Культура Київської Русі: живопис, мистецтво, музика, освіта та одяг.

Культура Київської Русі є результатом тривалого процесу як внутрішнього розвитку східнослов'янського суспільства, так і зовнішнього впливу світової цивілізації. Позначилися на культурі київської держави прийняття християнства та загальний вплив Візантії. Важливими були також намагання київських князів вийти з-під впливу Константинополя і звернутися до власних культурних особливостей у різних сферах мистецтва.

Народ Київської Русі, однієї з найбільших держав тогочасної Європи, створив неповторну матеріальну і духовну культуру. В її основі лежала повсякденна праця, багатовіковий досвід поколінь, боротьба за оволодіння силами природи. Центрами культурного життя стали численні міста - насамперед Київ, Володимир, Чернігів.

Зміст:
1. Період до християнства
2. Живопис, мистецтво та мозаїка
3. Іконопис та розпис книжок
4. Давньоруська література
5. Освіта, наука та навчальний процес
6. Музичне мистецтво та культура
7. Одяг
8. Будівництво та архітектура
9. Висновки та таблиця культурні досягнення Київської Русі

Культура Київської Русі до християнства

Дохристиянські часи Київської Русі позначені значним впливом економічного розвитку держави та язичницьких вірувань слов’ян. На цей час припадає стрімка урбанізація, викликана розвитком ремісництва на території Русі. З великою швидкістю розвиваються:

  • ковальство;
  • гончарство;
  • ткацтво;
  • вичинка шкіри;
  • різьблення по каменю та дереву;
  • ювелірна справа.

В Київській Русі з’являються справжні майстри своєї справи, що освоюють відразу декілька спеціалізацій. Розквітає ювелірне мистецтво. Київські майстри володіли різними способами обробки коштовних металів – зерню, сканню, перегородчастою емаллю.

За рахунок ремісничого прогресу стартує розбудова міст, що потребує вмілих представників будівничих професій. Археологічні знахідки підтверджують складність конструкцій та пишне внутрішнє убранство тогочасних дерев’яних будівель, особливо князівських та боярських «хоромів».

Не менш значний вплив на культуру справила релігія – язичництво. Давні слов’яни вірили у сили природи та злих духів, через що не мали храмів, а встановлювали ідоли богів у гаях, лісах, на берегах річок тощо. Ідоли були вирізьблені з дерева, рідше – з каменю. Зображення божеств частіше всього мали антропоморфний вигляд – були більш схожі на тварин, ніж на людей. На території Русі співіснувало декілька пантеонів язичницьких богів – божества та духи відповідали, за віруванням русичів, за різноманітні природні явища.

З насадженням християнства більшість язичницьких капищ була зруйнована, але обряди й деякі вірування пережили трансформацію й збереглися у подальшому, прив’язавшись до християнства.

Живопис, мистецтво та мозаїка Київської Русі.

Зростання економічних і культурних зв'язків Київської Русі, піднесення суспільного життя зумовили наступний розвиток її культури. Значного розвитку набула архітектура. За Володимира Святославича будується храм Богородиці, який потім назвали Десятинною церквою (на його утримання князь брав десяту частину доходів своїх підданців). Вона була прикрашена фресками, мозаїкою. В 1037 р. зведено найбільший храм Київської Русі - Софійський собор. За його зразком у Чернігові будується Спаський собор, у Новгороді та Полоцьку - Софійські собори. Ярослав Мудрий споруджує у Києві Золоту браму.

Центрами культури у Київській Русі були монастирі. Одним з них був Києво-Печерський монастир, заснований за Ярослава Мудрого преподобним Антонієм, на взірець того, який він же започаткував у Чернігові.

Живопис Київської Русі тісно пов'язаний з християнством та розбудовою церков, адже живописні традиції, також запозичені з візантійської культури, вилилися у розписі монументальних споруд – соборів, церков та княжих замків. Особливого розвитку монументальний живопис набув у X – XI сторіччях, за правління князів Володимира та Ярослава. У цей час відбувається будівництво масштабних кам’яних споруд, деякі з яких дійшли до нашого часу.

Монументальний живопис Київської Русі мав 2 варіанти виконання:

  • мозаїка;
  • фреска.

