Весна народів на закарпатті

Революційний рух 1848 p., знаний як Весна Народів, захопив також Угорщину, яка в межах свого королівства мала багато слов'ян. Крім русинів і словаків на півночі, знаходилися ще й землі південних слов'ян, в тому числі Хорватія. Усі ці слов'янські народи Угорщина хотіла змадяризувати, насильно запроваджуючи в їх школах й урядах мадярську мову. У справу втрутився центральний уряд у Відні, ставши на боці слов'янських народів. На тому тлі у вересні 1848 р. вибухло збройне повстання мадярів проти Габсбургів під проводом Лайоса Кошута, якого мадяри проголосили президентом незалежної Угорщини. Не маючи власних сил, щоб задушити мадярське повстання, молодий австрійський цісар Франц Иосиф І запросив на допомогу Росію. Російський цар Микола І вислав до Угорщини понад стотисячну армію, під командою генерала Івана Паскевича, яка в серпні 1849 р. побувала на Закарпатті та задушила повстання. Кошут мусів рятувати своє життя втечею до сусідньої Туреччини.

Під час революції періоду 1848 р. панщина була теоретично скасована законом угорського сойму, але насправді існувала аж до 1853 р. Це й було одною з причин, чому українське населення Закарпаття не підтримало мадярське повстання й залишилося лояльним Австрії. Закарпатська інтелігенція, що складалася головно з духовенства, домагалася автономії для своєї країни в межах Угорщини. Однак, переконавшись, що уряд Кошута не думає задовольнити потреб слов'янських народів, на чолі з Адольфом Добрянським (1817—1891) і священиком Олександром Духновичем (1803—1865) висунула ідею автономної Угорської Руси й об'єднання її з українською частиною Галичини.

З приходом на трон Франца Иосифа на початку 1849 р. А. Доб-рянський виїхав на чолі української депутації до Відня і вручив цісареві прохання — створити автономну Угорську Русь й об'єднати всі українські землі під Австрією в одну адміністративно-політичну цілість1.

Після проголошення березневої конституції в 1849 р. Добрянський розвинув широку діяльність з метою об'єднання Закарпаття з Галичиною. Він опрацював окремий меморіал у тій справі і, зібравши під ним підписи на Закарпатті, відправився до Львова, де представив свій план Головній Руській Раді. Рада той план схвалила й 20 квітня 1849 р. меморіал вручила губернаторові Галичини графові Агенору Голуховському, щоб він передав його цісареві.

Ідея такого об'єднання Закарпаття з Галичиною в одне "Руське воєводство" знайшла широкий відгомін по обох боках Карпат. Найкраще обгрунтування тій ідеї дав Олександср Духнович у своїй статті в "Зорі Галицькій" "Состояние русинів в Угорщині". Згадуючи про те, як мадяри-азіяти прийшли в долину ріки Тиси, відірвали "забескидських русинів" від інших руських племен, що проживали на схід від Карпат, він ствердив, що вони свобідних 700 тисяч русинів перетворили в рабів Угорщини. Обговоривши факти конечности територіального об'єднання Закарпаття з Галичиною, Духнович закінчив свою статтю словами: "Русини угорські давніше з галицькими з'єднані були (а) в самій Угорщині, як самобутній нарід визнаний, бо в XIV ст. руським воєводою обдарований. Русь Угорська має історичні права на бажаний союз і для того вважала за потрібне про те до Головної Ради Руської у Львові, як і до Його Імператорської Величності просьбу подати в надії, що уряд просьбу ласкаво прийме і обіцяну всім народам рівноправність і на угроруське племя ізволить".

