Особенности национального института политической власти

Становления основных институтов украинской политической системы происходило в условиях нарастания национально-освободительной борьбы, что, безусловно, не могло не сказаться на ее структурной организации и функциональной сфере. На особенностях формирования и специфике деятельности ее главного института - государства _ подробно остановимся в следующем разделе нашей работы. Второй важной структурной единицей, от которой зависит результативное функционирование политической системы, является институт власти.

В казацкой Украины политическая власть формировалась революционным путем и приобрела ярко выраженных национальных черт. Основным ее источником стала воля восставшего народа, который решительно выступил против польского господства. Анонимный автор «рифмованной хроники в образной форме отразил тот факт, что, взявшись за оружие, украинский стремились добиться того, чтобы« в Русских краях »« до основания »исчезла память о польском властвования (« лядской кровь ») и« чтобы ее духа русинский нос и не слышал », а затем взялись« трясти Польшу за волосы ». Эти настроения охватили все без исключения регионы украинских земель.

Стремление жить независимо от Речи Посполитой, бесспорно, требовало от населения на освобожденных территориях не просто самоорганизации, а упорядоченной организации общественной жизни. Эта потребность стала источником власти и реализовалась в форме «казацкого устройства», основанный на коллективной воли казацкого сообщества (Войска Запорожского). Не случайно, как отмечалось, образована государство имело официальное название «Войско Запорожское». Это же словосочетание становится и составной Титу макулатуру гетманов (по подсчетам П. Саса, из 171 письма за подписью Б. Хмельницкого оно не зафиксировано лишь в 14 случаях). Источником власти были и норхмы украинский обычного права, регулирующих властные отношения, а в самоуправляющихся городах (за исключением ратушных) - пункты. Они определяли сложную систему властных полномочий центральных и местных органов власти и общеобязательные правила поведения членов общества. Зародилось процесс превращения в источник власти и гетманской свободы. В конкретной исторической ситуации для Украинского государства частично источниками власти становились стремление и воля зарубежных монархов - польского короля, русского царя, турецкого султана.

Института власти в казацкой Украины были присущи определенные особенности, главная из которых состояла в том, что все основные его составляющие (субъект, объект и ресурсы) переживали стадию своего формирования, а следовательно отмечались несовершенство своих внутренних структур и неустойчивостью системы взаимодействия. «Непосредственным» носителем власти или ее субъектом выступали институты политической жизни, среди которых первенство принадлежало государству, а также (при определенных обстоятельствах) отдельные лица, задействованные в принятии решений, например, участники «черных» / генеральных (военных) советов. Отношения между субъектом и объектом власти в принципе имели много типологически общих черт с аналогичными процессами в ряде государств раннего Европы.

Средством донесения основных принципов политики гетмана в центральные и местные органы власти, а также управленческих структур самоуправляющихся поселений были приказы как властное повеление. Отказ от их исполнения, как правило (за исключением периодов паралича властных структур), приводила к применению различных видов наказания объекта власти, вплоть до смертной казни (об этом говорят универсалы гетманов, полковников и других старшин. Таким образом, подчинение общей воле власти частного или группового свободы и сообществ превращалось в норму поведения. Происходило также «нормирование поведения как обобщение правил в соответствии с общим интересом», чему способствовало становление вертикальной социальной мобильности, но препятствовали постоянные военные действия, люмпенизация части населения и острые социально-политические конфликты в обществе.

В отличие от типичной для средневековья польской модели взаимодействия между субъектом и объектом политической жизни, особенность украинской заключалась в том, гцо общество в Гетманщине отмечалось демократичностью, а привилегированное сословие (казачество) оставался открытым для других сословий и групп. Если в Речи Посполитой поспольство (за исключением жителей магдебургских городов) всегда только объектом власти, то в казацкой Украины оно через механизм генерального совета превращалось и на ее субъекта.

Во время революции сформировались все характерные признаки политической власти. В частности, ярко проявлялось доминирование ее властной воли, которой подлежали все лица и социальные сообщества. Ее решения становились обязательными для общества. Политическая власть имела публичный характер й отмечалась моноцентричность (право принятия решений, касающихся общества, принадлежало государству через ее высшие властные структуры). К сожалению, не произошло четкого разделения государственной власти на законодательную, исполнительную и судебную, что негативно сказалось на формировании политической системы. Уже в 1648 г. на основе казачьих традиций возник аппарат управления - центральные и местные органы власти, взяли под контроль все сферы функционирования общества. Таким образом утверждалась монополия политической власти на регламентацию общественной жизни, отстаивание своей суверенности отношении других государств. Любые попытки Речи Посполитой или Российскому государству подчинить себе Управленческий аппарат Гетманщины или ограничить ее суверенитет, как правило, наталкивались на потужниы сопротивление, которое выливалось в массовые выступления против условий Белоцерковского, Гадячского, Переяславского, Чудновского и Московского договоров. Только правительство Левобережной Гетманщины с конца 60-х гг окончательно отказывается (под давлением Москвы) от проведения самостоятельной внешней политики.

