Володимир Великий

Після смерті княгині Ольги, перед другим походом на Дунай, у 969 році Святослав провів реформу державного управління. Він залишив князювати в Києві старшого сина Ярополка, середнього - Олега - поставив в Овручі управляти древлянською землею, а найменшого - Володимира - відправив до Новгороду. Після загибелі батька брати розпочали кількарічну боротьбу за великокнязівський київський престол. Ярополк захопив землі Олега, розбивши його військо, а згодом і Новгородську землю. Володимир утік за море до варягів. Зібравши військо, він повернувся на Русь, визволив Новгород і захопив Київ. Ярополка в Родні убили варяги. При владі залишився Володимир Святославович (980-1015 pp.). Позашлюбний син Святослава та рабині-ключниці княгині Ольги, древлянки Малуші - Володимир - виявився талановитим полководцем і мудрим державним діячем. 3 його діяльністю пов'язане зміцнення позицій Русі як великої держави Східної Європи. А сам князь увійшов до української історії як Святий, Великий, а до народної пам'яті - як Володимир Красне Сонечко.

3 дитинства його виховувала бабуся - княгиня Ольга, а потім дядько - брат Малуші Добриня, за билинами відомий як Добриня Микитович. При опіці дядька юний княжич керував Новгородом. Змужнівши, він посватався до полоцької княжни Рогніди. Але горда полочанка відмовилась «роззувати сина рабині». Володимир з Добринею взяли Полоцьк силою й примусили Рогніду до шлюбу. Від нього народився син Ярослав - майбутній спадкоємець Володимира на київському престолі.

Тривала відсутність Святослава і шестирічна міжусобна боротьба в державі ослабили великокнязівську владу Києва. Багато племен вийшли з покори. Тому з початку діяльності нового князя постало завдання посилити авторитет центральної влади. У багатьох племенах Володимир замінив місцевих князів владою намісників-посадників з числа своїх дванадцятьох синів, родичів і дружинників. Замість родоплемінного поділу прийшов територіальний, а це вже ознака справжньої держави.

Князь продовжував політику підкорення окраїн. У 981 році вдалим походом Володимир приборкав племена волинян, бужан і дулібів, звільнив від чеського й польського впливу червенські (Перемишль, Белз, Червень) та закарпатські міста. Він приєднав Закарпатську Русь, Галицьку Землю і Волинь до Києва. Під час чергового походу на захід князь заснував міста Володимир (Волинський) та Бересття (Брест) і підкорив частину литовських племен ятвягів. Володимир поширив свою владу на в'ятичів і радимичів.

Похід на волзьких булгар закінчився мирною угодою. Проте найбільше походів дружини Володимира здійснили на південний схід проти печенігів. Особливо відчутних ударів їм було завдано в 988-997 pp. Однак їхня сила ще не була до кінця зломлена. Небезпека навали залишалася. Тому Володимир розгорнув будівництво та зміцнення існуючих ще з часів антів укріплених валів і фортець по ріках Десні, Сулі, Росі, Трубіжу, Стугні. Залишки цих «змійових валів» збереглися до наших днів. Добре укріпленими фортецями стали Вишгород, Білгород, Василів (сучасний Васильків), Переяслав. Існує легенда, що на Трубежі, де тепер Переяслав, дружинник Володимира Кирило Кожум'яка переміг (перейняв славу) печенізького богатиря.

Зусиллями військових дружин та державного апарату Володимиру вдалося створити найбільшу державу в Європі. Він поширив владу Русі від Закарпаття до Волги, від озера Ільмень до Чорного моря. Всі східно-слов'янські племена об'єдналися в єдиній державі.

3 приходом до влади Володимир зробив спробу релігійної реформи. Він хотів вдихнути в язичницькі вірування нову силу. За його наказом у 980 р. в Києві створили пантеон ідолів слов'янських богів. У центрі міста спорудили гігантське капище, де поставили величезну дерев'яну статую бога Перуна, прикрашену срібною головою і золотими вусами. Поруч стояли ідоли Даждьбога, Сварога, Стрибога, Хорса, Мокош. Існувало й святище - місце, де приносились у жертву богам тварини та люди-бранці.

