Лівобережна Україна – Гетьманщина у кінці XVII ст

Якщо у війні Османської імперії з Москвою у 1676-1681 рр. і особливо у Чигиринських походах ініціатива належала турецько-татарській стороні, то у наступній російсько-турецькій війні 1686-1699 рр. вона перейшла до Московщини. Розпочалася боротьба за Південну Україну, звільнення якої було і в інтересах українського народу. Тому уряд гетьмана Івана Самойловича в цілому підтримав її, взявши участь збройними силами у військових акціях, хоча окремі умови вступу у війну і не влаштовували українське керівництво. Москва, щоб забезпечити союзників, уклала у 1686 р. «Вічний мир» з Річчю Посполитою, що підтвердив умови Андрусівського перемир’я й остаточно закріпив поділ України на Лівобережну та Правобережну. У вічне володіння Москві передано Київ з околицею та Запорозьку Січ, на яку мав претензії й І. Самойлович. Не довіряючи польському союзові, через «всюдисущу ляхову зраду», старшина не бажала воювати і з Кримом, з яким у Гетьманщини, після Бахчисарайського миру, почали налагоджуватися добросусідські стосунки. Але знаходячись під царським скіпетром, І. Самойлович мусив коритися політичній ситуації, що виникла.

Після підписання «Вічного миру» Москва того ж року вступила до «Священної ліги», створеної Австрією, Венецією та Польщею для боротьби проти агресії султанської Порти та її васала – Кримськогоханства. Росія оголосила Туреччині війну і розпочала підготовку до походу в Крим.

У травні 1687 р. 100-тисячне російське військо, очолене боярином і князем Василем Голіциним, вирушило в похід на Кримськеханство. Незабаром до нього приєдналося 50 тисяч українських козаків на чолі з гетьманом I. Самойловичем і, форсувавши ріки Самару і Кінські Води, об'єднані війська рушили у степи, не відчуваючи рішучого опору татар. Але зустрілися з природними труднощами далекого походу: в урочищі Великий Луг армії зупинила несподівана перешкода - на сотні верст горів степ, підпалений татарами. За кілька днів війська пройшли незначну відстань і зупинилися табором. Зібравши військову раду і проаналізувавши рух армій в умовах відірваності від головних баз, у палаючих степах, при нестачі води і провіанту, гетьман і князь вирішили відступити і наступний похід підготувати більш ретельно. Щоб до кінця виконати союзницький обов'язок і приховати відступ від татар, на турецьку фортецю на Дніпрі Кизикермен було послано загін гетьманича Григорія Самойловича, котрий завдав відчутної поразки татарам. Решта армій у червні повернулася назад і відступила на Полтавщину, а в кінці липня стала табором на річці Коломак.

Фінал першого Кримського походу був дещо несподіваним: гетьмана Івана Самойловича, як противника війни, старшина звинуватила у зв'язках з ханом і в палінні степів. Усі висунуті звинувачення, особливо щодо спілки з татарами, були вигадані. Але царський уряд підтримав їх. Спочатку в Москві високо цінували діяльність Самойловича, особливо його успіхи в боротьбі проти Петра Дорошенка. Після вдалого походу російських військ і українських козаків під проводом Самойловича у 1674 р. на Правобережжя піднісся його авторитет і по Україні. На старшинській раді десяти правобережних полків у Переяславі I. Самойловича було проголошено гетьманом і Правобережної України, що мала возз'єднатися з Лівобережжям і підкоритися Москві. З'явилась у нього навіть мрія про передачу гетьманства у спадщину синам. Проте на Правобережжі його влада не закріпилася: за «Вічним миром» воно залишилося під владою Польщі. Спроба Самойловича виклопотати у царського уряду право на управління козацькими полками Слобідської України провалилася. Heпідкорилася йому і Запорозька Січ.

Та остаточно занепав авторитет Самойловича в Україні після того як він у 1686 р. дав згоду на підкорення київського митрополита владі московського патріарха і підібрав поступливу кандидатуру на цей пост. Незалежна українськаправославнацерква перестала існувати.

Поряд з цим по всій Гетьманщині розходилися чутки і про зайве владолюбство гетьмана, і про його схильність до хабарництва, і про засилля родичів гетьмана в державній адміністрації. Все це й спричинило виступ старшини. Щоб виправдати командирську нездатність та непередбачливість і звалити на когось прорахунки війни, Василь Голіцин підтримав звинувачення проти I. Самойловича. Царським указом 23 липня гетьмана усунули від влади, заарештували і відправили на заслання до Сибіру в Тобольськ, де він невдовзі помер. Гетьманом Лівобережної України обрали генерального осавула Івана Мазепу, якого підтримав В. Голіцин.

Іван Степанович Мазепа (1644-1709) продовжував політику стабілізації автономного управління Лівобережною Україною, зміцнення авторитету влади гетьмана. У низці державних діячів України I. Мазепа постає видатним політиком свого часу, який пройшов складний життєвий шлях. Обіймаючи посаду володаря Гетьманщини понад 20 років (з 1687 по 1708 p.), він увійшов до плеяди найвидатніших гетьманів. За здібностями державного діяча і політика в історії України Мазепа, мабуть, поступається лише Богдану Хмельницькому.

