Український національний союз I організація проти гетьманського повстання

Аксіомою історіографії Української революції, в т. ч. сучасної, залишається твердження про організацію Українським національним союзом (УНС) повстання, яке повалило владугетьмана П. Скоропадського. Але при уважному вивченні творів В. Винниченка, Д. Дорошенка, М. Шаповда, П. Христюка, а також сучасиого вітчизняного історика В. Солдатенка виявляється багато свідчень і доказів, які суперечать беззастережному визнанню УНС організатором і керівником повстання. В даній статті розглянуто діяльність УНС у серпнігрудні 1918 p., проаналізовано роль, яку він відіграв у поваяенні гетьманського режиму.

Усунуті державним переворотом 29 квітня 1918 р. від влади, українські національні кола майже одразу взялися за утворення політичного союзу, опозиційного до влади П. Скоропадського. ГІершою спробою об'єднання став Український національнодержавний союз (УНДС), створений у травні 1918 р. поміркованою частиною національного руху (УПСФ, УДХП, УПСС та ряд профспілкових організацій). Відсутність підтримки цього об'єднання з боку впливових УПСР та УСДРП, масових громадських організацій позначилась на його долі, УНДС не став авторитетним як для українського громадянства, так і владних структур.

Утворений наприкінці липня на початку серпня 1918 р. Український національний союз являв собою блок українських політичних партій та громадських організацій більш широкого спектру. До нього увійшли УСДРП, УПСФ, УПСР (центральної течії), УПСС, передбачалося приєднання політичних, профспілкових, науковокультурних та інших громадських організацій. Головою УНС став соціалістфедераліст А. Ніковський. Програмний документ Статут УНС визначав лише загальні принципи, на яких мало відбутися об'єднання. Мета союзу: "а) утворення самостійної української держави; б) боротьба за законну владу в Україні, відповідальну перед парламентом; в) боротьба за демократичніій виборчий закон у всі установи; г) оборона прав українського народу і української держави у міжнародній сфері".3 Таким чином, УНС визнавав існуючу в Україні владу і збирався змагатись за її перетворення на засадах демократії легальним праbobilm шляхом.

Відсутність у Статуті УНС соціальної програми свідчила, що noBe об'єднання збиралось віддати пріоритет національним інтересам. Задекларована мета союзу не пов'язувалась також і з конкретною політичною діяльністю, тобто шляхи її досягнення не були спеціально визначені. Такіій загальний зміст об'єднавчої платформи залишав політичним партіям певну свободу дій у відповідності до їхніх програмних вимог. Загальний характер носила й організаційна побудова союзу. Установчі функції виконували загальні збори, рішення яких вважалися правомочними за умови представництва половини партій і організацій, що входили до союзу. Виконавчим органом була президія, до якої входили по два представники від політичних партій та по одному представнику від громадськріх організацій. Передбачалося утворення широкого громадськополітичного об'єднання, організація місцевих філій УНС.

4 серпня 1918 р. про утворення УНС повідомила "Нова Рада". Ця звістка стала могутнім каталізатором діяльності національнодемократичних сил. Приблизно до середини серпня проходило організаційне становлення УНС, відбувались числення збори партійних організацій, громадських об'єднань, обговорювалпсь платформа союзу, питання стратегії і тактики українського руху. Початок діяльності УНС, його перші організаційні заходи, настрої української громадськості багато в чому нагадували початковий період діяльності Центральної Ради. Проте між ними існувала і суттєва різниця, яка позначилася на діяльність УНС. Центральна Рада виникла в умовах демократії, великого національного оптпмізму, мітингової ейфорії, коли було дозволено виголошувати революційні гасла, висувати найсміливіші вимоги. Натомість Національний союз розгортав свою діяльність в умовах жорстких політичних обмежень, цензури, заборони антиурядової пропагандн. 3 тих же причин приєднання до УНС вимагало від українських організацій певної корекції програмних вимог, присгосування їх до Статуту союзу.

Однією з перших, ще наприкінці липня, була утворена філія УНС в Одесі, яка згуртувала українські організації Одещини і Херсонщини. Ініціатором об'єднання виступили самостійники, есефи, есдеки, освітянські кола.4 У серпні утворилась філія у Кременчуці і Кременчуцькому повіті, до неї увійшли есефи, есдеки, есери, союз споживчих товариств, "Просвіта", залізничники, поштовотелеграфна спілка.5 Оголосила про приєднання до УНС Всеукраїнська учительська спілка масова організація, яка об'єднувала у 80 місцевих спілках 12 тис. вчителів.6

Поміркована платформа УНС, спрямована на проведення перетворень у державі демократичним шляхом, цілком влаштовувала ліберальні громадські організації української інтелігенції Українське правниче товариство, Українське товариство економістів. Останнє прийняло рішення про вступ до УНС 30 серпня 1918 р. на загальних зборах під головуванням М. ТуганБарановського та П. Гавсевича. 2 вересня подало заяву про прилучення до УНС КирилоМефодіївське братство. Проведені на початку серпня загальні збори українських студентських об'єднань також ухвалили приєднатись до УНС та делегували туди своїх представників.7

Перші підсумки гуртування національних сил підвів в середині серпня А. Ніковський. Голова союзу повідомив про приєднання до УНС таких масових громадських об'єднань як Селянська спілка, профспілки за, яізничників та поштовотелеграфних службовців, Всеукраїнська учительська спілка, правниче товариство, Центральний кооперативний комітет; а також про утворення цілого ряду місцевих філій УНС. Він констатував, що порозуміння всіх українських партій від лівих до поміркованих і організацій від пролетарських до конфесійних являє собою реальне відродження національних сил. Організаційна стадія скінчилась, український фронт став єдиним цілим, настав час для з^іасті українського громадянства у реальній державній роботі.8

Але твердження А. Ніковського, що під егідою УНС об'єдналося "усе українське організоване громадянство", не відповідало дійсності. Поза УНС залишилась значна частина політичних сил, в т. ч. впливові партії: на лівому фланзі УПСР (ліва), на правому хліборобидемократи. Лівий есер П. Христюк вважав, що УНС "став осередком легальної опортуністичної боротьби части ни української дрібної буржуазії і правого крила демократії з гетьманщиною в напрямку українізації і демократизації останньої". Ці групи "вкладали в ідею єдиного національного фронту зовсім поміркований зміст, маючи на меті дійти цим шляхом не стільки ДО ЦІЛКОВИТОГО ЗНИЩЄННЯ ГЄТЬМаНСЬКОГО рЄЖИМу, ...СКІЛЬКИ ПрИ стосування гетьманщини до своїх дрібнобуржуазних ідеалів ".9 Платформа УНС не могла влаштувати ліву УПСР, яка у червні 1918 р. ухвалила рішення про збройну боротьбу з гетьманським режимом.

Ліві есери недвозначно відмежувались від УНС. Нарада емісарів УПСР (лівої), що нелегально відбулась 1922 серпня у Киеві, засудила платформу УНС як контрреволюційну.10 У підготовленому у вересні відділом зовнішніх зв'язків ЦК лівих есерів документі під назвою "Про ставлення УПСР до УНС" стверджувалося, що розуміння національного питання програмою УПСР "становить різку межу між УПСР з одного боку й псевдосоціалістичними партіями, з яких складається так званий "Український національний союз" з іншого. Тактика "Союзу", що виявилась досі в оббиванні порогів німецької влади та у мудрих політичних комбінаціях, які переслідують мету українізпції сучасної реакції, замість боротьби з нею, не тільки виключає для УПСР всяку можливість співробітництва в "Союзі" в центрі і у філіях, але ставить задачею партійних органів та усіх членів партії рішучу боротьбу з розповсюдженням впливу "Союзу" на трудові маси, постійного роз'яснення "щиpoyкpaїнcbкиx,, ідей цих "союзників" і пропаганду партійних поглядів на проблему нації і держави11".

