Гетьман іван скоропадський і його оточення

Події 1708–1709 рр. і поразка мазепинців відкрили шлях до влади у Гетьманщині, насамперед, для тих, хто швидко переорієнтувався на службу російській монархічній ідеї. З цього часу українська національно–суспільна еліта йшла трьома шляхами: у лоно суспільної еліти Російської імперії, зраджуючи національні інтереси; формально входячи до російської суспільної еліти, залишаючись їй внутрішньоопозиційною; втрачаючи свої елітарні соціальні позиції, залишаючись, проте, національносвідомою частиною українського суспільства, що зберігало можливість генерувати нову формацію національної еліти.

В українській суспільній еліті відбуваються кардинальні зміни як під впливом вищевказаних факторів внутрішнього порядку, так і через поширення зовнішніх впливів, пов’язаних з активізацією українськоросійських шлюбів, призначенням офіцерівросіян на командні посади у козацькому війську, значним збільшенням відсотка козацької старшини південнослов’янського походження.

Головною причиною, яка дозволяла розвиватися всім цим зазначеним процесам, була ліквідація системоутворюючого елементу — гетьманства як інституту компромісу головних внутрішніх політичних угруповань (у попередній період у разі обрання гетьмана за ним стояв «клан», і ця єдність гетьман — «клан» була основою державотворчої діяльності, у разі ж формального призначення гетьмана з Петербурга така єдність була відсутня, а звідси — і неможливість активного продукування української, а не російської політики).

Якщо у попередній період шлюби дітей старшини були під контролем гетьманів з явно антипольською і антиросійською спрямованістю, то за Скоропадського ця традиція продовжується лише за інерцією, а вже у 30ті рр. царський уряд стимулює політику збільшення українськоросійських шлюбів. Діти з таких сімей, безумовно, швидше втягувалися у орбіту імперської політики.

Еволюція місця та ролі неукраїнців у соціальній та національній еліті збігалася з історичними періодами існування української козацької держави. У 1648–1676 рр. вони перебували поруч з українцями, переймалися їх інтерасами, боролися з ворогами України (волохи Апостоли, Скидани, серби ДумитрашкиРайчі, Сербини, Новаковичі, греки Мигалевські, Мазаракі, Греки). У 1676–1708 рр. спочатку допомагали утвердженню покозаченої правобережної шляхти на лівобережному гетьманстві, а потім стверджуються і самі в тепер уже їхній Україні. Протягом 1708–1782 рр. самодержавство активно використовує неукраїнців для руйнації Гетьманщини і її інкорпорації (волохи Станіславські, Кицеші, Бразули, Афендики, серби Божичі, Милорадовичі, Милютовичі, греки Томари, Костянтиновичі, Греки).

Після виступу Мазепи першим з козацьких полковників до Петра І приїхав полковник чернігівський Полуботок. Крім нього, на раді були присутні полковники стародубський, переяславський, наказний ніжинський з сотниками і деякими значними козаками. Таким чином, відбулася старшинська рада в сильно урізаному складі. Проте ніколи і ніким з козацьких старшин у Гетьманщині результати вибору гетьмана не ставилися під сумнів. Усі розуміли, що Скоропадського обрав цар Петро і 6 листопада 1708 р. він склав присягу як гетьман

Івану Іллічу Скоропадському (1646, Умань — 1722, Глухів) на час переходу на Лівоборежжя було 28 років. Він відразу ж отримав посаду військового канцеляриста в Батурині, а через два роки став старшим військовим канцеляристом.

Для таких посад необхідно було мати грунтовну підготовку (з впевненістю можна стверджувати, що він отримав освіту в КиєвоМогилянській академії). По–друге, в Умані його батько Ілля і мати мали входити до міської чи полкової верхівки (писар міський, бургомістр, писар полковий тощо). Потретє, родина, безперечно, мала сімейні зв’язки на Лівобережжі. Враховуючи, що сам Іван одружився з донькою обозного полкового чернігівського Ничипора Величковського Калениченка Пелагеєю лише у 1678 р., ці зв’язки слід шукати по лінії матері, а також братів.

Брат гетьмана Василь Ілліч (? — 1727) був одружений двічі: мабуть, ще на Уманщині, з донькою генерального осавула Павла Грибовича, а після її смерті з Ксенією Хомівною невідомого роду. Був і третій брат — Павло Ілліч (? — 1729 — ран. 1739). Колишній дворянин Самойловичаі Мазепи, зять полковника кальницького, а потім охочепіхотного Андрія Ребриковського [1079, 38]. Козацький старшина Павло Козловський за дорученням генерального осавула Івана Скоропадського домігся звільнення з турецької неволі брата Скоропадського Павла. Це сталося близько 1704 р.

Серед свояків з’явилися Іван Мокрієвич, Сила Федорович, бурмістр чернігівський, Сава Космус, міщанин чернігівський, Василь Прокопович. У 1714 р. посвоячилися зі Скоропадським і Полуботки через шлюб доньки полковника чернігівського Олени з Яковом Марковичем (1696–1770) . Свояк Самійло Іванович (? — ран. 1709) може бути Кольничим, суддею полковим стародубським у 1671 р.