Однак об'єднання всіх українських земель під Австрією в одну адміністративну провінцію не вдалося зреалізувати через великі впливи польських аристократів у Відні, які хотіли зберегти у своїх руках усі галицькі землі й виступили проти поділу Галичини на українську — на сході, та польську на заході. У цьому вони дістали повну підтримку від мадярів і румунів, які теж не хотіли втратити українських територій. За те австрійський уряд поставився прихильно до першого проекту закарпатських русинів і в 1850 р. створив т. зв. "Руський Дистрикт" із заселених українцями земель Угорщини, зі столицею в Ужгороді. Вже в 1849 р. у Відні назначили Дцоль-фа Добрянського, одного з найбільших борців за національно-політичні права Закарпаття, заступником наджупана цього "Руського Дистрикту" й на тому пості він був у 1850—51 pp.2. "Руському Дистриктові" не визначено тоді герба, але сам А. Добрянський і його прибічники вважали синьо-жовті кольори національними барвами Закарпаття. У 1855 р. в Марамороській жупі введено також синьо-жовті кольори, тому що, як це записано в протоколі Марамороської жупи, "добрі дві третини населення жупи є русини, а з уваги на те, що й на інших руських землях синя і жовта барви є прийняті, хай так буде і в Марамороші."

Мукачівська греко-католицька єпархія більше як 150 літ уживала синьо-жовтих барв як своїх кольорів. Коли в 1818 р. з Мукачівської єпархії виділено Пряшівську єпархію, вона так само задержала синьо-жовті барви. Це свідчить, що населення Закарпаття завжди вважало себе складовою частиною русько-українського народу. З відновленням конституції в Австрії в 1860 р. мадяри домоглися скасування Руського Дистрикту, який був їм не на руку.

А. Добрянський, обнявши нову посаду, заводив українську мову в урядах і школах, планував заснувати в Ужгороді "руську академію". Здавалось, що все було на добрій дорозі. На жаль, сам Добрянський попсував всю справу, бо, ставши намісником, він замість ширити національну свідомість та розбудовувати українську культуру, почав класти підвалини під москвофільство.

Москвофільство існувало на Закарпатті ще з кінця XVIII ст., а в 1848—1849 pp. було підсилене постоєм російської армії, яка придушувала мадярське повстання. Головними діячами москвофільства були згадуваний уже Адольф Добрянський, а також греко-католицький священик Іван Раковський (1815—1885), що редагував "Церковный вестник для русинов Австрийской Державы" і прищеплював ідеї московського месіянізму. Під впливом Адольфа Добрянського в 1850—60-тих pp. на Закарпатті цілковито запанувало москвофільство, так що крізь нього не могла пробитися українська національна ідея. "Коли опісля наступив державний дуалізм і мадяри почали змагати до асимілювання немадярських народів, москвофіли відразу піддалися сій течії й потрапили погодити москвофільство з мадяронством",— твердив В. Гнатюк. Так, завдяки москвофільству, з одного боку, а мадярам з другого, які поборювали українську народну мову, мова закарпатських українців московщилась й робилися намагання створити окремішню мову для Закарпаття, мішанину церковнослов'янської і московської мови. Але москвофільство на культурнімполі цілком провалилося, бо народові й інтелігенції на Закарпатті московська мова й література були цілком чужі. Зате москвофільський месіанізм пагубно вплинув на релігійне життя народу, підкопуючи авторитет Риму — Ватикану. Це давало мадярам нагоду щораз то більше знущатися над народом і втручатися в його релігійне життя. Таким способом москвофільство загострювало мадяризацію Закарпаття.

Одною з найбільш видатних постатей Закарпаття у XIX ст. був священик Олександер Духнович (1803—1865), який дав початок національному відродженню на Закарпатті. Родом з Пряшівщини О. Духнович був громадським і культурним діячем, письменником і публіцистом, істориком, учителем і поетом, який у своїх патріотичних поезіях закликав зберігати традиції, культурні надбання й не цуратися свого народу. "Я русин був, єсьм і буду",— писав він в одній зі своїх поезій, а його вірш "Підкарпатськії Русини" служив як гімн Закарпаття аж до 1939 р.

Духнович заснував товариство "Літературноє заведеніє Пряшівськоє", яке проводило культурно-освітню роботу й видавало популярні книжки для народу. Це, очевидно, не подобалося мадярам і вони 27 квітня 1849 р. арештували Духновича в Пряшеві та під строгим конвоєм відправили до Кошицької тюрми. Однак 9 травня мусіли його звільнити, бо він не робив нічого незаконного. Духнович ціле своє життя працював серед молоді Пряшівщини й обороняв свій народ перед мадяризацією.