По мнению некоторых ученых, власти среди средств своей самореализации предпочитала принуждения / наказанию относительно личности и социальных общностей (возможно, исключение составляет гетманат П. Дорошенко). Правда, «наказание рассматривалось не как грубое применение силы, а как основанный на праве принуждение по отношению к тем, кто не желал признавать правовой нормы, предписания гетмана или других органов власти». Наконец следует назвать еще такую важную признак власти, как ее Легия - тимнисть, то есть «признание власти обществом, обоснованность и необходимость данной власти и ее носителей».

Функции политической власти во многом оказывались тождественными функциям политической системы, о которых уже шла речь ранее. Важнейшими из среды их были руководство и управление обществом, которое предусматривало развитие государства, проведения политики различных социальных общностей, мобилизацию ресурсов, отношение к оппозиционным движениям т.д. После 1657 г. функции власти по консолидации общества выполнялась неудовлетворительно. Только за гетманом Б. Хмельницкого власть смогла обеспечить политическую стабильность. Позднее, вследствие социально-политической борьбы казацкая Украина распалась на три государственных образования, зачастую конфликтующих между собой, отчего функция оптимизации политической системы осуществлялась неэффективно.

Как известно, властный потенциал определяется ресурсами, под которыми понимают как задействованы средства, так и те, которые могут быть использованы для функционирования и реализации политической власти. Первостепенное значение при этом имеют демографические ресурсы, поскольку собственно результате деятельности людей и возникают отношения субъекта и объекта власти. Благоприятные условия для ведения хозяйства позволяли иметь на территории казацкой Украины на протяжении конца 40 ~ 50-х гг большую плотность населения и значительно лучшее экономическое положение, чем на остальной украинских земель, что обеспечивало мобилизационные возможности правительства в 80-120 тыс. человек. Например, источники свидетельствуют удивление польских солдат в августе 1651 благосостоянием жителей западной Киевщины («достигли вроде обетованной земле, полной хлеб и пасек»), дешевизной продуктов питания и напитков по сравнению с южной Волыни, где «ни городов, ни сел, только поле и пепел; ни людей, ни живых животных не видно, только птицы в воздухе ». Однако междоусобицы, военные действия, произвол татар, стихиини бедствия и эпидемии обусловили демографической катастрофе первой половины 70-х гг в правобережной регионе. Не без оснований 25 февраля 1675 польский король Ян Собеский в универсале начальнику обращал внимание на ее ужасные последствия: «Должен признать, гцо то есть труп отвратительный, а не Украины, ибо видимо не такая, какую вы от предков своих взяли. А кто же в ней перемер, если не народ руский? Чей пепел, как не мост славных? Чьи дымы, как не церквей и домов Божьих? Чьи гробы и могилы, если не родителей и детей ... напрасно потерянных? Чья, наконец, такая страшная пустыня? "

В органической связи с демографическими ресурсами находились экономические. Признав легитимность права собственности на землю казаков (в том числе вчерашних крестьян и мещан) и заимки посполитых, власть создала прочную экономическую фундамент функционирования политической системы. Опираясь на экономическую мощь хозяйств казаков и простолюдинов, она на протяжении длительного времени могла обеспечивать успешную борьбу с врагами независимости, пополнять государственную казну, чему способствовала также политика поддержки правительством развития ремесел, промыслов и торговли. Однако разрушительные последствия военных действий, междоусобиц, тяжелых демографических потерь существенно уменьшали потенциал экономических ресурсов власти, сведя его на нет в Правобережной Гетманщине.

В своем распоряжении власти имели значительные социальные ресурсы. В условиях формирования системы вертикальной социальной / мобильности она признала статус казаков за всеми, кто соглашался выполнять военную повинность в пользу Войска Запорожского. Не пошла также на проведение разграничения казачества от низов, чем гарантировала поддержку своих политических мероприятий большинством населения. Оставался открытым доступ в ряды старшины выходцам из других общественных сословий и групп (при условии, что они получили казацкий иммунитет).