Поза єдиним націонаяьним фронтом перебува. яи праві: Українська демократична хліборобська партія (УДХП), українська частнна Союзу земельних власників (хліборобивласники), т. зв. "гетьманці" національно орієнтовані консервативні об'єднання. Хліборобидемократи єдина українська несоціалістична партія, що твердо стояла на державницьких позиціях, мала б значно підсилити національний фронт, розширити його соціальну базу. Попри відсутність у Статуті УНС соціальної програми, у його лавах пе. ребували прибічники радикальних соціалістичних перетворень. УДХП не приєдналась до УНС через те, що у ньому домінували соціалістичні партії, з якими вона розходилась у соціальних питаннях. С. Шемет згадував пізніше, що УДХП до Національного союзу не належала і до його соціальнореволюційної політики ставилась вороже, хоч неодноразово обговорювала можливість свого вступу.12 Проти приєднання УДХП до УНС висловлювалпсь Д. Донцов, В. Липинський, М. Міхновський13. Водночас центральний провід партії не заперечував, коли у провінції відділи партії вступали до місцевих філій. Так, до Полтавського відділення Національного союзу входила місцева організація хліборобівдемократів14. Це свідчило про цілком реальну можливіеть приєднання УДХП до Національного союзу за певних обставин.

Таким чином, як і Центральна Рада, УНС не був загальнонаціональним об'єднанням. Соціальна база союзу у порівнянні з УЦР стала навіть вужчою, оскільки поза ним залишилась УПСР (ліва), за якою стояла значна частина селянства України. Зважаючп на це, політична програма УНС порівняно з Радою була більш поміркованою.

На початку своєї діяльності УНС застосував вже знайому з часів УНДС практику критичних виступів на адресу уряду. 24 серпня був опублікований протест з приводу інтерв'ю прем'єрміністра Ф. Лизогуба німецькій пресі під час візиту до Німеччини. Останній, відповідаючи на запитання журналістів, висловився про можливість відновлення федеративних стосунків між Україною і Росією. В документі за підписом президії УНС йшлося, що заява Ф. Лизогуба суперечить офіційній позиції гетьманського кабінету міністрів, а також, що в оцінці внутрішнього та зовнішнього становища України УНС стоїть на зовсім інших позиціях.15

30 еерпня УНС ухвалив резолюцію з приводу попередньої угодп, заключеної 7 серпня з урядом Всевеликого війська Донського про кордони іміж Україною і Доном. У Ростовському, Таганрозькому та Донецькому округах, що входили до Донщини, серед населення переважали українці. "Українське громадянство та народ ніколи не примиряться з фактом відокремлення та поневолення українського народу на Донщині, йшлося в резолюції. УНС рішуче вимагає, щоби при сіспаданні остаточної угоди твердо захищалися права українського народу".16

Гучні заяви сприяли росту популярності УНС серед української громадськості, створювали йому вагу в урядових колах, у німецького командування. В останніх числах серпня до Києва прибула делегація незалежних експертів німецького парламенту. Вона була прийнята гетьманом, прем'єром, контактувала з лідерами УПСФ. 31 серпня делегація зустрілась з керівництвом УНС на чолі з професором М. ТуганБарановським. Питання, що обговорювались, головним чином торкались входження українських діячів до уряду".17

Наступною акцією Національного союзу стала відозвапротест (4В оборону державних прав української мови", видана з приводу порушення у Державнім сенаті питання про визнання російської мовп другою державною. УНС оцінив це як "наступ ворогів укрпїнського народу і української державності" та висунув вимогу видати законодавчий акт, яким оголосити українську мову єдиною державною мовою в Україні.18

Зростанню авторитету УНС сприяло розслідування справи М. Ковалевського. Заарештований німецькою владою, міністр земельних справ уряду УНР М. Ковалевський перебував під слідством за звинуваченням у привласненні 5 млн. крб. державних коштів. За його свідченням, гроші були передані ЦК УПСР та ряду інших українських організацій, проте жодна з них цього не підтверджувала. Президія УНС ухвалила з'ясувати, чи дійсно гроші, взяті з держаної скарбниці "на політичну акцію", потраиилн до українських організацій та утворила комісію для розслідування еправи. За її рішенням адвокат, довірена особа УНС, мав зустрічі з Ковалевським у в'язниці. Невдовзі ЦК УПСР (лівої), яка перебувала на нелегальному становищі, передав до редакдій газет "Нова Рада", "Робітнича газета", "Народна воля" та "Кневская мнсль" листа, у якому підтверджував, що отримані від М. Ковалевського 5 млн. крб. були асигновані Радою Народних Міністрів на агітацію в справі впровадження земельного закону, розподілялись з наказу і під контролем ЦК УПСР19. Тим самгім спростовувались звинувачення як М. Ковалевського, так і українських організацій у незаконному привласненні грошей.

Активне втручання УНС у громадськополітичне життя формувало відповідну громадську думку. Характер дій УНС, вважав Д. Дорошенко, свідчив, що його керівництво виконувало "роль якогось другого правительства"20, намагаяось стати "тіньовим кабінетом". У другій половині вересня президія союзу утворила комісії внутрішніх справ, військову, закордонну, земельну, фінансову, церковну, правничу для опрацювання відповідних матеріалів та розробки нового законодавства.

3 кінця вересня УНС активізував свою політичну діяльність. Впступи його ставали дедалі гострішими, він піднімав актуальні болючі питання тогочасного життя України. 18 вересня А. Ніковського на посаді голови союзу змінив В. Винниченко один з найдієвіших лідерів національної революції. Цей досвідчешій політик, в активі якого було досягнення угод з Тимчасовим урядом, формування підвалин української державності, співавторство при підготовці усіх чотирьох універсалів, у 1917 р. був поміркованим демократичним діячем. На початку 1918 р. він полівішав і став дотримуватися радикальних поглядів, стояв на позиціях, відмінних від платформи Національного союзу. Очоливши УНС, Винниченко майже одразу відмовився від задекларованої у його Статуті легальної політичної боротьби та розпочав таємно готувати збройне повалення існуючого режиму. Але до певного часу це залишалось таємницею навіть для президії УНС.

Свою діяльність новий голова УНС розпочав статтею "Рано втомлюватись", написаною в яскравому публіцистичному стилі, добре відомому пізніше з "Відродження нації". На думку В. Винниченка, Україна стояла перед національною загрозою, "цілі потоки братівруських, братівмалоросів, братів підроблених сфальшованих українців" штовхали її до єдиної неділимої Росії. В умовах такої небезпеки Винниченко закликав українське громадянство скииутп апатію, в якій воно перебувало і єднатися навколо Національного союзу21. Питання про стратегію і тактику боротьбп з національною загрозою автор обходив мовчанкою. Складалось враження, ніби автор чогось не договорив, адже одного лише заклику до єднання було явно недостатньо для подолання бездіяльності українського громадянства.

