Кирило-мефодіївське братство

У 1834 р. цар Микола дозволив відкрити другий в Україні університет ім. св. Володимира в Києві. Заснований він був на базі перенесеного Кременецького Ліцею та його бібліотеки. Першим ректором того університету став відомий український учений Михайло Максимович (1804-1875). Основним завданням цього університету було російщити українську молодь й виховувати її в любові до царя й "отечества" — Росії. Але всупереч всіх планів і побажань царя і цілої московської влади, цей університет, подібно як і Харківський, став важливим вогнищем українського культурного розвитку та освіти в Україні. До того спричинився немало і його перший ректор Михайло Максимович, який однак через хворобу та жорстокі умови, створювані режимом, змушений був відмовитися від ректорства у 1835 р. Опісля він був деканом філософічного відділу, а вкінці — професором "руської словесности", хоча його спеціальність була ботаніка. У 1845 р. він зрезигнував і з професорства.

Вивчаючи пам'ятки староруського письменства, його зацікавили студії історії, і тому, завдяки його старанням, засновано Комісію для розгляду давніх актів при канцелярії генерал-губернатора Південно-Західного Краю, як тоді офіційно називалася Правобережна Україна. Основним завданням цієї Комісії було довести документально безпідставні претензії поляків на землі Правобережжя1. Вивчення "староруської словесности" привело Максимовича до висновку, що українська мова не є діалектом польської мови, як і не є діалектом російської мови. Він довів, що білоруська, російська й українська мови, це три окремі східнослов'янські мови і кожна з них має право на власний незалежний розвиток2.

М. Максимович був автором майже 400 праць з природознавства, історії, історії літератури й філософії, став членом Петербурзької Академії Наук і почесним членом 21 організації, товариств і навчальних закладів. Максимович підтримував творчі й особисті зв'язки з Г. Квіткою-Основ'яненком, М. Костомаровим, Т. Шевченком і Є. Гребінкою. Він відіграв визначну роль у розвитку української журналістики як видавець альманахів "Денница" (1830-1834), "Киевлянин" (1840-41 і 1850); й "Украинец" (1859, 1864).

Незважаючи на русифікаторську політику уряду, Київський університет також був осередком й української науки. Завдяки кільком поколінням українських учених, які були професорами в Київському університеті, зроблено багато для розвитку української науки й культури; звідси вийшло чимало визначних українських культурних та громадських діячів. У Київському університеті зустрічалися спольщені українці з Правобережжя та зросійщені українці з Лівобережжя. Тут, на перехресті різних культурних впливів, на грунті, багатому українським історичним минулим, прокидалася українська національна думка.

І власне в цьому місті, в січні 1846 року, постало з почину молодого викладача історії Миколи Костомарова (1817-1885) нелегальне українське таємне товариство Кирило-Мефодіївське Братство. Членами товариства були, крім історика М. Костомарова, письменникПантелеймон Куліш, професор Микола Гулак, видатний етнограф Опанас Маркович та студенти Василь Білозерський, Олександер Навроцький, Іван Посяда та Юрій Андрузький.

Члени братства здавали собі цілком справу з колоніальної залежності України, про що писав у своїх запискахВасиль Білозерський, стверджуючи, що в "жахливому положенні найшлося й наше світло — Україна. Прилучена до Росії на основі власних прав, вона терпить безліч кривд. її права позабуто й тепер вона, не як сестра спорідненого народу, але як рабиня мусить терпіти все, що тільки може бути нещасного в житті народу. Ні один зі слов'янських народів не повинен так дуже бажати незалежносте й підтримувати в тій думці інші слов'янські народи, як ми українці".

Братство ставило собі за завдання втілювати християнські ідеали і за посередництвом різних реформ перебудувати суспільство на засадах християнського вчення про справедливість, свободу, рівність і братерство. І це було власне основою його філософії. Дуже тісно з тим пов'язана турбота братчиків про свою батьківщину. У програмі Кирило-Мефодіївці ставили вимогу, щоб "уряд і порядок і правление були на землі, але урядник і правитель повинні підлягати закону і сонмищу. Пани повинні освободити своїх невільних і зробитися їм братами, а багаті повинні наділити нижчих, щоб і вони розбагатіли". Отже, ідея законності всіх і зрівняння у правах з маленьким невиразним ухилом у бік економічної і соціальної рівності являлася головними точками програми. У політично-національному відношенні... висували вони ідею рівности слов'янських народів, рівних у вищому органі правління — сеймі, обороняли засади виборності, домагалися рівності, свободи, скасування станів і, щоб приймали депутатами й урядниками не по роду, не по багатству, а по розуму й освіті народним вибором.