Мощными, но, к сожалению, не всегда эффективны были силовые ресурсы власти, с помощью которых обеспечивались оборона страны безопасность носителей государственной власти, охрана внутреннего правопорядка, выполнение действующего законодательства, распоряжений и приказов центральных и местных властных институтов и т.д. В частности, полковые и сотенные суды следили за соблюдением правовых норм, выполнением распоряжений правительственных структур. Богдан Хмельницкий подчеркивал, что в казацкой Украины «кождый мает волной право в судах ведлуг привилеов рос - пиратсе». Вместе обращает на себя широкое применение властями при защите различных форм собственности, регулировании социальных отношений, разрешении конфликтов, скудости беспорядков силовых методов, опирается на «военные артикулы», «право войскове», «срокости войсковой», которыми часто как мера наказания предусматривалась смертная казнь. К сожалению, правительства Выговского, Брюховецкого, П. Тетери, используя силу (подавление оппозиционных выступлений), не останавливались перед насилием, которое всегда находится вне закона в любом обществе. Для обороны государства привлекалось войско (его подразделения принимали активное участие и во внутриполитических дрязгах), разведка и контрразведка. Велась, особенно по Б. Хмельницкого и П. Дорошенко, достаточно эффективная борьба с криминальными преступниками. П. Алеппский не без восхищения констатировал, что «в дни Хмеля» «царят правосудие и справедливость», и в стране казаков "нет ни воров, ни грабителей». Известно также, что, придя к власти, П. Дорошенко принял решительные меры по искоренению бандитизма. Как свидетельствовал в начале июля 1667 киевский воевода П. Шереметьев, гетман «все эти разбои укротил, многих разбойников велел повесить ...».

Одним из важнейших показателей «существования и функционирования власти, а также закрепления ее в обществе» считается ее легитимность. Проблема легитимности и легальности политической власти в казацкой Украины изучена недостаточно и требует дальнейшего специального исследования. Все же отметим, что проанализирована источниковая база позволяет привести ее общую характеристику. Во-первых, в восприятии Войска Запорожского его служба польскому королю рассматривалась как некий контракт с обоюдными обязанностями, предусматривавший присягу монарха на безусловном выполнении требований своего контрагента. В случае их несоблюдения королевской властью казачество считало законными как отказ служить обладателю, так и право защищать свои и «русского народа» права и свободы. Именно этим объясняется тот факт, что вооруженное выступление 1648 однозначно расценивался казацкой организацией как легитимный, а не как акт произвола или измены. Подобные примеры легко найти и в политической практике последующих лет. «Клянемся Господом Богом, - обращался осенью 1650 г. Б. Хмельницкий в волынской шляхты, - что мы готовы оставаться верноподданными нашего короля и. м., п. н, если также будут соблюдены наши права и вольности, гирисягнути польскими королями народу русскому и предоставленные Войску Запорожскому за его кровавые заслуги ». В феврале 1671 правобережные полковники в письмах к королю М. Вишневецкого подчеркивали, что перед 1648 г. «Войско страдало всякие притеснения и должно с такого ига освободиться».

Во-вторых, в сознании разных слоев общества в 1648 г. уже сформировалось восприятие преемственности и легитимности собственного политической жизни, отдельности существования русского / украинского народа, его равноправия с польским и литовским и добровольности присоединения к польскому в составе Речи Посполитой «как равного к равному , как свободного к свободному ». Согласно дискриминация в национальной и религиозной сферах воспринималась как вопиющее нарушение прав и свобод «русского народа», что придавало законности борьбе за освобождение. Эти изменения общественных настроений хорошо чувствовал Б. Хмельницкий, который в письме к султану (от 7 декабря 1651) подчеркивал: «... вижу, что это является самой Божьей волей, чтобы народ руский оставался свободным от рабства польской». В высказываниях такого содержания гетманов, представителей старшины, духовенства (например, мартовская 1669 проповедь И. Тукало - ского), казаков и низов вырисовывались контуры нового взгляда на законность суверенного существования украинского народа, который противоречил средневековым представлениям о том, что «только княжне роды могли де-юре представлять народы в политике, и только прошлое могло оказать легитимности современном ...».

Нидерландский мыслитель раннего нового времени Г. Гроциус в 1625 г., ссылаясь на естественное право, сформулировал мысль о возможности существования суверенных государств, связанных не с лицом общего суверена, а с правом народов. Примечательно, что Б. Хмельницкий также апеллировал к естественного права на самозащиту. «Нам трудно склонять шею под меч, нам пришлось обороняться. ~ Писал он в августе 1651 г. великим коронному гетману М. Потоцкому, - каждый готов умереть при своих нищете и голову сложить, потому что каждая птица охраняет, как может, свое гнездо ».

В-третьих, легитимность власти, в частности, гетманской, обосновывалась путем апелляции к «права захвата» (согласно средневековых правовых норм, «территория, захваченная в войне, правомерно принадлежала победителю»). Во время разговора 24 февраля 1649 с польскими комиссарами в Переяславе украинский гетман констатировал: «... позволено там управлять (в Киеве - Авт,), мой Киев, я является обладателем и воеводой киевским; дал мне Бог - и что больше - благодаря сабли моей ». Наряду с этим разрабатывалась концепция божественного происхождения его власти, служила убедительным аргументом в пользу легитимности власти в казацкой Украины.