Прихід до керівництва В. Винниченка викликав у місцевих філіях УНС чуткрі про зміну тактики. Це змусило президію союзу виступити із спростуванням. 4 жовтня "Нова Рада" вмістпла виклад розмоврі з членом президії УНС (прізвище не назива.7іося), якнй поінформував про останні заходи організації: підготовку меморандуму про внутрішнє і міжнародне становище України, резолюцій про висилку гапичан до АвстроУгорщини, у судових справах. Далі інтерв'юєр заявив: "У своїй діяльності союз не виходлть за межі свого опублікованого в часописах статуту... Всякі київські і особливо одеські чутки про зміну орієнтації союзу, як представника української національної думки, про загострення його внутрішньої тактики та про заходи в справі організації влади не відповідають дійсності. Hi одна сторона діяльності союзу, як і іїого постанови, резолюції і протоколи, не являються річчю секретною ні для членів союзу, ні для українського громадянства.

...Страхи ніби наша провінція, наше село з певних сучасних причин переживають нахил до більшовизму, не мають під собою поважної основи. Де єсть хоч трохи свідомого селянства і особливо інтелігенції, там провадиться мирнакультурна праця, яку не в силах зруйнувати більшовицькі наїзди з правого боку чи з лівого".

Діяльність УНС справді не виходила за межі, окреслені статутом. Значну увагу осередки союзу приділяли захисту прав української мови. Українське правниче товариство розробило основні принципи закону про державну мову і 2 жовтня делегація київської "Просвіти" у складі О. Лотоцького, М. Синицького та О. Саліковського подала гетьману меморандум з цього приводу. "Просвіті" було доручено скласти проект нового закону про державну мову:22

Того ж дня була опублікована заява УНС з приводу примусового повернення військовополонених галичан до АвстроУгорщини. УНС заперечував проти цього, мотивуючи, що перебування національно свідомих галицьких українців в Наддніпрянській Україиі йде на користь націонги7іьній справі.23

6 жовтня президія Національного союзу відвідала урочисте відкриття Українського державного університету. В. Винничеико виступав з вітальною промовою одразу після гетьмана.24

3 кінця вересня почали працювати закордонні інформаційні бюро союзу у Львові, Відні, Берліні. Повідомлення про діяльність УНС з'явились за кордоном. Коли 18 жовтня утворилась Укрпїнська Національна рада у Львові, президія УНС відправила до неї делегацію у складі В. Прокоповича, В. Чехівського, В. Корчинського для інформації та встановлення контактів.25

Таким чином, для широкого загалу УНС залишався масовою легальною організацією, навколо якої гуртувалися опозиційні режимові українські політичні сили. Вони змагались за демократизацію та українізацію гетьманської України демократичним шляхом. За фасадом УНС ховалась тіньова діяльність його голови В. Винниченка, спрямована на повалення Української Держави шляхом збройного повстання.

1920 р. М. Грушевський, виступаючи на зборах соціалістівреволюціонерів у Відні, назвав протигетьманське повстання "саміш темним місцем в українській революції". Цей висновок не можна спростувати й сьогодні, оскільки об'єктивних відомостей rtpo підготовку і початок повстання не виявлено. Виступ готувався таємно, документації не існувало, залишилися лише суб'єктивні свідчення спогади безпосередніх учасників. У цих викладах лодії зображено схематично, у загальних рисах. Автори уникають конкретних фактів імен, дат, змісту прийнятих рішень. Тому в історії підготовки повстання та в його оцінці багато питань заіишається без відповіді. Переможне повстання, результатами якого провід національного руху не зумів скористатись, стало водночас початком спаду та довготривалої кризи Української революції.

3 аналізу наявної літератури, газетної інформації, спогадів учасників подій можна дійти висновку, що в українському русі вереснялистопада 1918 р. особливо давалася взнаки відсутність єдності, а відповідно єдиної стратегії і тактики. Національні силн, як і за часів Центральної Ради, не змогли діяти самостійно, незалежно від волі інших політичних сил. Тому в організації протигетьманського повстання значну роль відіграв елемент випадковості, суб'єктивізму.

Перший офіційний документ "Історія повстання листопада-грудня 1918 р." був підготовлений Центральним інформаційнпм бюро при Директорії у січні 1919 р. для делегатів Трудового конгресу. За цим документом головну роль в організації повстання відіграли В. Винниченко і М. ІІІаповал, які діяли, виконуючи волю своїх партій та Національного союзу. Документ містріть суперечливі твердження. Виявляється, що "ідея повстання була поставленл v деяких партійних колах цілком серйозно і реально" і водночас азважуючи на ті умови, у яких проводилась робота, ініціатори повстання повинні були бути обережними і спочатку додержувались конспірації навіть від найближчих товаришів по партії". Тобто партійні організації, від імені яких нібито діяв Винниченко, насправді не були поінформовані про підготовку повстаньія з міркувань конспірації.

Про подвійну гру, що вів В. Винниченко як голова Українського національного союзу, мова йшла цілком відверто: "В. Винниченко від імені Національного союзу одночасно вів переговори з гетьманським оберкомандуванням про формування національнодемократичного кабінету і від самого себе разом з М Шаповалом вів підготовку і організаційну роботу у напрямку збройного повстпння". Таким чином виходило, що Винниченко та Шаповал дійшли рішення про повстання з власного розсуду. "Пленум УНСоюзу приєднався вже тоді, коли був поставлений перед фактом його початку"26, стверджувалось в "Історії повстання". Такої ж думки дотримувався і П. Христюк: "Шаповал і деякі інші члени партії, що входили до складу Союзу, провадили там роботу більше на власну відповідальність, ніж після директив партії".27

В. Винниченко цілком відверто писав у "Відродженні нації" про свою другу таємну діяльність на посаді голови УНС і при цьому зображував себе головним натхненником повстання: "Ставши по уступленню А. Ніковського головою Національного союзу, я мусив оратіі участь у всіх балаканинах, які провадились до сього моменту, до мого вступу в Н. союз; але та участь була вже тільки засобом сховатіг дійсні цілі й наміри, які виникли в мене ще під час задушеного літнього повстання на Україні. Для мене було ясно, що тільки силою можна вирвати владу з рук буржуазних клас... Єдиний чоловік з Н. союзу, який так само як я розумів необхідність инчих методів боротьби з гетьманщиною й визнавав учасність їх, був М. Шаповал. I вся наша тайна організація складалась тоді з двох чоловік: М. Шаповала й мене... Трохи згодом до підготовчої роботи було втягнено так звану Раду залізничників з А. Макаренком і генералом Осецьким на чолі".28

Дещо поіншому розповідав про перші кроки у підготовці повстання М. Шаповал: "Я був дуже близько до джерела політики УНСоюзу, навіть більше: будучи членом президії УНСоюзу і головою комісії "міжнародних зносин", я працював в порозумінні з Винниченком, з яким ми удвох таємно підготовляли повстання ще задовго до вііступу. Фактично діло було так. У вересні 1918 р. я змовився з А. Макаренком, ген. Осецьким, полковником Павленком і Хилобоченком працювати в напрямі підготовки повстання. Цей план заздалегідь був вирішений трьома членами Центр. Комітету соціалістівреволюціонерів (Григоріїв, Лизанівський і я). Потіму цей план було втаємничено В. Винниченка, який погодився на нього".

П. Христюк вважав, що ідея повстання перш за все належала лівим есерам і виклав іншу версію його підготовки. Він стверджував, що питання про збройне повстання поставили УПСР (ліва)'і Селянська спілка, до них без вагань приєднались залізничники і самостійникисоціалісти. Проти були УПСФ та УСДРП. Коли вдалося переконати В. Винниченка, погодилась частина соціалдемократів30. На нашу думку, ближчим до істини є П. Христюк. Питання про збройне повстання ліві есери поставили ще на своєму ІУ з'їзді у травні 1918 р. Вони очолювали протягом весниліта локальні збройні селянські виступи проти гетьманської влади і окупаційних військ. Есер (центральної течії) М. Шаповал та соціалдемократ В. Винниченко, обираючи методом боротьби збройне повстання, не могли виходити з рішень своїх партій, тим більше платформи УНС, які відкидали збройну боротьбу з гетьманщиною. Вони обрали лівоесерівську тактику, тобто тактику партії, яка не входила до УНС та засуджувала його діяльність.