Від шлюбу з Пелагеєю КалениченкоВеличковською Скоропадський мав доньку Ірину (бл. 1675–1744 — ?). Перша дружина померла рано (близько 1699 р.) і, очевидно, навесні 1702 р. Іван одружився вдруге. Його обранкою стала 30річна (йому було 48 років) вдова колишнього генерального бунчужного Костянтина Голуба Настасія Марківна (бл. 1671–1729.19.12.) . 9 березня 1703 р. у них народилася донька Уляна.

Друга дружина була донькою вихрещеного єврея [869] Марка Аврамовича (? — 1712) і Олени Григорівни Корнієнко (Огранович), доньки прилуцького війта. Варто зупинитися на характеристиці цієї родини. Її осноположник Марко Аврамович спочатку був прилуцьким купцем, здобув великі статки на торгівлі горілкою. Орендар пирятинський (1683–1685). Очевидно, його маєтності через доньку перешли до Толстих, які продали їх у 1752 р. В Пирятинській сотні Лубенського полку це були такі володіння: «с. Березовая Рудка, д. Крачковку да Гурбинцях на речке Удае млин о двух колах: одно мучное и другое ступное, а третею застакою еловою, да хутор Верещаковский под селом Дащенками, а де Сасиновскими: двор прозываемый Морозовщина с принадлежной пахотною землею и сенними покосами и с мелким лесом, да при березовой … над речкой Перевозом между другими владельцами небольшой лес». Мав дім у с. Сорочинцях, від зятя у 1709 р. отримав універсал на с. Малу Дівицю.

За старшого сина Марковичі висватали доньку сотника кролевецького Ганну Маковську. Другий син Іван Маркович (? — 1724) став полковим сотником прилуцьким (1709.21.03. — 1719). Отримав гетьманський універсал 1709 р. на с. Колесники, а в 1714 р. на містечко Переволочна . У 1710 р. купив ставок в с. Боршна і передав його Густинському монастирю. Усього отримав сім універсалів гетьмана Скоропадського на володіння, підтверджені царською грамотою 1718 р. Полковий суддя прилуцький (1719–1724). Його дружиною була Софія Кондратьєва, її рідний брат Василь Кондратьєв — священик. Мабуть, мали відношення до переяславської гілки роду Кондратьєвих. Третій син Федір Маркович (? — 1685–1727 — ?) — службу розпочав з 1700 р., значний військовий товариш (? — 1711–1719), змінив старшого брата Івана на уряді полкового сотника прилуцького (1719–1724), наказний полковник (1721). Був одружений двічі: з донькою полкового осавула прилуцького Семена Левченка, а потім з донькою переяславського полковника Катериною Томарою.

Інформації про шлюби старших доньок Гафії, Марії і Настасії не маємо. Логічно, що вони пошлюбилися з представниками прилуцької купецькоміщанської верхівки. Їх сестри Ірина була заміжня за бунчуковим товаришем Степаном Миклашевським, Пелагея — за господарем двору гетьмана Андрієм Кондзеровським, Марина — за протопопом лохвицьким Павлом Імшеницьким (? — ран. 1723), Параска — за бунчуковим товаришем Дем’яном Якубовичем

Дружина гетьмана разом з чоловіком 25 січня 1714 р. отримала царську грамоту з дозволом побудувати на власні кошти монастир на р. Шостці з назвою Харлампіївська пустеля і закріпити за цим монастирем куплені нею і чоловіком грунти, млини, хутір Дубогаєвський, присілки Білошойку, Сергіївку та інші угіддя.

Донька Івана Скоропадського від першого шлюбу Ірина (бл. 1679–1744 — ?) мешкала у с. Андріївці Чернігівського полку, вийшовши заміж за бунчукового товариша Семена Юхимовича Лизогуба.

Донька від другого шлюбу Уляна (1703.9.03. — 1733.13.03.) 12 жовтня 1718 р. стала дружиною графа Петра Петровича Толстого. Рід Толстих відомий своїми представниками в Україні з другої половини XVII ст. Так, Андрій Васильович Толстой був воєводою у Чернігові (1665–1669), під час чигиринської оборони (1677) — воєводою великого полку; Андрій Іванович наприкінці цього ж століття служив у Малоросійській воєводській канцелярії . Шлюб Толстого з Скоропадською став тією віхою, від якої почала зростати українськоросійська шлюбність.

Племінник Михайло Васильович (бл. 1697–1758.2.01.) усе життя прослужив бунчуковим товаришем. Одружувався тричі: з княжною Уляною Юріївною Четвертинською (? — ран. 1725), Параскою Данилівною Апостол (? — 1731.1/2.11.), Марфою Степанівною Ширай (? — 1764.29.02.).