В-четвертых, в представлениях молодой политической элиты смерть Владислава IV, а также избрание на трон Яна Казимира и его коронация, Что прошли без участия представителей Войска Запорожского, свидетельствовали, с одной стороны, независимость казацкой Украины от Речи Посполитой, а с другой - легитимность сформированной в ней власти. «Мы ... крест целовали Владиславу королю. А сейчас в Польше и в Литве избрали На королевство Яна Казимира, брата Владислава короля, и короновали присягали Польша и Литва, а король им присягал, - подчеркивал гетман при переговорах 29 апреля 1649 с российским послом Г - Унковским, - а нас Господь от них избавил - короля мы не выбирали и не короновали и креста ему не целовали. А они к нам об этом не писали и не присылали, и мы волей Божией тем от них стали свободными ».

В-пятых, признанием законности политической власти в международно-правовой сфере служили заключенные договора с Речью Посполитой (Зборовский, Гадячский, Чудновский и др.), Российским государством (Переяславско-Московский 1654 г., Переяславский 1659 и др.) , Османской империей (1669), Крымским ханством (1648 г., 1655 г. и др.), Молдавией (1656), Валахией (1656), Трансильванией (1656), Швецией (1657).

Важным признаком политической власти является ее легальность, которая закрепляется на законодательном уровне и в соответствии с действующими юридических норм определяет объемы и механизмы реализации властных полномочий. На теренах козацької України легальна політична влада сформувалася на основі звичаєвого козацького права й традицій устрою Війська Запорозького кінця XVI — першої половини XVII ст. їх законність не викликала жодного сумніву у переважної більшості населення; органи міського й сільського самоврядування функціонували на традиційній правовій основі. Козацьке товариство пильнувало за дотриманням верховенства «колективної волі» Війська Запорозького. Лише вона де-юре (через ухвали військової і старшинської рад) надавала легітимності діям і рішенням володаря булави й уряду, на що зважав навіть Б. Хмельницький. «Коли за згодою всієї старшини ухвалиться яке рішення, — роз'яснював він у листі до великого коронного гетьмана у березні 1656 р., — то його порушити нам приватним чином не можна», бо «у цих краях, якгцо що-небудь робиться без спільних і малих рад, то воно звичайно не буває сталим, бо такий [порядок] Військо обґрунтувало навіть звичаями». Ігнорування І. Виговським норм звичаєвого права під час обрання на гетьманську посаду восени 1657 р. зумовило невизнання запорожцями й значною частиною городового козацтва легальності цього акту й стало однією з вагомих політичних причин конфлікту, що переріс у громадянську війну.

Характер легітимності політичної влади в козацькій Україні визначався поєднанням елементів, властивих таким її типам, як традиційний, харизматичний, легальний, причому на різних етапах спостерігалося явне превалювання одного з них над іншими. Зокрема, на етапі становлення виразно домінував традиційний тип, заснований на авторитеті традицій і звичаїв Війська Запорозького. За гетьманування Б. Хмельницького яскраво проявлялися елементи харизматичного типу, якому притаманна віра суспільства у надзвичайні якості, винятковість правителя. Відомо, що більшість козацтва й поспільства сприймала його як «нового Мойсея, котрий звільнить їх від ляцької неволі», «батьком Вітчизни, відновлювачем [православної] релігії й давньої свободи», «Богом даним» гетьманом, спроможним визволити «з підданства Речі Посполитої, котрого може позбавити влади лише Бог». Водночас виразно спостерігалися й риси легального типу, бо влада узаконювалася нормами звичаєвого права, прийняттям відповідних актів, які регулювали діяльність політичних інститутів, використанням у разі потреби примусових санкцій. Таким чином, у членів суспільства формувалося «розуміння норм, установлених законом». Досить виразно окреслювався етнічний тип легітимності влади. Адже замість польських сформувалися українські владні структури, утворилася також українська політична еліта, а ідея витворення й захисту національної держави завоювала пріоритетні позиції у суспільстві, гцо сприяло утвердженню влади й визнанню її легітимності.