Співставлення трьох різних думок не дає однозначного висновку, кому належить пріоритет у підготовці протигетьманського повстання. Проте дозволяє стверджувати, що Український національний союз як політична організація не приймав відповідних рішень, не готував повстання і навіть не був поінформованим про його підготовку.

Підготовку до повстання В. Винниченко розпочав у вересні з таємних контактів з керівництвом радянської мирної делегації. Мпрні переговори з РРФСР, розпочаті 23 травня 1918 p., тяглись майже безрезультатно і були перервані 7 жовтня. Радянська делегація навмнсно затягува. яа переговори, викоррістовуючи своє легальне перебування в Україні для координації дій РКП(б) з місцевііміі більшовицькими організаціями. її члени займались також розвідувальною та агітаційнопропагандистською діяльністю. Делегацію очолювали відомі більшовицькі діячі Х. Раковський (ліайбутній голова Раднаркому України) та Д. Мануїльський. "Ми вели переговори з Мануїльським... Винниченко розпочав і вів їх сам, іноді інформуючи мене про стан переговорів... Більшовики обіцяли допомогу людьми і навіть на організацію повстання обіцяли датгі допомогу 3 млн. крб."31, згадував М. Шаповал.

Винниченко стверджував, що більшовики "зобов'язувались визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою й абсолютно не втручатись у внутрішні справи Української Самостійної Народної Республіки. 3 свого боку ми обіцяли легалізацію комуністичної партії на Україні"32. Переговори з більшовиками і домовленості про допомогу можна оцінити як ризикований і навіть авантюрний вчинок В. Винниченка, здійснений таємно від Національного союзу. Вони не були задокументовані, отже не давали сторонам жодних гарантій про їх дотримання. 3 боку РКП(б) переговори були лише тактичним кроком. Повне заперечення комуністами незалежності України, відоме з часів "Маніфесту до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради", не змінилося. РКП(б) підтримувала КП(б)У, a остання в цей час відкидала можливість співпраці навіть з лівицею українських партій.

Комуністи в Україні були фактично готові до боротьби за встановлення радянської влади. Восени 1918 р. КП(б)У мала на території України розгалужену мережу більшовицького підпілля, 5іке нпраховува.7іо 9 тис. комуністів, значну кількість партизанськоповстанських загонів. 22 вересня Всеукраїнський ЦВРК видав наказ про створення у инейтра.7іьній зоні" двох українських повстанськпх дпвізій, яким відводилась роль ударної сили під час загального наступу Червоної армії. П з'їзд КП(б)У (1822 жовтня, Москва) констатував, що міжнародна обстановка створює сприятливі умовп для боротьби за відновлення радянської влади в Україні33. Це означало, що з анулюванням Брестського миру радянська Росія підтримає боротьбу українських більшовиків протрі "буржуазно поміщицького режиму". Комуністичне підпілля чекало лише сигналу з Москви, щоби розпочати спільні дії.

Домовляючись за таких умов з більшовиками, В. Винниченко та М. Шаповал ставили під загрозу головний здобуток національної революції реально існуючу державність України. Згадаємо, як обурювався В. Винниченко з приводу виступу полуботківців у Києві в липні 1917 p., розпочатого всупереч волі Центральної Радгі. Виступ стався в той час, коли тільки постав Генеральний Секретаріат і його голова докладав великих зусиль, щоби добитись визнання від Тимчасового уряду. У листі до Є. Чикаленка Винниченко тоді писав: "Добре, що вистачило сил, уміння, такту й іншого досягти те, що досягнене. Але погано, що, здається, не вдержимо. А не вдержимо через те, що наша чорна сотня, міхновщина вибпває нам з рук досягнене... Терор той іде під прапором "справедлпвих національних вимог", в ім'я рятування України, Центральної Ради і тому подібного. Та не так, розуміється, ця юрба (з юрбою справитись легко було б), як ота зрада, інтриганство, підкопування. He знаєш, на кого можна опертись, хто той, кому можна довіритись, не знаєш, в ім'я чого вони йдуть".34

Тепер вже В. Винниченко виступав у ролі змовника, використовуючи посаду голови Націон&льного союзу для маскування своїх дійснііх намірів, які єдиний національний фронт не підтримував. Для широкого загалу УНС залишався масовою легальною організацією, що об'єднувала опозиційні режимові українські політичні сили. За фасадом УНС велася тіньова діяльність, спрямована на поваяення Української Держави шляхом збройного повстання. В. Винниченко пояенював у "Відродженні нації", що по встання готувалось у глибокому підпіллі, оскільки повсюдно були шпигуни гетьманського міністра внутрішніх справ І. Кістяковського:ь. Разом з тим, готувати повстання доводилось в таємниці і від ілирокого загалу тих українців, які щиро підтримували Національний союз та його політику.

Цікаві враження про початок підготовки до повстання залишив ЛДегельський, посол Га.7іицької Народної Ради. В середині вересня він приїхав до Києва з метою отримати інформацію про стано вище в Українській Державі. Мав зустрічі з гетьманом, В. Винниченком, Є. Коновальцем, Є. Чикаяенком, М. Міхновським, С. Шеметом та ін. діячами. Нарешті, коли Л. Цегельський вже склав уяву про політичну ситуацію, він потрапив на таємну нараду під проводом В. Винниченка (на той час ще не голови УНС), де дізнався, що повстання проти гетьмана є вирішеною справою. Галицький посол був вражений, адже отримані ним відомості свідчили, що українська демократія розраховує на співпрацю з режимом, збирпється брати участь в уряді, реформувати гетьманську державу. Він намагався полемізувати с присутніми: "Я остерігав, що повалення гетьмана буде початком кінця..., що Німеччина і Австрія самі стоять перед крахом, що їх армії підуть з України, а тоді "Укрпїнський Революційний уряд" одного місяця не продержиться в Києві, большевики москалі його заберуть... Все те одначе було даремно. Вони горіли якоюсь божевільною жадобою революції, на мене гляділи фанатичними очами з очевидною ненавистю до галицького контрреволюціонера". Далі Л. Цегельський пише, що усе почуте настільки вразило його, що він покинув нараду з тяжкою душею, з безнадійністю: "Я роздумував, що велика Україна оце пропала, а Галичина мусить дбати за себе сама".36

Між тим політична активність УНС зростала. На початку жовтня постало питання про входження його представників до уряду. 5 жовтня відбулась перші переговори голови В. Винниченка, членів президії А. Ніковського та Ф. Швеця з гетьманом. Представннкіі УНС вважали, що кабінет міністрів має складатись з українських діячів, але не заперечували й проти присутності у ньо му декого з попередніх міністрів як фахівців своєї справи. Вони передали гетьману список міністрів, запропонованих до кабінету Національним союзом та обговорили ряд важливих питань внутрішньої політики. Позиція сторін у земельному, військовому, деяких економічних питаннях виявила багато спільного. "Нова Радач констатувала, що зустріч засвідчила "можливість порозуміння п. гетьмана з українською інтелігенцією в питаннях державності Укpaїни,^^

Розпочались переговори про входження українських міністрів до уряду. УНС запропонував на посаду прем'єра І. Шрага, члеша УПСФ, відомого і поважного громадського діяча з Чернігівщини, адвоката. Гетьман наполягав на кандидатурі харківського професора Д. Багалія. Але обидва вони відмовились, і сторони дійшли згоди, що головою нового кабінету залишиться Ф. Лизогуб. Приндипового порозуміння було досягнуто і далі велись конфіденційні переговори між В. Винниченком і Ф. Лизогубом про остаточнзій склад кабінету.