Оскільки мозаїчний розпис був дуже дорогим, то більшого поширення на Русі набув фресковий живопис. Він відрізнявся меншою собівартістю і справляв неабияких художній ефект. Перші фрески на території Київської Русі були виконані візантійськими майстрами, які тим паче враховували в своїх роботах і народні мотиви. Надалі фресковий живопис і зовсім витіснив мозаїки. Приклади монументальних розписів того часу збереглися і до сьогодні у Києві, Чернігові, Владимирі на Клязьмі, Смоленську, Новгороді, Старій Ладозі, Пскові.

Також образотворче мистецтво київської держави було представлене іконописом і книжковою мініатюрою.

Іконопис та розпис книжок в Київській Державі.

Іконопис прийшов до Київської Русі з Візантії разом з християнством. Саме з Візантії, а також з Болгарії, до Русі були привезені перші ікони. Це сталось у IX сторіччі. Першою іконою руських майстрів вважається картина Дмитра Солунського, написана на замовлення київського князя Ізяслава Ярославича у XI сторіччі. Згодом в усіх великих містах існували іконописні майстерні.

Іконопис був канонічним – підпорядковувався чітким правилам. Ікони писали на дерев’яних дощечках за допомогою фарб розмішаних на яєчному жовтку, і встановлювали на особливому місці в церкві. Композиція зображень була складною і мало зрозумілою пересічним мешканцям Русі.

Книжкова мініатюра розвивається одночасно з появою перших писемних пам’яток Київської Русі. «Остромирове євангеліє», написане у середині XI ст., прикрашене чудовими заставками і мініатюрами.

Світової слави зажив київський іконописець XI ст. Олімпій, який розписував Софійський собор. «Києво-Печерський патерик» розповідає, що «Олімпій був пострижений у монахи і навчався іконописної майстерності. Дуже добре вмів писати ікони. Цього уміння він захотів навчитися не заради багатства, але для Бога робив. А робив він, скільки треба було. Ігуменові і братії писав ікони і нічого за це не брав. Неодноразово просив він друзів своїх, щоб вони, якщо де в церкві побачать постарілі ікони, приносили їх до нього. Обновивши, він розставляв їх на свої місця. Все це робив він, щоб не бути бездіяльним. Свій заробіток Олімпій поділяв на три частини: одну частину - на святі ікони, а другу частину - на милостиню убогим, а третю частину - на потребу тілу своєму. I це він робив протягом усіх років, не давав собі спокою весь час, бездіяльним його ніколи не доводилося бачити».

Давньоруська література

З глибокої давнини бере початок усна народна творчість - казки, легенди, пісні. Найдавнішими і значними у культурному відношенні є билини Володимирового циклу, які створювалися в Х-XI ст. і оспівували хоробрість богатирів, які захищали рідну землю. Тут фіксувалися пам'ять про історичні події та ставлення до них.

Освічені люди знали, любили й цінували книги, що були тоді рукописними. Про Ярослава Мудрого сучасник розповідає як про людину, яка любила книги і багато читала: «До книг він мав нахил, читаючи їх часто вдень і вночі». Князь зібрав перекладачів і переписувачів, котрі переклали з грецької та латинської мов на слов'янську і переписали велику кількість книжок. Ярославова книгозбірня, що знаходилася в Софійському соборі, нараховувала понад 500 книг. Книголюбом уславився і син Ярослава. Від його бібліотеки залишився знаменитий «Ізборник Святослава» 1073 р. - своєрідна енциклопедія різних видань. Збирав рукописи і дбав про їхнє розмноження і Володимир Мономах. «Краса для воїна - зброя, для човна - вітрила, а для праведника - читання книг», - говорили русичі.

У книгах, писаних від руки, містяться віртуозно виконані химерні заставні літери, вишукані ілюстрації - невеликі малюнки фарбами на різні теми (мініатюри). Будучи доповненням до тексту, вони водночас є самостійним витвором мистецтва і джерелом знань. Писані на пергаменті книги створювались тривалий час і коштували досить дорого. Користуватися ними і мати їх могли лише багаті люди: князі, бояри, єпископи. Для новгородського посадника було написано чудову книгу «Остромирове Євангеліє», що збереглося до наших днів.

