Утвердження російських імперських порядків на Україні

Проголошення Росії імперією відбулося у 1721 р. – після закінчення Північної війни, з якої вона вийшла впевненою переможницею. Здобувши на Балтійському морі жадане «вікно в Європу», зміцніла російська держава вже не потребувала українського посередництва для прогресивних куль­турних запозичень. Тож кордони імперії значно обмежили контакти України з Заходом.

Зміцнюючи, не з власної волі, імперську могутність, Лівобережна Україна зазнала значних економічних утисків, наприклад, вагому частину її товарів Петро І дозволив вивозити лише до російських портів. Нещадно експлуатувався демографічний потенціал Гетьманщини: у 1721 р. на будівництво Ладозького каналу були направлені 10 тис. козаків (30% з них загинуло), у 1725 р. під час Дербентського походу з 6790 козаків померли чи загинули 5183 (більше 76%). З царської ласки росіяни почали отримувати в Україні великі землеволодіння, непідконтрольні гетьману, де старанно насаджували кріпацтво.

У 1722 р. Петро І видає указ про заснування Малоросійської колегії – органу управління Лівобережжям. Вона складалася з шести російських урядовців, що постійно перебували на Україні й наглядали за діяльністю гетьмана та його адміністрації. Після смерті в тому ж році гетьмана І. Скоропадського царський уряд не дозволив вибори нового гетьмана, а управління Україною доручив наказному (тимчасовому) гетьману П. Полуботку (1722–1723).

Останній дуже швидко вступив у боротьбу за залишки автономії Гетьманщини і домігся від Сенату певного обмеження функцій Малоросійської колегії. Але невдовзі за свої незалежні погляди Полуботок був заарештований і ув’язнений в Петропавловській фортеці, де після тяжких моральних і фізичних страждань помер. Так імператор придушив майже в зародку спробу угруповання козацької старшини обстояти свої політичні й соціальні права.

Економіку краю дуже підривали постійне перебування в Україні великої кількості російських військ (часом понад 10 тис. чоловік), які утримува­лись здебільшого за рахунок простого люду, а також швидке зростання податків. Так, до царської скарбниці з Лівобе­режжя в 1722 р. надійшло 45,5 тис. крб., у 1723 р. – 85,9 тис., а в 1724 р. – вже 241,3 тис. крб.

На рубежі XVІІ–XVІІІ ст. Україна значно переважала свою північну поневолювачку за рівнем освіти й культури. Розвиткові національної суспільної думки сприя­ло функціонування тут першої вищої школи – Києво-Могилянської академії, що набула такий статус з 1701 р. Аж по 1755 р. (до відкриття Москов­ського університету) вона відігравала у Російській державі провідну роль у справі освіти. В академії у різний час навчалися згодом відомі в усьому цивілізованому світі українські діячі: Ф. Прокопович (1681–1736), Г. Ко­ниський (1717–1795), Г. Сковорода (1722–1794), Я. Козельський (1729 – близько 1795 рр.) та багато інших, а також вихідці з Росії, Білорусії тощо.

Однак вже з кінця XVІІ ст. російський уряд почав цілеспрямовано звужувати вживання національ­ної мови (особливо в офіційних установах, великих містах і т. д.), скоротив видрук українських книг, а здобуття освіти було взято під нагляд дуже підозрілої, неприязної до «інородців» державної цензури. Од­ночасно йшло «викачування» інтелектуального потенціалу українців до Росії. Українська церква підпала під значний вплив Московської патріархії, що не раз викликало невдоволення і протест не тільки серед місцевого духовенства, а й широких кіл простих се­лян. З 1721 р. навіть Святе письмо заборонялося передруковувати з давніх книг, виданих в Україні. Це дозволялося робити тільки з московських книжок.

Збагатившись культурно й інтелектуально за рахунок України а також від безпосередніх контактів із Заходом, Росія здійснила вражаючий стрибок у своєму розвитку. Натомість ізольована і схильна до традиціона­лізму Україна почала стрімко скочуватися в трясовину провінціалізму.