Колн питання про склад уряду вважалось майже узгодженим, В. Винниченко вдався до акції, незрозумілої з позицій Національного союзу. Від імені УНС за підписом голови та секретаря союзу П. Дідушка була видана "Заява про міжнародне і внутрішнє становище України". Цей документ не відповідав характеру відносин, які на той час склались між УНС та гетьманською владою. У дусі травневііх меморандумів УНДС він характеризував діючий гетьманський уряд. У заяві стверджувалось, що УНС підтримає лише укрлїнський коаліційнодемократичний кабінет. Виклад деяких шітань внутрішньої політики майбутнього уряду, зокрема аграрної реформи, не відповідав вже досягнутим з владою порозумінням. Попри вкрай складне зовнішньополітичне становище України, заява торкалася й геополітичних питань, у ній йшлося про прагнення УНС до об'єднання в українській державі усіх земель, населеиих українцями: Східної Галичини, Буковини, Угорської Укра'ши, Холмщини, Шдляшшя, Бессарабії, Донщини, Чорномор'я, Кубані.38

Зміст і тон заяви хоч і не суперечили платформі УНС, проте були явно несвоєчасними. Як слушно зауважив П. Христюк, документ розраховувався на громадську думку Центральних держав і був зовсім непридатний для українського суспільства.39 Президія УНС заявила про свою непричетність до заявм, давши замітку у "Новій Раді" та поклавши вину на В. Винниченка, який видав власні погляди за офіційну позицію організації, на чолі якої він стоїть.40

Заява не знайшла підтримки серед української громадськоеті, орієнтованої на Національний союз. Навіть редакція тижневпка "Вісник політики, літератури й життя", який з великою симпатією ставився до УНС, друкував усі його документи, тепер була змушена зробити під текстом заяви таку примітку: "Подаючи оцю заяву на сторінках нашого часопису, не можна не зауважити, що: колп вона є заповіддю боротьби за власть національних елементів, то вітаємо її найгарячіше. Коли ж це має бути початком новтіх соціальних і політичних експериментів, які вже раз пережила Украї'на, то чи не буде це і початком кінця самостійності УкраїюГ.41 Як вгіявилось, побоювання "Вісника" були пророчими.

Заява В. Винниченка не позначилась на офіційних стосунках УНС з гетьманом. Проте утворення коаяіційного кабінету за учагтю УНС знову стало проблематичним після подання міністрами іетьманського уряду "Записки в справі зовнішньої політики". У ній ставилось питання про те, що Україна повинна тісно пов'язувати свої інтереси з інтересами інших держав, що виникли на теритбрії колишньої Росії, та на майбутній мирній конференції узагальннти в своїй мирній політиці інтереси всієї Росії. Міністерська крпза поставила П. Скоропадського перед вибором. За владу змагалися представники двох політичних орієнтацій: самостійницької, за якою стояв Національний союз, та відверто проросійської, яку представляли кадети та Протофіс.

Представники обох таборів намагалися вплинути на вибір гетьмана. Голова Протофісу князь Голіцин застерігав від коаліції з українською демократією, оскільки це загрожувало соціалістичними експериментами.42 Документи Державної варти, свідчення Д. Донцова, С. Шемета, Л. Цегельського дозволяють стверджувати, що гетьман мав інформацію про таємну діяльність українських соціалістів, тому не довіряв їм та обережно ставився до Українського національного союзу.43 Більше довіри заслуговували "хлібороби", як демократи, так і власники. На цей час вже намітіівся розколу Союзі земельних власників, в його основі лежало ставлення до аграрної реформи, якою передбачався примусовий викуп латифундій. Частина організації, дрібні та середні власники на чолі з М. Коваленком, схилялась до хліборобівдемократів. 20 жовтня делегація хліборобіввласників, очолювана М. Коваленком, вручила гетьману меморандум. У ньому стверджувалось, що Україна повинна бути незалежною, суверенною державою з парламентськодемократичним устроєм, на чолі якої переоуває гетьман. Далі йшли вимоги скликання Сойму, створення власної арімії, проголошення автокефапії української церкви, негайного початку аграрної реформи. Меморандум закінчувався висновком, що українська державність повинна будуватись на національнодемократичних підвалинах, через що і уряд держави має бути національнодемократичним.44

24 жовтня на основі угоди з УНС постав новий кабінет міністрів. До нього увійшло п'ять представників, делегованих Національним союзом (усі члени УПСФ): міністр юстиції А. Вязлов, міністр віроісповідань О. Лотоцький, міністр пращ М. Славинський, міністр освіти П. Стебницький, міністр земельних справ В. Леонтович. Історики державницької школи вважали, що формуванням такого кабінету П. Скоропадський зробив вибір на користь самостійницької політики.45 Проте, з 16 членів нового кабінету (прем'єрміністр, 13 міністрів, державний секретар і державний контролер) самостійницької лінії дотримувались лише вісім: п'ятеро міністрів від УНС, прем'єр Ф. Лизогуб, мінігтр закордонних справ Д. Дорошенко та міністр транспорту Б. Бутенко. Решту міністрів, серед яких були й кадети, екладали прихильникіі федерації з Росією. Таким чином, склад кабінету міністрів був однозначно не життєздатним.

172

Український Національний союз в особі його голови В. Винниченка одразу відмежувався від діяльності кабінету, складеного за його участю. В інтерв'ю, даному "Робітничий газеті", він заявмв: "Щодо діяльності утвореного кабінету, то Національний союз 6уде до нього у відповідній опозиції і за діяльність ніякої відповідальності на себе не бере... Національний Союз доложить усіх старань, аби в найближчий час в українській державі залунав голос еамого хазяїна українського робітника і селянина".46

Парадокс пояснюється тим, що на цей час питання про повстання вже було вирішено. Звернемось знову до свідчення М. Шаповала: "Ми нишком підготовляли справу. 3 гетьманського генерального штабу нам давав відомості полковник ген. штабу Василь Тютюнник (демократреволюціонер). Згодом було втаємничено в цю справу представників січових стрільців (полк. Коновалець) та інших... Ще значно раніш перед повстанням Винниченко і я вели переговори з різними групами про їх участь в повстанні. Розуміється, соціалістиреволюціонери були за повстання. Соціалістидемократи... за першим разом були відхилили свою участь у повстання, але за другим заворотом Винниченкові вдалося їх переконати. Переговори з трьома лідерами соціалістівфедералістів (А. Ніковський, С. Єфремов і К. Мацієвич) були невтішні, бо вони рішуче назвали наш намір "авантюрою" і відмовились за свою партію прийнятрі участь. Вони найбільше боялись больіиевизму московського, але большевизм буржуазії вважалрс за іменше зло. До інших груп ми не звертались".47 Отже, з українських політичних партій, що входили до УНС, беззастережно підтримали ідею повстання тільки есери. Соціалдемократи були протм і згодились лише під тиском свого лідера В. Винниченка. Есефи категорично відмовились. Повстання таємно готувалося за умов негативного ставлення до нього значної частини українських політіічних сил, а відповідно й поза Українським національним союзом.

