Культура Київської Русі: живопис, мистецтво, музика, освіта та одяг.

Культура Київської Русі є результатом тривалого процесу як внутрішнього розвитку східнослов'янського суспільства, так і зовнішнього впливу світової цивілізації. Позначилися на культурі київської держави прийняття християнства та загальний вплив Візантії. Важливими були також намагання київських князів вийти з-під впливу Константинополя і звернутися до власних культурних особливостей у різних сферах мистецтва.

Зміст:
1. Період до християнства
2. Живопис, мистецтво та мозаїка
3. Іконопис та розпис книжок
4. Давньоруська література
5. Освіта, наука та навчальний процес
6. Музичне мистецтво та культура
7. Одяг

Культура Київської Русі до християнства

Дохристиянські часи Київської Русі позначені значним впливом економічного розвитку держави та язичницьких вірувань слов’ян. На цей час припадає стрімка урбанізація, викликана розвитком ремісництва на території Русі. З великою швидкістю розвиваються:

  • ковальство;
  • гончарство;
  • ткацтво;
  • вичинка шкіри;
  • різьблення по каменю та дереву;
  • ювелірна справа.

В Київській Русі з’являються справжні майстри своєї справи, що освоюють відразу декілька спеціалізацій. Розквітає ювелірне мистецтво. Київські майстри володіли різними способами обробки коштовних металів – зерню, сканню, перегородчастою емаллю.

За рахунок ремісничого прогресу стартує розбудова міст, що потребує вмілих представників будівничих професій. Археологічні знахідки підтверджують складність конструкцій та пишне внутрішнє убранство тогочасних дерев’яних будівель, особливо князівських та боярських «хоромів».

Не менш значний вплив на культуру справила релігіяязичництво. Давні слов’яни вірили у сили природи та злих духів, через що не мали храмів, а встановлювали ідоли богів у гаях, лісах, на берегах річок тощо. Ідоли були вирізьблені з дерева, рідше – з каменю. Зображення божеств частіше всього мали антропоморфний вигляд – були більш схожі на тварин, ніж на людей. На території Русі співіснувало декілька пантеонів язичницьких богів – божества та духи відповідали, за віруванням русичів, за різноманітні природні явища.

З насадженням християнства більшість язичницьких капищ була зруйнована, але обряди й деякі вірування пережили трансформацію й збереглися у подальшому, прив’язавшись до християнства.

Живопис, мистецтво та мозаїка Київської Русі.

Зростання економічних і культурних зв'язків Київської Русі, піднесення суспільного життя зумовили наступний розвиток її культури. Значного розвитку набула архітектура. За Володимира Святославича будується храм Богородиці, який потім назвали Десятинною церквою (на його утримання князь брав десяту частину доходів своїх підданців). Вона була прикрашена фресками, мозаїкою. В 1037 р. зведено найбільший храм Київської Русі - Софійський собор. За його зразком у Чернігові будується Спаський собор, у Новгороді та Полоцьку - Софійські собори. Ярослав Мудрий споруджує у Києві Золоту браму.

Центрами культури у Київській Русі були монастирі. Одним з них був Києво-Печерський монастир, заснований за Ярослава Мудрого преподобним Антонієм, на взірець того, який він же започаткував у Чернігові.

Живопис Київської Русі тісно пов'язаний з християнством та розбудовою церков, адже живописні традиції, також запозичені з візантійської культури, вилилися у розписі монументальних споруд – соборів, церков та княжих замків. Особливого розвитку монументальний живопис набув у X – XI сторіччях, за правління князів Володимира та Ярослава. У цей час відбувається будівництво масштабних кам’яних споруд, деякі з яких дійшли до нашого часу.

Монументальний живопис Київської Русі мав 2 варіанти виконання:

  • мозаїка;
  • фреска.

Оскільки мозаїчний розпис був дуже дорогим, то більшого поширення на Русі набув фресковий живопис. Він відрізнявся меншою собівартістю і справляв неабияких художній ефект. Перші фрески на території Київської Русі були виконані візантійськими майстрами, які тим паче враховували в своїх роботах і народні мотиви. Надалі фресковий живопис і зовсім витіснив мозаїки. Приклади монументальних розписів того часу збереглися і до сьогодні у Києві, Чернігові, Владимирі на Клязьмі, Смоленську, Новгороді, Старій Ладозі, Пскові.

Також образотворче мистецтво київської держави було представлене іконописом і книжковою мініатюрою.

Іконопис та розпис книжок в Київській Державі.

Іконопис прийшов до Київської Русі з Візантії разом з християнством. Саме з Візантії, а також з Болгарії, до Русі були привезені перші ікони. Це сталось у IX сторіччі. Першою іконою руських майстрів вважається картина Дмитра Солунського, написана на замовлення київського князя Ізяслава Ярославича у XI сторіччі. Згодом в усіх великих містах існували іконописні майстерні.

