Скасування кріпосного права

Як уже зазначалося, у системі феодально-кріпосницького господарства Росії в 50-і pp. XIX ст. чітко визначилася кризова ситуація. Без скасування кріпосного права, без політичних і господарських реформ, які б розчистили шлях розвиткові товарно-ринкових відносин, які традиційно будемо іменувати капіталізмом, господарський механізм Росії працювати далі не міг.

Кризова ситуація у феодальній економіці Росії та України виявилась насамперед у занепаді дворянських господарств, що ґрунтувалися на малопродуктивній праці кріпосних рабів і рутинній техніці. Це, у свою чергу, призвело до посилення експлуатації кріпаків і розорення їхнього господарства, до майнового розшарування селян. Занепадали й поміщицькі мануфактури, не витримуючи конкуренції з підприємствами, на яких працювали вільнонаймані робітники.

У великих державах Європи та США вже давно утвердилися капіталістичні відносини, що принесли з собою небувале зростання продуктивних сил, передову техніку, широку і всебічну торгівлю. Росія також була втягнута у систему міждержавних торговельних відносин, але кріпосницькі порядки перешкоджали розвиватися ринковим стосункам у самій державі. Тому Росія катастрофічно відставала від оточуючого ії світу. Цю гнилість і відсталість яскраво продемонструвала світові та російському суспільствуКримськавійна, в якій Росія зазнала нищівної поразки. Микола I, не витримавши ганьби, отруївся. Царем став його син Олександр II, вихований у дусі лібералізму російським поетом Василем Жуковським.

Поразка у війні ще більше загострила суспільну ситуацію, особливо у прифронтових українських губерніях, де значно посилилась боротьба селян. Протягом 1856-1860 pp. в Україні відбулося близько 300 селянських заворушень, що свідчило про те, що «низи» вже не хотіли жити далі по-старому.

Намітилася і криза дворянської верхівки, котра зі свого боку не могла далі правити старими методами. Серед великих чиновників і багатьох поміщиків стали лунати голоси за скасування кріпосного права, звичайно, на користь панівним класам.

Значно посилився рух демократичноїінтелігенції. На рішучу боротьбу проти кріпосного права виступив Т.Г. Шевченко. Він засуджував розмови про реформу і кликав до збройної боротьби за жадане визволенняу вірші «Я не нездужаю нівроку».

У 1856 р. в Харкові виникло таємне товариство, що згодом діяло й у Києві. Його учасники кликали селян до повстання, за знищення кріпосництва і царизму, за встановлення в Росії республіки.

Царизм змушений був піти на скасування кріпосного права. Олександр II, виступаючи перед представниками дворянства, заявив, що краще звільнити згори, ніж чекати, доки скинуть знизу.

Після закінчення Кримської війни, у 60-70-х pp., царизм провів ряд реформ. Найзначнішою з них була селянська (аграрна) реформа, її готувалипротягом кількох років царські чиновники, поміщики і сам цар. 19 лютого 1861 р. Олександром II було підписано маніфест про реформ у, а в березні його оголошено народу.

В основі царського маніфесту - сумбурної й заплутаної заяви - лежало проголошення особи селянина цілком вільною від волі поміщика. Проте, за «Положеннями» та «Додатковими правилами» і це право урізалося. Селянин ставав вільним не відразу, а поступово.

Протягом кількох років селяни перебували у залежності від поміщика: платили (замість панщини) оброк. Поміщики, як і раніше, залишалися власниками землі.

Селянам, з бажання поміщика, давали у користування наділи, за які іони мали платити викуп. Викупна ціна землі була вищою від її ринкової вартості. До того ж викупну операцію з селянами здійснювали не поміщики, а царський уряд, який, розрахувавшись із поміщиком, давав селянам розстрочку на 49 років. Це було безсоромне пограбування селян, тому що на суму вартості землі щорічно росли відсотки, і селяни з Кожним роком платили все більше і більше. Викупні платежі були скасовані лише у 1907 p., але до цього часу селяни тільки в Україні виплатили 382 млн. крб.

У селян, котрі до реформи мали наділи, більші за розміри, визначені положеннями, «зайву» землю відрізали. Ці «відрізки» склали число у I млн. десятин землі на користь поміщиків. У «відрізки» входили, як правило, найкращі землі, а також луки, водопої, ліси. А селян виселяли на «пісочок», на віддалені від села клапті.

Викуп селянами землі па Півдні та Лівобережжі спочатку був необов'язковим для поміщика. Це означало, що селяни, як і раніше, брали у поміщика землю і платили за неї оброк. Тільки у 1883 р. викуп зробили обов'язковим.