Походячи з правобережної української шляхти, Іван Мазепа рано виявив неабиякі здібності до пізнання наук. Він здобув грунтовні знання в Києво-Могилянському й у Варшавському єзуїтському колегіумах, володів вільно не лише українською, а й польською та латинською мовами, що відкрило йому шлях до службової кар'єри. Мазепа потрапив до двору короля Яна IIКазимира і за кошти держави вивчав артилерійську справу в Італії, Голландії, Франції та Німеччині. У 1669 р. він полишає королівський двір і переходить на дипломатичну службу до гетьмана Петра Дорошенка. У 1674 р. вже не тільки добре освічений, але й досвідчений козак Мазепа перетинає Дніпро (тоді московський кордон) і стає на службу до гетьмана I. Самойловича.

Дякуючи власним здібностям, а також тактовній поведінці, вже у 1682 р. Мазепа зайняв один з провідних урядів гетьманської адміністрації - посаду генерального осавула. Йому тепер належав нагляд за складом козацького війська, його реєстрами, що звалися компутами. На нього покладались обов'язки наказного гетьмана в козацьких походах, у бойових діях. Маючи здібності й успіхи у виконанні службових доручень, Мазепа виявив неабияку спритність у досягненні вищої мети - стати гетьманом. I, коли I. Самойлович був зміщений із гетьманства, за порадою всесильного боярина В. Голіцина на Коломацькій раді гетьманом Лівобережжя обрали Мазепу. За свідченням сучасників, Мазепа дав боярину хабара в 10 тис. карбованців золотом. Українець Мазепа зрозумів і прийняв умови політичної гри, нав'язаної Москвою, що завжди любила гроші.

Разом з обранням нового гетьмана на Коломацькій раді укладено і нову українсько-московську угоду - так звані Коломацькі статті з 22 пунктів. У відповідності з ними влада царської адміністрації в Гетьманщині посилювалася, а політичні права гетьмана і старшини обмежувалися. Без дозволу царського уряду гетьманові заборонялось усувати й призначати полковниківі сотників,а старшина позбавлялася права самостійно знімати гетьмана з його посади та обирати нового. Гетьман і старшина зобов'язувались придушувати повстання і розрухи та видавати московським чиновникам всіх збіглих московських підданих. Для здійснення влади гетьману нав'язали полк царських стрільців, які розквартирувалися в Батурині. Заборонялось торгувати з Кримом, називати Україну гетьманським краєм, а лише царським, заохочувалися мішані російсько-українські шлюби.

Статті юридично закріплювали за старшиною великі земельні володіння, даровані як урядом, так і гетьманом. Проголошувалось зрівняння старшини й української шляхти з московськими поміщиками, а «заслуженим» надавалося і дворянство.

Старшина усвідомлювала, що цими подачками царизм прагне зламати посіяні визвольною боротьбою паростки вільного устрою і вільної займанщини, що шляхом узаконення старшинських володінь цар накидав ярмо як на посполитих і рядових козаків, так і на старшину. I, хоча це ярмо й було тяжким, старшина його сприймала заради тієї вигоди, що воно давало чиновним і багатим.

Тим часом ішла підготовка до нового походу на Крим. Біля гирла Самари звели фортецю, козаки несли сторожову охорону і своїми невеликими загонами ходили в походи, досягаючи Очакова. Але міжнародні обставини погіршилися: Річ Посполита вступила в мирні переговори з Туреччиною, і Москва виявилася наодинці з сильним противником.

Весною 1689 р. українські та московські війська, об'єднавшись на річці Самарі, у кількості 150 тис. чоловік рушили до Перекопу. На Кизикерменській дорозі, переходячи з Зеленої Долини в Чорну, вони побачили татар, які напали на авангард. Але козаки відбили їх у бою, що точився вісім годин. Турецькі джерела сповіщають, що після бою хан зібрав військову раду, на якій вирішив завдати удару всіма силами, розділивши військо на три корпуси. Коли московське військо стало табором у Чорній Долині, сховавшись від дощу, ханська кіннота розпочала стрімку атаку і завдала йому страшенних втрат. Тільки завдяки артилеристам та оперативним діям сердюків ворога вдалося зупинити і відкинути від табору, завдавши збитків. Татари відійшли, і до ночі було видно на схилах їхні зграї, мов чорні хмари.

Наступного дня татарська кіннота та яничари знову хотіли зупинити московсько-українське військо. Iбув «бій великий і жорстокі наступи безупинні цілий день». Але більше нічого не спроможні вчинити, татари відійшли до Перекопу і сховалися за його укріпленнями. Сюди 20 травня прибула і об'єднана армія. Проте і В. Голіцину взяти Перекоп не вдалося, як не вдалося підписати і вигідного миру. Зваживши на досвід переходів, нестачу провіанту, води, на хвороби, воєначальники знову дали наказ відступити. Через день переслідувані татарською кіннотою армії В. Голіцина та I. Мазепи рушили від Перекопу в Гетьманщину, відступаючи у запеклих боях.

Кримські походи були першою спробою наступальної боротьби Росії проти володінь Туреччини та Кримського ханства у Причорномор'ї. Незважаючи на поразку, вони показали необхідність концентрації більших сил для звільнення півдня України. Вони викрили недосконалість командування, застарілі стратегію й тактику, комплектацію й забезпечення. Війська набули в них досвіду боротьби у спекотних умовах півдня, при відірваності від баз постачання.