123

Воєнні дії зими-весни 1651 р

Після підписання 18 серпня Зборівського договору й зняття 23 серпня облоги Збаража зусилля українського уряду спрямовуються на посилення контролю за виконанням польською стороною досягнутих домовленостей. Як цементуючий чинник для підтримання в суспільстві рішучості відстояти незалежність у черговий раз використовується православ'я. Зокрема, у своєму зверненні до шляхти Волинського воєводства (листопад 1650 р.) гетьман наголошував: «Наша православна грецька віра не тільки повністю не умиротворена, але іце більше пригноблена», тому для збереження миру вкрай важливо скасувати унію та повернути православним на всій території Речі Посполитої відібрані в них церкви та маєтки, бо «мила нам наша батьківська земля, але природжена віра мусить бути миліша, за неї ми завжди вмирали охоче». Разом із тим Б. Хмельницький підкреслював, що Військо Запорозьке готове залишитися вірним королеві, але за умови, якщо «також будуть додержані наші права і вільності, присягнуті польськими королями народові руському і надані Війську Запорозькому за його криваві заслуги», а поки ці «умови не здійсняться, не приведе нас до цього ніхто на світі».

Відправляючи своє посольство на сейм, Хмельницький передав із ним «Прохання» до короля й сенату, в якому вимагалося, щоб на вірність миру присягнули М. Лубенський, краківський єпископ Д. Гембицький, М. Потоцький, Я. Радзивілл та інші сенатори. Водночас гетьман наполягав задля гарантії збереження миру прислати йому як заложників І. Вишневецького, А. Конецпольського, С. Калиновського та білоцерківського старосту К. Любомирського. Гетьман повідомляв про великі гоніння «на руський народ» із боку панів і просив вжити відповідних заходів. Нарешті, він порушив питання щодо встановлення кордону («відокремленої лінії») між землями Війська Запорозького та рештою території Речі Посполитої. Причому передбачалися гарантії з боку польського уряду щодо закріплення за православним духовенством та українським населенням залишеної за Польщею території «вольностей й стародавніх обрядів і щоб вони не зазнавали від уніатів утисків, бо ніякі віросповідання і в чужих землях так не переслідуються і не пригноблюються, як на нашій землі».

Урочисту зустріч улаштував Б. Хмельницький назаретському митрополитові Гавриїлу та російському монахові А. Суханову, які з Валахїї направлялися до Москви й 14 листопада зупинилися в Чигирині. Під час розмови гетьман підкреслив необхідність того, щоб «православньїе християне соединились и врагов бьі креста христова викоренили», я також повідомив, що неодноразово направляв послів до царя, прохаючи надати козакам допомогу та прийняти їх «под свою царскую державу», проте Олексій Михайлович відмовив, посилаючись на договір із Польщею. При цьому український володар неоднозначно натякнув, нібито має відомості, що посол Речі Посполитої поїхав до хана, щоб схилити його до нападу на Росію. На думку Хмельницького, цар, порвавши з Польщею, не матиме гріха — його на це благословлять чотири вселенські патріархи, адже папа римський благословляє поляків. Аналіз переговорів засвідчує прагнення Хмельницького якомога швидше домогтися згоди царя прийняти Україну під протекцію, щоб спільними силами протистояти Речі Посполитій. Він розумів неминучість нового воєнного зіткнення України з Польщею.

Вивчення різних джерел дає підстази стверджувати, що в оцінці перспектив українсько-польських відносин гетьман не помилявся. Зазнавши невдачі у справі організації атаки на українську армію під час її походу до Молдавії, польський уряд не відмовлявся від наміру силоміць розв'язати українську проблему. Уже наприкінці першої декади жовтня король повідомив нунція Д. Торреса про плани розпочати взимку наступ проти козаків. До хана вирушило посольство, яке мало завдання розірвати спілку українців із татарами й повернути останніх проти своїх союзників. Поїхало посольство й до Стамбула, щоб намовити султана не підтримувати Хмельницького, заборонити шлюб Тимоша з дочкою молдавського господаря, а також домогтися розриву союзу Криму та України. Водночас варшавський двір зробив спробу поліпшити свої відносини з Москвою та налаштувати її проти України, повідомивши через свого посла про підготовку хана й гетьмана до походу на російські землі. До Відня відправили єзуїта Джованно Батісто (Андріані), щоб добиватися від австрійського імператора воєнної допомоги.