Легітимність влади органічно пов'язана з її ефективністю. Найвищого свого рівня остання досягла за Б. Хмельницького, коли влада мала широку підтримку населення. Задовільно функціонували владні структури під час гетьманувань І. Брюховецького, П. Дорошенка й І. Самойловича, але відбувалося звуження соціальної бази влади. Зменшення ефективності її функціонування засвідчувало зниження рівня легітимності, появу процесу «ерозії влади», що стало наслідком взаємодії низки факторів: особистісних, середовища (владного простору), процесуальних (помилок, невдач, успіхів). З-поміж першої групи назвемо надмірне прагнення до влади І. Виговського, П. Тетері й І. Брюховецького, недостатні вольові якості Ю. Хмельницького й брак у нього політичних здібностей, нестримне прагнення до наживи серед значної частини старшин (за твердженням С. Величка, «задля золота та срібла не тільки кожен із них дав би виколоти око, але й брата, й батька свого не помилував би...») та ін. Украй негативну роль відігравала наявність т. зв. синдрому «закутних гетьманчиків», породженого владолюбством, амбіційністю, егоїзмом старшин, котрі вели боротьбу за владу, перевагою у них особистісних і кланових інтересів над національними, державними, внаслідок чого відбулося розмивання моральних устоїв, а відтак занепад «морального обличчя» влади. Соціально-політичні конфлікти, розпад Гетьманщини на три державні утворення, відносини між якими були далекими від стабільності, вкрай несприятливе й складне геополітичне становище козацької України часто заважали уряду приймати правильні ухвали, адекватно реагувати на виклики часу, зміни у соціально-політичних відносинах У суспільстві тощо.

Не можна недооцінювати значущості негативного впливу процесуального чинника, коли допущені прорахунки й невдачі породжували у гетьманів і старшин нові помилки, розчарування, надломлювали їхню волю. Так, І. Виговський та його оточення, припустившись низки прорахунків у розв'язанні конфлікту з опозицією, своїми непродуманими діями спровокували вибух громадянської війни, яка започаткувала незворотні відцентрові процеси у козацькій Україні. Невдачі угруповання Ю. Хмельницького у відносинах з Російською державою й Річчю Посполитою, по-перше, дискредитували його в очах козацтва, гцо призвело до обвального падіння авторитету, а, по-друге, знизили ефективність функціонування центральної влади, посилили децентралізацію, зумовили зростання ролі регіональної еліти. Таких прикладів можна навести чимало. Майже до нульової позначки рівень легітимності влади знизився в роки відкритих громадянських конфліктів.

Важливо з'ясувати прерогативи центральних і місцевих органів влади та характер їх функціонування. В умовах становлення держави в 1648 р. розпочався складний процес еволюції загальної (генеральної) військової ради з органу козацького самоврядування у найвигций державний орган козацької України (збирався 5 разів). До компетенції ради належало розв'язання найголовніших питань внутрішньої і зовнішньої політики, а також обрання гетьмана й генеральної старшини. Оскільки вона була формою прояву прямої демократії, в її роботі брали участь десятки тисяч осіб (козаки, покозачене поспільство, часто представники духовенства). Нерідко під час обговорення (ухвали приймалися більшістю голосів за допомогою вигуків) мало місце протистояння різних поглядів, що інколи переростало у зіткнення (Ніжинська «чорна» рада 1663 р.).

Стихійність перебігу ради, непередбачуваність прийнятих нею ухвал, брак оперативності й ефективності стали однією з причин відмови Б. Хмельницького з початку 1649 р. від її скликань (у класичній формі збиралася тільки у травні 1651 р.). Відбувається перетворення генеральної ради на представницький орган, участь у роботі якого брали не всі козаки, а лише гетьман, генеральні старшини, полковники, сотники й обрані від кожної сотні делегати (від 2—4 до 20-ти); інколи запрошувалися представники міщан і духовенства (загальна кількість учасників ради сягала 2—4 тис.). Після смерті Богдана Хмельницького спостерігається відродження важливої політичної ролі генеральної ради, хоча з середини 60-х рр. у Лівобережній Гетьманщині прийняті нею ухвали мають переважно формальний характер (із 1669 р. рада збирається лише за царським розпорядженням). Натомість у Правобережжі за гетьманування П. Дорошенка цей інститут, навпаки, успішно функціонував (збирався понад 10 разів), приймаючи рішення з найважливіших питань. На Січі загальна рада скликалася тричі на рік, участь у її роботі була обов'язковою для запорожців. Вона була одночасно найвищим законодавчим, адміністративним і судовим органом влади.

У перші роки існування держави з генеральних старшин сформувався генеральний уряд. Очолював його гетьман, котрий водночас був главою держави. Особисті якості Богдана Хмельницького, його харизма перетворили посаду гетьмана на центральну «в політичній системі Гетьманщини». В умовах утвердження авторитарного режиму до сфери функціональних обов'язків останнього належало видання універсалів — нормативних актів, які мали силу закону на всій території козацької України; скликання й ведення генеральних і старшинських рад; командування збройними силами; призначення й звільнення з посад старшин; встановлення податків і управління фінансами; розпорядження земельним фондом; керівництво зовнішньою політикою; виконання функцій верховного судді тощо. Після смерті Б. Хмельницького відбувається помітне звуження сфери гетьманської влади.