Остаточно вирішило питання про повстання приєднання до змовників полку Українських січових стрільців. Січові стрільці після перевороту 29 квітня відмовились від пропозиції перейти на службу до гетьманської влади, були роззброєні, проте залишились в Україні. М. Шаповал згадував, що влітку 1918 р. делегація січових стрільців на чолі з Є. Коновальцем приходила до Національ

173

ного союзу "питати, чи Нац. союз ухвалює, щоби січові стрільці організувалися". Вони також заявили, що розглядають УНС як представника всієї України та ставлять себе у його повне розпо рядження.48 Про те, що відновлення військової організації січових стрільців "сталося за порозумінням з Українським національним союзом", писав і Є. Коновалець49.

Після вимоги АвстроУгорщини про повернення військовополонених січові стрільці знову отримали пропозицію перейти на службу до майбутньої українеької армії. 3 вересня полковник Є. Коновалець, старшини В. Кучабський, В. Матчак, А. Мельник булп прийняті гетьманом і склали заяву про перехід Українських січових стрільців на службу до Української Держави. Місцем формування і подальшої дислокації особливого загону УСС призначалась Біла Церква, де було дозволено сформувати частину у 11,5 тис. чол. особового складу.50

Перші контакти В. Винниченка та М. Шаповала з січовими стрільцями стались наприкінці вересня. В процесі формування полку стрільці виконували їхні таємні доручення. У жовтні комлндування УСС розіслало по Україні своїх емісарів з метою вербовки добровольців, яких відправляли до Білої Церкви. Одночасно вони встановлювали контакти з повстанськими отаманами на Волині, Полтавщині, Катеринославщині, у Південній Київщині.51

30 жовтня відбулась таємна нарада за участю В. Винниченка, М. Шаповала, ген. О. Осецького, старшин А. Мельника та Ф. Черника. Представники полку УСС, у якому вже нараховувалося до 6 тітс. надійного війська, далрі остаточну згоду на участь у иовстанні.52 Учаснріки переговорів не ставили проведення акції в залежність від політичних обставин, які могли змінитись. Будьякі зміни у складі кабінету та його політі^ці вже не могли запобігти повстанню. Як писав Д. Дорошенком, "всі переговори Винничеика з урядозм у справі реорганізації кабінету міністрів і його вперті торги за число міністерських портфелів для кандидатів Національного союзу булрі просто комедією: він посилав людеіі до уряду, проти якого сам готував повстання. Ці люди, розуміється, не знали про його подвійну гру та йшли в добрій вірі, думаючи, що цим сповняють в даних обставинах свій національшій o6ob^30k'>. С. Єфремову, члену президії УНС, коштувало великих зусиль умовити Винниченка не починати повстання принаймні

174

поки в кабінеті є представники Національного союзу і поки виявляться хоч якінебудь наслідки їхньої діяльності.53

Саме в цей момент ліберальна частина УНС, яка заперечувала проти повстання, одержала підтримку в особі хліборобівдемокрптів. Головний комітет УДХП після довгих вагань нарешті вирішив приєднатися до національного фронту. Конференція партії, проведена 2628 жовтня у Києві, обговорила сучасне політичне становище України і визнала необхідним єднання всіх національносвідомих елементів. Резолюція "Про відношення до Національного союзу" ухвалила увійти в порозуміння з УНС та разом забезпечити негайне скликання національного конгресу з метою розробки та підготовки закону про вибори до парламенту.54

Конференція ухвалила ще низку резолюцій, які являли собою по суті програму рішучих і конкретних дій для нового національнодемократичного уряду. В аграрному питанні: негайно скликати місцеві з'їзди УДХП та визначити для кожної місцевості мпксимальну норму землеволодіння. У фінансовому: в основу фінансової системи покласти державний земельний фонд, утворений через примусовий викуп латифундій; негайно скласти український державний бюджет і оголосити його для загадьної відомості. Міжнародне становище: докласти всіх зусиль, щоб Україна залишилась незалежною державою; мати своїх представннків на майбутній мирній конференції. 28 жовтня делегація з 28 членів УДХП відвідала гетьмана і поінформувала його про рішення конференції.55

30 жовтня президія УНС розглянула питання про Національнші конгрес та ухвалила скликати його в найближчому часі. Було обрано комісію з п'яти осіб для технічної підготовки і розробки програми конгресу. Наступне засідання 2 листопада обрало датою проведення конгресу 17 листопада та визначило норми представництва. За зразок слугував Всеукраїнський Націона. яьний конгрес, проведений у квітні 1917 р. Представництво на майбутньому конгресі виходило далеко за рамки УНС. Поряд з центральним п])оводом та місцевими філіями на нього запрошувались українські організації та партії, що не входили до Національного союзу, а також представники від українського населення Донщини, Холмщини, Бессарабії, Кубані, Чорноморщини, Криму. Галицька Украіна лгала прислати окрему делегацію.56

Програма Національного конгресу включала такі питання:

1) Сучасне міжнародне становище та перспективи на майбутнє.

2) Форми державного будування на Україні.

3) Економічна політика.

4) Аграрна реформа.

5) Організація військових сил.

6) Народне самоврядування.57

Події кінця жовтня початку листопада свідчили про зростпння активності національнодемократичних сил, тоді як П. Скоропадський та його уряд фактично бездіяли. Сподіваючись на проведення Національного конгресу, есефи змусили керівництво УНС 9 листопада оголосити заяву із спростуванням чуток про зміну настроїв і тактики національного фронту у бік максималізму та активних протидержавних дій.58 Це також свідчило, що УНС в цілому був проти повстання і сподівався досягти радикальних перетворень мирним демократичним шляхом.

Безпорадність гетьманського уряду в питаннях внутрішньої політики почасти пояснювалась тим, що головна увага в цей час концентрувалась на зовнішньополітичних проблемах. Перемога Антанти та політична криза у Центральних державах робили не~ певним майбутнє існування Української Держави. Російські більшовики чекали лише слушного моменту, щоби розпочати просування в Україну. 22 жовтня на УІ з'їзді рад про це відверто за» явив Л. Троцький: "Нам треба просунутись між німецьким мілітаризмом, який відходить, і англофранцузьким, який наближається. Нам треба підтримати... робітників і селян України".59

Результати прямих контактів гетьманських дипломатів з представниками Антанти дали негативні результати. Виявилось, що Антанта, попри Брестський мир, вважає небільшовицьку Росію своєю союзницею, а Україну розглядає як її невід'ємну частину. Нейтралітет України не може бути визнаний, оскільки остання не є суверенною державою. Єдиним законним представником Росії Антанта розглядала Добровольчу армію.

Одночасно П. Скоропадський шукав спільників проти більвювицької загрози серед державних утворень, що існували на терені колишньої Російської імперії. Об'єднання Дону, Кубані, Кавказу, Криму, України й Добровольчої армії з метою боротьби з більвювизмом мало створити їм відповідний авторитет перед Антантою та в майбутньому сподіватися на визнання особливих прав на мирних переговорах. Але ця ідея була підтримана лише ген. П. Красновим, отаманом Все. великого війська Донського. Командування Добровольчої армії, яке персоніфікувало усю "едину і неділиму" Росію, не визнало жодних прав за новими державами та залишило пропозиції гетьмана без відповіді.

Так само до критичного наближався і внутрішній стан гетьманської влади. Уряд, складений на коаліційній основі, практично не діяв. Гетьман та його найближче оточення були охоплені панікою перед майбутнім виступом більшовиків. Есерівські агенти у гетьманських колах повідомляли, що виступу більшовиків чекалн 25 жовтня, потім кожного наступного дня. Вищі посадовці поспіль відправляли з Києва свої сім'ї. Російське офіцерство масово тікало на Дон. Періодично виникали чутки про намір П. Скоропадського зректися влади.60 Формування дружин військових загонів для боротьби з більшовиками, яке почалося за наказом уряду 17 жовтня, проходило мляво.