Племінник гетьмана Іван Васильович (? — 1728 — ран. 1746) був одружений двічі, спочатку з донькою значного товариша Івана Забіли, онукою за жіночою лінією генерального обозного ДунінаБорковського. Через Забіл рід посвоячився з гадяцьким полковником Григорієм Граб’янкою , значковим товаришем Чернігівського полку Самійлом Судієнком, значковим товаришем того ж полку Прокопом Березовським . Через Борковських відбулося посвоячення з значковим товаришем Кирилом Давидовичем, Параскою Апостол, Настасією Берло, Катериною Лизогуб, сотником седнівським Федором Домонтовичем, сотником городницьким Яковом Ждановичем. Другим шлюбом Іван Скоропадський був одружений з донькою реєнта ГВК Оленою Степанівною Войцехович.

Племінниця гетьмана Настасія Василівна Скоропадська вийшла заміж за Федора Васильовича Кочубея. Цей шлюб посвоячив Скоропадських з донькою генерального судді Марфою КаневськоюОболонською, Турковським, бунчуковим товаришем Лизогубом, переяславським полковником Степаном Томарою. Параска Василівна стала дружиною хорунжого ГВА Івана Івановича Забіли.

Племінник гетьмана, бунчуковий товариш Тиміш Павлович Скоропадський одружився з донькою бунчукового товариша Ганною Федорівною Сулимою. Через Сулим Скоропадські посвоячилися з майбутнім сотником березанським Василем ДумитрашкоюРайчею [1142, 402], бунчуковим товаришем Яремою Корсуном, військовим товаришем Яковом БілецькимНосенком, іркліївським отаманом Федором Джулаєм. Тетяна Павлівна Скоропадська стала дружиною бунчукового товариша Федора Посудевського, поріднившись з Лопатами.

Уряд генерального обозного за Скоропадського був вакансовим. Генеральними суддями були три старшини: Іван Ніс (1714–1715), Іван Чарниш (1715–1728), Олексій Туранський (1710–1716). Останній ще як сотник глухівський возив інформацію від гетьмана Мазепи до Петра І.

Генеральна військова канцелярія підпорядковулась Семену Савичу (1709–1725) та Івану Максимовичу (1709–1714). Зять Леонтія Полуботка Савич за гетьманів Скоропадського і Полуботка виконував функції генерального писаря (1709–1725), склавши, в свою чергу, протекцію на посаду писаря ГВС зятю Петру Булавці.

Осавулами генеральними були Степан Бутович (1709–1717) і Василь Журахівський (1710–1724). Бунчужним став Яків Лизогуб (1710–1728). Водночас в еміграції у Орлика генеральними осавулами були переяславчанин Федір Мирович (1710–1711) і полтавчанин Григорій Герцик (1711–1719).

Як бачимо, лише п’ять родин Гетьманщини за Скоропадського тримали генеральні уряди (Савичі, Максимовичі, Бутовичі, Жураховські, Лизогуби).

На час виступу Мазепи факти свідчать як про активну підтриму, так і антимазепинську позицію багатьох козацьких старшин. Таку позицію у Полтавському полку зайняли осавули полкові Василь Сухий і Клим Нащинський. Їм і перейшли грунти мазепинців Дороша і Красноперича згідно з гетьманськими універсалами (18 червня 1709 р., 13 травня 1710 р., 12 липня 1721 р.).

Щоб поховати козацький дух полтавчан, планувалося зробити замок у Переволочній і там бути полковому місту полтавському. З прибічниками Мазепи у Гетьманщині Петро І вів жорстоку боротьбу. У листопаді 1708 р. він видав указ про звільнення з посади полковника гадяцького Трощинського, бо той був свояком Мазепи. Трощинський помер у Києві «за караулом». Мировичів заарештував і з власної ініціативи направив до фортеці у Київ сотник золотоніський.

Село Недри у Переяславському полку, що частково належало Дмитру Думитрашці, «который … явился в измене и в ссылке умре», Скоропадський у 1716 р. віддав військовому канцеляристу Дмитру Володьковському.

У 1711 р. після трактату з Польщею Петро І видав указ білоцерківському полковнику Антону Танському про переселення його з Правобережної України на Лівобережну з полковою, сотенною старшиною, козаками, з жінками і дітьми і нагородження їх маєтностями.

Оцінку дій полковника брацлавського Іваненка знаходимо у його характеристиці київським губернатором Д. Голіциним: «…Он, полковник, к Мазепе не пристал и во всем был ему противен и от Днестра и Переволочны заставы содержал и мазепенцев с прелестными письмами ловил и … многих татар, изменников запорожцев в языках присылал, и никто такой верности и смелости при тех случаях не показал, как он Иваненко»

Кісткою у горлі російської адміністрації в Україні був полковник ніжинський Лук’ян Журахівський. Ставши полковником ще у 1701 р., він проводив досить самостійну політику. Його одностайно несприймали командуючий військами в Україні фельдмаршал Шереметьєв і резидент при гетьмані Ф. Протасьєв . Не до вподоби Шереметьєву були Маркович (Лубенський), Жоравка (Стародубський) Ніс (Прилуцький), Протасьєву — Черняк (Полтавський), Чарниш (Гадяцький).