Політична програма Кирило-Мефодіївського Братства викладена в основних його документах, у "Книзі битія українського народу" і в "Статуті Товариства св. Кирила й Мефодія" ( в оригіналі "Устав Славянского Общества"), написаного російською мовою. У першому пункті статуту говорилося, що "слов'янські народи повинні в будуччині прилучитися до Росії і скласти з нею одну федерацію". У другому пункті говорилося, що кожне плем'я при "соєдінєнії" повинно мати свою самостійність, а за такі племена признавалося "южнорусів, сєвєрорусів із білорусами, поляків, чехів зі словаками, лужичан, іліро-сербів з хорватами й болгар1. Йшлося про те, що слов'янські народи повинні мати свої окремі "штати" зі своїми власними урядами і президентами на чолі. Кожний народ мав сам порядкувати всіма своїми справами самостійно і незалежно від інших, щоб мав свою мову, свою літературу і свій окремий громадсько-політичний лад,. Отже, під оглядом політичної програми Кирило-Мефодіївське Братство різнилося від ідеології декабристів, бо трактувало всі слов'янські народи однаково.

Статут Кирило-Мефодіївського Братства говорить, що штати повинні разом творити слов'янську федерацію, з осідком у Києві, і нею повинна була правити спільна "Слов'янська Рада", складена із послів усіх слов'янських народів-республік, яка вирішувала б спільні справи цілої федерації. У Києві мав перебувати також і правитель Федерації, вибираний на чотири роки так само, як президенти поодиноких республік. Київ, як столиця федерації, не має належати до жодної республіки, але творити окрему адміністративну одиницю, щось на зразок як у США місто Вашінгтон.

М. Костомаров написав також і програмову "Книгу буття українського народу", в якій, так само як і в Статуті Братства, помітні впливи "Історії Русів", а також західноєвропейських ідей, головним чином його сучасника, великого польського поста Адама Міцкевича з його "Книгами народу і паломництва польського", де він надає месіаністичну роль польському народові, а Костомаров — українському. Україна весь час боролася за волю, і хоч впала жертвою нікчемного російського підступу, то вона встане з неволі й визволить з неї всю Слов'янщину. "Тоді скажуть усі язики, показуючи на місце, де на карті буде намальована Україна: "От камінь відкинений будівничим, він став основою всього".

У "Книзі Буття", як і в "Статуті Братства", йдеться про політичну рівноправність та національне визволення всіх слов'янських народів, а в тому числі українського народу. Костомаров підкреслював, що "українська нація творить собою особливу єдність пройняту духом рівності й братерства, що є її споконвічною властивістю". Члени Кирило-Мефодіївського Братства вимагали скасування будь-яких станових привілеїв і "ліквідації рабства та всякого приниження нижчих кляс", національної нерівності, поширення загальної освіти серед народу, запровадження всенародного виборчого права та виборність чиновників.

Тоді як члени Братства єдналися на базі спільних ідей, вони різнилися у своїх поглядах, як ті ідеї втілювати. Більшість із них уважала, що пропаганду їхніх ідей слід вести згідно з євангельськими правилами любові, лагідності й терпеливості.

Крім Статуту, Братство видало також дві прокламації і в першій з них "До братів великоросів і поляків" члени Братства виступають просто від імені України "бідної, сестри вашої, яку ви розп'яли і розтерзали" і закликають росіян і поляків, щоб "ради загального спасіння занехати обопільну ворожнечу і ненависть, і збудувати слов'янську спілку на основі рівності, братерства й любові до людства. Другу прокламацію Братство звернуло до земляків, "братів українців по обох боках Дніпра" і, переказавши всі важливіші пункти Статуту, закликало, щоб вони над ними подумали.

За деякими твердженнями, у квітні 1846 р. до Кирило-Мефодіївського Братства мав би вступити й Тарас Шевченко, що саме того року дістав посаду вчителя малювання в Київському университете Але сам Шевченко заперечував приналежність до Братства. Зрештою, "ідея поєднання з москалями", яку висунуло Кирило-Мефодіївське Братство, не відповідала поглядам Шевченка, про що стверджує також і сам Костомаров.

У 1847 р. Кирило-Мефодіївське Братство налічувало вже близько сотні членів, і серед них знайшовся студент Олексій Петров, який доніс поліції про його існування. Цар Микола І, довідавшись про Братство і його програму, розгнівано заявив, що "тій відкритій роботі пропаганди з Парижа треба поставити рішучий край". У короткому часі поліція заарештувала всіх членів Братства, а його провідників: Миколу Костомарова, Миколу Гулака, Тараса Шевченка, Василя Білозерського, Миколу Савича й Пантелеймона Куліша замкнули в фортецях й засудили на каторгу й заслання; їхні твори заборонено, а цензура мала пильнувати, щоб їхні прізвища не з'являлися в друку".