Незадоволення політикою гетьмана поширилося й на ті кола, які привели його до влади і були головною опорою в суспільстві. 6 листопада стався остаточний розкол в Союзі земельних власників. На з'їзді союзу міністр внутрішніх справ В. Рейнбот заявив, що уряд і надалі провадитиме аграрну політику в інтересах великого землеволодіння. Ухва. яена з'їздом резолюція також суперечила інтересам дрібних власників селян. Тоді частина учасників з'їзду на чолі з М. Коваленком вийшла з союзу та приєдналась до хліборобівдемократів.61 Внаслідок розколу в Союзі земельних власників своє невдоволення державною 'політикою висловила сердюцька дивізія гетьманська гвардія. Ця зразкова військова частина складалася, в основному, з синів заможного селянства, і тепер слідом за батьками вони перейшли в опозицію до режиму.62

Посилилась антигетьманська пропаганда у державних установах, навчальних закладах, зокрема в Українському державному національному університеті. На засіданні гуртка "Молодого лицарства", членами якого були молоді офіцери штабу гетьмана, один з його ад'ютантів відкрито назвав П. Скоропадського "зрадшіком України".63

Департамент Державної варти володів інформацією про політичні настрої суспільства, підпільну діяльність різних політичних угруповань, але реальною небезпекою для держави ним вважався лише більшовицький виступ. Секретні служби Main глибоке переконання, що українські політичні сили, "перейняті націоналістичними тенденціями", ніколи не підуть разом з більшо виками проти гетьмана. Натомість вони боротимуться проти більшовиків разом з існуючим урядом.64 Висновок спецслужб 6азувався на оцінці політики й діяльності УНС, його авторитету в українському суспільстві. Вони були впевнені, що Національний союз ніколи не піде на такі безвідповідальні дії, як поваяення Української Держави збройною силою. На це сподівався й П. Скоро падський. Тому за його особистим розпорядженням 9 листопада з Лук'янівської в'язниці було звільнено провідних діячів українського руху С. Петлюру, М. Порша, полковника Ю. Капкана та ін., готувався наказ про амністію політичних в'язнів.65

В умовах політичної нестабільності гетьман почав вагатись відносно проведення Національного конгресу. Він знову стояв перед вибором. "Я дійшов висновку, писав він у "Спогадах", що мені залишається прийняти одне з двох рішень. Або стати самому на чолі українського руху та спробувати захопити все до своїх рук... Я особисто мало вірив в успіх при такому рішенні, тому що... отримав відомості..., що конгрес конгресом, а повстання все одно спалахне. Друге рішення було рішучо заборонити конгрес і спертися в Києві на... офіцерські формування,... і якщо треба, то ого лосити загальну офіцерську мобілізацію".66 Коли 13 листопада питання про Національний конгрес розглянув уряд і з перевагою в одіш голос висловився проти його проведення, гетьман вирішив заборонпти конгрес. Того ж дня міністр В. Рейнбот поінформував В. Винниченка і А. Ніковського про заборону.

Історики державницької школи Д. Дорошенко, а слідом за ним Д. Гирський вішравдовували рішення гетьмана. Вони вважали, що конгрес мав бути використаний національними силами для здійснення державного перевороту.67 На нашу думку, такий вио новок занадто категоричний. Організатором конгресу врістунав УНС, якіій віддавав перевагу національнодержавним інтересам над соціальнокласовріми, не підтримував протиправних дій та ро зумів їхню небезпеку для майбутнього української державності.

Певним гарантом від екстремізму ставала також участь в конгресі хліборобівдемократів партії, що стояла на державницьких позиціях та спиралась на найбільш продуктивну частину українського суспільства. Проведення Національного конгресу за участю в ньому хліборобівдемократів, інших організацій, що не входили до УНС, значно розширювало соціальну базу українського національного фронту, робило його більш авторитетним як для влади, так і для суспільства. Обраний до Національного конгресу від Полтавщини член УДХП В. Андрієвський згадував, що делегаїіі були так настроєні, що в разі заборони з'їзду висловилися б за відкрпття його революційним шляхом. "He треба думати, що переважаюча частина наших делегатів була з "демократії, якраз навпаки", писав він. Від різних організацій поприходили люди інтелігентні і далекі від соціалістичного напряму думки, а ще дальші від соціалістичної тактики".68

Більш реальним вважається, що всеукраїнський форум, як і у 1917 p., мав стати передпарламентом зародком нової представницької влади. До такого розвитку подій підштовхував внутрішній стан України: гетьманська влада переживала глибоку кризу, а сам гетьман перебував в політичній ізоляції. Постанови Національно го конгресу, спрямовані на кардинальні зміни в державному устрої України, могли стати на перешкоді початку збройного повстання. Рішення, прийняті демократичним шляхом на предстлвницькому форумі були б більш авторитетними для суспільства, ніж повстання, таємно підготовлене купкою екстремістів. На нашу думку, саме заборона проведення Національного конгресу стала фатальним політичним прорахунком П. Скоропадського, який остаточно відвернув від нього національні сили. Єдиний, хоч і невеліікіїй шанс утримати Україну від початку повномасштабної громадянської війни був втрачений.

Заборона Націона. тіьного конгресу стала поворотним моментом у стосунках гетьманської влади з організованим українством. Компроміс став неможливим і обидві сторони вдались до швидких і рішучих дій. 13 листопада на терміново скликаних загальних зоорах УНС В. Винниченко повідомив про підготовлене проти гетьманщини повстання. Без обговорення і дебатування цього питлння він запропонував представникам політичних партій винести рішення про його початок, обрати спеціальний орган Директорі. Рішення про початок повстання не набрало більшості серед присутніх, тобто УНС його не схвалив. Тому було ухвалено робити повстання поза УНС. Разом з тим у виборах Директорії взяли участь представнітктт від усіх партій та організацій.69 Це був певний політичний маневр з боку УНС, який так і не визначився остаточно. Виступаючи противником повстання, союз водночае обрав Директорію та надав їй право керувати цим повстанням. Саме таке "половинчао те" рішення і дало згодом підставу стверджувати, що повстання провадив УНС. 3 тою ж доказовістю, виходячи з рішення загальних зборів, можна вважати, що повстання провадилось поза УНС. Спираючись на рішення загальних зборів УНС, провід повстлння з повним правом тепер виступав від імені єдиного національного фронту. Це було вкрай необхідно, оскільки таємно обрана на вузьких зборах Директорія не могла одразу стати авторитетніш керівним органом. Незрозумілим для широкого загалу лишавсл її склад. На чолі був поставлений В. Винниченко (УСДРП) нагхненник і організатор повстання. А от С. Петлюра (УСДРП) визнаніій національний лідер кілька місяців перед тим провів повстання. Звільнений з Лук'янівської в'язнрщі 9 листопада, він перебував у Білій Церкві і не брав участі у зборах. До складу Директорії його обрали заочно, на вимогу січових стрільців. Інші члени Директорії П. Андрієвський (УПСС), А. Макаренко (безпартійний, голова профспілки залізничників) та Ф. Швець (УПСР, Селянська спілка) були маловідомими діячами українського руху. Створене нашвидкуруч керівництво повстання не мало політмчної програми, єдиною задачею воно вважало повалення владіі гетьмана. Директорія не виробила власної політичної платформи, не скористалась вона й орієнтирами УНС. Кінцева мета боротьби не висувалася цілком свідомо, щоби до повстання приєднались усі політичні сили, ворожі гетьманській владі. Причому не тільюі з національного табору (ліві українські есери та ін.), а й махновці, більшовицькі організації. Обрана тактика забезпечила швидкий розвиток та масову підтримку повстання. На думку П. Христюка, саме завдяки загальному заклику до боротьби з гетьманщиною Дпректорія одразу перемогла усіх своїх конкурентів на провідництво протигетьманським повстанням в Україні.