Занепад з 1649 р. ролі генеральної ради водночас супроводжувався зростанням значення старшинської ради, засідання якої відбувалися або у формі зібрання генеральних старшин і полковників, або у формі проведення старшинського з'їзду. У другому випадку яскравіше проявлялися її риси як представницького органу. До компетенції старшинської ради належало розв'язання найважливіших питань політичного життя, зовнішньої політики, регулювання збору податків, використання земельного фонду держави. Вона приймала також ухвали, що мали силу закону, й відігравала важливу роль на початковому етапі процедури обрання гетьмана. Хоча Б. Хмельницький і перетворив її на дорадчий орган, однак поважав традиції Війська Запорозького і всі важливі постанови проводив як рішення ради, надаючи їм у такий спосіб необхідну легітимність в очах козацтва. Після його смерті старшинська рада перетворилася на впливовий самостійний орган, який претендував на рівну владу з гетьманом. Єдиним з-поміж володарів булави, котрому вдалося уникнути протистояння з нею, виявився П. Дорошенко. Він щиро визнавав, іцо «без ради полковників й іншого товариства нічого не можна вчинити».

Важливе місце у системі центральних органів влади й управління посідав інститут генеральних старшин. До початку революції іх обирали на генеральних радах, а за гетьманування Б. Хмельницького — призначали. Пізніше практикувалося (залежно від обсягів повноважень того чи іншого гетьмана) як їх обрання на генеральних чи старшинських радах, так і їх призначення. Фіксованої системи службової ієрархії старшинських урядів не склалося; в ході революції їхня роль могла зростати чи зменшуватися. Традиційно друге місце після гетьмана посідав генеральний обозний, третє - два генеральних осавули, четверте — два генеральних судді, п'яте — генеральний писар; почали формуватися уряди генерального підскарбія, генерального хорунжого та генерального бунчужного.

Кожен із них мав певні повноваження й функціональні обов'язки. Обозний відав артилерією, зведенням оборонних споруд, розташуванням табору, виконував обов'язки наказного гетьмана. Осавули займалися питаннями скликання генеральної ради, підтриманням дисципліни в армії, складанням козацьких реєстрів, організовували супровід іноземних послів. їх часто призначали наказними гетьманами. Судді очолювали колегію генерального суду, іцо розглядав цивільні й кримінальні справи. Писар стояв на чолі генеральної канцелярії, зберігав державну печатку, особисто візував документи уряду, виконував, як і осавули, доручення глави держави. Підскарбій керував фінансами й відав організацією збору податків. Хорунжий і бунчужний доглядали за гетьманськими клейнодами — хоругвою і бунчуком.

Помітну роль відігравала рада генеральної старшини (обозний, писар, два судді й два осавули), іцо становила постійно діючу структуру. Вона займалася розв'язанням зовнішньополітичних, термінових і таємних справ, здійснювала повсякденне адміністративно-господарське управління країною, виконувала функції генерального штабу й верховного суду, організовувала й контролювала збір податків і мита. В період гетьманування Б. Хмельницького виконувала дорадчу функцію, пізніше перетворилася на важливий орган законодавчої, виконавчої й судової влади.

Виконавчо-розпорядчими урядовими установами були канцелярії, головною серед яких вважалася генеральна військова. Вона зосереджувала в своїх руках адміністративне, військове, судове й фінансове управління державою, контролювала діяльність полкових і сотенних урядів, реалізовувала зовнішньополітичний курс гетьмана, вела діловодство. Артилерійська канцелярія підпорядковувалася обозному й займалася питаннями утримування у належному стані військової артилерії. У 50-х рр. XVII ст. почала формуватися фінансова канцелярія, до функцій якої перейшли організація збору податків, облік земельного фонду, контроль за доходами і витратами.

Центральне місце у судовій системі належало генеральному військовому суду, до складу якого, крім генеральних суддів, входили гетьман, генеральні старшини і судовий писар. Він розглядав апеляції, іцо надходили від полкових і сотенних судів, і питання, з якими позивачі зверталися безпосередньо до гетьмана. Останній утворював також у разі необхідності судові комісії для розв'язання особливо складних і важливих справ.

На місцях функціонували полкові й сотенні органи управління (уряди). Полковий уряд становили полковник та полкові старшини. На перших порах важливу роль відігравала козацька полкова рада, гцо обирала полковників і старшин, однак із 1649 р. її роль помітно зменшується. Б. Хмельницький зосереджує у своїх руках право призначати і звільняти полковників. Ним користувалися й наступні гетьмани, хоча за умов послаблення їхньої влади відроджувалася демократична традиція обрання полковників на раді. Вони виступали носіями верховної влади на території полків і до їхніх прерогатив належало широке коло адміністративних, військових, судових і фінансових повноважень — починаючи від мобілізації козаків і до використання земельного фонду. Певною мірою інститут влади полковника був подібним до влади гетьмана. В управлінні полковники опиралися на старшину — обозного суддю, осавула і писаря. Останні, як і полкова рада старшин і полкова канцелярія, виконували у межах полку функції, подібні до тих, які мали генеральні старшини, старшинська рада й генеральна канцелярія на загальнодержавному рівні.