Діяльність Малоросійської колегії наштовхувалася на глухе обурення українства. В умовах назріваючої війни з Туреччиною, щоб заручитися підтримкою старшини й козацтва, російський уряд у 1727 р. скасував колегію й відновив колишній устрій, повелівши обрати на гетьмана покірного йому 73-річного Д. Апостола. Після його смерті в 1734 р. виборне гетьманство знов було відмінене. До влади прийшла видозмінена Малоросійська колегія у складі трьох росіян та трьох українців, що отримала назву «Правління гетьманського уряду».

Під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр. Україна стала основною базою російських військ, постачальником матеріальних та людських ресурсів. Наслідки ж війни були катастрофічними для українського народу: загинуло 35 тис. осіб.

За імператриці Єлизавети для України стався черговий поворот долі: у 1747 р. видається указ «Про буття в Малоросії гетьманові за колишніми норовами і звичаями». Гетьманом під сильним тиском уряду в 1750 р. був обраний Кирило Розумовський, молодший брат фаворита імператриці Олексія. Однак подальші кроки російської влади свідчать, що наступ на українську автономію був лише дещо уповільнений. До попередніх обмежень гетьманської влади додалася низка нових. Наприклад, у 1761 р. Київ перейшов під пряме імперське управління.

Остаточна ліквідація інституту гетьманства Катериною ІІ, котра щойно прийшла до влади, і створення другої Мало­російської колегії припадає на 1764 р. Свою діяльність імператриця спрямовувала на викорінення залишків автономії й самоуправління на Україні. Будучи, як і Петро І яскравим представником абсолютизму, Катерина ІІ вважала централізований уряд найбільш ефективним і пере­довим.

Тож вона ніяк не могла примиритися з існуванням Гетьманщини, що виступала центром політичного життя Украї­ни протягом майже століття. Попри по­стійне втручання Москви у внутрішні справи, управляли краєм все ж українці, їм належали ключові позиції в адміністрації, судах, фінансах, армії. Самоврядування сприяло піднесенню національної шля­хетської еліти, гордої своїми традиціями. Так, у 1767 р. старшинські посли до За­конодавчої комісії відкинули запропоновані Катериною ІІ реформи, впевнено заявивши: «Наші за­кони найкращі».

Значні зусилля імператриця скерувала на завоювання Півдня України. Тут лежали величезні причорноморські степи, які належали до кримськотатарських володінь, а також контрольовані турками морські шляхи, що відкривали доступ до Середземномор’я й світової торгівлі. Татари були, крім того, досить агресивним сусідом: останній їхній напад на Україну відбувся у 1769 р.

Російсько-турецька війна, що точилася впродовж 1768–1775 рр., завершилася Кючук-Кайнар­джійсь­ким мирним договором, за яким до складу Росії ввійшли землі між Дніпром і Південним Бугом. Турки зреклися сюзеренітету над Кримським ханством, яке незабаром, у 1783 р., було приєднане до Росії.

По закінченні війни у 1775 р., скориставшись вдалим моментом, Катерина ІІ віддала наказ про знищення Запорозької Січі. Козаки ще не встигли повернутися з фронту, тож російські війська під командуванням генерала Текелі в результаті несподіваного нападу підступно розгромили осередок української свободи. Кошовий отаман П. Калнишевський та козацька старшина, незважаючи на їхній проросійський курс, були заслані на Соловки. Помер останній кошовий Запорозької Січі у віці 112 років, відбувши 25-річне ув’язнення.

Указом 1783 р. українське ко­зацьке військо розформовувалось й зливалось з російською армією.

Двома роками раніше, у 1781 р., відбулася ліквідація полкового територіально-адміністративного поділу Лівобережжя, натомість запроваджувалися три намісництва: Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське, підпорядковані безпосередньо урядові в Петербурзі.

Значного лиха простому люду завдав царський указ 1783 р. про закріпачення селян на Лівобережній і Слобідській Україні (ті позбавлялися права переходити до інших панів). Суттєво погіршило становище населення також від впровадження подушного податку. Водночас хитромудра правителька здійснила підкуп української знаті. У 1785 р. Катерина ІІ видала «Жалувану грамоту дворянству». Зрівняна в правах з російським дворянством знать була звільнена від усякої військової служби для уряду. Тому верхівка колишньої Гетьманщини без будь-якого ремствування погодилася з ліквідацією української автономії.

