Русь періоду розквіту
Форму Руської держави ІХ–Х ст. історики визначають як дружинну, адже панівний прошарок складався з верхівки княжої дружини. Протягом тривалого часу вона утворювала примітивний адміністративний апарат, стягала данину й чинила суд на місцях.
Існування цієї форми державності завершилося за Володимира Святославича (978–1015), прозваного згодом Великим. З другої половини його князювання Русь набула ознак ранньофеодальної монархії. Своєю діяльністю він ніби з’єднав дві доби: пізню родоплемінну й ранню феодальну.
Князівська дружина перестала брати участь у державних справах. На перший план висунулися бояри, прошарок яких складався з тих же старших дружинників та вихідців зі старої племінноїаристократії.
Володимир очолив державу все ще не досить консолідованою. Влада племінних вождів і князів на місцях, у віддаленні від центру на багато днів кінного шляху, була майже безмежною. Вони неохоче виконували накази київського князя й привласнювали багато данини, що належала йому. Протягом 981–984 рр. Володимир повернув до складу Русі землі племінних княжінь хорватів і дулібів, відновив владу Києва над княжіннями радимичів і в’ятичів.
Близько 988 р. Володимир провів адміністративну реформу. Вождів основних племінних княжінь замінили 12 його синів. Так було зламано сепаратизм племінної верхівки, а Русь стала об’єднаною країною. Це значно зміцніло систему державної влади на місцях: в усіх ключових містах від імені київського князя збирали данину, управляли і чинили суд його намісники (сини й старші дружинники), котрі, в свою чергу, мали у підлеглості урядовців нижчого рангу, що порядкували у волостях.
Тоді ж князь «почав ставити міста по Десні й по Остру, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні. І почав набирати мужів кращих від словенів, і від кривичів, і від чуді, і від в’ятичів, ними населяв міста (порубіжні), тому що була війна з печенігами». Була створена величезна за розмахом (вали простягалися майже на тисячу км) складна й розгалужена система валів, фортець, укріплених міст, що мала захистити Русь від печенігів.
Для протидії набігам кочовиків Володимиру необхідна була сильна армія. Отож він упровадив військову реформу, встановивши феодальну організацію війська – службу за право володіти землею. Це зміцнило й власну владу князя.
Володимира, який здійснив також судову реформу, заслужено називають першим реформатором на Русі. З літопису відомо, що князь дбав про «Устав земляний», започаткував вироблення уставу (закону), який регулював би суспільні правові відносини, вдосконалив чинний кодекс звичаєвого права – «Закон Руський» – для пристосування його до вимог часу. Володимирів «Устав земляний» продовжив політично-правову лінію, яку накреслила своїми «уставами» й «уроками» княгиня Ольга.
Першою ж реформою князя була релігійна. Одразу по утвердженні на київському столі Володимир спробував запровадити повсюдно монотеїстичний культ, вважаючи, напевне, що його одноосібній верховній владі має відповідати єдиний для всіх у державі бог – Перун. (До того слов’яни-язичники найбільше шанували Дажбога – бога Сонця й добра, Перуна – бога грому, Сварога – бога неба, Дану – богиню води, Стрибога – бога вітрів, Велеса – бога худоби. При цьому місцеві племені культи виводили на провідні позиції різних богів.)
Проте перша релігійна реформа була приречена на неуспіх. Стара, віджила язичницька віра не відповідала новим відносинам у суспільстві, що швидко оновлювалось. Тоді Володимир вирішив запровадити докорінно нову державну релігію. Його вибір припав на християнствоправославного (візантійського) обряду. Крім традицій, закладених ще Аскольдом і княгинею Ольгою, владному Володимирові у цій вірі не могло не сподобатись підпорядкування церковного владики світському володарю.
Нагода не примусила себе довго чекати. 986 р. візантійський імператор Василій, проти якого повстали земельні магнати, попросив у могутнього київського князя допомоги. Володимир не відмовив, але висунув умову: одруження із сестрою імператора Анною. Натомість Василій зажадав, щоб правитель Русі охрестився сам і запровадив цю віру по всій своїй землі. На таких умовах і було укладено русько-візантійську угоду.
Володимир відрядив до Візантії великий як на ті часи (6-тисячний), добре озброєний і дисциплінований загін відбірних воїнів. За їх допомогою Василій здолав ворога, однак віроломний імператор спробував обманути київського князя й відмовив йому в руці сестри. Розлючений Володимир здійснив стрімкий похід до Криму, що належав тоді Візантії, й обложив місто Херсон (околиця нинішнього Севастополя).