На Правобережжі викуп був обов'язковим для поміщика відразу. Крім того, тут селянські наділи мали відповідати розмірам, зазначеним в інвентарній реформі 1848 р. До 1 вересня 1863 р. поміщики Правобережжя зобов'язані були повністю розрахуватися зі своїми колишніми кріпаками. Такі дії уряду пояснювалися тим, що на Правобережжі поміщики були, головним чином, поляки, і настроєний проти них царизм загравав з селянами-українцями, побоюючись польського визвольного руху та його впливу в Україні.

На Півдні України було багато селян, які брали так звані «дарчі наділи» - без викупу, безкоштовно. Але цей «дар» становив лише одну четверту цілого наділу, де «курці лапою не стати», - кепкували селяни.

Дворові селяни і прикріплені до мануфактур («фабричні») звільнялися в основному без землі. Ось чому в Україні понад 300 тис. ревізьких душ залишились майже зовсім без землі, а понад півтора мільйона - зі злиденними клаптями в 1-3 десятини.

Залишаючись тимчасово зобов'язаними, селяни продовжували ще довго платити оброк і відробляти панщину.

На селі після реформи 1861 р. запровадили нові органи управління - сільський сход на чолі зі старостою, волость на чолі із старшиною, волосний суд. Вони були під контролем місцевих поміщиків. Селянам заборонялося залишати надовго село без дозволу властей.

Така реформа, далебі, не могла задовольнити селян, і вони підіймалися на боротьбу, прагнучи здобути справжню волю. Вони всіляко відмовлялися укладати угоди з поміщиками, не корилися органам влади, не платили викупні платежі, не бажали й слухати про оброк та панщину.

Особливо завзятим став рух селян проти голодної волі в українських губерніях. За 60-ті pp. XIX ст. тут відбулося понад 3 тисячі селянських заворушень, що охопили понад 4 тисячі сіл і більше ніж 2 млн. учасників. В одній Чернігівській губернії на середину 1861 р. «бунтувало» близько 20 тисяч селян. Відомим стало Безуглівське селянське заворушення 1861 p. y Ніжинському повіті. Безуглівські селяни не повірили, що їм зачитали той царський маніфест про волю, якого вони так довго чекали. Вони вирішили припинити будь-які роботи на поміщиків, почали переділ панської землі, через уповноважених спонукали піднятись на боротьбу і сусідів. Лише загону з трьох батальйонів піхоти на чолі з губернатором вдалося приборкати опір селян.

He менш гостра обстановка склалася й у селі Кам'янська Слобода Новгород-Сіверського повіту. Селяни й тут відмовились визнати справжнім царський маніфест і виходити на панщину. До них протягом кількох днів приєдналося ще 25 сіл і понад 10 тисяч учасників виступу. Рух придушували військові частини. Ув'язнивши 36 чоловік і покаравши різками 50, власті найактивніших з них вислали у віддалені губернії Росії. Жорстоко придушували виступи і в інших губерніях.

Але рух не припинявся. У селі Водолаги на Харківщині селяни не обмежились відмовою від панщини. Вони вигнали поміщика, поділили його землю між собою й обрали власне управління громадою. Протягом двох років відбивалися вони від поліції та солдат.

На півдні України сталася сутичка між селянами та поміщиком у селі Обиточне Бердянського повіту. Протягом 1861-1863 pp. селян не змогли втихомирити ні високі чиновники, ні військові команди, ні жорстокі тілесні покарання. Зрештою тільки після повного розорення поміщицького маєтку селяни зазнали поразки і були жорстоко покарані.

В Україні, як і в Росії, крім селян боротьбу проти несправедливого звільнення вели також революційні демократи - послідовники Т. Шевченка, О. Герцена, М. Чернишевського.

В Україні діяли члени таємної організації «Земля і воля», що виникла в Петербурзі у 1861 р. Це були студенти, які вели революційну пропаганду серед селян. Землемір Андрущенко розповсюджував привезені і Петербурга прокламації.

У Корсуні весною 1862 р. розпочав антицарську агітацію підполковник Андрій Красовський. Згодом ним була написана прокламація, яку він поширював серед солдат. А переодягнувшись селянином, він намагався своїми промовами підійняти селян на повстання. За це А. Красовського було заарештовано і засуджено до 12 років каторги, на якій він і помер.

Вплинуло на піднесення визвольної боротьби в Україні й Друге польське повстання, що вибухнуло в січні 1863 р. У ньому, зокрема, брав участь штабс-капітан Андрій Потебня, котрий мужньо бився на боці повстанців і загинув у сутичці з царськими військами, захищаючи справу польського національно-визвольного руху. Інколи до повсталих поляків приєднувалися й українські селяни. Але в цілому вони залишалися байдужими до нього, тому що керівники виступу (головно поміщики) не обіцяли їм дати землю.