Із третьої декади жовтня почастішали провокації жовнірів на Поділлі - вони нападали на козацьку територію. 17 листопада наказний брацлавський полковник Г. Кривенко звернувся до брацлавського воєводи С. Лянцкоронського зі скаргою на жовнірів, які намагалися оволодіти Морафою, Красним та іншими козацькими містами в Подністров'ї. Активізувалася й підготовка до наступу коронної армії. На початку грудня Ян Казимир повідомив можливому союзнику Фердинанду III, що, за його переконанням, найкращим способом приведення козаків до послуху є сила зброї, а 17 грудня визнав: війна з козаками стає неминучою. Водночас польський уряд запросив в імператора Австрії 8 тис. жовнірів. Ішлося також про посилення військової присутності австрійців на кордоні з Молдавією й Трансільванією. Однак австрійський уряд 26 грудня висловився проти відправлення частини свого війська до Польщі (щоправда, згодом він дозволив її командуванню вербувати в Австрії добровольців за відповідну платню).

Наростання загрози відновлення воєнних дій не могло не турбувати Хмельницького. Імовірно, наприкінці першої декади листопада 1650 р. відбулася старшинська рада, яка ухвалила зміцнити залоги в містах і фортецях, розпочати збір війська, готувати припаси. В середині листопада гетьман довідався про підступні дії польської дипломатії в Бахчисараї, які викликали в нього обурення. Не гаючи часу, він відрядив посла до хана, прохаючи бути готовим до походу. 16 листопада зі Стамбула повернулися А. Жданович з Осман-агою; дані про заходи польської дипломатії в Криму підтвердилися. Спроби А. Кисіля приспати пильність гетьмана успіху не мали.

В умовах погіршення відносин із Польщею гетьманський уряд із другої декади листопада припинив сприяти шляхті у майнових питаннях. Не виключено, що саме з його ініціативи у другій половині місяця в Лівобережній Україні спалахнуло повстання селян, міщан і козаків. Шляхтичі масово почали залишати свої маєтки. В перших числах грудня Кисіль відбув із Києва, що посилило панічні настрої серед поляків у Правобережній Україні.

У грудні відносини України з Польщею залишалися вкрай напруженими. Сейм ухвалив дозести чисельність польського війська до 36 тис., а литовського — до 15 тис. жовнірів. Планувалося також скликати посполите рушення. Одночасно передбачалося направити послів до Криму й Трансільванії, щоб бути з ними «у приязні». Щоб приховати наміри напасти на Україну взимку 1651 р., а також ввести в оману її уряд, сейм вирішив послати на переговори з Хмельницьким комісію у складі 10 осіб, яку мав очолювати не А. Кисіль, а брацлавський воєвода. Умови «Прохання» Війська Запорозького сейм відхилив 20 грудня як неприйнятні. Ще раніше король надіслав листа до гетьмана, повідомляючи, вочевидь, про доцільність проведення переговорів.

Хмельницький усвідомлював усю складність мобілізації та утримання армії в зимовий час, тим більше що не було зрозуміло, коли все-таки супротивник розпочне свій наступ. Переходити ж самому до воєнних дій без відома хана не можна було в жодному разі, оскільки Іслам - Гірей виступав своєрідним гарантохм збереження Зборівського договору. Вирушити в похід без нього означало, що порушником угоди стала Україна, а це унеможливлювало допомогу з боку й без того ненадійного союзника. З огляду на все це Хмельницький прагнув уникнути до весни війни з Польщею. Звідси й певна непослідовність та навіть суперечливість у його діях. Адже, з одного боку, треба було тримати полки в бойовій готовності, а з іншого — не давати зачіпок до розриву відносин, демонструвати миролюбність і готовність до переговорів. На початку 1651 р. було скликано старшинську раду, що обговорила план можливих воєнних дій. Частина старшин висловилася за те, щоб залишатися на місці, зміцнити кордон та чекати на підхід поляків, які не витримають холоду під час облоги міст, інші пропонували наступати самим. Вирішили все ж триматися лінії розмежування обох сторін, лише зміцнивши її. Очевидно, з третьої декади січня почалася мобілізація армії.

