Запорозька Січ у другій половині XVII ст

Найбільш рішуче і послідовно з іноземними загарбниками боролося запорозьке козацтво. Особливо активно діяли січовики, коли Кіш очолював Іван Сірко. 3 його іменем пов'язані героїчні сторінки історії Запорозької Січі. Від 1652 р. вона знаходилася на річці Чортомлик. Підвладна їй територія сягала великих розмірів і охоплювала сучасні Кіровоградську, Запорізьку та Дніпропетровську області. Після 1667 р. Кіш був підпорядкований Польщі і Росії. Як і раніше, козаки, крім військової справи, займалися скотарством, торгівлею і рибальством. Землеробство було розвинене слабо. Керівну роль на Січі відігравала старшина, яку козаки періодично переобирали. Тільки Іван Сірко мав честь протягом кількох років очолювати Кіш.

Не здобувши перемоги над запорожцями у відкритому бою, кримський хан вирішив підступно напасти на Січ вночі й перебити козаків. Різдвяної ночі 1675 p., коли січове товариство після святкування спало в ' куренях, 15-тисячний загін татар і яничарів оточив Січ і тихо пробрався на її територію. Та один козак помітив їх і подав пострілом сигнал тривоги. Ворогів було перебито, а Січ врятовано.

Козаки вирішили не лишатись у боргу перед ординцями. Зібравши 10 тисяч сміливців, Сірко перейшов Сиваш і «дав понюхати ханові перцю». Захопивши ряд великих міст і звільнивши з неволі полонених, козаки повернулися на Січ. Ayвересні 1675 р. Сірко написав листа ханові, вякому розповів про причини свого «візиту», що змусив Гірея тікати з Бахчисарая в гори.

Дізнавшись про цей похід, султан Магомет IV зажадав від запорожців, щоб вони, як і Петро Дорошенко, визнали над собоювладу Туреччини, і надіслав на Січ фірман (указ) з наказом козакам підкоритися його волі і стати його васалами. Фірман розпочинався претензійним і пишним титулом: «Я сам, султан султанів, государ государів, який роздав корони монархам всього світу, я тінь бога на землі, султан і падишах Білого і Чорного морів, Румелії, Анатолії, Караманії і багатьох інших земель, завойованих зброєю моїх благородних предків, а також придбаних вогненним мечем і переможною шаблею моєї августійшої величності».

У відповідь на таке зухвальство козаки написали султанові принизливого для нього і сповненого гумору та сарказму листа. У ньому, зокрема, говорилося: «Ти, султан, проклятого чорта брат і товариш! Самого Люципера онук, турецький кухар, вавилонський слюсар, македонський колесник, єгипетський свинопас, олександрійський козолуп, кам'янецький кат, подільський злодіюка... Heбудеш їй годен синів християнських під собою мати, а твого війська ми не боїмося і будемо землею і водою битися з тобою, нехрещений лоб!»

Текст листа дійшов до наших днів. Прочитавши його, видатний художник, родом з України, Ілля Рєпін написав відоме полотно - «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Намагаючись повернути втрачені на Правобережжі землі Петра Дорошенка, Османська імперія у 1676 р. оголосила війну Московській державі. Зібравши 100-тисячне військо, турецькі воєначальники поставили на його чолі Юрія Хмельницького і дали йому гучний титул «князя малоросійської України». Турки мали на меті захопити Чигирин, а згодом Київ, Лівобережну Україну і правити нею руками Юрія. Розпочалась перша московсько-турецька війна (1676-1681) за Україну. Царське командування, очолене боярином Г. Ромадановським, вирішило спрямувати бойові дії своїх військ і українських козаків I. Самойловича у напрямі Чигирина, щоб не допустити ворога до Києва і на Лівобережжя.

Активні бойові дії розпочалися влітку 1677 р. стрімким наступом на Чигирин 80-тисячної турецької армії під командуванням Ібрагіма Шайтан-паші. До його військ входили татарська кіннота та молдавські полки.