Мала Русь і власну оригінальну літературу, як духовну, так і світську. Серед християнських проповідників відзначився найвизначніший письменник того часу, автор видатного твору « Слово про закон і благодать» митрополит Іларіон. Це була промова, виголошена в Софійському соборі перед князем Ярославом. У ній йдеться про хрещення України-Русі і про визначну роль у цьому місцевих християн. «Слово» пронизане патріотичним стилем, гордістю за свою землю, свою державу, свій народ.

Героїчний і трагічний похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича на половців та його поразка оспівані у найдавнішій літературній пам'ятці України-Русі - талановитому поетичному творі «Слово о полку Ігоревім». Поема, створена невідомим учасником і очевидцем подій, стала великим патріотичним закликом до єднання руських князів перед загрозою зовнішніх ворогів. Сюжет «Слова» є основою героїко-патріотичної опери композитора О.П. Бородіна «Князь Ігор». А художні якості твору ставлять його в один рівень з такими західноєвропейськими шедеврами, як «Пісня про Роланда» та «Пісня про Нібелунгів».

«Повчання дітям» Володимира Мономаха теж входить до числа кращих творів середньовічної української літератури. Визначною пам'яткою літературної і книжної культури тих часів є «Києво-Печерський патерик» - збірка оповідань про життя святих первосвящеників та великомучеників Руської Землі. Остаточно її складено та впорядковано у XIII ст. Згодом «Патерик» постійно доповнювався та розширювався.

Першими письмовими творами у Київській Русі були літописи - зводи записів про історичні події, викладені у хронологічній послідовності. Жоден народ у світі не створив чогось подібного. Літописні зводи, що дійшли до нас, є цінним свідченням характеру тодішніх історичних подій та явищ. Створювалися вони на основі відомостей попередніх історичних творів, тому в них є й значні протиріччя, неточності. Вчені вважають, що найдавніший літопис створено при дворі князяАскольда. У літописи рік за роком записувалися найважливіші події в житті слов'янських народів. Складали і переписували їх ченці в Софійському соборі, у Печорському та інших монастирях.

Старі українські літописи не збереглися через постійні руїну і спустошення, які охоплювали Україну в усі віки, і дійшли до нас у пізніших копіях-списках, до того ж зроблених на чужині, у Московщині, у XIV-ХVІ ст. Від того вони, звичайно, зазнали фальсифікацій, змін та переробок. Сьогодні нам відомо багато літописних списків. В їхній основі лежить головний, найперший літопис «Повість минулих літ», написаний в Україні Монахом Печерської Лаври, істориком-літописцем Нестором близько 1113 р. Своє головне завдання Нестор визначив у назві: розповісти наступним поколінням, «звідки пішла Земля Руська, хто почав у Києві першим князювати і як виникла держава Русь».

Літописець сумлінно розповів про героїчну боротьбу наших предків з ворогами, про їхню нелегку історію і важке життя. Літописи мають і художню цінність як літературні твори, написані досконалим стилем, проникнуті патріотичним пафосом. Хоч писалися вони книжною, церковнослов’янською мовою, все ж автори не уникли народної, живої тодішньої української мови, що вирувала в Києві та якою розмовляли й книжники. Тому досить часто у текстах зустрічаємо слова, що вживаємо сьогодні і ми: «казати», «кожух», «батіг», «сопілка», «черевик», «лаяти», «сумний». Вжиті буквосполучення, закінчення та відмінники вказують на те, що літописці в побуті розмовляли українською мовою.

Найдавнішим літописом, який дійшов до наших днів, є «Повість временних літ» (малюнок), створена на початку XII ст. Вона збереглась у Лаврентіївському (1377 р.) та Іпатіївському (початок XV ст.) списках. Відомі також «Київський літопис» XII ст., «Галицько-волинський літопис» XIII ст.

Літописи є основним джерелом з історії Київської Русі IX-XIII століть. Але, окрім них, із письмової спадщини можна згадати філософську проповідь митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать», «Повчання дітям» Володимира Мономаха та ін.

Особливе місце у давньоруській літературі посідає «Слово про Ігорів похід», написане на основі конкретного історичного факту. Невідомий автор цього твору закликав князів забути міжусобиці й об'єднатися в ім'я захисту рідної землі.