Через загрозу вторгнення польської та литовської армій гетьман змушений був відмовитися від проведення весілля свого сина, що мало відбутися, за деякими даними, ЗО січня. У перших числах січня Б. Хмельницький приймав гінців від підканцлера Г. Радзейовського (мета цього візиту, на жаль, невідома). В цей же час він отримав королівського листа, з якого довідався про намір Яна Казимира розпочати переговори. Зустрівся він також із посланцями від А. Кисіля й під час розмов із ними погодився приїхати на комісію, що мала відбутися на початку лютого 1651 р. у Білій Церкві, не покладаючи, однак, особливих надій на її успішне завершення. Намагаючись заручитися підтримкою татар, Хмельницький спорядив кілька посольств до хана, сподіваючись на допомогу «воинских людей против Потоцкого». 12 січня відправив посольство М. Суличича до російського уряду з проханням зберігати дружні відносини з Україною і не допомагати Польщі.

Від кінця 1650 р. значно активізується підготовка польського уряду до зідновлення воєнних дій і водночас пожвавлюються заходи, спрямовані на приспання пильності Хмельницького. 5 січня Ян Казимир видав перше й друге віці шляхті, яка повинна була підготуватися до походу. Польські гетьмани одержали наказ протягом шести тижнів покінчити з козаками. Польний гетьман М. Калиновський 20 січня розіслав розпорядження жовнірам зібратися на 4 лютого в районі Чорнокозинець (30~35 км західніше Кам'янця-Подільського) й готуватися до виступу «проти бунтівного хлопства».

На початку другої декади лютого над козацькою державою нависла величезна небезпека — 20-тисячна коронна армія, очолювана М. Ка - линовським, залишила позиції під Кам'янцем-Подільським і вирушила в напрямі Бара, щоб атакувати Брацлавський полк. На цей час Хмельницькому не вдалося завчасно мобілізувати свою армію та зайняти зигідні позиції. Мобілізація розпочалася лише в останній третині січня й проводилася не досить енергійно. В цілому правильно оцінюючи ситуацію, гетьман прорахувався у визначенні можливих строків початку воєнних дій. Не виключено, що негативну роль тут могло відіграти його сподівання шляхом згоди на проведення запропонованої комісії уникнути наступу коронної армії взимку 1651 р. Можливо також, що однією з причин запізнення мобілізації була протидія їй з боку частини козацтва та старшини, які прагнули будь-що зберегти мир із Польщею.

Місцем збору української армії було визначено Білу Церкву. Однак основні події в цей час розгорталися на Поділлі. Брацлавський полковник Данило Нечай, маючи відомості про приготування коронної армії, а також отримавши відповідний наказ від гетьмана, вирішив зміцнити залоги з прикордонних містах. Козацькі сотні прибувають до Морафи, Стіни, Шаргорода, Ямполя, Красного та інших міст. Головні сили свого полку Нечай передбачав зосередити в Красному. 17 лютого він із Шаргорода разом із кіннотою, обозом та артилерією подався до цього міста. Мабуть, сюди за домовленістю з Хмельницьким мали згодом підійти з полками Іван Богун та Йосип Глух. А ввечері 8 лютого М. Калиновсь - кий із армією зупинився біля Матейкова. Туди ж на нараду прибув Лянцкоронський. Наступного дня, в неділю, їх об'єднані сили (близько 24 тис. осіб) перейшли в наступ. На ніч вони зупинилися в Станіслав - чику, але, довідавшись від полоненого козака про перебування Нечая в Красному, вирішили скористатися з вигідного моменту та завдати по Брацлавському полку раптового удару. Опівночі коронна армія вирушила до Красного. Так було порушено Зборівський договір, і розпочався новий етап воєнних дій.

Підрозділи польської армії зуміли непомітно перейти «лінію» й поспішно рухалися до Красного. Раптовим ударом вони розгромили козацьку залогу на чолі з сотником Романом Шпаченком, яка у Во - рошилівці прикривала шлях у глиб козацької України. Майже всі козаки були знищені, а сотник, вирвавшись з оточення, замість того щоб попередити Нечая про напад супротивника, втік до Морафи. На світанку 20 лютого авангард коронної армії наблизився до стін Красного, залога якого прийняла чужі корогви за козацькі й підпустила їх до брами. Жовніри рішучим приступом оволоділи нею й увірвалися до міста, на вулицях якого розгорівся запеклий бій. Д. Нечай, очоливши козаків, намагався вибити поляків із Красного, але був смертельно поранений. Неспроможні протистояти натискові жовнірів, козаки та міщани почали відступати до міцно укріпленого замку, куди сотник Гавратинський устиг перевезти гармати.

