Роль і місце Київської Русі в історії Європи

Середньовічна держава Русь займала визначне місце в історії Східної Європи. Вона об'єднала і піднесла престиж східних слов'ян до рівня великої цивілізованої держави християнського світу, стала міцною перепоною від поглинання східнослов'янських племен кочовими завойовниками і цим захистила Європу від їхньої навали. Вона сприяла розширенню міжнародних торговельних і культурних взаємозв'язків східних слов’ян з усіма східними народами, з народами Європи та Азії.

Столиця Русі Київ стала привабливим центром не тільки для купцівЄвропи, але й для численних послів з Візантії й Німеччини, Франції й Угорщини, Англії, Норвегії та Швеції, Данії та Польщі, азіатських країн. Русь обумовила швидке економічне піднесення східного слов'янства, політичне та соціальне згуртування племен навколо Києва в єдиній державі з єдиною старослов'янською писемною мовою і високою культурою.

В історії Східної Європи Київська Русь має таке ж велике історичне значення, як в історії Західної Європи імперія Карла Великого. Як держава Карла, франкська за суттю, поклала початок окремому державному існуванню німців, французів, італійців, так і Русь, створена полянами-русичами, що згодом прибрали назву українців, започаткувала утворення не лише нових народностей - білорусів, суздальців – московітів, новгородсько-ільменської людності, але й дала витоки для їхнього державного виокремлення і зміцнення. Полоцьке, Володимиро-Суздальське князівства і «господін великий Новгород» у XIII ст. формувалися як окремі держави окремих народів. I лише навала татар та загарбників-лицарів з Заходу загальмувала цей процес, знищивши паростки нових державних утворень. Лише Москві у XIV-XV ст. вдалося підійнятися з руїн і здійснити формування Великого князівства Московського, що аж до початку XVIII ст. називалося за іменем столиці - Москва, Московія, Московщина, Московське царство, Московська держава.

Від XIII ст. історичні шляхи колишніх земель Русі розійшлися врізнобіч. Але історичний спадок Руської держави завжди тяжів та й продовжує тяжіти над усіма територіями, що входили до її складу.

Дослідження долі української частини східнослов'янських племен дозволило вченим зробити висновок про те, що Русь є важливим періодом у розвитку саме цієї групи племен, які складали ранній етап у розвитку української народності. А значить, історія Руської Землі - це, насамперед, історія українського народу. He можна оминути і того факту, що майже вся культура цієї держави була створена на території України.

Праукраїнські племена на Подніпров'ї жили ще між ордами скіфів, сарматів, готів, гунів та інших войовничих племен. Яскравим проявом розвитку східного слов'янства на початку нашої ери стало державне життя антського союзу племен. «Живучи серед войовничих народів у степах, - писав видатний український історик Михайло Грушевський, - степові українці-анти й собі привикали до войовничого життя». У боротьбі з готами вони вступили у союз з гунами. Саме тоді, на думку вченого, з антської частини східних слов'ян і вийшов нинішній український народ.

Протягом розвитку і розквіту Русі йшов процес консолідації всіх українських племен і асиміляції їхніх близьких сусідів. Але він не завершився, й українсько-руська народність стала окремою етнографічною і мовною єдністю. Руссю завжди називалася лише територія теперішньої України. Для киян смоляки, новгородці, суздальці були не русами, а жителями «земель верхніх», «словенами». У свою чергу, жителі півночі - суздальці - похід на південь, на Київ, називали «походом у Русь», «до русів».

Разом з формуванням української народності виникає і нова назва південно-західних територій - Україна, поряд з традиційною назвою Русь. Якщо назва «Русь» тривалий час означала спочатку лише полянську землю, то назва «Україна» охоплює всі етнографічні межі, що заселяла українська народність, - від Бересття до степів Переяславщини.

Свідченням єдності українських земель за часів Руської держави є документальні розповіді про те, що у XII—XIII ст. південну частину Русі жителі називали Україною. Яскравим фактом поширення такої назви є літописне повідомлення від 1187 р. про смерть від ран хороброго й відважного борця проти половців - переяславського князя Володимира Глібовича, з приводу чого «плакалися по ньому всі переяславці, і по ньому ж Україна значно сумувала». Як бачимо, літописець говорить не про всю Руську Землю чи якесь окреме князівство, а про ту частину держави, котра вже тоді мала назву Україна, що вживалася як паралельна назва Русі. За іншою літописною згадкою від 1189 р. під Україною розуміються і Галицько-Волинські землі. А в повідомленні літописця від 1213р. характеристика боротьби галицького князя Данила Романовича за єдність Русі закінчується висновком про те, що він звільнив від ворогів «всю Україну». Повідомлення літописця від 1240 р. про те, що «Данило завоював Бересттій і всю Україну», засвідчує, що під однією владою вже тоді знаходились майже всі землі Південно-Західної Русі, які почали відособлюватись і набувати певної єдності, що й відбилося у спільній назві «Україна».