Проте спроба піднести рівень язичницьких вірувань і їхнього культу до вимог життя великої держави у християнському світі не вдалася. Реформа принесла князю лише розчарування. Язичництво зжило себе. Воно викликало невдоволення й острах дикістю та жорстокістю. Його боялися християни, яких було вже багато і в Києві, і на Русі. Під час свята з приводу перемог дружин Володимира над ятвягами за відмову християнина-варяга віддати сина в жертву розлючена юрба язичників схопила й убила сина та батька.

Потрібна була нова ідея, що змогла б об'єднати строкате населення Руської Землі. Зневажливе ставлення іноземців до язичників-русичів теж змушувало князя Володимира задумуватися над запровадженням нової релігії. Життя великої держави вимагало нового світогляду і нової культури взаємин у міждержавних стосунках Русі. Володимир усвідомлював, що зближення з могутніми візантійськими імператорами, вступ з ними в родинні зв'язки зміцнить великокнязівську владу. А це стане можливим лише з прийняттям християнства.

Політичні обставини сприяли цьому. На прохання імператора Василя ІІ Болгаробійця князь надав йому військову допомогу в придушенні повстання. Висадившись з дружиною в Криму, Володимир приборкав рухи проти імператора в Корсуні. Умовою допомоги було одруження сестри василевса Ганни з князем. Коли ж імператор став зволікати з виконанням обіцянки, Володимир з дружиною залишився в Криму. Конфлікт вичерпався, коли до Корсуня приїхала царівна Ганна зі священнослужителями. Вони охрестили Володимира і його воїнів та повінчали його з Ганною. Князь одержав християнське ім'я Василь. Шлюб набрав дипломатичного і політичного розголосу: породичатися з візантійським імператором, спадкоємцем слави могутнього Риму, бажаликоролі Франції і Німеччини. А переміг русич Володимир. Князь прийняв християнство і одружився з християнкою не як переможений, а як переможець.

Повернувшись до Києва, Володимир організував улітку 988 р. урочисте хрещення киян і населення всієї Русі. Князь наказав зруйнувати київське капище. Порубали і спалили всіх ідолів, крім Перуна. «А Перуна, - пише літописець, - князь звелів прив'язати до хвоста коня і стягнути з гори по Боричевому узвозу і приставив 12 мужів штовхати Перуна жердинами. Коли тягли Перуна до Дніпра, віруючі люди оплакували його. I притягши Перуна, вкинули його в Дніпро. Володимир поставив своїх людей і наказав: «Якщо ідол пристане де до берега, відштовхуйте його, аж поки не пройде порогів, а потім покиньте його». Боротьба Володимира проти старої віри виявилася послідовною. Віруючі ж бігли за Перуном і, плачучи, просили: «Видибай, боже, видибай!». На місці, де ідол пристав до берега, з'явилося урочище Видубичі.

Рішучими були заходи великого князя з організації хрещення киян і населення держави. Підготувавши церемонію, князь послав своїх людей сповістити по Києву про час обряду і попередити, що «кого не буде завтра на річці, чи багатого, чи убогого, жебрака або раба, той іде проти мене». Вранці киян загнали в Дніпро, де їх охрестили грецькі єпископи. Християнізація населення проходила і в інших містах та селах держави. Подія справила на людей велике враження.

Вже з 988 р. в Руській Землі розпочалося спорудження християнських храмів. На місцях, де стояли кумири, розчищалися майданчики для церков. На честь християнізації у 989 році заклали і сім років будували першу в Русі кам'яну церкву патрона князя св. Василя. Пізніше вона дістала назву Десятинної: на її будування йшла десята частина прибутків держави. Важливу роль в утвердженні християнства відіграло створення київської митрополії на чолі з першим митрополитом греком Феофілактом. Прийнявши християнство за державну релігію, Русь ставала рівною з усіма цивілізованими державами Європи. Хоча запровадження нової віри йшло досить тривалий час і дуже часто насильницькими засобами, а інколи й «вогнем і мечем», як це зробили в Новгороді посадники князя Добриня та Путята.

Але Володимир досягнув свого. Його визнали як європейського правителя. Князь породичався з візантійським імператором. Сина Святополка одружив з донькою польського короляБолеслава Хороброго. За угорського королевича видав доньку Пшемиславу, ще одна була дружиною чеського короля. Як європейський монарх і суверен, князь розпочав Карбувати власну срібну монету - срібник. На ньому був портрет князя з написом: «Володимир на столі a се його срібло». На звороті тризуб - герб Русі.

