Загальна характеристика становища українських земель

У кінці XV - на початку XVI ст. завершилося загарбання українських земель сусідніми державами. Західна Волинь і Галичина перейшли королівству Польському. Волинь, Поділля, Київщина і Лівобережжя - Великому князівству Литовському. Чернігово-Сіверщину захопила Московська держава, Буковину і Покуття - Молдавське князівство, Закарпаття - Угорщина, а в Північному Причорномор'ї, Приазов'ї та Кримупанували кримські хани Гіреї та їхні господарі - турки-османи.

Після підписання у 1385 р. між Литвою та Польщею Кревської унії польські землевласники - шляхтичі - посилили наступ на українські землі,прилучаючи все нові й нові території до своїх володінь. Двічі після Крево вони змушували литовських князів поновлювати унію: 1413 р. підписано Городельську, а в 1501 р. - Мельницьку унії. Вони відкривали шляхті дорогу в Україну. Спроба великого українського князя Михайла Глинського з братами підняти у 1508 р. повстання проти Литви та Польщі й створити на українських і білоруських землях окрему державу під протекторатом Москви зазнала краху. Після поразки руху його організатори перекинулися на службу до великого московського князя.

Непрості процеси проходили й у середовищі самого народу. Зароджена в часи Київської держави, українська (по-тодішньому ще руська) народність у XVI ст., під гнітом іноземних поневолювачів, при відсутності власної державності переживала складний період становлення та змужніння. Історичний досвід розвитку багатьох народів довів, що успішно розвивалися лише ті з них, в яких процес завершення формування співпадав з утворенням власних держав. У таких випадках становлення народності сприяло наповненню національним змістом держави, а зміцнення держави створювало умови для розвитку народності та переростання її в націю. Але внаслідок поневолення українців іноземними державами їхній розвиток проходив під постійним гнітом і переслідуванням. Таке становище загальмувало, але не зупинило історичного процесу. У населення, яке заселяло територію України, попри все завершувалося становлення основних рис української народності.

Це стосується мови, побуту, звичаїв, пісень, музики, танців тощо. Поступово склалася своєрідна матеріальна і духовна культура України. Особливо яскраво неповторні риси українського народу проявилися у звичаях і обрядах: весіллі, зустрічі весни, нового року. Самобутніми були житла, одяг, страви. Характерні риси українців виразно проявилися також в оригінальній мелодійності їхніх пісень, у танцях.

У процесі поширення економічних зв'язків між різними частинами України розвивалася і збагачувалася українська мова, якою, з місцевими говорами, користувався простий народ від степів Лівобережжя до Кар-пат. Офіційною, писемною продовжувала лишатися давньоруська книжна мова. Але поруч жила усна народна, що склалася з діалектів колишніх полян, древлян, сіверян, волинян, білих хорватів та уличів. Ще й донині в Україні зберігаються діалекти народної мови, що в основному збігаються з тією територією, яку заселяли названі племена.

На розвиненість української мови вже у XV ст. вказують зразки усної народної творчості - думи, пісні, вірші, що дійшли до нас. Наприклад, у піснях про тяжкі наслідки татарських нападів, складених у XVI ст., ми чуємо живу українську мову з її специфічними зворотами, словами, префіксами, синтаксисом.

Разом з розвитком української мови формувалось і самоусвідомлення населення названих територій як окремого народу. Проте українська народність складалася з багатих і бідних, між яким теж існували відмінності в побуті, мові, звичаях. На відміну від феодалів, які переймали культуру, а іноді й віру, від угорської, польської, литовської, московської знаті, простий народ залишився вірним національним традиціям, проніс їх крізь століття і зберіг для нащадків.

У XVI ст. на Волині, у Галичині та в Середній Наддніпрянщині йшов подальший розвиток сільського господарства. Впроваджувалися новий колісний плуг, coxa з лемешем і сошником, розорювалися і оброблялися нові великі ділянки землі, колишні «пустощі». Невтомною працею селян підвищувалась урожайність землі, ії продуктивність. Сіяти продовжують ячмінь, жито, пшеницю. Значного поширення набули городництво, садівництво, бджільництво. Розвивалося також скотарство, рибальство, у степах - промисел звіра, риби, птиці, а в лісових місцевостях - полювання. У маєтку землевласника будували млини - водяні й вітряні, в яких навколишні селяни мололи зерно.

