Національно-визвольні рухи у XVIII ст

Наступ російського самодержавства на українську автономію в І половині XVIII cm. Зі вступом І. Мазепи в союз з Карлом XII у Петра І з'явились законні підстави для наступу на українську автономію. Правда, уже й до того всі справи, що стосувались України, вирішувались царським урядом за допомогою Малоросійського приказу, який існував з 1662 по 1722 р. Після входження України до складу Московщини деякий час ще зберігались специфічні форми адміністративного устрою, організації війська, правові норми і податкова система. Переважання в Гетьманщині особи над закладом давно вже дратувало царя. Йому не подобалось, як патріархально були організовані козацьке управління і суд. Знову ж таки, дивним для Петра І було управління гетьмана з канцелярією «при боці», сумісництво ним всіх функцій уряду, коли навіть скарбниця Гетьманщини не відокремлювалась від приватного гетьманського господарства. Тому-то цар наполягав на введенні судових закладів, які могли діяти тільки за допомогою писаного права. Та й перевірити діяльність закладів набагато простіше, ніж діяльність окремої особи.

Зміни відбулись у самоуправлінні Слобідської України, яка мала свої особливості в адміністративно-територіальному поділі. Вона складалась з п'яти козацьких полків — Острозького, Сумського, Охтирського, Харківського та Ізюмського, в яких нараховувалось біля 100 сотень. Полковники і сотники займались адміністративними, фінансовими, судовими і воєнними справами. Козацька старшина обиралась на радах з числа заможної верхівки.

Та з першої половини XVIII ст. цього звичаю перестали дотримуватись, і старшина призначалась царською адміністрацією, якій були підпорядковані і слобідські полки.

З 1708 р. в Слобідській Україні було введено поділ на губернії. Сумський, Ахтирський і Харківський полки ввійшли до складу Київської, а Острозький та Ізюмський — Азовської губерній.

У 1721 р. Росія стала імперією. З урахуванням цього змінювалась вся система управління.

У відповідності з указом Петра І від 16 травня 1722 р. була створена Малоросійська колегія на чолі з бригадиром С. Велья-міновим-Зєрновим для контролю за діями адміністративних, судових і фінансових органів Лівобережної України. Тоді ж царський уряд заборонив вибори нового гетьмана, передавши управління Лівобережжям наказному (призначеному, виконуючому обов'язки) гетьманові і генеральній старшині, а козацьке військо — в розпорядження генерала М. Голіцина.

Цим наказним гетьманом був П. Полуботок. Діяльність його щодо консолідації старшини, реформи в галузі судочинства, енергійна боротьба з новостворе-ною Малоросійською колегією неминуче вели до конфлікту з царем. Так, намагаючись нейтралізувати дії Малоросійської колегії, гетьман зробив Генеральний суд органом колегіальним - Був установлений чіткий порядок апеляцій, розгорнулась боротьба з хабарництвом. Однак колегія не хотіла грати другорядну роль в адміністрації Гетьманщини. Скориставшись численними скаргами козацької старшини і міщан на методи управління П. Полуботка, С. Вельямінов доповів царю про те, що гетьман чинить всілякі перешкоди роботі колегії. Заходи Павла Полуботка у відновленні автономії Гетьманщини не на жарт стурбували уряд Росії. Гетьман з найближчими соратниками був викликаний до Петербургу і ув'язнений в Петропа-ловській фортеці, де й помер під час слідства.

Гетьман Д. Апостол і «рішительні пункти». В 1725 р. помер цар Петро І, і уряд Росії пішов на окремі поступки старшині, яка вимагала поновлення гетьманства. Була ліквідована Малоросійська колегія, і в 1727 р. козацька рада обрала гетьманом Д. Апостола. Він був соратником І. Мазепи, талановитим воєначальником. Під час першого візиту до царського двору гетьман подав петицію про поновлення Березневих статей Б. Хмельницького. Символічно, що останній виборний гетьман Данило Апостол зробив спробу відродити Гетьманщину часів її першого керівника — Б. Хмельницького.

Йдучи на певний компроміс, царська адміністрація ухвалила «рішительні пункти». Вони стали своєрідною конституцією України до самого кінця її автономії. «Рішительні пункти» були мало схожими на Березневі статті, обмежуючи компетенції місцевого самоуправління. Проте вони враховували деякі вимоги українців. Хоча зовнішні зносини Україні дозволялось мати з відома російського резидента тільки з Польщею і Кримом. Бід українського війська залишилось три найманих полки, але й вони під час війни підлягали фельдмаршалові. Полкова і сотенна старшина затверджувалась гетьманом, а генеральна — імператором. У Гетьманщині був створений Генеральний суд з трьох українців і трьох росіян. З метою вдосконалення судочинства проводилась кодифікація українського права, яке традиційно було звичаєвим. Д. Апостол затвердив судову інструкцію про колегіальність судів і порядок апеляції. Генеральний суд був найвищим апеляційним. Прибуток від торгівлі з іноземними купцями в Україні йшов цілком до скарбниці Росії. Російські власники земель в Україні підлягали місцевій юрисдикції. Навіть Київ попав на деякий час під юрисдикцію гетьмана.

Почалась ревізія всіх скарбових земель і маєтків.

Заснування Нової Січі. Послідовність Д. Апостола у відстоюванні автономії Гетьманщини сприяла й поверненню запорожців на батьківщину.