Після здобуття русичами Херсона, що був головною житницю імперії, Василій був змушений спішно відіслати сестру до переможця. Урочистий шлюб відбувся у цьому місті восени 989 р. Навесні наступного року Володимир з дружиною повернувся до Києва й енергійно заходився насаджувати християнство. Василій (таке ім’я отримав й руський князь, охрестившись) по всій країні «наказав будувати церкви й ставити їх на тих місцях, де раніше стояли ідоли».
В літописі події трьох років – 988, 989 і 990-го зведені під одним – 988-м, що традиційно вважається роком запровадження нової віри на Русі. Спочатку були похрещені лише жителі Києва, Новгорода і ще кількох міст. Руські люди, яких обертали в нову віру насильно, неохоче відмовлялися від релігії батьків і дідів. Тому християнізація розтяглася на кілька століть.
Запровадження християнства сприяло зростанню міжнародного престижу держави, зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Значний поштовх дала нова ідеологія піднесенню культури: поширилися писемність і книжність, руські люди познайомилися з кращими здобутками світової літератури і науки. В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні (скрипторії), і незабаром країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі.
Поширенню нової віри сприяло те, що церковна служба правилася слов’янською мовою. Однак це викликало й певну культурну замкненість країни, коли латиномовне письменство залишалося довгий час невідомим, а запозичення надбань європейської цивілізації відбувалось, головним чином, через слов’янську літературу з Болгарії, Сербії та частково через власні переклади грецьких книг. Варто мати на увазі й те, що тогочасна візантійська еліта, відірвана від загальної течії світової суспільної думки, перебувала у стані наростаючої духовної кризи. В подальшому впровадження візантійської моделі християнства зумовило стійку тенденцію відставання Русі від Заходу в багатьох сферах суспільного життя, особливо після розколу християнства у 1054 р. на православну та католицьку гілки.
Завдяки старанням Володимира Русь стала найбільшою за розмірами країною в Європі. Завершився процес формування її державної території, визначилися кордони, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східнослов’янської етнокультурної спільності. На сході Русь сягала межиріччя Оки й Волги, на заході – Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни, на півночі – Чудського, Ладозького й Онезького озер, на півдні – Дону, Росі, Сули й Південного Бугу.
Ця могутня імперія складалася з різних племен, мов, релігій і розвивалася не як етнічна, а як політична держава. Руські люди становили переважну більшість її населення. Разом з ними проживало понад 20 інших народів, у тому числі тюркських (печеніги, торки, берендеї, половці, каракалпаки), балтських (лити, пруси, ятвяги), угро-фінських (чудь, весь, меря, мурома, мордва). Неслов’янські племена вливалися до складу Русі здебільшого мирним шляхом, адже впливи слов’ян сприяли їхньому економічному, суспільному та культурному розвитку.
За Володимира Святославича завершився другий етап у складанні державності на Русі. Третій, заключний, припадає на роки правління в Києві його сина Ярослава.
Розбудована Володимиром держава наприкінці його життя виявилась не такою вже згуртованою. Близько 1012 р. замислив лихе проти київського князя вихований ним пасерб Святополк, намісник у Турові. В 1014 р. відмовився сплачувати данину власний син Ярослав, князь Новгородський. Влітку наступного року, готуючись до походу, аби приборкати сина, київський князь раптово помер. Між його нащадками розгорілася кривава боротьба. У ній загинули Святослав та малолітні Борис і Гліб (за їх вбивство Святополк прозваний літописцями Окаянним, від імені біблійного братовбивці Каїна, проте зі скандинавської «Еймундової саги» випливає, що Борис і Гліб загинули від руки Ярослава).
У 1015 р. Ярослав вокняжився в Києві. Під час першого князювання йому довелося відбивати напад численного війська степовиків. 1017 р. «прийшли печеніги до Києва й врубалися в Київ, і ледве надвечір здолав їх Ярослав і переміг печенігів».
1018 р. Святополк, котрий утік 1015 р. до Польщі, захопив було Київ. Та взимку Ярослав вибив його з міста. Навесні 1019 р. Святополк повернувся разом з печенізькою ордою. Вирішальна битва сталася на р. Альті на Переяславщині й принесла перемогу Ярославу, котрий бився в перших рядах війська.