Освіта, наука та навчальний процес Київської Русі

Піднесення літератури було безпосередньо пов'язане із розвитком освіти і науки в Київській Русі. Вченість мешканців держави була набутком, викликаним введенням на Русі християнства, адже питання освіти населення взяла на себе саме церква. Саме при монастирях створювалися бібліотеки, перекладацькі та книговиготівничі майстерні.

У тодішніх школах навчали читати, писати і лічити, співати церковні пісні (псалми). Старшокласникам викладали філософію, граматику, риторику. Про поширення освіти серед народу свідчать берестяні грамоти, знайдені в Галичині. Це листи, різні документи, написані купцями, міщанами, боярами. Київські та удільні князі були освіченими людьми, знавцями історії, спритними дипломатами. їм були відомі твори Гомера, Геродота, Аристотеля. Своєю освіченістю славився Ярослав Мудрий, його сини. У той час, як імператор франків Карл Великий і король Франції Генріх I були неписьменними і замість підпису ставили хрестик, дружина останнього - донька Ярослава Мудрого Анна - відзначалася освіченістю й власноруч підписувала державні документи. Всеволод Ярославович знав п'ять мов.

Не менше за духівництво освітою піклувались правителі, що заснували перші школи на Русі. Уже за Володимира Святославича існували державна школа і школа при Софійському соборі. У цих школах навчалися діти князя та його найближчого оточення. Князь Ярослав відкрив першу школу для підготовки служителів церкви у Новгороді. За літописними свідченнями там навчалось близько 300 нащадків заможних батьків. А першу школу для дівчат уклала князівна Янка, дочка Всеволода Ярославича. Сталося це у 1086 році, навчальний заклад працював при Андріївському монастирі.

За переказами, русичі спочатку боялися освіти і віддаючи дітей до школ дуже горювали, та почали розуміти цінність знань. З давньоруських навчальних закладів виходили відомі до сьогодні митці, літописці, філософи, богослови. Серед них літописці Никон Великий, Нестор, митрополит Іларіон, єпископ Кирил Турівський, митрополіт-ідеаліст Клим Смолятич, Данило Заточник.

Розвитку науки також слугувало укладення і поповнення бібліотек, котрим теє жуже часто опікувалися княжі особи. Ярославом Мудрим створюється перша відома на Русі бібліотека Софії Київської. За свідченнями сучасників, князь Микола Святоша, відомий також як Святослав Давидович (1080-1143) витратив свою казну на книги, які презентував Печерському монастирю.

Київський митрополит Климент Смолятич повідомляв, що в XII столітті на Русі було 300-400 вчених. Найбільш популярними науковими дисциплінами в Київській Русі були словесність, що являла собою поєднання діалектики, поетики і риторики, та вивчення іноземних мов. Володимир Мономах у своєму «Поученії» заповідав молодим русичам знати 5 мов. Найчастіше слов’яни вивчали грецьку, латинь, німецьку мову. Значний прогрес спостерігався у галузі права та в медицині, однак природничі науки розвивалися не так швидко, як філологічні.

Музичне мистецтво та культура Київської Русі

Старовинна музика Київської Русі була невід’ємною частиною життя слов’ян ще у дохристиянські часи. Гра на народних музичних інструментах, співи та танці супроводжували обрядові дії та святкування. Серед народних інструментів історики називають:

  • гуслі;
  • гудок;
  • ріг;
  • бубон;
  • труби.

Значну частину народної музичної творчості становили пісні – народно-обрядові та сімейно-обрядові. Урочистості календарного циклу були важливою складовою життя слов’ян, кожне свято супроводжувалось співами – колядками, веснянками, закликаннями, обрядовими «русаліями» та купальськими іграми. Поряд з обрядовими піснями існувала пісенна творчість, пов’язана з різноманітними подіями сімейного життя, наприклад весіллями та похованнями. Весільні пісні відрізнялись великим сюжетним діапазоном: були сумні, веселі, врочисті, у яких звеличували молоду пару. Дітям співали колискові. А під час поховань виконувались пісні-плакання або голосіння. Жінок, що спеціалізувались на таких співах, «голосильщиц», слов’яни дуже шанували.