Полкову модель діяльності органів влади було перенесено у сотню, де сотенний уряд очолював сотник. До його складу входили старшини й городовий отаман. До 1649 р. у сотнях, як і в полках, уряд перебував у підпорядкуванні козацької ради, що обирала його. Проте в умовах посилення інститутів гетьмана, полковників і сотників її повноваження набувають формального характеру. Утверджується практика призначення сотників полковниками. Сотник мав широкі військові, адміністративні й судові повноваження, підлягаючи по вертикалі полкозникові, чим забезпечувалася централізація влади. Сотенні осавул і писар виконували однотипні з полковими осавулами і писарем функції. Особливе місце посідав городовий отаман, наділений переважно адміністративною владою в містах. Він пильнував за збереженням у них порядку, виконував обов'язки коменданта, за відсутності сотника очолював колегію сотенного суду. Городові отамани полкових міст посідали вищі, ніж сотники, ієрархічні щабе - лі й входили до складу полкового уряду. Розв'язанням всього комплексу питань внутрішнього життя села займався сільський отаман. На курінних отаманів покладалося виконання лише військових функцій.

Владні структури Запорожжя мали певні особливості. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом влади була січова рада, Ухвали якої були обов'язковими для усіх козаків, старшин і кошового. Вона обирала кожного року кошового отамана (за гетьманування Б. Хмельницького впродовж 1650-1657 рр. він призначався), або інколи (з кінця 50-х рр.) — кошового гетьмана й усіх старшин, які разом становили уряд - Кіш. Коло повноважень кошового гетьмана в історіографії ще не до кінця з'ясоване. Введений у науковий обіг документальний матеріал дає можливість реконструювати лише основні риси діяльності кошового отамана. Відомо, що він поєднував у своїх руках військову, виконавчу, адміністративну й судову владу. Під час воєнних дій виступав головнокомандувачем війська й наділявся, по суті, диктаторськими повноваженнями. В мирний час очолював дипломатичну службу, відав військовою скарбницею, затверджував судові вироки. Другою особою в старшинській ієрархії був військовий суддя, котрий займався судочинством на основі звичаєвого права. Діловодство вів військовий писар; осавул наглядав за порядком у Січі, розслідував злочини й контролював виконання судових ухвал. Козаки куренів підпорядковувалися владі обраних отаманів. Вони часто мали серед запорожців більший авторитет, ніж кошова старшина. Наприкінці 40-х — у 50-х рр. XVII ст. зросла роль старшинських сходок (рад), до участі в яких запрошувалися військові старшини, курінні отамани та досвідчені козаки-ветерани («старики»).

Важливим інститутом політичного життя Гетьманщини були органи місцевого самоврядування. Нова українська влада при Б. Хмельницькому не лише не обмежувала міського й сільського самоврядування (за винятком кагалів, що були ліквідовані), айв окремих випадках навіть розширювала повноваження міських судів (наприклад, на початку грудня 1655 р. київський суд отримав право карати свавільних козаків). Було підтверджено чинність магдебурзького права, згідно з яким міщани одержували самоуправління, впорядковано основи цивільного й кримінального права, норми оподаткування, ремісничі й торгівельні пільги. Укладаючи договір 1654 р., український гетьман домігся визнання міського самоврядування з боку російського уряду. Таку саму політику проводила більшість наступників Б. Хмельницького. Лише за гетьманування І. Брюховецького у Лівобережжі спостерігалося явне прагнення підпорядкувати міщан державним органам влади.

До компетенції самоврядування належали питання забезпечення добробуту міста, зокрема, організації протипожежної безпеки, нагляду за дотриманням норм моралі у поведінці міщан тощо. Очолював місто обраний його жителями війт, влада якого була пожиттєвою. Важливу роль відігравали виборні магістрати, що складалися з ради (райці на чолі з бурмистром, котрі займалися адміністративно-господарськими справами) та лави (члени суду, підпорядковані війтові, що здійснювали судочинство з цивільних і кримінальних справ). Існувало самоврядування і в містах, які управлялися ратушами в складі війта та 2-3 бурмистрів. Вони не користувалися магдебурзьким правом. Характерним для міського життя було також цехове самоврядування та самоврядування окремих іноетнічних громад.

Функціонували й органи сільського самоврядування, яке спиралося на традиційне звичаєве право. На чолі сільських громад стояли старости (отамани, війти). Вони наглядали за збереженням правопорядку на території громади, дотриманням норм співжиття, прибуттям і від'їздом гостей, брали участь у встановленні меж землі й сінокосів, засвідченні актів купівлі-продажу, розподілі спадщини, зовнішніх зносинах громади тощо. У Лівобережжі під час революції виникли вільні військові села (у 60-х рр. у Ніжинському, Переяславському й Київському полках вони становили понад половину усіх населених пунктів). Вони належали військовому скарбу й підпорядковувалися сотенному уряду.