Прибравши тіло свого загиблого полковника-звитяжця, козаки поклали його з одній із веж, а замість нього обрали полковником Г. Кривенка, котрому вдалося організувати надійний захист позицій. Українці билися з відчайдушною хоробрістю. Німецька піхота зазнавала важких втрат. Тоді М. Калиновський розпорядився, щоб кіннотники злізли з коней, і, особисто очоливши їх, повів на приступ, та успіху все одно не досяг. Уночі захисники замку спалили всі будівлі, що заважали обороні. Наступного дня бій спалахнув із новою силою. Польний гетьман звернувся до козаків із пропозицією скласти зброю, обіцяючи всіх їх відпустити, проте обложені, за його власним визнанням, «воліли загинути, ніж поклонитися». Тому приступи тривали до вечора.

За даними деяких джерел, у ніч на 22 лютого чимало козаків непомітно залишили замок, але в полі були виявлені ротмістром Янжулою (колишнім козаком) й атаковані. Більшість полягла, решта відступила до замку. Переслідуючи їх, жовніри також увірвалися у фортецю й після жорстокого бою вирізали майже всіх її захисників, котрі становили кістяк Брацлавського полку. Саме місто було спалено, а його мешканців, у тому числі жінок і дітей, знищено. Водночас і неприятель зазнав тяжких втрат — загинуло близько 1 тис. жовнірів.

Після короткочасного бою Калиновський зайняв 24 лютого Морафу, а 27 лютого, внаслідок зради міської верхівки, оволодів Шаргородом. Звідси він повідомив М. Потоцького про успішний початок походу й висловив переконаність, що «голова зарозумілих бунтівників буде гіо заслугам розтрощена разом з іншими членами тіла й вони покоряться королю, м[илостивому] п[анові] нашому...». Аби зняти з себе відповідальність за відновлення воєнних дій, він звертається з листом до Хмельницького й звинувачує Д. Нечая в порушенні миру. 1 березня польські полки залишили Шаргород і наступного дня зупинилися в Чернівцях, завчасно покинутих козаками. З березня коронне військо підійшло до Стіни, де сотник І. Александренко й Калюс зібрали козаків та опришків і добре підготувалися до боротьби. Всі приступи жовнірів вони успішно відбивали. Зазнавши відчутних втрат, Калиновський змушений був вступити з Александренком у переговори. Задовольнившись обіцянкою обложених сплатити 4 тис. злотих та їхньою присягою бути вірними королю, польний гетьман відступив від Стіни.

Коронна армія 5 березня повертається до Чернівців. Звідси два полки під проводом С. Лянцкоронського рушили до Ямполя, вночі 6 березня знищили козацьку варту, увірвалися до міста й вирізали кілька тисяч його мешканців, а також грецьких, молдавських і турецьких купців, саме ж місто дощенту с палили. Скликана в цей час Калиновським військова рада вирішила продовжити похід до Вінниці, захопити її й укріпитися там, аби перебути весняне бездоріжжя й дочекатися підходу нових полків. Не гаючи часу, коронне військо виступило в похід, пройшло через Морафу, Красне й 10 березня зупинилося на постій у с. Сутисках. Лянцкоронський вирушив уночі до Вінниці.

Довідавшись про початок воєнних дій, гетьман розсилає універсали до населення України із закликами підніматися на збройну боротьбу. Водночас для зміцнення кордону з боку Литви відправляє туди кілька полків. Негайно відряджає нове посольство до хана, переконуючи його в необхідності негайно прибути на допомогу. Проте Іслам-Гірей, довідавшись про невдачу наміру залучити Швецію до антиросійського блоку і прийнявши посла з Польщі, вирішив не поспішати. Він очікував на звістку від нурадин-султана, чи варто вирушати в похід, чим фактично ігнорував розпорядження султанського двору без затримки надавати допомогу Хмельницькому.

Незважаючи на початок воєнних дій між Річчю Посполитою та козацькою Україною, А. Кисіль усе ж силкується схилити гетьмана до переговорів із членами комісії. В листі від З березня він намагався також переконати його, ніби ініціатором конфлікту був Д. Нечай, який, перейшозши «лінію», напав на польське військо. Воєвода запевняв у бажанні Речі Посполитої якнайшвидше завершити комісію, тому просив визначити час її роботи в Паволоці. Аби заручитися підтримкою митрополита С. Косова, Кисіль повідомив йому, начебто 20-тисячна коронна армія відступає до своїх попередніх позицій, і просив зробити все можливе, іцоб запобігти контрнаступові Хмельницького та схилити його до участі в роботі комісії.