Ярослав Володимирович (1019–1054) доклав багато зусиль до відновлення централізованої держави, що послабилася під час міжусобної війни й вторгнень печенігів. Наприклад, він не зупинився перед тим, щоб кинути до в’язниці рідного брата Судислава – псковського князя, котрий прагнув до самостійності.
У 1024 р. Ярослав зіткнувся з братом Мстиславом, котрий княжив тоді в Чернігові, і розділив з ним по Дніпру Південну Русь. Після скону Мстислава, у 1036 р. Ярослав став, як пише «Повість», «самовладцем Руської землі».
Першочерговим завданням київського князя був захист від печенігів. Ярослав продовжив фортифікування південних рубежів й «почав ставити міста по Росі». Але й ця захисна лінія не допомогла. 1036 р. величезна орда прорвала її й оточила Київ. Князь із загонами вийшов з міста. В результаті «злої січі» печеніги були остаточно розгромлені. А на місці перемоги над нападниками Ярослав наказав закласти Собор Святої Софії.
Основна маса печенігів після поразки відкочувала у Візантію, частина перейшла на прикордонну службу до руських князів, інші залишилися в степу, приєднавшись до менш войовничих торків (гузів), що перекочували сюди зі сходу.
Упродовж майже всього князювання Ярослава русько-візантійські відносини були дружніми. Однак 1043 р. спалахнула війна, спричинена зміною політичного курсу нового імператора Константина ІX Мономаха, що почав чинити перешкоди руським купцям. Морський похід русів на Царгород був невдалим. Тоді Ярослав направив послів до Германії й ряду інших європейських країн, збиваючи коаліцію проти Візантії. До того ж переможці самі потребували допомоги в боротьбі проти навали печенігів, й імператор почав шукати шляхів замирення. Підписану 1046 р. русько-візантійську угоду незабаром скріпив шлюб сина Ярослава Всеволода з цесарівною Марією.
1048 р. король Франції Генріх І посватався до дочки Ярослава Анни. Інша дочка Ярослава, Єлісавета, стала дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, ще одна, Анастасія, побралася з угорським королем Андрашем І. Київський володар був зв’язаний союзною угодою з польським князем Казимиром, за якого видав сестру Добронегу. Інші сини Ярослава були одружені: Ізяслав – з польською княжною, Святослав – з онукою цісаря Генріха ІІ. Дружиною ж самого князя була дочка шведського короля Олафа Інгігерда. При дворі Ярослава подовгу жили англійський та норвезький принци. Все це принесло великий міжнародний авторитет Руській державі.
Багато зусиль доклав Ярослав для створення нових і розбудови існуючих міст, насамперед Києва. У стольному граді, площа якого порівняно з добою Володимира збільшилася у 7 разів, проживало близько 50 тис. мешканців. Укріплена частина Києва – дитинець сягнула 90 га. «Місто Ярослава» оточили глибокі рови, заповнені водою, та велетенські земляні вали, що мали довжину 3,5 км, висоту – 14 м, товщину в основі – близько 30 м. На валах стояли високі дубові стіни. Місто прикрасили Золоті ворота. Разом з розташованими довкола ремісничо-торговельними посадами площа Києва склала 380 га.
З ім’ям Ярослава пов’язаний розквіт руської культури, насамперед книжності. Сам князь «до книг виявляв охоту, читаючи їх і вночі, і вдень». За це його і прозвали Мудрим. Тоді ж у Києві було утверджено митрополичу кафедру, а на Русі виникли монастирі. Митрополитом київським Ярослав призначив Іларіона. Зроблено це було без відома константинопольського патріарха, що мало на меті вивести вітчизняну церковну ієрархію з-під контролю Візантії.
Князь виступив ініціатором проведення кодифікаційних робіт, завдяки чому з’явився перший писемний збірник правових норм «Руська правда».
За князювання Ярослава будівництво держави завершилось. Русь сягнула зеніту свого розквіту й могутності, зрівнявшись із Візантією та Германською імперією. Стабілізувалися державна територія й кордони, вдосконалився державний апарат. Було нарешті подолано місцевий сепаратизм. Полюддя все більше замінювалось м’якшими, прогресивнішими формами данини, що відповідало прогресуючій феодалізації суспільства.
Помер князь на 76-році життя і був похований у мармуровому саркофазі в Софійському соборі. На жаль, сини Ярослава не змогли підтримати державу на тому рівні, на який вона піднеслася за їхніх діда й батька.