Траплялися лише поодинокі випадки протесту. Наприклад, у 1791 р. поет, автор антикріпосницької «Оди на рабство», та громадсько-політичний діяч В. Капніст (1758–1823) спробував заручитися підтримкою Прусії в намаганні відновити Гетьманщину. Але таких дій було недостатньо, щоб запобігти поглиненню козацької України Російською імперією. Загалом же місцева знать перетворилась на інертну в політичному відношенні масу, її становий егоїзм та пристосовництво витіснили ідеї національно-державного будівництва.

У 1796 р. на території колишньої Гетьманщини було утворе­но Малоросійську, Новоросійську, Київську, Подільську і Волинську губернії. Після поширення такої системи управління потреба в Малоросійській колегії відпадає і вона ліквідується.

На початок ХІХ ст. Російська імперія стала однією з найбільших у світі. Окрім величезних розмірів вона помітно відрізнялася від інших європейських держав своїм політичним устроєм: ніде правителі не мали такої необмеженої влади, ніде бюрократія не була такою деспотичною, поліція такою жорстокою, а народ таким безправним, як у Росії.

Опорою імперської влади виступали армія й бюрократія. Армія боронила, при нагоді розширяла кордони держави, забезпечувала внутрішній порядок. Бюрократія збирала податки (більша частина яких витрачалася на утримання її самої та армії) й намагалася організувати суспільство у спосіб, що найкраще відпові­дав інтересам імперії. Царські чиновники вважали: чим більшим числом законів і правил вони обкладуть суспільство, тим ліпше стане в ньому жити. Тож нове володарювання принесло Україні значно жорстокіші тотальні види політичної, суспільної та економічної організації.

Хоча місцева верхівка й далі зберігала своє значення (досить обмежене), всі магістральні, визначальні для буття українців рішення приймали міністерські структури у далекому розкішному Петербурзі. Міцніло відчуття, що саме там всемогутній і всезнаючий імператор творить життя своїх підданих, і тільки такий порядок можливий. У міру того, як образ божественно величної Імперії заволодівав уявою місцевої еліти, згасала її відданість рідному краю. Врешті-решт для неї тутешні землі ставали лише частиною якогось більшого цілого. Аналогічним чином слабшало усвідомлення української самобутності, таке сильне в Козацькій Україні.

Процес упровадження імперських структур влади остаточної форми набув у 1830-х рр., коли Україну було розділено на 9 губерній за трьома окремими регіонами. До Лівобережної частини входили Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії. На Правобережжі (офіційно воно називалося Південно-Західним краєм) були сформовані Київська, Волинська та Подільська губернії. На Півдні (так званій Новоросії) – Катеринославська, Херсонська й Таврійська. Тоді ж ліквідовувалося й магдебурзьке право, останнім його втратив Київ у 1835 р. В 1840 р. було скасовано дію Литовського статуту.

У губерніях державну владу здійснювали губер­натори, яких призначав і увільняв цар. Губернії складалися з повітів, де хазяйнували справ­ники. Повіти мали поділи на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою дер­жавною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних податків, які йшли на зміцнення імперського режиму.

Весь губернський адміністративно-управлінський апарат був покликаний охороняти владу царизму. Гу­бернатори, проголошені спеціальним царським указом повновладними «хазяями» губерній, мали право кон­тролю над діяльністю будь-якої установи чи підприємства. Практикувалося призначення на поса­ди губернаторів не цивільних, а військових осіб, як правило, генералів, яким у такому разі підпорядко­вувалися не тільки місцева адміністрація та поліція, а й розквартировані на території губернії війська.

Взагалі армія виступала конкретною й повсюдною ознакою імперської присутності на Україні. Її численні залоги й форти усівали всю країну, а її командири обкладали населення обтяжливими повинностями. Найстрашнішою військовою повинністю був призов до армії, впроваджений на Україні у 1797 р., адже термін служби становив 25 років, що через нелюдську муштру й часті війни було майже рівносильним смертному вироку.