Вирок проголошено 30 травня (11 червня н. ст.) 1847 р. і цар Микола І сам затвердив його. Найжорстокіше покарано Шевченка, в якого при обшуку знайдено зошит з його революційними віршами — віддано на військову службу в Оренбурзькому корпусі з забороною писати й малювати. М. Гулака — на три роки до Шліссельбурзької фортеці, а Миколу Костомарова — на один рік ув'язнення в Петропавловській фортеці Петербурга, а потім на заслання в Саратові, де він перебував аж до 1856 р.

Після проголошення вироку в Україні "розшаліли цензура й донощицтво, заборонено не тільки всякі українські книжки,, але присікалися й до статтей писаних по російськи на теми України; заборонено вживати назву Україна, Малорусь, Гетьманщина".

У відповідь на це майже негайно після арештів членів Братства, на одній з вулиць Києва з'явилася прокламація, яка говорила: "Браття! надходить велика пора, пора, коли маємо можливість змити ганьбу збезчещених прахів батьків наших і нашої рідної України, діткне-ної підлою рукою ворогів наших. Хто ж з вас не піднесе руки в ім'я великої справи! З нами Бог і добрі люди, вічно вірні сини України".

З появою Кирило-Мефодіївського Братства в українській інтелектуальній історії почалася нова доба. Досі всі інтелектуальні вияви XIX ст. були звичайними копіями російського інтелектуального життя (слов'янофільство, народність, історичність). Часто українці задовольнялися звичайною окремішністю всередині російського руху, як довго там не заперечували українського змісту. Тепер, хоча все ще під впливом своїх сусідів, вони вже почали розвивати свої власні ідеали, почали зосереджуватися на своїй власній судьбі. Діяльність Кирило-Мефодіївського Братства тривала близько 15 місяців, але вона залишила помітний слід в усій історії суспільно-політичної боротьби в Україні, тому "царська цензура протягом десятиріч намагалася не допустити будь-яких повідомлень у пресі про діяльність кирило-мефодіївців". Помимо того що Кирило-Мефодіївське Братство не мало змоги розвинути своєї діяльності, його програма користувалася прихильністю серед інтелектуальних кругів. Розгром Кирило-Мефодіївського Братства був тяжким ударом по національно-визвольних прагненнях українського народу, що загальмував на багато років розвиток усіх галузей української культури.

Надзвичайно тяжким був 1848 рік. У половині 1847 р. в Катеринославській губернії і в Південній Україні з'явилася епідемія холери, яка досягла берегів Чорного й Азовського морів, десятку-вала населення й наробила чимало шкоди. У квітні 1848 р. Південну Україну навістила жахлива посуха, що тривала від квітня аж по вересень і внаслідок того збіжжя, картопля, овочі й городина пропали на пні. Через брак фуражу й виснаження тяглової худоби трудно було доставити продукти з інших губерній. У тому році не зібрано навіть двох третин посіяного зерна на озимину, а з ярого зібрано тільки половину. Тому що не було чим годувати худоби, худоба дешевшала, а хліб дорожчав. Улітку 1848 р. знову відновилася холера ще з більшою силою й охопила Катеринославщину. Із зареєстрованих 47 940 захворювань — померло 14 990 осіб.

Одночасно революційні настрої в Західній Європі в 1848 p., відомі під назвою "Весни Народів", довели до упадку захисника реакційного режиму в Австрії, князя Меттерніха і знайшли свій відгук і в Україні. Знесення панщини в Галичині скріпило чутки про недалеке знесення кріпацтва і в Росії. Вибухали селянські повстання й люди відмовлялися виконувати кріпацькі повинності. На Волині поміщики, побоюючись за своє і своїх родин життя, тікали зі своїх маєтків до Житомира, де було військо, і просили в царя допомоги. По Україні ширилися летючки з закликом до загального повстання. Це все викликало занепокоєння в урядових колах Росії. У зв'язку з тим у Польщі, Білорусі, Україні та Бесарабії запроваджено надзвичайний стан і запроваджено цензуру. "Політика царського уряду була спрямована якраз на те, щоб стерти насильницьким анексіоністичним шляхом всякі національні особливості української нації"3. За таких умов Росія розпочала ще одну війну з Туреччиною, щоб здобути вихід через Дарданели із Чорного моря на Середземне.