Політична роздробленість Русі

У XII ст. Русь вступила в новий етап розвитку. Князі, бояри і дружинники остаточно закріпили за собою необмежене право володіти вотчинами і визискувати смердів, ремісників та інші стани трудового населення сіл і міст. У цей час у східних слов'ян відбувався перехід до застосування більш досконалих засобів виробництва. Остаточно впроваджено сівозміну. Ефективність виробництва значно збільшилась. Помітно підвищилися прибуткикнязів,пожвавиласяторгівля,зростали міста. Піднеслися економічно і політично центри удільних князівств - Новгород, Чернігів, Новгород-Сіверський, Переяслав, Суздаль, Ростов, Володимир-на-Клязьмі, Галич, Володимир-Волинський. Удільні князі, збагачуючись, зміцнювали владу створенням великих військових дружин. Так зростала їхня незалежність від великого князя київського. Вони дбали лише про власні інтереси. Деякі з них почали називатися «великимикнязями». Новгород оголосив себе незалежним «господіном великим Новгородом» з республіканським управлінням.

Русьу XII ст. виросла до величезних розмірів. Київський князь уже був неспроможний утримувати її в єдності. Державний апарат ще був недосконалий для цього. I єдина держава-імперія русів розпалася на окремі дрібні держави з власною економікою, внутрішньою політикою і зовнішньополітичною орієнтацією. Це був закономірний історичний етап. Всі народи і держави Європи переживали його в середньовіччі.

Зміцнення й виокремлення різних земель Русі призвело до зростання міжусобної боротьби, що супроводжувалась жахливим кровопролиттям, пограбуванням, знищенням мирного населення та знесенням цілих населенихпунктів.Такі непримиренні криваві сутички спричинили економічне та політичне ослаблення держави, занепад великокнязівської влади Києва.

Вважалось, що Київська Русь як держава Рюриковичів продовжувала існувати й у XII, й у першій половині XIII ст. У ній лише змінилася форма державного устрою. Спочатку вона була ранньофеодальною централізованоюмонархією (як держава Хлодвіга Меровінга). Аз початку ХІІ ст.вона перетворилася у федерацію кількох монархій на чолі з найсильнішим (чи найпочеснішим) київським князем. Єдиною залишалася територія, спільною була культура, діяли одні закони, одна церква. Загальнодержавні питання вирішували з'їзди князів-федератів.

На Русі склалася характерна для всіх тогочасних народів «феодальна драбина». Очолював її великий князь, якому формально підпорядковувалися князі окремих земель. Вони ділили землі на уділи меншим (удільним) князям. Ті призначали для управління маєтками й областями адміністрацію - посадників (намісників), тисяцьких (воєначальників), вірників (митників),тіунів тощо. Рада бояр у більшості князівств занепадає. Поступово перетворюється в общинні сходи й віче. Князь стає суддею, головнокомандувачем,адміністратором і навіть впливає на призначення єпископів і священників.

Трудове населення Руської Землі прагнуло до спокою, збереження цілості держави. Послідовно боролися за її могутність і єдність служителі православної церкви. Проте невпинний процес подальшого роздроблення прискорювався і поглиблювався. 3 часом вимальовувалися й основні політичні центри новоутворених держав. На північному сході міцніло Ростове-Суздальське князівство з центром у Володимирі-на-Клязьмі, що був заснований Володимиром Мономахом. На північному заході розкинулись володіння Новгородської республіки, на заході - Полоцька земля. Південно-західна частина Руської Землі (власне Русь) також роздробилася на окремі князівства - Київське, Переяславське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, Галицьке й Волинське.