«Тиха опозиція» проти російської адміністрації виявилась у переході деякої частини представників козацькостаршинських родин на духовне поприще. Не бажаючи служити Росії, діти козацьких старшин не йшли до війська, підконтрольного царюімператору, а самореалізовувались у священицькому сані, який був менш залежний. Так, син сотника Івана Бистрицького Тиміш став священиком, другий син Герасим все ж залишався у козацькому середовищі військовим товаришем, його сини Іосиф (Люблинський) став значковим товаришем, а Григорій — священиком

Набула поширення практика призначення на козацькі уряди компанійців. У Київському полку 13 листопада 1714 р. хорунжий охочекомонного полку Кузьма Васильович став сотником бобровицьким, обозний охочекомонного полку Антона Танського Лук’ян Бразул з 1718 р. — отаманом городовим козелецьким.

Роздача земель в Україні російським урядникам набирала сили, а це означало розширення їх впливу на місцеві справи. Маєтності отримали Меншиков, Головкін, Долгорукий, Шафіров, Шереметєв. У 1722 р. був виданий указ про передачу 499 дворів генералу від кавалерії де Вейсбаху. Йому передавалися володіння колишніх мазепинців.

До гетьманської столиці на початку січня 1715 р. з еміграції повернулися полковник Горленко з дружиною і дітьми, його зять Бутович, два сини Ломиковського, канцелярист Максимович, полковник сердюцький Максим. Горленко здав полковницький пірнач, а Максимович — гетьманську печатку. Сергієнко, сенецький отаман (1708), який пішов з Мазепою до Туреччини, повернувся вже після смерті гетьмана і отримав від Скоропадського хутори та млини у Сосницькому повіті. Конюший Мазепи Городинський, його слуги Добрянський і Деульський отримали села у Стародубському полку. «Покоєвий» Мазепи Дмитро Почепець повернувся і проживав у маєтності Диканька Василя Кочубея. У 1718 р. для розправи до Петербурга було взято сотника Прилуцького полку Григорія Івановича.

Як активна сила царизмом використовуються південнослов’янські вихідці. Так, розформований полк Василя Танського необхідно було якось влаштовувати. Відомо, що одним із ротмістрів полку Танського був Степан, а поручиком Микола Афендики. 2 грудня 1715 р. Василь Танський отримав гетьманський універсал на с. Озеряне Басанської сотні Переяславського полку, Антон Танський 12 травня 1715 р. — хутір Мокієвський з слобідкою там же. Григорію Іваненку був наданий двір Мировича у Києві та маєтність Гостролуччя у Баришівській сотні Переяславського полку. Останній, звертаючись до своїх патронів, у 1722 р. писав про Гостролуччя, що там у нього немає пашні і покосів, а також млина і він помирає голодною смертю.

Своє несприйняття місцевих порядків, звичаїв прийшлі старшини проявляли у такий спосіб: Іваненко з племінником побили вчителів (Іосифа Швабовського і Серафима Копцевича) та студентів (синів генерального писаря Михайла Савича, колишнього полковника Переяславського Андрія Полуботка, сина племінника Мазепи і доньки Кочубея Івана Обидовського, Іосифа Яновича) училища Братських латинських шкіл.

У 1724 р. з волохів і сербів комплектувався офіцерський корпус ландміліцейських полків. Туди дістав призначення АпостолКигич, оскільки полковника Іваненка через хворобу призначити було неможливо, а полковник Василь Танський «весьма шумен и во всем, как себя показывает, непотребен».

1715 р. був виданий царський указ, за яким вакантні уряди полкової старшини і сотників заміщалися через пропозицію полковою радою 2–3 кандидатів «из людей заслуженых и неподозрительных в верности» і з цих кандидатур гетьман визначав достойного.

У Ніжинському полку з 1719 р. полковникував зять гетьмана Петро Толстой. Наказними в цей період побували Микита Довгалевський і Григорій Костенецький.

Леонтій Шрамченко був полковим обозним весь період гетьманування Скоропадського. Полкові ж писарі змінювалися досить часто: Михайло Забіла, Осип Завадський, Іван Кужчич, Федір Мавольський, Павло Миницький. Відомі три осавули полкові: Данило Білопольський, Григорій Романовський, Мойсей Левицький. Серед хорунжих того часу були Федір Фененко, Думитрашко, Мойсей Левицький, Іван Величковський, Іван Левицький.

Одну з полкових сотень очолював Артем Борсук. Веркіївським сотником був Павло Зимницький. З мринських сотників відомі лише наказні: Яким Оверко і Максим Хоменко. Івангородську сотню очолював Василь Лучченко, борзнянськими сотниками були Тарас і Михайло Забіли, Воронізьку сотню очолювали Потап Піскуненко, Іван Слабей, Іван Холодович. У Коропі сотникували Іван Логвиненко, Дем’ян Кононович, Іван Пороховський. Новомлинським сотником був Григорій Шишкевич.