На українських землях панівне становище належало литовським, польським та українським магнатам - власникам величезних земельних володінь. Після них за рівнем прибутків ішли державні урядовці та військово-служилі люди - дрібні й середні землевласники - шляхтичі. Великі володіння мали поляки Потоцькі, Жолкевські, Конецьпольські, литовці Радзивілли,Сапиги.Heпоступалисяїміукраїнськіза походженням магнати - Острозькі, Заславські, Вишневецькі, Чарторийські, Тишкевичі, Збаражські, Ходкевичі. Князі Острозькі володіли земельними угіддями, що охоплювали 700 кв. кілометрів з понад 2760 населеними пунктами на Поділлі, Волині та Київщині, а також з містами Острог, Броди, Городечна, Чуднів та інші. Князі Вишневецькі, які панували переважно на лівобережжі Дніпра, володіли 56 містами, 40 тис. дворів, 288 тис. чоловік населення. Вони мали щорічний прибуток в 1 млн. 200 тис. золотих. Надвірна військова охорона Вишневецьких налічувала 6 тис. чоловік.

Найчисельнішимстаном (групою) українського населення були селяни. Більшість із них залежала від землевласника чи поземельне, чи особисто. Колись вільні селяни-смерди, втрачаючи землю, втрачали і волю. З’явилися зовсім обезземелені люди - халупники, у котрих лишилася тільки хата, городники, які коло хати мали лише город, і підсусідки, які не мали зовсім нічого. Вони за безцінь працювали у фільварку землевласника.

Жили селяни в дерев'яних і глинобитних хатах, покритих соломою та очеретом, на одну кімнату, з великою піччю посередині. Довгий стіл, лави, на яких сиділи і спали, піл коло печі, мисник і полиця - от і всі меблі народного житла. Посуд з глини та дерева, невибаглива їжа - каша, юшка з овочів та круп, галушки, куліш, суп, затірка, тетеря супроводжували будні українця. На свята готували вишукану і смачну страву, створюючи під час дивовижні рецепти української кухні, що дійшли до наших днів.

Дуже цікаво і своєрідно пишуть про звичаї та побут українців східні мандрівники. їх дивувало, що селяни зустрічають гостей хлібом-сіллю, символом багатства, гостинності й приязні. А до столу подають своєрідні напої - пиво, меди, горілку. Мандрівники стверджують, що «в будинках цієї країни вони бачили тварин і птицю разом і дуже дивувалися багатству всіляких благ». Але при цьому говорять, що жителі України «живуть, задовольняючись малим, їдять, що трапиться, одягаються у що доведеться».

Процес закріпачення відбився у кодексах державних законів Великого князівства Литовського - Литовських Статутах. У першому, що вийшов 1529 p., чітко визначено, хто стає кріпаком. Це насамперед люди, які здавна у неволі або народилися невільниками, полонені, приречені, що згодилися замінити смерть неволею й одружені з невільницею чи невільником. Другий Литовський Статут 1566 р. значно розширив форми залежності. А за останнім, третім, Литовським Статутом 1588 р. остаточно закріпачено залежних від шляхти і магнатів селян.

Встановлені Литовськими Статутами кріпацькі порядки утверджувалися і доповнювалися жорсткими нормами земельного і податкового закону 1557 p., що дістав назву «Устава на волоки». Він визначив кожній селянській родині ділянку землі - волоку (16-21 га), за яку селянин мав відробляти панщину і платити оброк (чинш). Законом передбачалася сувора кара за найменшу непокору землевласнику. В «Уставі» говориться: «Якщо котрийсь чоловік не вийде на роботу, то за перший день прогулу заплатить гріш, а за другий день барана, а якщо й третій раз прогуляє, то бичем на лаві скарати, а дні пропущені відробити. А до роботи приступати підданим, як сонце сходить, а зійти з роботи, як заходить, а хто рано на роботу не вийде через запізнення, такий другого дня на скільки спізнився, відробить». Передбачалися й інші покарання.

Кріпацтво у Польщі, а отже і в Україні, було найбільш жорстоким і тяжким по всій Європі. Селяни прирівнювались до худоби, їх так і називали - «бидло», «хлопи». Життя породистого собаки цінували вдвічі дорожче, ніж життя кріпака. За незначні провини селян жорстоко карали - били канчуками, здирали шкіру, кидали в холодну. Пан мав право навіть убити власного хлопа, з яким поводився мов з рабом.

