Особливості політичного життя Радянської України в 70-х – поч. 80-х рр

Якщо в соціально-економічній сфері радянської системи в 70-х рр. були ще певні спроби і елементи її реформування, то в політиці та ідеології відбувся повний реванш консерваторів, догматизму, ідеологічного диктату, морального і духовного терору, повернення до неосталінізму.

По-перше: в суспільстві існував світ реальностей і світ обману та демагогії. Відбувалися гучні партійні з'їзди, десятки пленумів ЦК з питань промисловості, сільського господарства, науково-технічного прогресу, приймалися численні грандіозні соціальні програми розвитку житла, охорони здоров'я, продовольча та ін., а в реальному житті змін не відбувалося, поступу вперед не було. Успіхи і звершення залишалися на папері – в партійних документах і в фальсифікованих статистичних звітах.

Партійні ідеологи вигадують нові міфічні теорії, аби виправдати нереальність попередніх і представити це як творчий розвиток марксизму-ленінізму. Так, замість побудови комунізму з'являється теорія "розвинутого соціалізму", західному суспільству протиславляється "радянський соціалістичний спосіб життя", нормальному людському суспільству протиславляється "комуністичний світогляд", "радянський народ", "світова система соціалізму", "комуністична праця" і т. д.

По-друге: відбулась підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у радах, обмеження їх реальної влади. Бюрократичний апарат виконавчої влади узурпував значну частину законодавчих функцій.

З одного боку, ніби демонструючи торжество народовладдя і демократії, невпинно зростала кількість народних обранців у владних структурах: в 1958 р. до Верховної Ради УРСР обрано 457 депутатів, а в 1985 – 650, до місцевих рад відповідно 381 тис. в 1959 і 524 тис. – в 1980 р., а з іншого, вибори проходили без вибору, безальтернативно, на основі завчасно підготовлених списків під контролем компартії. Більшість депутатів, особливо колгоспників, робітників виконували декоративну роль і серйозної реальної влади не мали. Роль місцевих рад взагалі була мінімальною, вони відали підприємствами, які давали 3-4% продукції промислового виробництва.

Щорічно апарат управління країни збільшувався на 300–500 тис. осіб, досягнувши у 80-х роках 18 млн. Лише за 1975–1985 рр. кількість союзно-республіканських і союзних міністерств і відомств зросла на 20%, які з кожним роком нарощували випуск інструкцій, наказів, а змін на покращення ситуації не відбувалося.

Реальна прірва між державним апаратом і народом поглиблювалась.

По-третє: відбулось фактичне перетворення КПРС на ядро державної структури, зосередження в її руках усієї повноти влади, зведення нанівець самостійності громадських організацій, їх практичне одержавлення.

Комуністичну партію України у брєжнєвський період очолювали два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку радянської республіки: П. Шелест (1963–1972 рр.) – автономізаційну, українського націонал-комунізму, В. Щербицький (1972–1989 рр.) – централістську, вірнопіддану центру.

Боротьба цих протилежних тенденцій лягла в основу протистояння "харківського" і "дніпропетровського" політичних кланів.

Саме прояви українського націонал-комунізму (книга П. Шелеста "Україна наша Радянська" 1970 р., вживання і сприяння українській мові, гасло українського радянського патріотизму, загравання з діячами української культури) були розцінені як серйозна потенційна загроза для ортодоксальних комуністів-сталіністів. У травні 1972 р. П. Шелеста перевели до Москви і швидко відправили на пенсію.

З 1972 р. лідером комуністів республіки стає представник дніпропетровського партійного клану, прихильник централізованої партійно-державної тоталітарної влади, суворої підпорядкованості республіки центру, орієнтації економіки УРСР на союзний народногосподарський комплекс Володимир Щербицький, який 17 років очолював партійну організацію республіки, 32 роки був членом Політбюро ЦК КПУ і 17 років – членом Політбюро ЦК КПРС.

За В. Щербицького посилюється "зрощення" партійних і державних структур.

У 1985 р. комуністи становили 68,3% складу народних депутатів Верховної Ради УРСР. Партійні комітети поступово засвоїли стиль прямого і безпосереднього командування не тільки радами, а й профспілками.

Оголосивши себе у Конституції 1977 р. "ядром політичної системи суспільства", КПРС домінувала у кожній ланці суспільного життя, в тому числі і за рахунок кількісного зростання партійних лав. За період від 1964 до 1985 рр. КПУ виросла майже вдвічі, кожен дванадцятий громадянин віком 18 років і старше перебував у компартії. Це пояснюється не зростанням авторитету компартійної ідеології, її відданості і вірності тих, хто вступав до неї, а жорсткою вимогою – навіть найнижча керівна, адміністративна, відповідальна посада могла займатися тільки комуністом. Досягти кар'єри, успіху, визнання, врешті, роботи за спеціальністю міг тільки член КПРС. Партійну верхівку від основної маси комуністів відділяло глибоке провалля.

Отже, політичне життя в країні дедалі більше набувало антидемократичного, тоталітарного характеру, наростало відчуження партії від народу, посилювався ідеологічний диктат. Така політика не вирішувала назрілих проблем, а навпаки, продовжувала і стимулювала поглиблення кризових явищ.

 

социал-демократическая идеология