На початку другої декади березня гетьман отримав із Перекопу повідо. млення від каймакана Велі-аги про готовність підтримати його війська. Від очаківського бея Армадана Хмельницький довідався про виступ до нього чамбулів нурадин-султана, тому, не гаючи часу, послав на допомогу козакам Кальницького (Вінницького) полку Чигиринський, Уманський, Миргородський, Лубенський і Прилуцький полки.

У середині березня повертається з Москви М. Суличич, з яким приїхав із царськими грамотами російський посол Л. Лопухін. Після розмов із ним гетьман 9 березня написав царю листа, дякуючи за милість і висловлюючи готовність Війська Запорозького служити йому. Цього ж дня з листом до царя звернувся корінфський митрополит Іоасаф, що перебував при гетьмані, в якому висловив прохання прийняти Військо Запорозьке в підданство Москви, Зазначимо, що тоді у правлячих колах Російської держави почався процес перегляду своєї політики щодо українсько-польської війни. Очевидно, помітну роль у цьому відіграли засідання Земського собору, на яких підкреслювалися систематичне порушення польським урядом укладеного договору, а також бажання гетьмана та Війська Запорозького прийняти протекцію російського царя.

Повернемося до розвитку подій на Брацлавшині. Вчасно довідавшись про появу польської армії, кальницький полковник І. Богун вирішив у Вінниці затримати її наступ. Він швидко зосередив тут основні сили полку, а також прибулих до війська мешканців навколишніх сіл і містечок. Зважаючи на недостатню міць укріплень замку, І. Богун обрав за центр оборони монастир, оточений кількома лініями укріплень. На Південному Бузі він розпорядився зробити ополонки й замаскувати їх соломою зі снігом, куди мав намір заманити польську кінноту. Щоб приспати пильність супротивника, полковник поводився зовні досить безпечно, нібито не знаючи про наближення жовнірів. Коли 11 березня в околицях міста з'явилися корогви Лянцкоронського, він вивів козаків у поле й при наближенні противника наказав спішно відступати через річку, де були приховані ополонки. Намагаючись відрізати козакам шлях до міста, жовніри кинулися назпростець і таки потрапили в підготовлену пастку. Крига ламалася, й десятки жовнірів потонули, в тому числі й ротмістри М. Кисіль та М - Мелешко. Серед корогв сталося замішання, чим негайно скористалися українці — контратакували їх і завдали серйозних втрат. Самого Лянцкоронського згодом жовніри знайшли біля ополонки, ледь живого, жорстоко побитого.

Під вечір сюди підійшли основні сили польського війська. Запаливши місто в кількох місцях, Богун уночі з козаками та міщанами відійшов на позиції в район монастиря. Зайнявши ранком Вінницю, М. Калиновський наказав жовнірам розпочата штурм українських укріплень. Запекла битва точилася весь день. Нападники зазнали великих втрат. Уночі полковник із кількома сотнями козаків зробив сміливу вилазку до польського обозу, під час якої мало не загинув, а З березня обложені відійшли до другої лінії оборони. Надвечір жовніри знову пішли на приступ, і бій тривав до пізньої ночі. Щоб виграти час, Богун наступного дня розпочав переговори, під час яких Калиновський задумав було, пообіцявши козакам вільний вихід, виманити їх з укріплень і знищити, проте Богун розгадав цей підступний план. Приступи жовнірів поновлюються. 18 березня Калиновський послав на чолі кількох полків свого сина на роз'їзд до Кальника. Недалеко від Липівця його раптово атакував авангард українського війська, що поспішало на допомогу Богуну. Зазнаючи тяжких втрат, коронний обозний панічно відступив до Вінниці. Слідом за ним 20 березня в околицях міста з'явився Уманський полк Й. Глуха, що викликало страшенний переполох у польському таборі. Якби Лянцкоронському не вдалося затримати наступ козаків біля мосту, то, на думку учасника цієї кампанії В. Московського, «загинула б уся піхота».

Скориставшись сум'яттям, шляхетські слуги почали масово покидати обоз. У такій ситуації Калиновський наказав полкам залишити Вінницю. Відступ проходив через Браїлів, Морафу та Бар. По дорозі військо втратило весь обоз зі спорядженням, продовольством і фуражем, напризволяще було кинуто майже тисячу поранених і хворих жовнірів. Усього ж за місяць боїв на Брацлавщині польська армія недолічилася щонайменше 8 тис. вояків, втратила всю артилерію. Жовніри назвали цей похід Калиновського «проклятою справою».

