Українська революція I альтернативи державотворення в 1917—1920 pp

1. ПочатокУкраїнськоїреволюції. ЦентральнаРадаі створенняУНР.

2. Більшовикиіреалізаціяальтернативирадянськоїдержавності.

3. ВнутрішняізовнішняполітикаГетьманськоїДержави П. Скоропадського.

4. ВідновленняУНР. ДержавотворчадіяльністьДиректорії.

5. РеволюціявЗахіднійУкраїні. УтворенняЗУНР. Акт злуки22 січня1919 р.

6. БоротьбаполітичнихсилзавладувУкраїнів1919— 1920 рр. Остаточневстановленнярадянськоївлади.

7. Підсумкитаурокиреволюцій1917—1920 pp.

Починаючи вивчати тему, студенти мають усвідомити, що цей короткий період складає цілу історичну епоху за насиченістю й важливістю подій, які відбувалися тоді в Україні.

Революційні події в Україні розпочалися в березні 1917 р. після повалення самодержавства в Росії. На противагу Петрограду, де оформилось так зване двовладдя (Тимчасовий уряд і ради робітничих і солдатських депутатів), ситуація в Україні ще більш ускладнювалася. Тут, поряд із місцевими органами Тимчасового уряду і радами робітничих, солдатських депутатів, на політичній арені з’явилась й третя, національнодемократична влада — Центральна Рада. її засновниками виступили українські організації й політичні партії. Основними гаслами Центральної Ради, створеної 3—4 березня 1917 p., сталиширока національнотериторіальнаавтономія України в складі федеративної

демократичноїреспубліки Росії та українізація всіх сфер суспільного життя.

У квітнітравні 1917 р. спостерігається процес поступового зміцнення впливу Центральної Ради. I Всеукраїнський Національний Конгрес визначає її керівним центром визвольного руху і обирає до її складу ще 118 осіб. Головою Центральної Ради обирається М. Грушевський, заступниками — В. Винниченко і С. Єфремов. Інші представницькі з’їзди (військові, селянські, робітничі, партійні) також делегують до складу Центральної Ради своїх представників. Таким чином Центральна Рада поступово перетворюється із по суті міського, київського органа у загальноукраїнський представницький орган.

У травні 1917 р. зміцніла Центральна Рада розпочинає переговори із Тимчасовим урядом щодо офіційного визнання автономії України. Але центральний уряд не визнає Центральну Раду виразником волі українського народу і відмовляє в справедливих домаганнях українства. У відповідь, 10 червня 1917 р. Центральна Рада оприлюднює свій IУніверсал, в якому декларує прагнення запровадити автономію України. У середині червня створюється виконавчий орган влади — Генеральний Секретаріат на чолі із В. Винниченком.

Тимчасовий уряд змушений був змінити тактику і пішов на переговори із Центральною Радою, наслідком яких став IIУніверсал Центральної Ради, як свідоцтво певного компромісу. Але домовитись принципово цим двом органам влади так і не вдалося. 4 серпня 1917 р. Тимчасовий уряд видав «Інструкцію для Генерального Секретаріату», яка значно обмежувала права України, її виконавчої влади. I хоча Центральна Рада не відкинула цю «Інструкцію», стосунки між нею і центральним урядом ще більш загострились. Фактачно склалася «патова» ситуація, коли Центральна Рада не мала реальної сили, щоб відкрито виступити проти «Інструкції», а Тимчасовий уряд був не в змозі реалізувати її на практиці.

Протистояння між обома центрами влади було припинено перемогою більшовицького повстання в Петрограді і ліквідацією Тимчасового уряду у жовтні 1917 р. Центральна Рада засудила переворот, створила Комітет з охорони революції і проголосила себе єдиною владою в Україні. 7 листопада 1917 р. вона видала IIIУніверсал, яким заявлялося про утворення Української Народної Республіки й оголошувалася широка програма соціальноекономічних реформ.

Залишаючись на автономістськофедералістичній платформі, Центральна Рада не визнала Ради Народних Комісарів за центральний уряд Росії і виступила ініціатором творення федерації на засадах однорідносоціалістичної влади. Це призвело до конфлікту між РНК і Центральною Радою, що набував дедалі гостріших форм, особливо після негативної відповіді Ради на ультиматум петроградського уряду від 3 грудня 1917 р.

В самій Україні ситуація дедалі ускладнювалась з посиленням позицій більшовиків, масовим переходом під їх контроль місцевих рад, які брали в свої руки владу над цілими регіонами.

Політичне протистояння досягло апогею після IВсеукраїнського з'їзду Рад, який пройшов у Харкові і оголосив Україну радянською республікою, її федеративний зв’язок з Радянською Росією, поширив на Україну дію декретів і розпоряджень РНК, а владу Центральної Ради та її законодавство кваліфікував не чинним.

