем закінчив Вінницьку гімназію і працював певний час вчителем. Лише у 1845 р. він звільнився від ненависного кріпацтва. Багато подорожуючи по Україні, щирий захисник пригноблених допомагав селянам писати скарги царю на своїх панів. Одночасно С. Олійничук написав чималий твір: «Історична розповідь природних або корінних жителів Малоросії Задніпровської, тобто Київської, Кам'янець-Подільської та Житомир-Волинської губерній про своє життя-буття».

He зважаючи на царистські ілюзії та релігійні погляди, Олійничук піддав сміливій критиці кріпосницькі порядки, за яких «дворянин міг продавати і навіть часто буває на собаку або худобу поміняти» кріпака. З особливою гіркотою автор характеризує кріпосників - вихідців із козацької старшини, які тяжко пригноблювали і знущались над «одноутробними своїми братами». Заарештований за свої погляди і перевезений, за наказом царя, до Шліссельбурзької фортеці, він у 1852 р. помер.

Нової сили й яскравого національного забарвлення набрав суспіль-но-політичний рух в Україні з появою в ньому справді могутньої історичної постаті, вихідця з низів пригнобленого народу, геніального поета і мислителя, палкого українського патріота Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861).

У часи жорстокої миколаївської реакції сформувалися погляди і пройшло майже все коротке життя великого сина України. Народився Шевченко 9 березня (26 лютого) 1814 р. в селі Моринцях (тепер Звенигородського району Черкаської області) у родині селянина-кріпака поміщика Енгельгарда. Незабаром родина переселилась у сусіднє село Кирилівку, де й пройшло дитинство Тараса, який рано осиротів, і пішов спочатку «до п'яного дяка в науку», «носити воду школярам» та читати Псалтир. Працював юний мрійник пастухом, а в 1828 р. П. Енгельгард взяв його до двору - козачком. Через рік він, разом з паном, переїхав до м. Вільно, а в 1831 р. потрапив до Петербурга. Виявивши у свого кріпака здібності до малювання, пан вирішив підготувати собі власного художника і віддав його в науку до «малярських справ» майстра Ширяєва. Юний художник розширює коло своїх знайомих, які прихильно поставилися до його таланту. Це були український художник Іван Сошенко, український письменник Євген Гребінка та видатні діячі російської культури Карл Брюллов, Василь Жуковський, Олексій Венеціанов. Вони організували викуп 24-літнього Шевченка з кріпацтва, розігравши в лотерею портрет В. Жуковського, змальований К. Брюлловим, за 2 500 рублів, та сприяли його вступу в 1838 р. до Академіїмистецтв.

Під час навчання Тарас не тільки успішно осягає й удосконалює художню майстерність, але багато читає, самотужки вивчає слов'янську та всесвітню літературу, мови, історію. Все це спричинило бурхливе зростання звільненого від неволі таланта, який захопився не лише образотворчим мистецтвом, а й поезією.

У 1836-1838 pp. з-під пера молодого поета виходять такі талановиті й захоплюючі твори, як «Причинна», «Катерина», «Тарасова ніч» та інші. У них автор з сердечним болем і безмежним співчуттям змальовує життя знедоленого народу України, романтику його історичного минулого. У 1840 р. вийшла у світ знаменита збірка перших його творів «Кобзар», що не тільки прославила на весь світ її автора, а й відкрила нову добу в житті українського народу, в історії його літератури.

Подорож по Україні у 1843-1844 pp. стала новим поштовхом до розкриття в поезіях Шевченка тематики з героїчного історичного минулого українського народу, до оспівування боротьби народу за звільнення від соціального й національного гноблення. Разом з тим у поета зроставгнівіненавистьдопоневолювачів,закликукраїнцямдо національно-визвольної боротьби.

Відчуваючи можливість своєї ранньої загибелі, у 1845 р. молодий поет у славнозвісному «Заповіті» звертається до рідного народу з проханням і закликом до боротьби за свободу.

