Українська революція 1917-1920pp.: дійові особи та виконавці

Восени 1917 р. українська революція розвивалася уже за власними законами. Втручання Тимчасового уряду в українські справи звелося до мінімуму: зайнятий власними турботами, щоб сяк-так дотягти до Установчих зборів, він махнув рукою на Україну. У сучасній історіографії вітчизняної революції трапляється твердження, що події 1917 р. в Україні є ключовими для розуміння еволюції українського руху. Характер цієї еволюції найкраще пояснити, якщо розглядати українську революцію як велику історичну драму, де кожний актор - політичні партії, національні та соціальні групи - виконував свою роль. Із їхньої спільної взаємодії вимальовувався специфічно український сюжет.

На той час перші ролі в Україні відігравали вже національні соціалістичні партії, що мали більшість у Центральній Раді - українські есдеки, есери та есефи. Вони різнилися між собою не лише політичними програмами, а й соціальним статусом. Так, в УПСФ переважали представники «вільних професій» - вчителі, адвокати, лікарі, журналісти. Як уже зазначалося, вона була спадкоємцем ТУП - єдиної української політичної організації, що пережила роки столипінської та післястолипінської реакції без репресій і арештів керівного ядра. Її лідери - Дмитро Дорошенко, Сергій Єфремов та Олександр Шульгін - відзначалися досвідченістю і поміркованістю. На відміну від неї, УСДРП у 1907-1917 pp. фактично була паралізована арештами. Вона залишалася дуже нечисленною партією. Але незначна кількість її членів компенсувалася першорядною якістю лідерів - Володимира Винниченка, Симона Петлюри та Миколи Порша, котрі незмінно входили до керівного складу Центральної Ради й займали ключові посади в уряді. Найчисленнішою була партія українських есерів. Вони становили більшість у Центральній Раді. В основній своїй масі це були студенти - молоді романтики, позбавлені як необхідних знань, так і політичного досвіду. Тому, коли справа доходила до формування уряду, серед них нерідко не було кого обирати. Проте найсильнішою рисою цієї партії була постійна робота у провінції, передусім, на селі та на фронті. Саме тому до них приєднався Михайло Грушевський, який вважав роботу серед селян найважливішим завданням моменту, a занедбання її іншими партіями — великою хибою останніх.

Бувши українськими патріотами, частина лідерів УЦР, проте, мислила як типово «російські інтелігенти». Позбавлені нормального, «позитивного» досвіду праці у державних і громадських інституціях, вони захоплювалися великими соціальними утопіями, що не мали нічого спільного з нормальним життям. Національні лідери ставили перед собою непосильне завдання - не просто збудувати Українську державу, а й витворити найпрогресивніший і найпередовіший суспільно-політичний лад, що міг би служити взірцем для інших народів. При цьому вони нехтували найелементарнішими з точки зору життєздатності держави речами.

Однак українські соціалістичні партії провели велику роботу, відвернувши своєю пропагандою маси від російських політичних партій і повівши їх за гаслами національного визволення. На виборах до Всеросійських установчих зборів пізньої осені 1917 р. українські партії набрали 5 млн. голосів і значно випередили всі російські партії в Україні. Число виборців, які подали свій голос за українські партії, найкраще засвідчило успіхи Центральної Ради у політичній мобілізації мас.

Підсумовуючи загальну розстановку сил в Україні восени 1917 р., варто відзначити таку тенденцію: незважаючи на існування національних, соціальних та інших суперечностей, більшість учасників політичного процесу виявляла схильність до компромісів, аніж до конфронтацій. 3 огляду на популярність соціалістичних гасел з великою часткою ймовірності можна твердити, що українське суспільство еволюціонувало у напрямі створення національної держави із соціально-демократичним ладом, у якій керівну роль відіграли б соціалістичні лідери Центральної Ради. Однак на перешкоді цьому став революційний радикалізм російського суспільства.

25-26 жовтня 1917 р. Тимчасовий уряд було повалено, і владу в Петрограді внаслідок військового перевороту захопила Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків) на чолі з Володимиром Леніним. Але спроба перебрати владу в Києві була для них невдалою: за допомогою своїх військових частин Центральна Рада, котра зберігала нейтралітет між воюючими сторонами, встановила контроль над містом. 7 листопада з'явився III УніверсалУЦР, ключовим моментом якого було проголошення створення Української Народної Республіки (УНР), щоправда, із збереженням федеративного зв'язку з Росією.

Проголошену федерацію було скасовано IV Універсалом, якому передували конфлікт Центральної Ради з Радою народних комісарів (РНК) РРФСР, ультиматум останньої державній владі УНР 4 грудня 1917 р., початок війни більшовиків із Центральною Радою та агресія російських радянських військ в Україну на зламі 1917-1918 pp. IV Універсал УЦР, датований 9 січня 1918 p., проголошував: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Таким чином, IV Універсал завершив процес складного і суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, врешті-решт відкинувши ідеї автономії та федералізму. Але вже 25 січня державні установи, уряд (що після появи IV Універсалу дістав назву Рада народних міністрів) і армія УНР були змушені під ударами більшовицьких військ залишити Київ.

Врятувати Центральну Раду від остаточного розгрому змогла лише військова допомога Німеччини й Австро-Угорщини, у відповідності до умов Брестського мирного договору, укладеного 27 січня 1918 р. між УHP i Четверним союзом. Проте саме ця сила і сприятиме незабаром поваленню Центральної Ради 29 квітня 1918 р.