Термін «русь» вживався у грецьких, римських і східних джерелах завжди тільки no відношенню до слов'ян Середнього Подніпров'я. Сучасну територію України східні джерела називали Рос, Росья, західні - Руція,Рутенія, а поляки і донині на українців кажуть «русини», а на їхній край - Русь.

Отже, русь - це назва народу, який витворився на землях сучасної України шляхом об'єднання племен полян, древлян, сіверян, білих хорватів, волинян, тиверців та уличів у єдиний етнос, котрий можна умовно назвати староукраїнською народністю. Умовно тому, що процес злиття праукраїнських племен в один народ тоді лише розпочався і тривав довго, розтягшись на кілька століть.

Державне існування Русі виробило і державну символіку. Гербом Русі був тризуб - іменний знак великих князів київських. Ймовірно, що знак тризуба спочатку був родовим символом племені русів, котре жило в межах нинішньої Київщини. Тут археологи знайшли масу речей ще докняжої доби зі знаком тризуба. Згодом київські князі використовують його як знак державної влади, як герб. Ним Ігор та Ольга мітили місця племен, які вже здали данину. Тризуб стає іменним знаком князів, замінюючи їм підпис, знаком власності.

Складнимє пояснення тризуба. Одні вважають його графічним зображенням рибальського тризуба, другі - світильника, треті - скіпетра, четверті - сокола в польоті. Є й інші версії, зокрема, що тризуб - це символічне зображення журавля, його польоту в небі і сліду на землі. Якщо погодитись, що тризуб — це символ журавля, то в загальне трактування національної символіки легко вписуються і національні кольори України. Синє - це чисте блакитне небо, а жовте - хлібородна земля. За народним повір'ям, де ходить чи сидить журавель, там завжди достаток, там родить хліб, є багато худоби, є спадкоємці - діти. «Де лелека водиться - там щастя родиться», - говорять українці.

Прапора у стародавніх русичів та в дохристиянській Русі не було, його роль виконували довгі списи, на які одягали череп птаха чи тварини - покровителя роду, племені чи союзу племен і які встромлялися на місці збору воїнів, на галявині, де збиралося віче. Згодом до вістря стали кріпити княжі знаки - двозуб чи тризуб. Потім у кочівників запозичені бунчуки - жердини, на які вішали кінські хвости, гриви, жмутки тирси, а ще згодом - чотирикутні й трикутні шматки тканини. У X ст. вже були справжні стяги і корогви з тканини: на літописних мініатюрах руські дружини виступають з прапорами. Колір цих тканин був або чорний - колір смерті, жалоби, мороку, холоду, землі, або червоний - колір крові, війни. На мініатюрах хроніки I. Малали військо Святослава Ігоревича виступає в похід під синьо-жовтим знаменом.

Християнізація принесла з собою і нові символи. Замість тризуба на стягах з'являється хрест або образ Ісуса, архангела Михайла, святого Георгія. Тризуб продовжує залишатися гербом київських князів. Знаходимо його на монетах, перснях, зброї, печатках, підвісках, стягах. Але до традиційних зображень додається деталь - на одному з зубців, боковому чи середньому, ставиться хрест.

3 приходом нової релігії прийшли і нові кольори в державну геральдику Київської Русі - жовтий і блакитний. Ці барви були притаманні ще дохристиянському Сходу як релігійно-філософське трактування символів землі та неба, їхнього поєднання та переходу в зародження життя. Жовтий став уособленням Палестини, де народився Ісус і де дав своє вчення. Разом з блакитним кольором, уособленням неба, куди вознісся Христос, жовта барва перейшла до Візантії, а звідти до Києва - як символ нової віри і освяченої нею християнської слов'янської держави. Синій приймається як колір апостола Андрія Первозванного, котрий приніс нову віру слов'янам і проповідував у Києві. Жовті й сині кольори використовували на стягах київські та удільні князі, воїни на щитах та шоломах. Звичайно, поряд з іншими кольоровими знаменами - білим, червоним, чорним.

Коли Русь припинила існування як єдина держава, удільні князівства виробили власні державні символи. На півночі і північному сході традиція тризуба зникає. He приживається й поєднання жовтого та синього кольорів. У південних і південно-західних князівствах Русі ці символи продовжували існувати. Тризуб у загальнодержавній символіці не використовується. Він живе як герб земель, міст, як родовий знак династії Рюриковичів. Його ще й у XIV ст. можна знайти на київських монетах.