Також у народній творчості існували героїчні епоси, а згодом з’явилися билини, що виконувались речитативно-розповідним тоном. У цих творах переповідали ся історичні події, виконавець билин славив князів, бояр та дружину. Часто героями подібних пісень ставали так звані богатирі – великі воїни з народу.

Існували професійні виконавці народних пісень. Серед них були:

  • співці героїчних пісень;
  • скоморохи – здебільшого мандрівні музиканти;
  • співці нецерковних, але набожних пісень, що були каліками, старцями або просто мандрівниками.

Народні пісні майже ніколи не записувались, а усно передавались від людини до людини. Цю творчість любили і послуговувалися нею всі верстви населення – від простого люду до князів. Часто народні пісні супроводжувались танцями – найпопулярнішим був так званий «пляс», для виконання якого жителі Русі збирались великими групами. Основою «плясу» були хороводи.

З прийняттям християнства, котре не сприймало гру на музичних інструментах, обряди стали супроводжуватися співом молитов, записаних у релігійних тексах. Але з народного життя музичні інструменти не зникли – це підтверджують зображення музикантів та танцюристів на фресках, а скоморохи додали до свого репертуару пісні, що висміювали церкву.

Спочатку церковний спів був здебільшого сольним, пізніше став допускатись хоровий спів, але лише в унісон. Перші виконавці релігійних християнських пісень були привезені з Візантії та Болгарії, та згодом у Київській Русі з’явились свої професіонали церковного співу. В XI сторіччі у Києво-Печерському монастирі було засновано школу співу, де виховували майстрів церковного співу –«розспівщиків».

Цікаво те, як записували церковну музику у період Київської Русі. Для фіксації використовували спеціальну систему знаків, які називалися знаменами або крюками. Звідси походять назви системи: «знаменне письмо», «знаменний спів», «крюкове письмо». Проте «знаменне письмо» не могло відтворити мелодію, тому її передавали виключно усними методами.

Будь-яке християнське свято супроводжувалось звуками дзвонів. Така музика виконувалась по нотам і набула на Русі неабиякого розвитку.

Одяг Київської Русі.

Відповідно до археологічних знахідок та писемних джерел давньої Русі, одяг мешканців країни відрізнявся різноманіттям та яскравістю. Ці данні доповнено зображеннями на фресках, книжкових мініатюрах, що дають доволі широке уявлення про те, що одяг вищих верств населення та середнього і нижчого класу відрізнявся. Соціальна диференціація відносилась також до якості матеріалів та кількості прикрас. Цей факт відображено у писемних джерелах XII століття. Так, у «Слові про багатого та убогого» багатий ходить «в павлоце и в кунах, а убогий руба не иметь на телесы», у першого нога «в червлене сапозе», у другого — «в лычинцм».

Вищі верстви населення зазвичай були володарями численних перстнів, діадем, намист, напліч та дорогоцінної збруї. Пізніше до прикрас додалися хрести. Одяг представників князівського роду та дворян вражав кольоровою різноманітністю, багатством тканин, частим використанням хутра. Крім прикрас, характерною ознакою багатства та високого соціального становища русича був довгий плащ – «корзно».

Прості міщани та селяни виготовляли свій одяг самостійно: вони виробляли тканини, шили предмети гардеробу та оздоблювали їх. Виготовлення одягу було невід’ємною частиною життя кожної жінки у Київській Русі.

Цікаво, що язичницькі вірування слов’ян відбивалися на їхній манері вдягатися, а пізніше поєдналися з християнськими. Наприклад, популярними були прикраси з зображеннями божеств – Дажбога, богині весни, а також природних мотивів – дерев, зораного поля тощо. Також слід відмітити, що заміжні жінки Київської Русі мали обов’язково ховати волосся, це за віруваннями, повинно було захистити від злих духів. Незаміжні дівчата, натомість, ходили з розпущеним волоссям, заплітали коси та носили вінки.

До нашого часу дійшли такі культурні досягнення Русі, як тексти народних пісень та билин, визначні пам’ятка літератури київської держави – «Слово о полку Ігоревім», автор якого досі невідомий, літописи, серед яких «Повість временних літ» Нестора та релігійна література, створена місцевими ченцями. Говорячи про досягнення давньоруської культури, котрі можна побачити і зараз не можна не згадати величні храми з розписом візантійських майстрів та їхніх учнів. Побувати там можна і сьогодні – це Софійський собор, Києво-Печерська лавра, Михайлівський Золотоверхий собор та інші об’єкти в Києві, Спасо-Преображенський собор у Чернігові тощо.