Тим часом у Бресті розпочались переговори між Центральними державами та Росією, які могли закінчитися заключенням сепаратного миру зі згубними для УНР наслідками. Все це й зумовило рішення Центральної Ради про включення до переговорного процесу. Однак будьякі міжнародні угоди могли набути легітимності лише в разі набуття Україною якісно нового державного статусу — самостійності, відокремлення від Росії. Тому 22 січня 1918 р. Центральна Рада своїм IVУніверсалом проголосила самостійність УНР.

27 січня 1918 р. делегація Центральної Ради заключила Брестський договір із Центральними державами, за умовами якого останні зобов’язувалися допомогти звільнити Україну від більшовиків, за що Україна мала постачати в Німеччину і АвстроУгорщину велику кількість хліба й продуктів. На початку березня австронімецькі частини зайняли Київ, а до кінця квітня 1918 р. майже вся Україна була окупована. Разом із військами Центральних Держав у Київ повернувся український уряд. Повернення Центральної Ради сприймалось населенням без особливого ентузіазму, реальний авторитет і вплив її невпинно падали.

На фоні наростаючого невдоволення політикою Центральної Ради, її неспроможності виконати умови договору, зокрема, щодо хлібних поставок, 29 квітня 1918 р. відбувся державний переворот, внаслідок якого до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. В історії України розпочався новий період, який тривав біля восьми місяців і дістав назву — період Гетьманату або Української Держави.

Студенти мають знати, що у сучасній історичній науці відсутня однозначна оцінка періоду Гетьманату, при цьому мають місце діаметрально протилежні судження. Так, частина істориків вважає, що це була єдина реальна на той час можливість відтворення української державності, а інші характеризують його як контрреволюційний, антидемократичний і антинародний режим. Об'єктивно можна стверджувати, що цьому періоду (як, втім, і будьякому іншому) були притаманні, як позитивні, так і суто негативні риси.

Прийшовши до влади, П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади — мав право видавати закони, призначати голову Ради міністрів, затверджувати і розпускати уряд, також він контролював зовнішньополітичну діяльність держави. Суть його державотворчих планів полягала у тому, щоб шляхом встановлення авторитарної форми правління зупинити розвиток революційних процесів, які оцінювались як деструктивні, a потім, спираючись на стабільну ситуацію, створити дієздатний державний апарат, боєздатну армію, провести нагальні політичні та соціальноекономічні реформи.

За період свого правління гетьманському уряду вдалося досягти деяких успіхів. Так, в країні певною мірою стабілізувалося економічне життя — була встановлена українська грошова система, засновувалися банки, відновився залізничний рух. Очевидні зрушення сталися у справі українізації освіти та культури. До позитивних моментів можна віднести й розширення кола зовнішньополітичних стосунків Української Держави; проведення судових реформ тощо.

Але ці успіхи стали можливими, насамперед, завдяки присутності в Україні німецькоавстрійського окупаційного війська, що виступало основним гарантом державної стабільності. Всі кроки в економіці супроводжувалися непопулярними заходами в сфері соціальної політики. Залишалася нерозв'язаною земельна проблема, а практика повернення поміщицьких земель і застосування карних загонів проти селянства примушувала останніх підніматися на збройну боротьбу проти уряду. He сприяла зміцненню позицій уряду й наявність серед вищого бюрократичного апарату високого відсотку колишніх російських чиновників, які в переважній своїй більшості сприймали Гетьманську Державу як тимчасову і як плацдарм для відновлення старих дореволюційних порядків і єдиної неподільної Росії. Відкрита орієнтація на інтереси імущих класів не вела до консолідації українського суспільства навколо національної ідеї, а навпаки — поглиблювала розкол у ньому.

Bee це зумовлювало нестійкість гетьманського режиму, a

опозиція щодо нього, яка виникла з перших же днів після перевороту, дедалі посилювалась. Вже всередині травня 1918 р. опозиція організаційно оформилася в Український НаціональноДержавний Союз, який у серпні перетворився на Український Національний Союз. УНС повів рішучу боротьбу проти гетьманського режиму, а восени взяв курс на повстання. У листопаді 1918 р. для керівництва повстанням було обрано Директорію з 5ти осіб: В. Винниченко (голова), С. Петлюра, А. Макаренко, П. Андрієвський, Ф. Швець. Момент виступу проти гетьмана був вдало обраний лідерами Директорії — гетьман втратив підтримку Німеччини, яка програла I світову війну і підписав непопулярний союз з небільшовицькою Росією. Армія Директорії швидко росла за рахунок незадоволених селян і в грудні 1918 р. вона переможно ввійшла до Києва.

3 приходом до влади Директорії було проголошено відновлення УНР. 26 грудня Директорія видала Декларацію, в якій заявлялося, що вона намагатиметься встановити баланс між революційними реформами й порядком. Одним із основних положень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Уряд брав на себе зобов'язання бути представником інтересів робітників, селян і трудовоїінтелігенції, а також оголошував про намір позбавити виборчих прав земельну й промислову буржуазію. Для вирішення нагальних проблем скликався Трудовий Конгрес, який мав відіграти роль передпарламенту.