У цьому - вся суть життя поета, весь його могутній світогляд борця за волю і незалежність рідного українського народу. He чужі йому й ідеї слов'янського єднання. У 1841 p., y післямові до щойно виданих «Гайдамаків», Т.Г. Шевченко писав з осудом про ворожнечу в минулому між козаками й поляками. Адже відомо, проголошував він, «що ми однієї матері діти, що всі ми слов'яни». 3 ідеями звільнення власного народу, оновлення життя і братання слов'янських народів ішов поет до майбутнього.

Закінчивши Академію мистецтв і здобувши звання некласного художника, Шевченко у квітні 1845 р. приїхав до України. Працюючи в Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів у Києві, що була створена з метою перегляду українських архівів, поет багато подорожує і робить численні замальовки. Він опановує демократичними ідеями, примножує зв'язки з багатьма однодумцями. Особливо його захопили ідеї діяча чеського і слов'янського відродження, словака Павла Шафарика про необхідність об'єднання слов'янських народів на основі демократії. Поет присвятив цьому видатному громадському діячеві та вченому поему «Єретик».

У написаних в Україні творах Тарас Григорович продовжує викривати жахи кріпосницького ладу. Особливо гостро і гнівно змальовано систему самодержавно-кріпосницького ладу в поемі-комедії «Сон» («У всякого своя доля»). А в поемі «Кавказ» показано колоритний образ Прометея - полум'яного борця, який уособлює безсмертя народу в його прагненні свободи. Своїм закликом «Борітеся - поборете!» Шевченко звав український народ до боротьби за волю.

Весною 1846 р. Тарас Шевченко познайомився з українським істориком, який жив згодом у Росії, ад'юнкт-професором Київського університету Миколою Костомаровим, котрий розповів йому, що в січні у Києві виникло таємне товариство, назване на честь просвітителів слов'ян Кирила та Мефодія і що воно спрямовує свої дії на боротьбу проти самодержавства, на єднання слов'янських народів, на визволення України. Позаяк ідеї товариства цілком імпонували поглядам Шевченка, він негайно вступив до його членів. Це була перша українська політична організація з яскраво вираженою національно-визвольною програмою.

Ідеї заснувати Кирило-Мефодіївське братство зародились у середовищі інтелігенції, яка групувалася навколо Київського та Харківського університетів. Його організаторами стали, крім М. Костомарова, чиновник канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора, педагог і вчений Микола Гулак та педагог і журналіст Василь Білозерський. Ряди братчиків поповнили також письменник і етнограф П. Куліш, етнограф і фольклорист О. Маркевич, дідич М. Савич, студенти О. Навроцький, I. Посяда та інші. Кількість членів братства досягла 12 чоловік, а зв'язаних з ним до 100 чоловік, які представляли Україну, Росію, Білорусію, Литву, Польщу, Чехію.

Братство мало політичну програму, викладену в написаній М. Костомаровим і М. Гулаком «Книзі буття українського народу» (Законі Божому). У цьому взятому в релігійну оболонку програмному документі й викладені такі основні ідеї, як необхідність ліквідації кріпосництва і національного гноблення слов'ян, а також їхнього об'єднання у федерацію парламентськихреспублік рівноправних слов'янських народів на зразок США. Висувалася думка провідної ролі українського народу в цьому союзі, яка обґрунтовувалася дещо романтичною інтерпретацією історії українського народу, зокрема періоду козацтва. Подібні ідеї ставилися також у «Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія» та в написаній В. Білозерським спеціальній «Записці».

Думками щодо слов'янського єднання братство Кирила і Мефодія пов'язувало свої витоки з програмними документами Товариства об'єднаних слов'ян, що свого часу приєдналося до декабристів.

Програмні вимоги кирило-мефодіївців і, хоч і дещо мрійні та ідеалістичні, плани їхнього досягнення ще знаходились у зародковому стані й базувались на нечітких ідеях. Якщо Т.Г. Шевченко, разом з його однодумцями М. Гулаком, О. Навроцьким, I. Посядою обстоювали радикальний, повстанський шлях намічених перетворень, то більша частина братчиків не виправдовувала цього. М. Костомаров, П. Куліш та інші дотримувались думки про вирішення культурно-освітніх і великих соціальних змін шляхом поступових реформ, пройнятих духом соціального й національного братерства, шляхом тривалої еволюції суспільства від режиму московської деспотії до зразків західних демократій. Розбіжності серед учасників не були принциповими, і не варто їх перебільшувати. Власне, і Т. Шевченко бачив майбутнє України, побудоване на засадах демократії зразка США.