24 березня польний гетьман дістався Бара й вирішив утримати плацдарм у районі Бар — Браїлів — Станіславчик — Хмільник, що прикривав шлях на Кам'янець-Подільський. Проте, довідавшись про наближення козацьких полків, а також про вихід із Криму нурадин - султана, він розпорядився спішно відступити до Кам'янця. Залишивши в Барі сильну залогу (3 корогви кінноти й 300 німецьких піхотинців), 3 квітня Калиновський з основними силами подався через Зіньків до подільської твердині. Він зупинився обозом неподалік неї - в Чорнокозинцях.

У цей час Хмельницький докладав максимум зусиль, прагнучи будь - іцо уникнути воєнних дій на двох фронтах. Зокрема, наприкінці березня він прийняв у Білій Церкві посланця литовського гетьмана Мисловського, через якого попередив Я. Радзивілла, аби той не здумав порушувати перемир'я. В розмовах із Мисловським гетьман підкреслював, що не мав наміру розпочинати війни, готовий був поїхати на комісію, але при цьому не приховував невдоволення політикою короля, який збирає проти нього військо, розкривав підступність дій А. Кисіля, «який тут пише одне, а з королем чинить щось інше». В листах же до самого Кисіля та Косова Хмельницький уже без дипломатії прямо зазначав, що мир зірвали польські війська, тоді як він покладав надії на комісію.

Успішно здійснювалася екстрена мобілізація до козацьких полків (імовірно, не завжди на основі принципу добровільності). Вживалися всі можливі заходи, спрямовані на зміцнення зв'язків України з іншими державами.

До зосередження основних сил українського війська та до підходу татар гетьман не поспішав виступати проти коронної армії, що діяла на Поділлі, зважаючи, що для успішної боротьби з нею вистачить посланих туди полків. Справді, виконуючи його розпорядження, вони наприкінці першої декади квітня розпочали наступ на Бар і десь на середину місяця оволоділи ним, знищивши при цьому залогу з піхотинців (кінні корогви завчасно втекли) й захопивши гармати. Виникла сприятлива ситуація для продовження наступу в район Кам'янця - Подільеького на деморалізовані підрозділи польської армії.

Яких же заходів вживає в цей час польський уряд для організації нового походу проти населення України? Після проголошення третього віці Ян Казимир 1З квітня вирушає зі столиці й за тиждень прибуває до Любліна. Передбачалося, що обоз королівського війська стане спочатку під Володимиром, куди також мав послати 3 тис. жовнірів Я. Радзивілл. Звісно, уряд був стурбований чутками про розпорядження султана правителям Трансільванії, Молдавії, Валахії та сілістрійському паші виступити на допомогу Україні. До того ж шляхта збиралася в похід не без побоювань можливого повстання власних підданих на польських землях. Багатьох лякала й непередбаченість наслідків воєнних дій проти українсько-татарського війська (спрацьовував «Збо - рівський комплекс»). Як зазначав один зі шляхтичів на початку травня, коли «обидві сторони, тобто наша і Хмель, готуються одна проти одної, то на нас тремтить шкіра».

Треба нагадати й про те, що польський уряд робить спробу підштовхнути Росію до наступу проти Криму, щоб таким чином не допустити приходу орди на допомогу Хмельницькому. З цією метою до Москви було відправлено посольство в складі сандомирського каштеляна С. Вітовського, литовського писаря К. Обуховича та ін. Наприкінці першої декади травня переговори розпочалися. З боку Росії їх вели князь М. Одоєвський, боярин Г. Пушкін та ін. Коли мова зайшла про Україну, російські представники прямо заявили, що козаки почали війну через гоніння на православну церкву, нестерпні кривди, утиски, унію. Тому висловлювалися за те, щоб король якнайшвидше помирився з ними, бо є небезпека можливого переходу Війська Запорозького в підданство Порти. При цьому Росія пропонувала своє посередництво в зносинах між Військом Запорозьким і Річчю Посполитою. Однак польське посольство наполягало лише на укладенні угоди, котра передбачала б спільні дії обох держав проти Криму, з чим, своєю чергою, не погоджувалися російські дипломати. Тому переговори завершилися безрезультатно.

Тим часом гетьман, перебуваючи в Животові, завершує мобілізацію армії. Він наказав економно витрачати продовольство й фураж, велику увагу приділяв оснащенню війська зброєю, порохом, оловом, ядрами. Порівняно з минулими воєнними кампаніями військо було озброєне значно краще. За деякими даними, в кожному з 17 полків налічувалося по п'ять-шість гармат, а окремо, при гетьмані, їх було ще майже ЗО.

