Криза політики перебудови. Боротьба за державний суверенітет України

Активізація політичного життя викликала стрімке зростання національної самосвідомості населення. Партії національно-державницького спрямування, інші демократично налаштовані сили дедалі активніше виступали проти перебування республіки у складі СРСР, за побудову самостійної і незалежної Української держави. На діаметрально протилежних позиціях стояла Комуністична партія України.

Прагнучи зберегти максимум влади за центром в умовах всеохоплюючої кризи імперських структур, Верховна Рада СРСР прийняла цинічний закон про вихід окремих республік зі складу Радянського Союзу. У республіках його назвали «законом про невихід».

Турбували комуністичну верхівку СРСР й серйозні геополітичні процеси, що розгорнулися у цей період в Європі. У стані глибокої кризи опинилися комуністичні режими в країнах так званого соціалістичного табору. Польща, показуючи напрям суспільних змін, стала першою з держав, де комуністи програли демократичні вибори і втратили владу. Розпадався Варшавський Договір. Доживала свій вік Рада Економічної Взаємодопомоги.

Підштовхувані масами парламенти радянських союзних республік один за одним проголошували декларації про державний суверенітет з метою більш широкої реалізації національних інтересів. Такий розвиток подій не влаштовував не тільки консервативну партноменклатуру, але й самого ініціатора перебудови – М. Горбачова, тепер уже як Президента СРСР. Намагаючись не допустити переростання «суверенізації» у процес, який би привів до створення незалежних держав, М. Горбачов почав маневрувати. Він, зокрема, запропонував влітку 1990 р. проект так званого нового Союзного Договору і став наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали, утворивши Союз суверенних держав.

Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. Цим документом проголошувалися верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Від імені народу України могла виступати виключно Верховна Рада УРСР. Територія України в існуючих кордонах оголошувалася недоторканою.

УРСР мала самостійно формувати державний бюджет, а при необхідності – запровадити власну грошову одиницю. Передбачалося створення власних митної й податкової систем. Вказувалося право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки. При цьому Україна повинна була стати нейтральною, позаблоковою та неядерною державною.

Держава, згідно з Декларацією, мала забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя.

У Х розділі, він мав назву «Міжнародні відносини», наголошувалося, що зовнішня політика України є демократичною і миролюбною. Декларація визначала основні напрями та пріоритети зовнішньої політики УРСР. Спираючись на цей документ, республіка активізувала свою зовнішньополітичну присутність. Особливо це торкнулося розбудови двосторонніх дипломатичних відносин, розширення участі українських дипломатів у міжнародних організаціях.

На кінець 1990 р. УРСР була учасником 172 міжнародних угод і 15 міжнародних організацій та понад 60 їхніх органів. Крім того, республіка приєдналася до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, стала учасником угоди між урядами СРСР, БРСР, УРСР і МАГАТЕ про проведення міжнародних досліджень наслідків аварії на ЧАЕС. Подіями значної ваги стали двосторонні договори та угоди з Російською Федерацією, Угорською Республікою і Республікою Польща. Це були перші двосторонні угоди, укладені Україною після 1945 р.

Уряд України започаткував практику підготовки і затвердження своїх директив делегації УРСР для участі в роботі міжнародних організацій. Іншим нововведенням стала підготовка заяв уряду УРСР із міжнародних питань (агресія Іраку проти Кувейту; об’єднання Німеччини; Паризька зустріч у верхах тощо). Вперше за всю історію діяльності УРСР в ООН делегація республіки використала перебування на 45-й сесії Генеральної Асамблеї для налагодження двосторонніх відносин.

Таким чином, цей час став другим після 1944–1949 рр. періодом зрослої зовнішньополітичної активності України як складової Радянського Союзу. УРСР зробила низку важливих кроків на шляху розширення своїх зовнішньополітичних повноважень, зміцнення міжнародного авторитету. Разом із тим республіка, як і раніше, не мала власної зовнішньої політики і не була повноправним суб’єктом міжнародних відносин. Демократичні, національно свідомі сили українського суспільства, політичні партії та рухи дедалі більшою мірою усвідомлювали це і працювали для того, щоб наблизити час здобуття української державності.

У серпні 1990 р. Верховна Рада України ухвалила закон про економічну самостійність республіки, а в червні 1991 р. вирішила встановити свою юрисдикцію над усіма підприємствами України. Однак економіка республіки, як і СРСР у цілому, лишилася нереформованою: субсидії нерентабельним підприємствам становили майже 45% державних витрат. Адміністративні методи, старі зв’язки вже не діяли, а до створення нових було далеко. Розпочався спад виробництва: в 1990 р. національний доход скоротився на 4%, а в 1991 – ще на 13%. Зростав «чорний ринок», значна частина продукції вивозилася за межі республіки. Щоб запобігти цьому, 1 листопада 1990 р. було запроваджено продаж товарів за картками споживача з купонами. Однак ця система не спрацювала ефективно, шахрайства тривали.