У Батурині Григорія Яковенка на короткий проміжок часу змінив Яків Долинський (Сучченко). І в тому ж 1713 р. сотником там став Федір Стожок. У Бахмачі сотникували Семен Боровський, Кирило Троцький, Андрій Галищенко, в Олишівці — Данило Шрамченко.

Новими сотниками у Ніжинському полку в 1709 р. стали Василь Дмитрійович (Івангородська сотня), Федір Тарасевич, обозний полковий Леонтій Шрамченко, ще у 1708 р. сотником конотопським — Григорій Костенецький. Іван Холодович у 1714 р. обирається на сотництво воронізьке «козацькими голосами», за заслуги ще проти Мазепи і шведів Семен Соболевський 10 вересня 1722 р. отримав погарське сотництво.

Конотопських козаків після Костенецького очолювали Андрій Лизогуб [568, 12] і Федір Щербацький. У Шаповалівці сотниками були представники старовинних старшинських родин Василь Небаба і Андрій Купчинський (шляхтич гербу «Топач»).

Кролевець відзначився частою зміною сотників. Іван Діаковський тримав уряд лише рік, його наступник Федір Стожок — три роки. Федір Левицький був сотником менше ніж півроку. Яків Маковський і Захар Калиновський, Андрій Бутурлим — по року, Костянтин Генваровський — чотири роки, останні два роки гетьманування Скоропадського сотню очолював Павло Огієвський.

У Глухові ж було лише два сотники: Андрій Маркович і Іван Мануйлович. Янишпільську сотню очолював Тарас Перехрест. Василь Селецький та його син Яків тримали Дівицьку сотню.

Стародубським полковником був Лука Жоравка. Наказними полковниками різночасово ставали Прокіп Силенко, Ілля Рубець, Іван Чорнолузький Семен Галецький, Яків Лизогуб, Андрій Миклашевський, Іван Бороздна, Петро Корицький.

Обоз очолювали Захар Іскра і Прокіп Силенко. Полковими суддями обиралися Юрій Рубець, Прокіп Силенко, Семен Рубець. Павло Дублянський та Григорій Скомпа очолювали полкову канцелярію. Семен Галецький , Павло Яворський, Семен Березовський були полковими осавулами. За полкову хоругву несли відповідальність Пилип Данченко, Степан КожуховськийЯкимович, Омелян Васильович.

Новоміську сотню очолювали Федір Скоробагатий, а потім Павло Дублянський. У Топалі сотникували Федір Скоробагатий, Клим Янджул. Останній мав прізвисько «Шпечак» і володів слободою Янжулівкою за універсалом Скоропадського (1713), підтвердженим царською грамотою 1718 р. У НовгородіСіверському сотникували Семен Березовський, Данило КутневськийГаращенко, Федір Лісовський, Григорій Шепеленко, Семен Галецький . Тут же зберігав вплив значний військовий товариш Кіндрат Сазонець, який у 1708 р. «за войсковые против шведа рыцарские храбрости уволен был от всех служб и нарядов».

Василь Шейменко весь період був сотником у Шептаках. У Баклані сотниками були Андрій Гудович, Леонтій Галецький, Антип Соколовський, шляхтич Петро Єсикорський. У Почепі сотникували Лука Рославець і Іван Губчиць, у Мглині — Федір Тарасевич, Опанас Єсимонтовський, Максим Борозна, у Погарі — Семен Соболевський, Захар Іскра , Семен Галецький.

За чернігівського полковника Павла Полуботка наказними полковниками були Микола Грембецький і Василь Томара. Микола Грембецький, а потім брат гетьмана Василь Скоропадський очолювали полкову обозну службу. Полковими суддями були Іван Тризна і Василь Томара, писарями — Петро Булавка і Семен Наумович, осавулами Степан Бутович, Михайло Красовський, хорунжими — Марко Чечель і Панко Пешковський.

Полкову сотню очолював Тиміш Булавка, Любецьку — Іван Савич, Киселівську — Василь Стаховський, Роман Андрусенко, Дмитро Шарий, Павло Омельянович, Волинську — Петро Демиденко, Карпо Леневич (шляхтич гербу «Ліневські» ), Березнянську — Василь Скоропадський та Михайло Іванович, Городницьку — Василь Стахович і шляхтич гербу «Помян» Яків Жданович, Роїську — Петро Шихуцький, Яків Бакуринський, Вибельську — Василь Томара, Іван Михайловський, Білоусівську — Клим ДонецьСтефанович, Седнівську — Петро Войцехович, Менську — Гнат Сахновський, Понорницьку — Ничипір (Савицький) Савич, Синявську — Тихін Устинов, Яким Свидерський, Василь Свириденко, Столенську — Осип Селецький, Слабинську — Михайло Гунневич, Сосницьку — Василь Дорошенко, Семен Омельяненко, Остап Башкирець, Василь КаневськийОболонський, Павло Сангурський.