Піц кінець свого життя Духнович присвятив багато уваги організації культурно-освітнього товариства "Общество св. Василія Великого" з осідком в Ужгороді, яке мало працювати над освітою народу та боронити церковні й національні традиції перед мадяризацією. У цьому допомагали йому мукачівський єпископ Василь Попович (1796—1864) та пряшівський єпископ Иосиф Гаганець (1793—1875), який започаткував національно-релігійне відродження Пряшівщини. Першим головою товариства був священик Іван Раковський (1815— 1885), а почесним головою Адольф Добрянський. Воно згуртувало близько 500 священиків і світської інтелігенції й зайнялося видавничою діяльністю. На жаль, товариство не здійснило свого завдання, бо під головуванням І. Раковського ширило москвофільство, а потім потрапило під впливи мадярофілів і в половині 1870 pp. занепало.

Шляхом Духновича та гуртка письменників, що працювали разом з ним, як поет Олександер Павлович (1819—1900), автор "Церковної історії" Андрій Балудянський, видатний проповідник Степан Мустянович, пішли й деякі інші діячі, зокрема молодшого покоління. Деякі, хоча й віддані патріоти, не могли зважитися, якою мовою писати. Наприклад, греко-католицький священик Олександер Митрак був етнографом і лексикографом і як письменник елегійні й патріотичні вірші писав народною мовою, а нариси з життя закарпатських селян — язичієм, хоча йому не можна закинути брак патріотизму. Навпаки, він уже як 30-літня людина, збагнув трагедію свого народу, на що вказує його допис в ужгородському часописі "Свет" у 1867 р. Там він помістив свої враження з Верховини, в яких висловив цікаві міркування: "Я стояв на самій межі Галицької та Угорської Руси і звертав мій зір то на Галицьку, то на Угорську Русь. Бідна Русь. І тут і там мертва тишина серед гір, цих гробів нашого народу, в яких закопана і доля наша. А чи воскресне вона? Гори однакові, нарід один, мова одна, одна кров, а люди розлучили нас і назвали одного угром, другого поляком, так що кінець-кінців і ми самі в те повірили".

Закарпатські літератори другої половини XIX ст. продовжували писати твори дивовижним жаргоном, мішаниною російської, церковнослов'янської та народної мов, які мало хто розумів. Ці твори були далекі від громадських, соціальних і культурних інтересів народу і ще більше поглиблювали ізоляцію Закарпаття від Галичини.

Мадяризаційна політика на Закарпатті знищила у зародку національне, культурне й господарське життя, а народові відбирала його інтелігенцію. І не дивно, що на Закарпаттю наставав зворот, подібно як і в Галичині, до москвофільства, що стало самообороною перед національним знищенням1.

У другій половині XIX ст. на Закарпатті почали з'являтися також різні часописи, але їхній вік був короткий, бо, по-перше, не було досить читачів через неграмотність населення, а по-друге, мова тих часописів не була зрозумілою для населення. У 1856—1858 pp. мадярське "Общество св. Стефана" в Будапешті видавало для закарпатських русинів "Церковную Газету", за редакцією священика Івана Раковського, відомого москвофіла, і тому з його газети, як це писав один історик, "віяло духом православія і благоросположенія ко Росії". Першим українським часописом на Закарпатті був тижневик "Світ" в Ужгороді, який видавало "Общество св. Василія" в 1867— 1871 pp., а від 1871—1872 р. "Новий Світ", що їх редагували професори гімназії в Ужгороді Юрій Ігнатко, Кирило Сабов та Віктор Кимак. У 1873—1886 pp. виходив тижневик "Карпати" за редакцією М. Гомичкова, в якому від 1882 р. більшість статтей була мадярською мовою. Від 1885 до 1903 р. з'являвся півмісячних "Листокь", за редакцією греко-католицького священика Євгена Фенцика (1844—1903), письменника русофільського напрямку. Мова тих часописів була мертвою мішаниною церковнослов'янської, російської з домішкою народної, і такий самий мертвий був їхній зміст. Отже, нічого дивного, що вони з'являлися й заникали, не знайшовши доступу до широкого загалу читачів.