Невід'ємною складовою політичного життя козацької України стала така неполітична інституція, як православна церква, що завдяки своїм самобутнім рисам — соборноправності, євангелістськості, демократизму й національній інституційності — перетворилася «на живий національний організм, що зберігав і конденсував духовні сили народу». Попри формальне урівняння з католицькою церквою у першій половині 30-х рр. XVII ст., вона продовжувала зазнавати утисків. Тому не випадково з початку революції захист інтересів православної конфесії на теренах усієї Речі Посполитої став одним із визначальних при вибу - дові відносин уряду Б. Хмельницького з Варшавою. Водночас, усвідомлюючи виняткове значення православ'я у національно-визвольній боротьбі й розбудові держави, гетьман всіляко підтримував його, послідовно й рішуче обстоював у козацькій Україні майнові інтереси церков і монастирів, винагороджував їх земельними володіннями і маєтками. Без істотних змін цю політику продовжували і його наступники, особливо П. Дорошенко. Зі свого боку, духовенство (насамперед нижче) відігравало важливу роль не лише в ідеологічному обґрунтуванні мотивів боротьби поспільства й козацтва проти Речі Посполитої, айв її організації та (в окремих випадках, що мали місце в 1648 1652 рр. ) навіть у керівництві нею.

Отримавши у Гетьманщині сприятливі умови для розвитку, православна церква прагнула зміцнити автокефальні засади свого функціонування, не допустити їх обмеження й підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. Про це переконливо промовляє діяльність київських митрополитів С. Косова (1647—1657), Д Балабана (1657-1663) та Й. Тукальського (1663-1675). За даними деяких Джерел, останній разом з П. Дорошенком виношував наміри утворення Київського Українського патріархату. На заваді їх реалізації стали не лише несприятливі зовнішні чинники (постійний потужний тиск, починаючи з 1654 р., з боку Московського патріархату, підтримуваного російським урядом, спротив грецького духовенства, агресія сусідніх країн тощо) й прорахунки у політиці Г1. Тетері, І. Брюховецького й особливо І. Самойловича, а й брак консолідації самого духовенства, насамперед його верхівки. Активна участь церковних ієрархів у політичному житті в умовах гострої міжусобної боротьби старшин за владу, поділу козацької України на дві Гетьманщини сприяли формуванню серед них кількох угруповань, що орієнтувалися на Річ Посполиту (С. Косов та Д. Балабан), Росію (І. Пзель, А. Баранович, М. Фи - лимонович, С. Адамович), Туреччину (Й. Тукальський). Суперечності між ними де-факто призвели до розколу духовенства, різко послаблювали позитивний потенціал церкви у згуртуванні політичної еліти козацької України для обстоювання національних інтересів, у тому числі автокефалії Київської митрополії.

Політична діяльність церковних ієрархів далеко не завжди була конструктивною. Зокрема, С. Косов не відразу підтримав державотворчі зусилля Б. Хмельницького, шукав компромісів із Річчю Посполитою, інколи втручався у розпорядження гетьмана полковникам (як наприклад, при обороні Києва від литовців улітку 1651 р.), що створювало напружені відносини між цими найвпливовішими представниками молодої української політичної еліти. Інші вищі церковні ієрархи також не стали гетьманові опорою у розбудові держави. Лише після укладення українсько-російського договору 1654 р., коли Б. Хмельницький зайняв рішучу позицію з обстоюванні автокефалізму української православної церкви, київський митрополит нарешті визнав його володарем козацької України, а інші ієрархи не сміли проводити відмінної політики у сфері захисту Київської митрополії. Щоб уберегтися від зовнішніх впливів, С. Косов змінив навіть свій титул митрополита з «Київський і всієї Росії» на «Київський і Малої Росії», аби засвідчити, яку власне «націю він представляв».

Смерть 1657 р. Б. Хмельницького й С. Косова, від'їзд нового митрополита Д. Балабана у 1658 р. з Києва, ослаблення гетьманської влади наприкінці 50-х — у першій половині 60-х рр., відверте втручання Москви і російських воєвод у церковні справи (воєвода О. Трубецькой восени 1659 р. наважився призначите місцеблюстителем митрополії чернігівського єпископа Л. Барановича), з одного боку, послаблювали позиції вищих церковних ієрархів у захисті інтересів митрополії, з іншого — сприяли оформленню угруповання (переважно москвофільського) духовенства, яке почало активно втручатися у державні справи. Посилення його впливів, на думку деяких дослідників, породило феномен «двовладдя світської та духовної еліти», яке у Лівобережній Гетьманщині тривало до 1685 р.