Іконопис був канонічним – підпорядковувався чітким правилам. Ікони писали на дерев’яних дощечках за допомогою фарб розмішаних на яєчному жовтку, і встановлювали на особливому місці в церкві. Композиція зображень була складною і мало зрозумілою пересічним мешканцям Русі.

Книжкова мініатюра розвивається одночасно з появою перших писемних пам’яток Київської Русі. «Остромирове євангеліє», написане у середині XI ст., прикрашене чудовими заставками і мініатюрами

Давньоруська література

З глибокої давнини бере початок усна народна творчість - казки, легенди, пісні. Найдавнішими і значними у культурному відношенні є билини Володимирового циклу, які створювалися в Х-XI ст. і оспівували хоробрість богатирів, які захищали рідну землю. Тут фіксувалися пам'ять про історичні події та ставлення до них.

Першими письмовими творами у Київській Русі були літописи - зводи записів про історичні події, викладені у хронологічнійпослідовності.

Найдавнішим літописом, який дійшов до наших днів, є «Повість временних літ» (малюнок), створена на початку XII ст. Вона збереглась у Лаврентіївському (1377 р.) та Іпатіївському (початок XV ст.) списках. Відомі також «Київський літопис» XII ст., «Галицько-волинський літопис» XIII ст.

Літописи є основним джерелом з історії Київської Русі IX-XIII століть. Але, окрім них, із письмової спадщини можна згадати філософську проповідь митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать», «Повчання дітям» Володимира Мономаха та ін.

Особливе місце у давньоруській літературі посідає «Слово про Ігорів похід», написане на основі конкретного історичного факту. Невідомий автор цього твору закликав князів забути міжусобиці й об'єднатися в ім'я захисту рідної землі.

Освіта, наука та навчальний процес Київської Русі

Піднесення літератури було безпосередньо пов'язане із розвитком освіти і науки в Київській Русі. Вченість мешканців держави була набутком, викликаним введенням на Русі християнства, адже питання освіти населення взяла на себе саме церква. Саме при монастирях створювалися бібліотеки, перекладацькі та книговиготівничі майстерні.

Не менше за духівництво освітою піклувались правителі, що заснували перші школи на Русі. Уже за Володимира Святославича існували державна школа і школа при Софійському соборі. У цих школах навчалися діти князя та його найближчого оточення. Князь Ярослав відкрив першу школу для підготовки служителів церкви у Новгороді. За літописними свідченнями там навчалось близько 300 нащадків заможних батьків. А першу школу для дівчат уклала князівна Янка, дочка Всеволода Ярославича. Сталося це у 1086 році, навчальний заклад працював при Андріївському монастирі.

За переказами, русичі спочатку боялися освіти і віддаючи дітей до школ дуже горювали, та почали розуміти цінність знань. З давньоруських навчальних закладів виходили відомі до сьогодні митці, літописці, філософи, богослови. Серед них літописці Никон Великий, Нестор, митрополит Іларіон, єпископ Кирил Турівський, митрополіт-ідеаліст Клим Смолятич, Данило Заточник.

Розвитку науки також слугувало укладення і поповнення бібліотек, котрим теє жуже часто опікувалися княжі особи. Ярославом Мудрим створюється перша відома на Русі бібліотека Софії Київської. За свідченнями сучасників, князь Микола Святоша, відомий також як Святослав Давидович (1080-1143) витратив свою казну на книги, які презентував Печерському монастирю.

Київський митрополит Климент Смолятич повідомляв, що в XII столітті на Русі було 300-400 вчених. Найбільш популярними науковими дисциплінами в Київській Русі були словесність, що являла собою поєднання діалектики, поетики і риторики, та вивчення іноземних мов. Володимир Мономах у своєму «Поученії» заповідав молодим русичам знати 5 мов. Найчастіше слов’яни вивчали грецьку, латинь, німецьку мову. Значний прогрес спостерігався у галузі права та в медицині, однак природничі науки розвивалися не так швидко, як філологічні.

Музичне мистецтво та культура Київської Русі

Старовинна музика Київської Русі була невід’ємною частиною життя слов’ян ще у дохристиянські часи. Гра на народних музичних інструментах, співи та танці супроводжували обрядові дії та святкування. Серед народних інструментів історики називають:

  • гуслі;
  • гудок;
  • ріг;
  • бубон;
  • труби.

Значну частину народної музичної творчості становили пісні – народно-обрядові та сімейно-обрядові. Урочистості календарного циклу були важливою складовою життя слов’ян, кожне свято супроводжувалось співами – колядками, веснянками, закликаннями, обрядовими «русаліями» та купальськими іграми. Поряд з обрядовими піснями існувала пісенна творчість, пов’язана з різноманітними подіями сімейного життя, наприклад весіллями та похованнями. Весільні пісні відрізнялись великим сюжетним діапазоном: були сумні, веселі, врочисті, у яких звеличували молоду пару. Дітям співали колискові. А під час поховань виконувались пісні-плакання або голосіння. Жінок, що спеціалізувались на таких співах, «голосильщиц», слов’яни дуже шанували.