Цьому допомагали і складні стосунки Росії з Туреччиною. Росія готувалась до війни з Кримськимханством, тому вона зміцнювала південні кордони. У 1731 р. вздовж кордонів почалось будівництво так званої «Української лінії» з 16 фортець, 200 редутів тощо. Тому-то Росія погодилась на повернення запорожців додому. Останні ж, не чекаючи дозволу, вже й самі перебрались через кордон і заснували Нову Січ на р. Підпільній біля Нікополя. А вже піля смерті Д. Апостола влітку 1734 р. була укладена угода з Росією, за якою запорожці отримали від неї повну амністію, всі свої землі, вольності і права. Як військові, запорожці підкорялись російському командуванню, а уряд виділяв їм на утримання щорічно 20 тис. крб. Таким чином були нейтралізовані можливі антиросійські виступи козаків.

Нова Січ стала центром запорізького козацтва, яке займало значну територію. Воно межувало з територією Війська Донського, Слобідської, Лівобережної і Правобережної України. У мирний час запорожці зобов'язані були охороняти південні кордони України, а під час війни разом з російськими військами брати участь у воєнних походах.

Оскільки в Україні не залишилось своєї знаті, яка б вела родовід від князівської Русі, то у XVIII ст. її місце стала займати козацька старшина. Саме з гетьманства Д. Апостола починається прагнення козацької старшини висунути себе в лави російського дворянства. Правда, це прагнення здійснилось лише через 100 років.

Правління Гетьманського Уряду. Уряд Ганн» Іоанов-іш скористався смертю Д. Апостола, щоб повернутись до петрівської політики щодо України. Тому управління Україною було доручено так званому Правлінню Гетьманського Уряду. Навправді ж, це була фактично відновлена Малоросійська колегія. Уряд складався з трьох ук раїнців і трьох росіян на чолі з кн. О. ІІЬховським Цей орган став провідником російської велнкодержа ної політики в Україні.

Та в діяльності Правління було й позитивне. Через плутанину в нормах українського права, яке все ще опиралось на Литовські Статути XVI ст., і для приведення цих норм у відповідність з вимогами часу, ще в 1728 р. була створена кодифікаційна комісія. А через 16 років роботи, в 1744 p., був підготовлений новий кодекс під назвою «Права, за якими судиться український народ". Звичайно, з погляду історії, ці «Права...» були лише ще одним дипломатичним маневром, компліментарним заходом в колоніальній політиці Росії у відношенні до України. Як побачимо далі, Росія дуже швидко перестане зважати на ці українські права.

Саме ж існування цього Правління (1734-1750 pp.) було черговим ударом по автономії Гетьманщини, відвертим втручанням в її внутрішні і зовнішні справи.

Його призначення імператрицею Ганною було свідченням того, що українська політична еліта все більше втрачала свій вплив на становище у власній країні.

Україна за часів останнього гетьмана К. Розу-мовського. У результаті палацового перевороту в Росії прийшла до владиЄлизавета Петрівна. Нові імператриця, яка була таємно повінчана з О. Розумовським, сином простого козака з м. Козельця на Чернігівщині, прихильно ставилася до України. Тому иа чисельні прохання козацької старшини вона відновила посаду гетьмана. Ним став брат чоловіка імператриці Кирило Розумовський, який встиг перед цим побувати президентом Академії наук Росії. Підпорядкувавши його владі і Запорізьку Січ та надавши йому звання фельдмаршала, імператриця Єлизавета здобула в особі К. Розумовського вірного царедворця і послідовного кріпосника.

З гетьманством поновились і попередні заборони, і обмеження царизму щодо автономії Гетьманщини. Так, гетьману заборонялось займатись міжнародною політикою, Росія призначала козацьку старшину тощо.

А в 1754 p. було ліквідовано митний кордон між Росією і Україною, тоді ж гетьману наказано було складати фінансові звіти російському урядові про прибутки і витрати Гетьманщини. У 1761 р. Київ назавжди перейшов під юрисдикцію уряду Росії.

К. Розумовськии був більше придворним російським вельможею, німе українським гетьманом. Тому він передоручив обов'язки гетьмана своєму вчителеві і наставникові Г. М. Теплову, противникові автономії України. Внаслідок судової реформи Гетьманщину було поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. Як завжди це робить влада, піклуючись про збереження своїх привілеїв, К. Розумовськии більше ніж за 20 років до указу імператриці Катерини II, що забороняв вільні селянські переходи від одного пана до іншого, цю заборону на Юріїв день наклав першим. У своєму універсалі (1761 р.) він указував, що всякий селянин, який піде від пана, не має права забрати своє рухоме і нерухоме майно і повинен взяти у пана письмовий дозвіл на право переходу. Як бачимо, царизм здобув собі в особі останнього українського гетьмана і послідовного кріпосника.

Як і Д. Апостол, К. Розумовськии основну увагу зосередив на загарбанні і закріпленні за своєю родиною якнайбільшої кількості земельних володінь та по-кріпачених селян. Розумовські таким чином отримали тисячі десятин земель і десятки тисяч кріпаків. Так і значна частина козаків була виключена з реєстру і потрапила в кріпосну залежність.

К. Розумовськии почав регулярно скликати Генеральні Збори, які згодом передбачалось перетворити на шляхетський парламент. Проводилась модернізація війська, зокрема, вдосконалювалась артилерія, впроваджувалось однакове озброєння та вводились однострої (уніформа). Як європейськи освічена людина, К. Розумовськии мріяв про відкриття у столиці Гетьманщини м. Батурині університету.

Однак спроба К. Розумовського добитись визнання спадковості гетьманства для свого роду стала приводом для імператриці Катерини II позбавити його посади. У 1764 p. K. Розумовськии, останній гетьман України, змушений був скласти свої клейноди (ознаки влади) під загрозою звинувачення його в державній зраді.

Як стверджує О. Апанович, Українська Гетьманська держава за 116 років свого існування (1648-1764 pp.) мала 17 гетьманів.