Незважаючи на втрату влади над всією Руською Землею і обмеження території князівства, Київ у XII ст. залишився великим економічним, торговельним, політичним, релігійним і культурним центром. Він продовжував славитись багатством і красою. У місті жило багато мешканців і було збудовано більше 20 кам'яних споруд. У кінці XII ст. в Києві написано визначну пам'ятку середньовічної літератури «Київський літопис». У ньому йдеться про історичні події в Київській землі. Значну економічну силу Київському князівству надавав розвиток міст. Зокрема, таких як Вишгород, Василів, Білгород, Канів, Богуслав та багатьох інших. Всього їх було близько 40. Численні міста-фортеці зміцнювали оборону від половецьких навал і допомагали влаштовувати успішні зустрічні походи князів у половецькі степи.

Проте поступово під ударами половецьких набігів і міжусобиць Київ став втрачати економічну силу. Цьому сприяв і занепад торгового шляху «із варяг у греки» після того, як дніпрові пороги захопили половці й перетяли шлях купцям, а також після захоплення і пограбування у 1204 р. Константинополя хрестоносцями.

Але найбільшої шкоди князівству, власне Києву, завдали зазіхання сильних удільних князів на великокнязівський престол. Нащадки Володимира Мономаха не примножили силу і міць великого князівства. Цим скористався чернігівський князь Всеволод Ольгович. Він захопив великокнязівський престол у Києві й утримував його до смерті - понад 5 років.

Подальші суперечки навколо престолу призвели до його захоплення одним із синів Мономаха, володимиро-суздальським князем Юрієм Довгоруким, який і помер на княжінні в Києві. До початку XIII ст. великими князями були сини Юрія Довгорукого - Андрій Боголюбський і Всеволод Велике Гніздо. Але вони не перебиралися з Володимира-на-Клязьмі до Києва, а лише захоплювали його і піддавали грабункам. Як свідчить літописець, приведені Андрієм Боголюбським 12 березня 1169 року зайди з півночі - чужинці-суздальці - два дні палили будинки, грабували місто, мордували жителів, убивали старих і дітей, забирали молодих жінок і дівчат, обдирали й спалювали церкви та монастирі, забирали ікони, книги, ризи, дзвони. Жорстокість і свавілля суздальців пояснюється тим, що вони вважали населення Київщини іншим народом. Таке поводження з Києвом і князівством значно ослабило його.

Ще в гірше становище потрапило відгалужене у середині XI ст. від Руської Землі Переяславське князівство. Воно займало територію на схід від Київського і на південь від Чернігівського князівства. Міста, фортеці і села Переяславського князівства розташовувалися переважно в долинах Дніпра, Сули, Ворскли, Псла та інших рік (сучасна Полтавщина). Остаточно Переяславське князівство стало самостійною державою за сина Юрія Довгорукого - Гліба.

Переяслав був добре забудованим містом, з розвинутими ремеслами і торгівлею. На той час вже існували міста Лубни, Ромни, Хорол та інщі. Згідно із свідченнями літописця, селяни князівства славились багатством збіжжя, худоби, птиці, всілякого добра. Однак населення потерпало від поборів землевласників і особливо від грабувань кочовиків, адже князівствофактично було форпостом Русі у боротьбі з ордами половецькихграбіжників. Переяславські князі з часів Володимира Мономаха славилися походами проти половців і захистом південної частини Русі. Князь Володимир Глібович вів тривалу і вперту боротьбу з половцями. У ній він і загинув, викликавши смуток по всій Україні-Русі.

Одним з найбільших і найсильніших князівств Русі в XI - XIII ст. стала Чернігово-Сіверська земля, що охоплювала територію лівобережжя Дніпра, басейну Десни та Дону. Вплив князівства досягав Суздаля і Тмутаракані. Вже тоді, окрім Чернігова і Новгород-Сіверського, були відомими міста Любеч, Путивль, Брянськ, Курськ, Стародуб (всього більше40 міст). У той час економіка князівства, зокрема сільське господарство, набули високого рівня. Розвивались у містах ремесла й торгівля. У Черніговіспоруджувалисябілокам'яніпалацикнязів,бояр, величні храми. До цього часу збереглися ровесник Софії київської Успенський собор та ретельно відреставрована П'ятницька церква.