У деяких місцях панщина досягла 6 днів на тиждень. Українські селяни терпіли до того ж ще й національний гніт. їх намагалися ополячити, перевести в католицький обряд. Французький офіцер, інженер Гійом Боплан на початку XVII ст. розповідав про становище українських селян: «Тутешні селяни заслуговують співчуття. Вони мусять працювати власноручно зі своїми кіньми три дні на тиждень на користь пана, а також сплачувати йому залежно від наділу, який тримають, певну кількість мірок зерна, курей, гусей і курчат перед Великоднем, Трійцею, Різдвом. Крім того, повинні возити дрова для потреб пана та виконувати тисячі інших повинностей. У них забирають десятину з баранів, свиней, меду, всіляких плодів, а кожного третього року - третього вола. Немає нічого дивного, що ці нещасні ніколи нічого не відкладають для себе, перебувають у тяжких умовах залежності. Пани мають необмежену владу не тільки над їх майном, але й над їхнім життям. Бідні селяни опиняються у ще жалюгіднішому стані, ніж каторжники на галерах».

У XVI ст. українські міста стали великими торгово-ремісничими й адміністративними (воєводськими, повітовими) центрами. У цей час розбудовано Львів, Луцьк, Київ, Чернігів. На схрещенні торгових шляхів укріплено Полтаву, Лубни, Кам'янець-Подільський, Брацлав, Кременець. У містах розвивалося виробництво знарядь сільськогосподарської і ремісничої праці, зброї, спорядження воїнів, одягу, взуття, прикрас і шляхетних металів. Множилась переробка продуктів харчування. Створювалися умови для конкурентної боротьби між майстрами цеху і між цехами зі збуту продукції. А відтак росла якість товарів, їхня конкурентоспроможність. Поряд з ремеслом поширились промисли з виробництва заліза, селітри, солі, погашу, цегли, рибальство, мисливство, пасічництво і воскобійництво.

Серед жителів міст (міщан) виділялася багата купецько-реміснича верхівка - патриціат, яка пригноблювала міські низи - плебс (наймитів, підмайстрів). Крім того, міщани страждали від самоуправства знаті, якій належали землі. Багатьом містам вдалося звільнитися від гніту магнатів-державців і отримати самоврядування - магдебурзьке право.

Проте органи самоврядування захопили міські багатії. Біднота всіляко пригноблювалася. Українське населення терпіло ще й національні утиски. їх обмежували в правах ремесла, торгівлі, забороняли вступати у ремісничі спілки (цехи). Особливо у Львові, де польські власті витіснили українців з більшості цехів, дозволяли їм жити тільки на одній вулиці – Руській.

Населення українських міст було багатонаціональним. Поряд з українцями, які складали більшість, жили євреї, вірмени, греки, поляки, литовці, німці. Кількість жителів міст невпинно росла.

3 розвитком сільського господарства з'явилися лишки продуктів, які треба було збувати. Так відроджувалася і пожвавлювалася торгівля. У багатьох містах і селах діяли торги, базари, ринки, на яких торгівля велась раз або кілька разів на тиждень. У містах базари працювали щоденно. У Києві, Львові, Луцьку систематично відбувалися великі сезонні торги - ярмарки. На них з'їжджалися купці з України, а також із Польщі, Литви, Білорусі, Московії, Чехії, Угорщини, Молдови. 3 Українививозили хліб, мед, віск, сало, полотно, сіль, поташ. 3 Польщі, Московщини, Швеції, Данії ввозилися зброя, знаряддя праці, тканини, хутрові вироби, ліс.

Київ став багатолюдним містом і визначним торговим центром. «Київ,-пише очевидець, - дуже багатий на іноземні товари, бо нема шляху більш звичайного, як давня, давно прокладена і добре відома дорога,що веде з чорноморського порту міста Кафи, через ворота Таврики на Гаванську переправу на Дніпрі, а звідти степом на Київ». Цією дорогою відправляли з Туреччини, Персії, Індії, Сирії до Києва, а через Київ - україни Європи численні прянощі, шовкові та парчеві тканини, оксамит, перли. Але й з торгівлі, як і з ремесел, значна частина прибутків йшла до рук власників міст.