14 листопада керівництво Української Держави відвідала делегація правих національних організацій: соціалістівфедералістів, хліборобівдемократів та хліборобіввласників. За інформацією "Нової Ради", вони вимагали негайної "демократизації кабінету". Гетьман відповів відмовою, на знак протесту українська частпна Ради міністрів заявила про свою відставку. Насамкінець українська делегація в різкій формі зробила заяву про майбутній збройний виступ і звинуватила гетьмана у можливому кровопролитті. Візит поміркованих діячів поставив останню крапку у стосунках національної демократії з гетьманом. Після цього П. Скоропадський видав наказ про формування нового кабінету, де всі міністри були прихильниками федерації з Росією. Того ж дня він оприлюднив Грамоту до всіх українських громадян, у якій повідомлялось про нову державну орієнтацію, зокрема, про федератнвний зв'язок України з майбутньою небільшовицькою Росією. Наступного дня 15 листопада з'явилась програма діяльності нового кабінету.

Докладний розгляд подій, що передували протигетьманському повстанню, дозволяє зробити висновки, відмінні від усталеного в історіографії стереотипу, ніби федеративна грамота стала безпосереднім прріводом до нього. На нашу думку, початком відвертого конфлікту об'єднаної національної демократії з гетьманом, тобто приводом до повстання, стала заборона останнім Українського нлціонального конгресу, скликаного за ініціативою УНС. Наступні події ~ рішення про початок повстання та федеративну грамоту гетьмана слід розглядати як відповідні кроки у протистоянні двох конфліктуючих сторін. Національний союз остаточно втратив нпдію на кардинальні перетворення в Українській Державі легальнпм дехмократичним шляхом і був змушений фактично підтримати рішення про збройний виступ. Гетьман після розриву з українськими силами сподівався врятувати Українську Державу ціною зміни державних пріоритетів, відмови від незалежності України, якої вимагала Антанта. Федеративна грамота не стала ні причиною, ні приводом до повстання, проте справила значний вплив на його розвиток, поширила коло учасників. Навіть хліборобидемократй і хліборобивласники після федеративної грамоти вважали, що повстання єдиний порятунок для України, зрадженої П. Скоропадським.

15 листопада з'явився перший документ Директорії Універсал, підписаний С. Петлюрою. Галицький політик О. Назарук, який брав участь у складанні документу, назвав його "ідеалістичнополітичним оправданням бунту". За змістом і стилем універеал являв типовий зразок ультралівої революційної демагогії, зак. іикав до всенародного повстання з метою "до щенту знищити лад, заведений гетьманським урядом". Універсал свідчив про обрання Директорією радикального соціалістичного курсу, далекого від платформи і подередньої діяльності УНС. В. Винниченко не був щиріш, коли скаржився пізніше, що своїм Універсалом, виданнм самочинно з метою перехопити провід повстання, Петлюра зіпсував справу, спрямував боротьбу проти гетьмана на шлях анархії та отаманщини. До масових виступів, піднесення народної стихії закликала уся лівиця національного руху від початку гетьманщинп. Саме на це й розраховував Винниченко, коли розпочинав таємну підготовку до повстання.

Універсал швидко розійшовся по Україні і знайшов широку підтримку у національних колах. He останню роль відіграло загальне обурення українців, особливо військових, федеративною грамотою. Слідом за січовими стрільцями до повстання пррієдналпсь Другий Запорізький полк полковника П. Болбочана у Хлркові, Сірожупанна дивізія, Чорноморський козацький кіш та ін. Під команду Директорії перейшли повстанські селянські загони, керовані УПСР(лівою) та Селянською спілкою. Заклик до розгрому гетьманщини сприйняли й неукраїнські політичні сили, що заздалегідь були готові до повстання: ліві російські есери, махновці, анархісти, більшовики. Останні спочатку не висували власних вилюг, задовольняючись гаслами Директорії. "Під прапори Петлюри міі послали усі свої революційні комітети", згадував В. АнгоновОвсієнко, який пізніше командував наступом радянських військ. У такий спосіб повстання стало загальнонародним, охошіло всю Україну.

Ще одним свідченням чисто декоративної ролі УНС в організації повстання стала його подальша доля. В період повстання УНС фактично зник з політичної арени. Із зрозумілих причин не діяв центральний провід союзу у Києві. Українські організації в столиці перебували у відкритій опозиції до режиму і проти них був розв'язаний справжній терор. Відбувапись масові арешти українських діячів, переслідувалась преса, було закрито Український клуб тощо. Очевидно, що місцеві філії союзу також не грали керівної ролі в ході повстання. Авторові вдалося знайти лише одне повідомлення в пресі про перехід влади після падіння гетьманської адміністрації до місцевої філії Українського національного союзу. Як правило, владні функції здійснювало командування республіканського війська або повстанських загонів. Роль відділів УНС зводилась до видання відозв до населення про зміну влади, проведення урочистостей з цього приводу та підбору кандидатур на посади урядовців, якщо з таким проханням до них зверталося віпськове командування.

Після прибуття Директорії до Києва стало очевидним, що УНС (його тепер очолював М. ІПаповал) як блок українських партій і організацій себе вичерпав. Мета, заради якої він був створений, вже не існувала. В ході повстання Директорію підтримали іі ліві силн, що перебували поза УНС, вони прагнули до поглиблення соціалістичної революції в Україні. Пріоритетними у відновленій УНР ставали соціальнокласові питання, другорядні для УНС.

Помірковані національні кола сподівались, що єдинмй національний фронт гратиме провідну роль у становленні нової української державності. "Українська демократія після минулого досвіду зуміє встановити стгияий демократичний лад, переведе широкі соціальні реформи і забезпечить міжнародне становріще Українрі", писав відомий публіцист, есеф М. Кушнір. Виходячи з того, що Директорія обиралася його загальними зборами і конституювалася як тимчасовий орган керівництва повстанням, УНС на своєму засіданні 23 грудня 1918 р. поставив питання про право контролю над Директорією і взагалі над існуючою владою. В умовах переможної ейфорії Дріректорія не збиралася ні з кїім ділитися владою і цієї вимоги союзу просто не помітила. Прот(? її речнпк у "Робітничій газеті" охарактеризував Національний союз як "живий труп, який чіпляється за владу" і констатував: "Завданням Директорії в сучасну хврілю є повний розрив з цими уламкамгі національного фронту".

Як і в провінції, у Києві роль Українського національного союзу у становленні нової державності обмежилась організацією урочистої зустрічі Директорії, участю в обговоренні Декларації від 26 грудня 1918 р. та утворенні Ради Міністрів. Зміст Декларації не міг задовольнити УНС, оскільки частина членів партій і організацій, що складали єдиний національний фронт, позбавлялася представництва на Трудовому конгресі. Проте представники союзу заявили, що хоч і не з усім згодні у Декларації, готові підтримати Директорію та її політику.80 Останнім проявом "керівної ролі УНС" була участь М. Шаповала у формуванні уряду, яку П. Христюк цинічно назвав "нагородою за труди". Після цього фактично Український національний союз назавжди пішов з громадськополітичного життя України.