Нарешті, на початку травня Хмельницький дочекався прибуття нурадин-султана з 5—6 тис. татар. Безперечно, український гетьман був розчарований такою незначною кількістю ординців, чия присутність не могла відіграти помітної ролі в майбутніх боях. Крім цього, нурадин - султан підтвердив попередню вимогу Бахчисарая про те, щоб затримати виступ, доки в Україну прибуде Іслам-Гірей, водночас відомі його загравання з польським королем, якого він переконував, що «козацький народ — це ваші піддані й слуги».

Можна уявити, що відчував Хмельницький, бачачи, як марнується дорогоцінний для рішучих дій час. Але доводилося чекати на підхід основних сил ненадійного і підступного союзника. Після прибуття нурадин-султана він вирішив активізувати свої дії й зайняти стратегічно вигідні позиції для майбутнього наступу. З основними силами гетьман залишив Животів і через Погребища рушив у напрямі Меджибожа. Звідтіля (імовірно, у ніч з 7 на 8 травня) відправив під проводом наказного гетьмана Демка Лисівця 10—12 тис. козаків і кілька тисяч татар До Кам'янця, щоб завершити розгром армії М. Калиновського, а сам виступив до Пилявиць. Стурбований загрозливим становищем на українсько-литовському кордоні, він дав розпорядження Київському, Ніжинському, Переяславському та Чернігівському полкам укріпити його. Наприкінці травня Київський полк зупинився в районі Чорнобиля. на Лоївському перевозі — чернігівський полковник С. Пободайло; на р. Сож зайняз позиції М. Небаба, а ще один, невідомий нам полковник — під Гомелем.

Намір Хмельницького розгромити коронне військо під стінами Кам'янця зазнав невдачі. Справа в тому, гцо Калиновський довідався від полонених козаків про цей задум і в неділю 7 травня вирушив до королівського обозу під Сокаль, а для захисту Кам'янця залишив три полки піхоти й кілька корогв кінноти. Зробивши стрімкий рейд (менш ніж за добу — понад 100 км), українсько-татарське військо ранком 9 травня з'явилося під стінами міста, однак поляків не застало. Слід було негайно почати переслідування, та Д. Лисівець припустився великої помилки — одну частину війська послав навздогін Калиновсько - му, а з іншою обложив Кам'янець. Український табір розташувався в районі Зіньківець, Медоборів та р. Мукша. Основний удар було вирішено спрямувати через Карвасари на укріплення, що захищали Руські ворота. Козаків на приступ водив Богун. Жорстокі бої тривали з 9 травня по 1 червня. За ці дні українські підрозділи оволоділи Панівцями, Жванцем, Чорнокозинцями, Кудринцями та іншими навколишніми містечками. Однак, одержавши два накази Хмельницького негайно повертатися до табору, ранком 12 травня Лисівець зняв облогу, звільнивши всіх в'язнів.

Є дані, що вже 9 травня козацький авангард біля Пробіжної напав на ар'єргард угруповання, котре вирушило навздогін Калиновському, що переправлялося через Нічлаву. 12 травня на переправі через Стрипу, біля Купчинців, козаки напали на полк Калиновського й знищили німецьких піхотинців, які захищали її. Перебравшись через річку, нав'язали Калиновському бій, із якого той зумів вирватися, хоч і з великими втратами. Під Плуговим козаки влаштували засідку, однак польний гетьман пішов іншим шляхом — на Поморяни — і таким чином відірвався від переслідувачів. Отже, унаслідок грубого прорахунку Лисівця задум Хмельницького ліквідувати коронне військо зазнав невдачі.

У середині травня Хмельницький здійснює швидкий кидок, очевидно, через Сатанів, у район Зборова. За свідченням очевидця, український табір простягся в довжину на півтори милі, а в ширину — на милю. У результаті вдалих маневрів гетьман невдовзі, повернувшись у район Збаража, опанував важливий у стратегічному відношенні плацдарм між Озерною, Тернополем і Заложцями. Звертає на себе увагу висока питома вага у його війську кінноти. Аналізуючи дії Хмельницького, можна констатувати: він прагнув виманити на себе королівську армію і на марші раптово її атакувати. В одному з листів від 21 травня спостережливий А. Московський зауважував, що Хмельницький хоче спрямувати польську армію на болота, води, переправи та ліси, а тоді «трактувати нас по-зборівському».