Чигирин, як важливий стратегічний пункт Правобережжя, був укріплений нижнім і верхнім поясами фортечних стін і мав 12-тисячний військовий гарнізон. Турецький мандрівник так описував чигиринські укріплення: «Це міцна фортеця, яка має три ряди стін. її цитадель стоїть па крутій скелі. Біля фортеці йдуть у три ряди непрохідні рови. У цитаделі стоять будинки солдат-козаків, усі вкриті деревом, з городами і садами. Там же знаходяться арсенал, гармати, монастир з дзвіницею, схожою на башту. Той, хто побачить знаряддя війни та різні пристрої, рогатки, щити, щипці для куль та самостріли, котрі знаходяться навколо цієї фортеці, буде вражений від подиву».

У серпні 1677 р. турецько-татарське військо підійшло до Чигирина. Три тижні тривали бої за місто. Велетенський ворожий табір проліг навколо фортеці в ширину на 8 верст. На високих пагорбах виднілися розкішні намети командирів татарських і турецьких підрозділів. Місто швидко оточили змієподібними шанцями та високими валами, з котрих велася щоденна артилерійська стрілянина по фортечних мурах. Захисникам доводилося постійно гасити вогненні снаряди, відбивати жорстокі атаки яничарів.

При спробі форсувати Дніпро турки були розбиті московськими та українськими військами. Обоз, артилерія, прапори дісталися переможцям. Знявши облогу Чигирина, Ібрагім-паша відвів війська від фортеці. Перший Чигиринський похід турецьких військ в Україну зазнав поразки.

Влітку 1678 р. військові дії відновились. Армія турків і їхніх союзників, що досягала 120 тисяч чоловік, під командуванням візира Кара-Мустафи-паші рушила на Чигирин. 8 липня 1678 р. фортецю знову обложено.

Московсько-український гарнізон Чигирина воєводи Т. Ржевського, відрізаний від головних сил, чинив опір понад місяць, відбиваючи атаки, вдаючись до контратак. Туркам вдалося пробити пролом у стіні й увірватися до міста. На його вулицях продовжувалися рукопашні сутички. Обидві сторони несли тяжкі втрати. Загинув і воєвода Ржевський. Фортецю було взято і спалено. Проте подальший наступ ворогу не вдався. Запорожці під проводом I. Сірка перекривали шляхи підвозу озброєння, боєприпасів і провіанту турецькій армії. Вони захопили 130 турецьких суден, 8 гармат, 20 прапорів, понад 500 полонених. Багато ворогів знищено. Це сприяло ослабленню і розгрому турецької армії під Чигирином і вигнанню її з України.

Турки, визнаючи силу козацьких військ, казали: «Військо ісламське не може встояти проти невірних неприятелів», Це й мусило турків відмовитись від зазіхань на Чигирин та Київ і відступити. Знищивши стан, вони пішли вглиб Поділля, де грабували і спустошували міста і села. Згодом, посадовивши в Немирові гетьмана Юрія Хмельницького, вони пішли з України.

Маріонетка Юрій багато лиха приніс рідному народу. При його сприянні турки і татари руйнували Правобережжя. Побоюючись вибуху народного повстання, турецькі паші у 1681 р. вбили гетьмана-невдаху.

Як військова неспроможність, так і дипломатичне безсилля змусили султана підписати з Московською державою у 1681 р. Бахчисарайський мирний договір, за яким султан визнавав підкорення Лівобережної України і Києва Москві, а також її зверхність над Запорозькою Січчю. Територія між Бугом та Дністром мала залишитися незаселеною і нейтральною, як і територія від Києва до Кременчука, визначена Андрусівською угодою. Так сусідні держави - Польща, Московщина і Туреччина - санкціонували пустелю у самому центрі колись квітучого краю. Сучасник, великий український патріот, канцелярист Самійло Величко, побувавши згодом у цій штучній пустелі, з болем у серці записав: «Видів на різних там местцах много костей человіческих, сухих і нагих, только небо покров собі імущих, і рекок в умі: хто суть сія? Насмотревшись поболех серцем і душею, яко красная і всякими благами прожде ізобиловавшая земля й отчизна наша Україна в пустині оставлена, і поселенці її, славние предки наші, базвестни явишаси».