Прилуцькими полковниками були Іван Ніс і Гнат Галаган, наказними — Тиміш Леонтійович, Федір Маркович, Михайло Огранович. Полковими обозними були Семен Ракович і Михайло Огранович, суддями — Михайло Огранович, Андрій Себастьянович, Іван Маркович [183, 1], писарями — Семен Левченко, Андрій Себастьянович, Федір Галенковський, осавулами — Василь Галенко, Семен Левченко, Михайло Мовчан, Григорій Панкевич, хорунжими — Петро Носенко, Іван НосенкоБілецький, прапорщиком — Іван Семенович.

Полкову сотню очолювали Іван та Федір Марковичі , проте гетьман Скоропадський підтвердив с. Дідівці за вдовою колишнього сотника полкового Івана Маценка Євфимією.

Варвинську сотню очолювали Петро Патока і Михайло Тарновський, Журавську — Дем’ян Якубович і Михайло Ягельницький, Іваницьку — Василь Вараниченко, Григорій (Григораш) Волошин, Іван Стороженко, Ічнянську — Григорій Стороженко, Красноколядинську — Леонтій Лащинський (шляхтич гербу «Ляриса» і Марко Ангеліовський.

Полковниками київськими були Федір КоровкаВольський [652, 1] і Антiн Танський. Наказним суддею полковим був Iлля Жила, полковим писарем — Василь Солонина, полковими осавулами — Iлля Жила, Федiр Ханенко, Василь Харсек, Микола Савенко, полковими хорунжими — Iлля Жила, Iван Сулима, Несмiян, Михайло Шум, Юрко, Іван Кукуран.

Козелецьку сотню очолювали Микола Голод, Яків Підвисоцький, Остерську — Сергiй Солонина, Київську — Трохим Климович, Семен Ставронський, Кирило Павловський, Носівську — Трохим Билина і Iван Прутянул, Бобровицьку — Михайло Хенцинський і Костянтин Васильович, Кобизьку — Кузьма Грошко і Олексiй Мандрика, Моровську — Степан Кохан.

За полковника полтавського Івана Черняка наказними полковниками були Роман Михайлович, Петро Кованька, Клим Нащинський, Павло Жданович, Яків Черняк, Яків Лизогуб, Григорій Буцький. Полковим обозним був Клим Нащинський, полковими суддями — Петро Кованько, Василь Зеленецький, Григорій Буцький, полковими писарями — Лозинський, Іван Залеський, Василь Тимішович, Левко Якович, Павло Трощинський, Григорій Бугаєвський , осавулами полковими — Клим Нащинський, Василь Сухий, Лаврін Микитович, Григорій Буцький, Федір Сибелевич, Ткач, Гречаний, Сава Тарануха, полковими хорунжими — Дмитро Самарський, Михайло Руденко, Яків Фесенко.

Полкові сотні очолювали Богдан Зеленський, Захар Старицький, Яків Черняк, Дмитро Самарський, Великобудищанську — Петро Кованька, Дмитро Калачинський, Максим Левченко, Федір Семенович, Йосип Сулима, Дмитро Васильович Калачинський, Решетилівську — Григорій, Ярема Бужинський, Іван Гаєвський, Старосанжарську — Михайло Карпенко, Іван Сагайдак, Іван Тарновський, Санжарську — Яків Млещенко, Матвій Буцький, Яків Кущ, Павло Михайлович Жданович, Білицьку — Василь Юхименко, Федір Швидкий, Кобеляцьку — Ярош Іванович, Хилецький, Сава Тарануха, Сокологорську — Федір Тимішович (Тимченко), Гординський, Царичанську — Данило Жадан, Федір Бабанський, Кишенську — Григорій Потоцький, Маяцьку — Василь Лонина, Влас Прийма, Орлянську — Петро Медзяновський, Йосип Дяченко , Нехворощанську — Стецько, Трохим Самуйлович, Гордій Савич, Китайгородську — Григорій Іваненко, Стефан Васильович, Келебердинську — Мирон Кованько, Павло Тройницький, Іван Чорнолишенко (Лещенко, Лишенко, Лихо), Переволочанську — Семен Безкровний, Дмитро, Павло Вакуленко.

1715 р. Іван Чарниш здав полковництво гадяцьке Михайлу Милорадовичу У 1711 р. «во время прутской акции с турками явился у нас в Сканзебер Герцоговины и Чорной горы полковник Михайло Милорадович». Турки захопили в полон у столичному місті долмацькому Задрі його брата, а у Костельнові — дядька і брата.

Як на зразок щодо отримання уряду посилалися інші чужоземці (наприклад, Славуй Требинський). За Чарниша наказним полковником був Аврам Моцарський.

Полковий обоз очолювали Аврам Моцарський, Стефан Негребецький, Максим Борохович, полковими суддями були Василь Кирилович, Леонтій Лесевицький, Григорій Граб’янка, полковим писарем — Олександр Ситенський. Полковими осавулами були Герасим Криса (який у 1701–1703 рр. був кошовим отаманом), Григорій Граб’янка, Мартин Штишевський. Полковими хорунжими були Андрій Донченко, Ілля Милорадович, Іван Семенович, а прапорщиками — Григорій Граб’янка і Григорій Цюпка.