У період розквіту в середині XII ст. князівство справляло вплив і на
сусідні землі.Чернігівські князі Ольговичі, нащадки сина Ярослава Мудрого Святослава, на короткий час оволоділи навіть великокнязівським престолом. Саме тоді в Києві спорудили Кирилівську церкву, що стала
усипальницею чернігівських князів. Пам'ятка збереглася до наших днів.

Проте поступово в міжусобній боротьбі й Чернігівщина стала послаблятися. Так сталося й тому, що як Чернігівське, так і відділене від нього у ХІІ ст. Новгород-Сіверське князівства піддавалися навалам половецьких орд.Чернігівські і новгород-сіверські дружини на чолі зі своїми князями досить часто не тільки відбивали атаки половців, а й ходили походами на їхні кочовища. У 1183 р. їм разом вдалося розбити половецькі загони.

У цей час каган Кончак об'єднав половецькі роди в могутній племінний союз. Південним князівствам загрожувала серйозна небезпека. Найвидатнішою подією боротьби із степовими кочівниками став повний відваги, хоробрості й героїзму самостійний похід руських дружин на половців 1185 р. під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича. Спочатку воїни Ігоря, його сина та брата Всеволода багато разів громили половецькі ватаги і майже дійшли до Азовського моря. Але задум Ігоря - повністю оволодіти сухопутним і водним шляхом від Сіверської землі до Тмутаракані - не здійснився. На річці Каялі (р. Кальміус) перевтомлені затяжним походом сіверські дружини зазнали від половців нищівної поразки. Князь Ігор потрапив у полон до половецького кагана.

Приєднані до Руської держави у кінці X ст. Володимиром Великим Волинська та Галицька землі спочатку існували окремо. Волинська займала території в басейнах рік Західного Бугу, Стару, Горині, Случі та верхів'ях Прип'яті. Жили тут переважно волиняни. Швидко виросли такі міста, як столиця князівства Володимир (тепер Володимир-Волинський), Луцьк, Бересття, Червень, Овруч. Волинська земля стала самостійним князівством у середині XII ст. за правнука Володимира Мономаха Мстислава Ізяславовича. Його син Роман Мстиславович остаточно встановив кордони князівства на заході Русі.

Галицька земля охоплювала схили Карпат, басейни рік Дністра, Пруту, Серету і доходила до гирла Дунаю. Окрім столиці князівства Галича, тут виросли Перемишль, Ярослав, Звенигород, Коломия, Теребовля, Галац-на-Дунаї та інші. Це була одна з найбагатших і густозаселених земель Русі. Близьке сусідство з Польщею, Угорщиною сприяло розвитку жвавої торгівлі. Вивозили хутра, віск, мед, хліб, а ввозили вина, сукно, золото, срібло, зброю. Галицьку сіль (з-під Коломиї) везли за кордон і в усі куточки Русі. Чорноземні ґрунти давали добрі врожаї, земля оброблялася важкими дерев'яними плугами, селяни були ощадними і працьовитими.

Якщо на Подніпров'ї росту господарства заважали тривалі грабіжницькі навали половців, то на Волині й Галичині життя було спокійніше. Ось чому сюди переселялися з Наддніпрянщини значні маси жителів, змішуючи населення двох частин Русі й формуючи єдину народність від Дону до Сяну.

Надзвичайно сильними в Галицькій землі були не лише князівські, але й боярські родини. Вони захоплювали великі земельні угіддя, привласнювали їх. їм належали й інші джерела прибутку. Розбагатілі й могутні галицькі бояри, озброївши загони воїнів, маючи силу і владу, садовилиі знімали князів, вели зносини з іноземними державами. Тривалий час (понад 100 років) Галичиною правили нащадки внука Ярослава Мудрого Ростислава Володимировича - Ростиславичі. Як самостійна держава Галицьке князівство утворилося за князя з цієї династії ВолодимиркаВолодаревича, а найвищої могутності досягло за його сина Ярослава Осмомисла. У XII ст. Галицьке і Волинське князівства ворогували між собою.