Також у народній творчості існували героїчні епоси, а згодом з’явилися билини, що виконувались речитативно-розповідним тоном. У цих творах переповідали ся історичні події, виконавець билин славив князів, бояр та дружину. Часто героями подібних пісень ставали так звані богатирі – великі воїни з народу.

Існували професійні виконавці народних пісень. Серед них були:

  • співці героїчних пісень;
  • скоморохи – здебільшого мандрівні музиканти;
  • співці нецерковних, але набожних пісень, що були каліками, старцями або просто мандрівниками.

Народні пісні майже ніколи не записувались, а усно передавались від людини до людини. Цю творчість любили і послуговувалися нею всі верстви населення – від простого люду до князів. Часто народні пісні супроводжувались танцями – найпопулярнішим був так званий «пляс», для виконання якого жителі Русі збирались великими групами. Основою «плясу» були хороводи.

З прийняттям християнства, котре не сприймало гру на музичних інструментах, обряди стали супроводжуватися співом молитов, записаних у релігійних тексах. Але з народного життя музичні інструменти не зникли – це підтверджують зображення музикантів та танцюристів на фресках, а скоморохи додали до свого репертуару пісні, що висміювали церкву.

Спочатку церковний спів був здебільшого сольним, пізніше став допускатись хоровий спів, але лише в унісон. Перші виконавці релігійних християнських пісень були привезені з Візантії та Болгарії, та згодом у Київській Русі з’явились свої професіонали церковного співу. В XI сторіччі у Києво-Печерському монастирі було засновано школу співу, де виховували майстрів церковного співу –«розспівщиків».

Цікаво те, як записували церковну музику у період Київської Русі. Для фіксації використовували спеціальну систему знаків, які називалися знаменами або крюками. Звідси походять назви системи: «знаменне письмо», «знаменний спів», «крюкове письмо». Проте «знаменне письмо» не могло відтворити мелодію, тому її передавали виключно усними методами.

Будь-яке християнське свято супроводжувалось звуками дзвонів. Така музика виконувалась по нотам і набула на Русі неабиякого розвитку.

Одяг Київської Русі.

Відповідно до археологічних знахідок та писемних джерел давньої Русі, одяг мешканців країни відрізнявся різноманіттям та яскравістю. Ці данні доповнено зображеннями на фресках, книжкових мініатюрах, що дають доволі широке уявлення про те, що одяг вищих верств населення та середнього і нижчого класу відрізнявся. Соціальна диференціація відносилась також до якості матеріалів та кількості прикрас. Цей факт відображено у писемних джерелах XII століття. Так, у «Слові про багатого та убогого» багатий ходить «в павлоце и в кунах, а убогий руба не иметь на телесы», у першого нога «в червлене сапозе», у другого — «в лычинцм».

Вищі верстви населення зазвичай були володарями численних перстнів, діадем, намист, напліч та дорогоцінної збруї. Пізніше до прикрас додалися хрести. Одяг представників князівського роду та дворян вражав кольоровою різноманітністю, багатством тканин, частим використанням хутра. Крім прикрас, характерною ознакою багатства та високого соціального становища русича був довгий плащ – «корзно».

Прості міщани та селяни виготовляли свій одяг самостійно: вони виробляли тканини, шили предмети гардеробу та оздоблювали їх. Виготовлення одягу було невід’ємною частиною життя кожної жінки у Київській Русі.

Цікаво, що язичницькі вірування слов’ян відбивалися на їхній манері вдягатися, а пізніше поєдналися з християнськими. Наприклад, популярними були прикраси з зображеннями божеств – Дажбога, богині весни, а також природних мотивів – дерев, зораного поля тощо. Також слід відмітити, що заміжні жінки Київської Русі мали обов’язково ховати волосся, це за віруваннями, повинно було захистити від злих духів. Незаміжні дівчата, натомість, ходили з розпущеним волоссям, заплітали коси та носили вінки.

До нашого часу дійшли такі культурні досягнення Русі, як тексти народних пісень та билин, визначні пам’ятка літератури київської держави – «Слово о полку Ігоревім», автор якого досі невідомий, літописи, серед яких «Повість временних літ» Нестора та релігійна література, створена місцевими ченцями. Говорячи про досягнення давньоруської культури, котрі можна побачити і зараз не можна не згадати величні храми з розписом візантійських майстрів та їхніх учнів. Побувати там можна і сьогодні – це Софійський собор, Києво-Печерська лавра, Михайлівський Золотоверхий собор та інші об’єкти в Києві, Спасо-Преображенський собор у Чернігові тощо.

Таким чином, культура Київської Русі являла собою унікальне поєднання народних мотивів та впливу культур інших цивілізованих країн Середньовіччя, зокрема Візантійської імперії. Мистецтво та побут того часу багато беруть як від язичництва, так і від християнства і відображають исокий рівень розвитку держави, консолідації племен, що населяли її.

родоначальник либерализма