Сотниками полкових сотень були Іван Пирятинський і Василь Велецький, Котельвської — Роман Гнєдич, Лютенської — Лук’ян Засядько, Куземинської — Павло Юрковський, Веприцької — Федір Масюк та його син Леонтій, Ковалівської — Опанас Кицеш (Волошин), Дем’ян Перехрест (Крамар), Карпо Латицький, Зіньківської — Данило Неділька, Грунської — Федір Рибалка, Василь Лаврінович, Нестор Александрович, Комишенської — Данило Неділько, Опішнянської — Роман Корицький, Яків Магденко.

У Миргородському полку за Апостола наказними полковниками були Омелько Мосценко і Матвій Остроградський. Василь Родзянка і його син Степан очолювали полковий обоз. Полковими писарями були якийсь Іван, Петро Лескевич, Самійло Малинка. Полковими осавулами були Клим Петрашевич, Харитон Пшенковський, Мойсей Зарудний, Яків Апостол, Врублевський, Данило Данилевський, Омелян Максимович, Семен Галаган. Полкову хоругву полчани довірили Олександру Лагоденку, Гаврилу Бецу, Івану Черкесу, Данилу Данилевському.

Полкові сотні очолювали Антін Волевач, Гаврило Бец, Андрій Кандиба, Лесько Ничко, Мусій Зарудний. Процик Панасенко був сотником білоцерківським, Омельницькою сотнею правили Григорій Деркач, Кіндрат Фостенко, Трохим Авраменко. У Хоролі сотниками були Тиміш Яковенко, Ілля Келеберда, Федір Глуховець, у Яреськах — Роман Леонтієв і якийсь Василь.

Уставицькими сотниками були Тиміш Якович ЯкубовичБарло (Яковенко Тимко), Федір Івашинський, Андрій Власенко, Іван Ярослав, Максим Тимошенко, сорочинським — Петро Жученко, потоцьким — Антін Волевач, власівським — Андрій Басан, голтвянським — Федір Остроградський. Опанас Замиздра і Федір Лісницький правили в Шишаках. Степан Карпенко і Ярема Якименко стояли на чолі Остапівської сотні. Омелян Євстратієвич, Яків Іванович, Гаврило Ілляшенко очолювали Кременчуцьку сотню, Богацьку сотню — Василь Устименко, Василь Димитрович, Роман Проскура, Андрій Москаленко.

Лубенський полк мав за проводирів Василя Савича, а з 1714 р. Андрія Марковича (1674–1747). Останій знаний як значний військовий товариш (1708), сотник глухівський (1709–1714), у 1709 р. отримав маєтність Шабалинів. У 1711 р. купив чотири млинових кола в с. Подолові під Батурином у Григорія Дулі. Полковник лубенський (1714–1727). У 1718 р. разом з гетьманом побував у Москві. Полкова старшина хотіла використати цей момент і подати скаргу на нього, проте це не вдалося. «Розпоряжався в полку самовласно, не звертаючи уваги на старшину» [869, 86]. У 1721 р. був на будівництві ладозького каналу, а у 1722 р. ходив у сулацький похід.

Обоз очолював Павло Мартос, полковими суддями були Максим Троцький, Леонтій Кичкаровський, Андрій Жуковський. Два полкові писарі Григорій Кулябка і Степан Савицький забезпечували функціонування полкової канцелярії. Василь Савич, Григорій Скорупа, Іван Якович, Максим Дорошенко, Павло Вакулевич, Іван Гонцевський, Семен Лашкевич були полковими осавулами. Іван Булюбаш, Степан Кривокобильський, Степан Корсун, Семен Столпановський, Василь Ковалевський охороняли полкову хоругву.

Полкову сотню очолювали Іван Прийма, Григорій Скорупа, Григорій Кулябка. З чигриндубравських сотників відомі Михайло Шкляр і Григорій Заньковський. Іван Вовкодавенко, Костянтин Велодоцький, Яременко, Кирило Громека змінювали один одного на сотницькому уряді у Смілі. Глинським сотником був Опанас Жуковський, а Городиську сотню очолив Андрій Стахович, Роменську — Яків Лук’янович. Старий шляхтич, колишній писар полковий лубенський Федір Васильович Білим (? — 1650–1728 — ?), який мав гетьманські універсали Самойловича, Мазепи, царські грамоти на села Євлашівку на Роменщині і Хоминці на Глинщині, що проживав увесь період гетьманування Мазепи без уряду у Ромнах, був залучений до виконання обов’язків отамана городового роменського (1709–1710). 5 лютого 1709 р. Скоропадський у Ніжині надав йому універсал на маєтності, бо «подчас нинешней ставшейся в городе их Ромне руине, где всем своим пострадал худоби, тамже и тих високоповажних монарших грамот и универсальних крепостей лишился.