Таким чином, культура Київської Русі являла собою унікальне поєднання народних мотивів та впливу культур інших цивілізованих країн Середньовіччя, зокрема Візантійської імперії. Мистецтво та побут того часу багато беруть як від язичництва, так і від християнства і відображають исокий рівень розвитку держави, консолідації племен, що населяли її.

Будівництво та архітектура

Здавна на Русі будівництво було переважно дерев'яним. Лише у другій половині X ст. з'явилися кам'яні палацові споруди. 3 прийняттям християнства в Києві й інших містах почали будувати величні кам'яні храми - церкви і собори. Спочатку на архітектуру Русі досить помітним був вплив Візантії. Але поступово руські майстри виробили свою неповторну манеру будівництва й оздоблення величних, прославлених на всю державу храмів.

I донині вражає масштабами і досконалістю Софійський собор у Києві, збудований 1037 року за наказом Ярослава Мудрого на місці розгрому печенігів. Ця велична споруда уособлює вершину розквіту Руської держави. Собор є шедевром будівельної техніки, архітектури та мистецтва XI ст. Його велич створюють 13 бань, що утримуються на 12 масивних кам'яних колонах, поділяючих храм на 5 нав (відділень). Архітектурне багатство, прикрашення колон різьбленими червоними кахлями, а підлоги - різнокольоровими плитами, надавали собору композиційної мальовничості, урочистості, святкового вигляду.

Центральні місця у храмі оздоблені мозаїкою - малюнками, виконаними із шматочків кольорового скла-смаги, вдавленого у вологу штукатурку. Різновідтінкові блискучі камінці і скельця, переливаючись на світлі, оживляють застиглі суворі лики святих. Найвищої художньої досконалості майстри мозаїки досягли у великому зображенні Оранти (Богоматері, яка молиться). Це шедевр поєднання образної святості з неперевершеною художньою досконалістю.

Особливу цінність мають збережені до нашого часу всесвітньо відомі софійські фрески - малюнки аквареллю на непросохлій штукатурці. На них ми бачимо зображення святих християнської церкви, князя Ярослава з родиною, розваги, полювання.

He менш чудовими стали храми, зведені у Новгороді (Софійський собор), Чернігові (Спасо-Преображснський собор), Галичі, Володимирі тощо.

Головні в'їзди до Києва, Володимира прикрашали центральні Золоті ворота, що теж являли собою шедеври архітектурного мистецтва. Самі ж міста обносилися валами, на яких стояли міцні оборонні укріплення, збиті дерев'яним зрубом.

Багаті люди будували в містах для себе високі дерев'яні та кам'яні тереми, оздоблюючи їх вигадливими візерунками і дахами. У центрі міста - на дитинці - підносився великий князівський палац.

Висновки та таблиця культурні досягнення Київської Русі

Усна народна творчість

Билини про Іллю Муромця, Добриню Микитича, Альошу Поповича, Микулу Селяниновича, Микиту Кожум'яку.

Освіта

IX ст. – створення слов’янської абетки (глаголиці) Кирилом і Мефодієм.

X ст. – запровадження кирилиці (удосконалена глаголиця). Володимир Великий відкрив першу школу для дітей знаті.

XI ст. – заснування школи для дівчаток у Києві.

1037 р. – перша бібліотека відкрита Ярославом Мудрим при Софійському соборі.

Літописи

1113 р. – «Повість минулих літ»  (автор – монах Нестор).

XII ст. – «Київський літопис», де під 1187 р. уперше зустрічається назва «Україна».

Література

XII ст. – «Повчання дітям» Володимира Мономаха.

Кінець XII ст. – «Слово о полку Ігоревім».

Збірка законів

XII ст. – «Руська правда», написана за часів Ярослава Мудрого.

Архітектура

Кінець X ст. – Десятинна церква в Києві, побудована за часів Володимира Великого.

1015 р. – Києво-Печерський монастир, заснований за часів Ярослава Мудрого. З 1598р. називається Києво-Печерською лаврою.

1037 р. – Софійський собор та Золоті ворота в Києві.