Підписанням Бахчисарайської угоди було покладено край тяжкому періоду Руїни. Ситуація в обох частинах Наддніпрянщини поступово стабілізувалася. Розділене між Московським царством, Річчю Посполитою й Османською Портою українське населення було вкрай зломлене, виснажене і майже на двісті років припинило збройні національно-визвольні змагання за відновлення та розбудову власної державності.

Значного розголосу в кінці XVIIст. дістали події на Запорожжі, пов'язані з ДіяльністюПетрика (Петра Іваненка). Виходець із старшинського роду Полтавського полку, Петрик дослужився до посади старшого писаря Генеральної військової канцелярії Гетьманщини. Та у 1691 р. він утік на Січ і вступив у стосунки з кримським ханом та турецьким урядом. Він очолив ворожі до порядків у Гетьманщині сили і розпочав боротьбу проти «нових панів» - старшини. «Я стою за посполитий народ, за самих бідних і простих, - проголошував він. - Богдан Хмельницький визволив народ Малоросії з неволі лядської, а я хочу визволити його від нової неволі - від москалів і своїх панів». Такі заклики знаходили підтримку не лише на Запорожжі, а й на Правобережжі та в Гетьманщині. А це дало змогу самозваному гетьману розгорнути активну діяльність. Петрик від імені неіснуючих Київського та Чернігівського князівств і Війська Запорозького уклав договір з урядом Туреччини про перехід Лівобережної України під владу турецького султана і вчинив низку походів з кримсько-турецькими загонами на Лівобережжя. Хоч вони й були розбиті українськими військами, вплив козацької старшини на Запорожжі ослаб.

Багаторічний кошовий отаман Запорозької Січі Іван Дмитрович Сірко народився в козацькій родині слободи Мерефи. Дуже рано виявив воєнний талант і бажання козакувати. Пройшовши бойову виучку у Визвольній війні, став вірним і послідовним борцем за свободу і незалежність України. У 1658 р. він - полковник Вінницького полку, а в 1663 р. його вперше обирають кошовим отаманом Січі. На цей уряд він переобирався вісім разів і кошовим скінчив нелегкий бойовий шлях у 1680 р.

Очолюючи чверть століття боротьбу із зовнішніми ворогами, він виграв 55 битв і лише в одній відступив. У бою був сміливий, хоробрий, швидко орієнтувався у складній ситуації. Татари боялися його, називаючи урус-шайтаном (чортом), лякали його іменем дітей.

Прагнучи захистити незалежність України, Сірко виступав проти союзу I. Виговського та П. Тетері з Польщею. Підтримуючи П. Дорошенка як борця за незалежність України, він водночас засуджував його підкорення султанові, а потім і перехід під владу Москви. Як невдоволений Андрусівською угодою і розподілом України, а також противник обрання I. Самойловича гетьманом Лівобережної України, він 1672 р. потрапляє до рук Москви і зазнає заслання у Тобольськ. Але, незабаром звільнившись, I. Сірко примножує героїчні подвиги у відбитті турецько-татарської агресії.

Українському народу доводилося воювати не лише з польсько-шляхетськими військами, а й постійно відбивати спустошливі напади турків і татар, які особливо посилили наступ у другій половині XVIIст. Як влучно говорив козацький літописець Самійло Величко, «біда України, і оттоль гаряче, і отсель боляче!» З півночі – московіти, з заходу тиснули поляки, а з півдня хан і султан не давали спокою.

Турецький султан прагнув одночасно підкорити Україну і Запорозьку Січ. На цю твердиню української свободи і незалежності султан спрямував насамперед кримських ханів, які й самі, особливо після смерті їхнього союзника Б. Хмельницького, прагнули досягти більшого політичного впливу на Україну і мати з неї значні матеріальні прибутки.