Пирятинську сотню тримав Григорій Огронович, Василь Піковець і Мартин Кодинець були сотниками лукомськими. Яків Яременко, Степан Пештич, Іван Гамалія очолювали сотню у Лохвиці. Сенчанськими сотниками були Кирило Криштопович, Степан Корсун, Степан Милорадович. Відомі три сотники чорнусівські: Лаврін Христич, Пасько Товстоноженко, Семен Максимович.

За гетьманування Скоропадського у Переяславському полку був лише один повний полковник — Стефан Томара. За його каденції відомі двоє наказних полковників: його син Василь Томара та Іван Гулак.

Після смерті Томари генеральний хорунжий Іван Сулима шість років поспіль поєднував свій уряд з керівництвом Переяславського полком у 1715–1721 рр. Серед наказних полковників були Антін Черушинський, Лукаш Васильович Коломійченко, Іван Данилович Кирпич. Леонтій Павлович ГригоровичПотапович, який за Мазепи перед Томарою деякий час був полковим обозним, мабуть, у 1709 р. помер, оскільки наступного року урядом правив Іван Іванович Гулак (? — 1710.06. — 1715.03.). Після смерті Гулака у період з 1716 по 1734 рр. не було повного обозного.

Левко Матюшенко, Леонтій Станкевич, Іван Берло, Олександр Сулима очолювали полковий суд. На полковому писарстві Якова Рустановича у 1709 р. змінив Лука Петровський, потім Андрій Кореновський. Павло Черняхівський — одружений з удовою Петра Васильовича Левоненка, уродженою Євдокією Томарою — став переяславським полковим писарем 1 січня 1715 р. Того ж року отримав універсал гетьмана Скоропадського на володіння 3 дворами в с. Студеники ІІ полкової сотні. Наприкінці наступного 1716 р. вів суперечку з єпископом Шумлянським, за що Скоропадський наказав генеральному хорунжому Івану Сулимі його покарати

Денис Деркач, Іван Ілляшенко, Роман Юрченко, Павло Притиско, Логвин Рокитний, Іван Кирпич, Лука Коломійченко були полковими осавулами. За полкову хоругву відповідали Лука Коломійченко, Клим Іскра, Федір Деркач.

Лука Петровський, Сокольничий і Іван Добронизький очолювали першу, а Євстафій Гулак та Іван Ілляшенко — другу полкові сотні. У Басані знані два сотники: Федір Рудківський і Клим Шаповаленко. Ісай Денисович, мабуть, беззмінно очолював Баришівську сотню. У Гельмязові сотниками були Федір Аза і Сава Тоцький . Терехтемирівську сотню очолювали Клим Іскра і Яків Рустанович. У Лепляві згадані два сотники: Іван Черкаський і Григорій Тонкошкур. У Бубнівській сотні беззмінним сотником був Михайло Прохорович, у Піщанській сотні козаків очолювали Іван Гармаш і Семен Кандиба, у Домонтові сотниками були Роман Манадик, Іван Манадик, Кіндрат Великоіваненко, у Золотоноші сотникували Леонтій Третяк, Трохим Нащичій, Василь Урсул і Антон Черушинський. Костянтин Следзинський спочатку кілька років був наказним, а з 1715 р. став повним сотником у Кропивні.

Іркліївського сотника Тараса Велбінського у 1716 р. змінив Славуй Требинський. Як константував відомий краєзнавець КушнірМарченко: «З того року назавжди минулася тим козакам свобода вільного щорічного вибору з своїх же козаків собі сотника до самого кінця козаччини на Гетьманщині»

Серед яготинських сотників був Іван Рокитний. Бориспільського сотника Івана Забілу у 1719 р. змінив Степан Афендик у Березані сотником став Яків Корнієнко.

За гетьманування Скоропадського відомо 588 старшин з 507 родин, серед них 5 Забіл і Деркачів, 4 Зарудних, Черняків, Сулим і Савичів, 3 Левицькі, Ждановичі, Манадики, Марковичі, Максимовичі, НемировичіДанченки, Милорадовичі, Томари, Стореженки, Селецькі, Рубці, Родзянки, Прийми. По два представники на урядах Кулябок, Красовських, Кованьок, Карпенків, Кандиб, Іскр, Ісаєвичів, Ілляшенків, Зеленських, Жураковських, Добронизьких, Гулаків, Галецьких, Галаганів, Буцьких, Борсуків, Бороздн, Булюбашів, Булавок, Берлів, Апостолів, Яворських, Шимів, Шрамченків, Шейменків, Троцьких, Троцин, Требинських, Тарновських, Тарасевичів, Солонин, Соболевських, Скоропадських, Сахновських, Савицьких, Рокитних, Панкевичів, Павловських, Остроградських, Ограновичів, НосенківБілецьких, Нащинських, Масюків, Магденків, Лучченків, Лісницьких, Лизогубів — разом 47.

Відомі прізвища 422 родин. Повернули владу 27 (6,4%), зберегли 180 (42,7%), З 463 мазепинських старшинських родин втратили влив 295 (63,7%), з родин, які тримали уряди за Б. Хмельницького, залишилося 38 (9%). Нові родини, які фіксуються вперше на урядах за Скоропадського — 215 (50,9%).