Окремі факти дають підставу висловити міркування, що, розробляючи свій стратегічний план, гетьман покладав певні надії на підтримку з боку поспільства Польщі. За джерелами, ще весною 1649 р. туди було направлено емісарів, котрі мали «бунтувати хлопів». Навесні 1651 р. Хмельницький звернувся 31 спеціальним універсалом до селян західноукраїнських земель і Польщі, обіцяючи їм вольності «під час свого панування», ліквідацію панщини й переведення їх лише на сплату чиншу. Це викликало тут посилення соціального протесту і примусило польський уряд уживати запобіжних заходів.

Не виключаємо, що Хмельницькому вдалося встановити зв'язок з Олександром Леоном Косткою Наперським, який, на думку польського дослідника А. Керстена, міг бути побічним сином Владислава IV. Очевидно, в 1650 р. він відвідав українського гетьмана, а повернувшись, розпочав підготовку повстання на Підгір'ї, яке мало відтягнути на себе частину польського війська, а також сприяти наступові Дьєрдя II Ракоці в районі Кракова. А. Керстен вважає, що він міг підтримувати зв'язки й зі трансільванським князем. Однак умов для вибуху великого повстання у Підгір'ї не було, тохму заклики Наперського не знайшли значного відгуку серед селян.

Велике занепокоєння викликала в гетьмана позиція татарських мурз. Хоча 27 травня під Тернопіль прибули Бєлгородська орда та пів - тисячі добруджанських татар, а також надійшли листи від хана з повідомленням, що він поспішає на допомогу й уже перебуває під Липівцем, Б. Хмельницькому стало відомо, що той веде подвійну гру. Незабаром останнє підтвердилося. Зокрема, Кази-Гірей прямо заявляв Хмельницькому, що він не має наміру вступати в боротьбу без розпорядження хана. Більше того, він — очевидно, не без відома Іслам - Гірея ~ почав схиляти гетьмана й старшину до замирення з королем, на що Хмельницький відповів: «Вільно тобі пане солтане і миритися з королем, і битися; я ж іцастя спробую і вдарюся з ляхами».

Слід мати на увазі ще один момент, до часу невідомий гетьманові. Йдеться про прямі контакти нурадин-султана з М. Потоцьким. Тому не без підстав у середині червня в королівському обозі чекали листа від Іслам-Гірея. М. Костомаров зазначав, що хан навіть направляв послів до короля, які зустрічалися також із Нітшох-мурзою.

Українському гетьманові доводилося долати й інші труднощі. Мається на увазі посилення опозиції частини козацтва й старшини його курсові на рішучу боротьбу з Річчю Посполитою. Після смерті Д. Нечая, як засвідчували полонені козаки, почала помітно зростати роль І. Виговського, котрий, уміючи приховати свої потаємні наміри, тонко вловлював настрої й задуми гетьмана, виставляв себе його палким прихильником. Таким чином він спромігся завоювати в нього велику довіру, користуючись якою, почав перебирати в свої руки вирішення низки важливих політичних справ, керував усією поточною роботою, поступово вводив до найближчого оточення Хмельницького своїх однодумців і прихильників. Згадуваний уже посланець Я. Радзивілла Ми - словський у березні зібрав відомості, що на старшинській раді чимало хто із старшин обстоював збереження миру з королем. Проти воєнних дій із Польщею виступало також вище православне духовенство. У такій атмосфері помітно почастішали — порівняно з попередніми кампаніями — переходи козаків і старшин до королівського обозу. Від них польський уряд довідався про настрої серед частини заможного козацтва й вирішив скористатися цим, аби відірвати «верхи» від Хмель ниць кого. Зокрема, наприкінці травня король звільнив полоненого сотника, який присягнув йому на вірність і обіцяв «привести до послушенства й[ого] королівської] м[илості] старожитнє козацтво».

Маємо підстави стверджувати, що Хмельницькому не вдалося подолати опозицію й добитися рішення, спрямованого проти ведення переговорів із королем. Тоді він вирішив скликати «чорну» раду війська для обговорення питання війни або миру з Річчю Посполитою (чого не робив від 1648 р.). Вона відбулася 26 травня на полі неподалік, очевидно, Зборова. Чимало старшин висловилося за збереження миру, однак проти цього рішуче виступили рядові козаки. Вони заявляли: «Пане гетьмане! Бог і Військо так хочуть, щоб ні в якому разі не єднатися з королем, бо на це ми наважилися і до того прийшли, що навіть коли б орда від нас відступила, тоді ми при твоїй гідності всі будемо гинути й або загинемо, або всіх ляхів вигубимо». Отже, рада висловилася за війну з Польщею.