Прийняттяхристиянствасталопереворотомужиттісхідного слов’янства, що позначився на його соціально-політичному й культурному розвитку. За Володимира Святославовича Русь досягла високого рівня могутності.Їй потрібна була сильна й авторитетна центральна влада. А християнська церква зміцнювала владу великого князя, обожнюючи її та стверджуючи, що «всяка влада від бога». А коли так, то князь є ніхто інший, як божий слуга, і непокора йому - великий гріх.

За прикладом Візантії, церква на Русі високо підносила авторитет державної влади. Якщо раніше князя і його дружину шанували лише у своєму племені, а в інших вважали збирачами данини, то під впливом церкви формувалось усвідомлення святості посланої Богом великокнязівської влади, однакової для всього населення держави.

Церква виступала за постійність і стабільність влади проти міжусобиць і спорів між князями, закликала жити за принципами «шани старших» і «не чіпати чужої межі». Духівники намагалися пом’якшити характер князя, вимагали від нього більше лагідності та милосердя до простих людей. Священики твердили князю: «Ти поставлений від Бога на кару лихим, а добрим на милування».

Діяльність духовенства сприяла консолідації східнослов'янських племен, єднанню Руської Землі. Адже раніше у різних племен були різні звичаї. Серед них і кровна помста, і захист роду та особи в роді, і викрадення і купівля наречених, і багатоженство, і ненависть до представників чужого племені як ворогів.

Церква боролася проти негативних залишків родоплемінного життя. Виступаючи проти язичницьких молінь, вона ганьбила кровну помсту, ворожнечу між родинами та між батьками й дітьми, викрадання чи викуп наречених, інші аморальні явища. Спираючись на «грецькі закони», християнська церква запроваджувала нові відносини між людьми, що були пронизані благородством і моральністю. I що дуже важливо, вони ставали єдиними для представників усіх племен, які входили до складу Руської держави. Духовенство через власне світосприйняття перенесло у християнські обряди і свята позитивні звичаї, що існували в племенах за язичництва. Утвердження місцевих обрядів у новій релігії , сприяло швидкому переходу основної маси населення країни до нової віри і полегшувало його. Звичайно, був опір язичників і навіть їхні повстання. На окраїнах ще довго поклонялися старим ідолам.

Християни робили багато для подолання грубого, нелюдського ставлення до нижчих прошарків населення, особливо до рабів, невільників, вигнаних з громад ізгоїв, які втрачали засоби до життя і могли бути «убиті замість пса». Церква формувала релігійні общини, які накопичували власність і створювали господарства на подарованих їм пустищах. На їхній базі утворювались чернечі громади-монастирі, в яких жили ченці, котрі приймали до себе ізгоїв, зубожілих, жебраків. Знедолені виходили з-під влади господаря, ставали вільними служниками. Першим на Русі постав заснований у 988 р. Межигірський Спасо-Преображенський чоловічий монастир. Християнська церква впроваджувала в життя русичів збірку правил поведінки - «Кормчу книгу». Спочатку нею користувалися в церковних громадах, а пізніше - й у побуті. Християнство несло Русі новий світогляд і новий устрій життя.

Відомо, що писемність на Русі з'явилася ще до хрещення. Проте вона не дістала визнання. Запровадження ж християнства спонукало її швидкий розвиток. Адже церковна служба супроводжувалася читанням Біблії, Євангелій, книг, у яких розкривалися релігійні ідеї, погляди, правила життя. Постала проблема придбання церковної літератури. Виникла потреба у знавцях текстів цих книг, у перекладачах з грецької на руську мову, у вправних переписувачах книг, у хороших їх читцях.

Церковне і монастирське будівництво викликало підготовку будівників, архітекторів, художників, мулярів. Під керівництвом візантійських учителів виховувалися місцеві фахівці, які спорудили шедеври середньовічної архітектури Русі.

Прийняття християнської релігії було важливим кроком наших предків на шляху до європейської цивілізації. Тисячолітня історія християнства в Україні засвідчує життєвість основних засад християнського світорозуміння й моралі.