Але небагато з поставлених цілей удалося здійснити. Становище Директорії було дуже тяжке. Чисельна армія повстанців, що забезпечила тріумфальний рух на Київ, розтанула з такою ж швидкістю, з якою створилась. Масу її давали селяни, які, поваливши гетьманський режим, поспішали додому, щоб ділити панську землю.

Україна опинилася оточеною ворогами з усіх боків. На заході стояли польські війська. 3 півночі, негайно, після повалення гетьманату, посилився рух радянських військ. На південносхідному кордоні зростали російські антибільшовицькі сили під керівництвом генерала Денікіна. Південна смуга, з Одесою, Миколаєвом, Херсоном була зайнята інтервентами Антанти.

Складна зовнішня ситуація погіршувалася й внутрішньою нестабільністю, бо всередині Директорії не було єдності, не було спільної лінії в політиці. Основним питанням залишалася форма організації влади. Частина членів уряду Директорії стояла на парламентських позиціях, інша— почала схилятися до Рад. В. Винниченко запропонував компромісовий варіант — створити трудові ради. Але Директорії так і не вдалося створити систему влади. Під прапором Директорії процвітала отаманщина, що призвело до анархії.

В цей же час відбулися значні події на західноукраїнських землях. В умовах розпаду АвстроУгорської імперії була створена 18 жовтня 1918 р. Українська Народна Рада, яка взяла на себе функції об’єднання всіх західноукраїнських земель в одне ціле. Тим часом відроджена Польща також готувалася взяти владу в Галичині. Щоб запобігти цьому, Національна Рада у ніч на 1 листопада зайняла Львів, а потім і всю територію Східної Галичини. 13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Президентом її став Є. Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) — К. Левицький.

Але з таким розвитком подій у Галичині не змирився польський уряд, розпочавши збройний наступ на Львів. Майже три тижні прихильники Народної Ради відстоювали Львів, але в кінці листопада вони його залишили. Народна Рада спочатку перемістилася в Тернопіль, а потім у грудні 1918 р. в м. Станіславів (нині ІваноФранківськ), де й пробула майже півроку.

У складній політичній обстановці, Народна Рада звернулася до Директорії з проханням про об’єднання УНР і ЗУНР. Акт злуки УНР та ЗУНР був проголошений 22 січня 1919 р. в Києві, а потім його затвердив Трудовий Конгрес. Однак спроба возз’єднання двох українських держав була приречена залишитися декларацією. Польські війська методично витісняли адміністрацію ЗУНР з території західноукраїнських земель. Існування УНР теж ставало дедалі більш проблематичним з огляду на вторгнення радянських військ.

2 лютого 1919 р. Директорія з Києва переїхала до Вінниці, a Київ негайно зайняли більшовики. Так в Україні вдруге була встановлена радянська влада. Однак наприкінці літа 1919 р. радянський уряд примушений був залишити Україну, а майже вся її територія була окупована армією Денікіна.

Окупаційний режим Денікіна проіснував в Україні недовго — до початку 1920 p. B лютому 1920 р. вся територія України опинилася під контролем радянських військ. Залишки українських військ на чолі з С. Петлюрою перебазувалися на територію Польщі. 24 квітня 1920 р. Пілсудський і Петлюра підписали таємну воєннополітичну угоду — «Варшавський договір». За цим договором польський уряд визнавав за Директорією «верховну владу на Україні», а Петлюра зобов’язувався передати західноукраїнські землі по річки Збруч і Горинь Польщі. Але спільний польськоукраїнський похід завершився невдачею — у липні 1920 р. радянську владу на Правобережній Україні було знову відновлено.

Протягом жовтня—листопада 1920 р. війська Петлюри зробили ще одну спробу відновити владу Директорії. Але і вона закінчилася поразкою. У жовтні 1920 р. в Ризі розпочалися радянськопольські переговори, які завершилися 18 березня 1921 р. укладанням мирного договору. Згідно його умов Польща одержала території Західної України та Західної Білорусі. Армія УНР з допомогою кавалерійського корпусу Польщі до кінця листопада 1920 р. відступила з району Коростеня на польську територію, де була інтернована. Поразка армії УНР призвела до цілковитого придушення національновизвольного руху. Таким чином, спроба відновити українську національну державність під час революції 1917—1920 pp. не вдалася.

Трагізм Української національновизвольної революції був зумовлений тим, що розвивалася вона за вкрай несприятливих внутрішніх і зовнішніх умов. Адже до 1917 р. Україна як геополітична реальність не існувала, а створення національної української державності викликало спротив впливових політичних сил. Країни Антанти підтримували претензії Польщі на західноукраїнські землі та плани білої армії щодо відновлення єдиної й неподільної Росії. тому лідери українських урядів діяли за міжнародної ізоляції, а власних сил для перемоги з чисельними ворогами не вистачало.

Разом з тим оцінювати результати революції тільки негативно не варто. В горнилі визвольної боротьби відродилося саме слово Україна; відродилася державність, яку було найменовано природним словом — українська; зроблено першу спробу соборницького об’єднання українства, закладено підвалини для формування модерної політичної нації.