Проведене керівництвом СРСР 2 квітня 1991 р. підвищення вдвічі роздрібних цін без проведення належної індексації вкладів фактично знецінило всі накопичення й залишило переважну частину населення, особливо людей похилого віку, без заощаджень. Різко посилилася соціальна диференціація. Стимулу ж для розвитку економіки «лібералізація» цін не дала, як і наступні зростання цін (у січні 1992 р. вони перевищували рівень грудня 1990 р. вже у 8 разів).

Проголошення Декларації про державний суверенітет України сприяло подальшому розвитку національної самосвідомості мас. Чільну роль у цьому процесі відіграв Народний рух України за перебудову. Його політико-просвітницькі акції спрямовувалися на популяризацію замовчуваної десятиліттями історії українського народу, утвердження української мови як державної, демократизацію виборчої системи. Активно діяли й інші партії.

Напередодні ІІ з’їзду Руху у жовтні 1990 р. чисельність його зросла до 633 тис. чол. З’їзд проголосив, що віднині Рух виступатиме за повний демонтаж існуючої тоталітарної системи, у зв’язку з цим із назви організації були зняти слова «за перебудову». Головною метою Руху проголошувалася побудова ненасильницьким шляхом незалежної демократичної Української держави.

Консервативні сили відчайдушно опиралися процесу демократизації, але не могли запропонувати позитивної програми, здатної забезпечити нормальну життєдіяльність держави. Не могли вони й спинити зростаючої хвилі національно-визвольного руху, спрямованого проти диктату всевладних союзних відомств і комуністичної диктатури у цілому.

У Верховній Раді УРСР, очоленій Л. Кравчуком, протистояння між більшістю депутатів, що належали до КПУ, і організованою в Народну Раду демократичною меншістю заблокувало прийняття багатьох прогресивних законодавчих актів. Але народ України бажав наповнити Декларацію про суверенітет реальним змістом. Тому КПУ швидко втрачала підтримку мас. Співвідношення сил у парламенті дедалі менше відповідало настроям у суспільстві.

В жовтні 1990 р. близько 160 студентів розпочали голодування в Києві на майдані Незалежності. 17 числа під тиском цих та інших опозиційних сил Верховна Рада ухвалила компромісне рішення: 1) провести на початку 1991 р. референдум про довіру нинішньому складу ВР України й у разі недовіри організувати до кінця року нові вибори на багатопартійній основі; 2) забезпечити проходження строкової служби громадян України за межами республіки тільки за їхньої добровільної згоди; 3) створити комісію ВР для розгляду питання про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ; 4) до ухвалення нової Конституції України «укладання Союзного договору вважати передчасним»; 5) відправити у відставку голову Ради міністрів УРСР В. Масола (мітинги відбувалися під гаслом «Геть Масола й Кравчука!»); 6) до 30 листопада 1990 р. привести чинну Конституцію УРСР у відповідність до положень Декларації про державний суверенітет. З цих рішень до кінця року виконане було лише одне – сталася відставка уряду, очолюваного В. Масолом.

У Верховній Раді СРСР активно діяла депутатська група «Союз», що значною мірою відбивала інтереси воєнно-промислового комплексу. Об’єднуючи навколо себе інші консервативні сили, «союзники» завзято боролися за збереження унітарної суті Радянського Союзу і погоджувалися тільки на «оновлення» або «вдосконалення» зовнішніх форм державності. Під тиском консерваторів Горбачов виніс питання про майбутню долю країни на референдум з доволі хитрим формулювання: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?» Передбачаючи позитивні результати референдуму, консерватори намагалися використати їх для косметичного реформування сталінських імперських структур і стати на перепоні дійсному суверенітету республік.

У цій ситуації голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук запропонував одночасно із загальносоюзним референдумом провести український, який підтвердив би схвальне ставлення населення до Декларації про державний суверенітет. 17 березня 1991 р. народ України відповів позитивно на обидва питання.

Після референдуму розпочався так званий «новоогарьовський процес» – переговори керівників 9 республік, включаючи Україну, з президентом СРСР про новий союзний договір, котрий мав стати компромісом між республіками і центром. Попереднє підписання документу планувалося на останню декаду серпня.

Проте у червні 1991 р. Верховна Рада України відклала розгляд Союзного договору на вересень, а 5 липня ухвалила закон про заснування поста Президента УРСР.

Необхідно зауважити, що страх перед імовірною «балканізацією» СРСР, бажання зберегти налагоджені стосунки з Горбачовим щодо проблем ядерного роззброєння та глобальної безпеки призвели до недооцінки Заходом національно-визвольних рухів в СРСР і, зокрема, в Україні. Так, прем’єр-міністр Великобританії М. Тетчер у 1990 р., перебуваючи в Києві, порівняла Україну з Каліфорнією. Президент США Дж. Буш ще на початку серпня 1991 р. виголосив у Києві промову, в якій беззастережно підтримав Союзний договір і критикував «самовбивчий націоналізм».

Між іншим, станом на 1991 р. територіальні претензії до України висунули Народний фронт Молдови, ультрарадикальні кола в Польщі, Росії, Чехословаччині, Угорщині, Румунії. Ці претензії також використовувалися як аргумент проти виходу України зі складу СРСР.