У розпалі полемічного обговорення програми й тактики діяльності, у березні 1847 р. товариство було викрито урядом: на братчиків доніс студент Олексій Петров. Розпочалися арешти і слідство. Протягом двох місяців допитів і розслідувань майже всіх кирило-мефодіївців заарештували й суворо покарали.

Найжорстокіше Микола I розправився з Шевченком. У суворому вироку значилося: «Художника Шевченко за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядовым в Оренбургский отдельннй корпус, с правом выслуги, поручив начальству иметь строжайшее наблюдение, дабы от него не под каким видом не могло выходить возмутительннх и пасквильных сочинений». На чому цар дописав: «Под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать» Т.Г. Шевченка вислали в далеку Орську фортецю на Каспійському морі.

Тяжкий вирок тирана не зламав прагнення поета до волі, до боротьби. Перші три роки заслання Шевченко відбував в Орській фортеці. У 1850 p., за зв'язки з передовою молоддю Оренбурзького краю, царизм вислав поета ще далі, до Новопетровського укріплення, котре Тарас назвав «вертепом мерзостей».

Незважаючи на тяжку заборону писати і малювати, Шевченко все ж продовжував творчу діяльність. За час заслання з-під його пера вийшло понад сто віршів та поем і багато повістей російською мовою, з яких до нас дійшло лише дев'ять. Віршем «Царі» Тарас Григорович відгукнувся на революцію 1848 р. в Європі.

Свої твори він таємно записував до маленької «захалявної» книжечки. Продовжував Шевченко й малювати.

Як і раніше, Тарас Григорович підтримував тісні зв'язки з друзями і однодумцями-українцями - учасниками польського визвольного руху, петрашевцями, передовою місцевою інтелігенцією. Заслання не скорило поета, а навпаки, ще більше загартувало його національний дух. Шевченко бере участь у науковій експедиції до гір Каратау, робить чимало чудових замальовок.

У вірші «О думи мої! О славо злая», написаному в Орській фортеці у 1847 p., нескорений співець визволення українського народу проголошує, що продовжує боротися за волю України.

Ідеєю. вірності своєму покликанню, своїм синівським патріотичним почуттям до України, до рідного народу, до його визвольної боротьби пронизані й інші твори великого поета-борця.

Одночасно він виступав на захист і вільнолюбних горців Кавказу, і пригноблених казахів, й інших знедолених народів.

У 1857 p., після десяти років муштри і знущань, тяжкого казарменого життя, Шевченка звільнили із заслання. Повернувшись до Петербурга, він занотував у «Щоденнику»: «Мені здається, що я такий же, яким був і десять років тому. Жодна риса в моєму внутрішньому образі не змінилася». Він знову зійшовся з колишніми кирило-мефодіївцями, слідкував за діяльністю О. Герцена, із захопленням читав його «Колокол» і «Полярную звезду», наблизився до гуртка журналу «Современник», товаришував з передовими діячами російської культури, не враженими ідеями московського месіанства. Сам багато писав, працював над новими творами, був повен задумів. Він викривав політику національного гніту, показував тяжку тиранію миколаївською режиму - оту неосяжну тюрму народів, де «од молдаванина до фінна на всіх язиках усе мовчить...».

Поезія Шевченка цього періоду набрала особливої національно-політичної загостреності.

Весною 1859 р. Тарас Григорович вирушив до України, де знову розгорнув агітацію проти царизму і поміщиків. За це 13 липня 1859 р. його заарештовано і відправлено у Петербург під нагляд поліції.

Тяжкі роки заслання і задавнена хвороба підірвали здоров'я поета. 26 лютого 1861 р. Т.Г. Шевченка не стало. Але геніальний український Кобзар залишився жити в пам'яті народу, продовжуючи боротися разом з ним своїми полум'яними творами за свободу і щастя.