Господарський та політичний устрій Лівобережної і Слобідської України у другій половині XVII ст.

Лівобережна Україна у складі Московської держави мала широкі права автономії й власну адміністрацію. На чолі української козацької держави стояв гетьман, якого обирала рада і затверджував цар. Тому Лівобережжя називали ще й Гетьманщиною. Формально влада належала Генеральній військовій козацькій раді. Але фактично адміністративну, військову і судову владу зосередив у своїх руках гетьман.

В управлінні Україною він спирався на допомогу генеральної старшини - писаря, судді, підскарбія, обозного, осавула. Зберігалося козацьке військо у складі 50 тисяч чоловік. В основному це була піхота, що становила збройні сили української держави. Діяло і власне судочинство - генеральний, полкові та міські суди.

Територія Гетьманщини поділялася на 10 полків: Київський, Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Миргородський і Полтавський, що іменувалися за назвою полкового міста. Полками управляла полкова старшина (обозний, суддя, хорунжий, писар, осавул) на чолі з полковником. Український полк Гетьманщини водночас був військовою округою, з якої комплектувалися збройні сили України, і адміністративно-територіальною одиницею управління державою, очолюваною гетьманом.

Лівобережна Україна із середини XVIIст. стала називатись у Москві Малою Руссю, Малоросією. Для українців це означало малу частину Русі-України. Але московський цар, який все більше привласнював спадок Київської Русі, вкладав у поняття Малої Русі інший зміст: Україна як мала частка Великої Русі, під якою все частіше почало матись на увазі Московське царство. Термін «Малоросія» надовго закріпився у царських грамотах, політичній лексиці й тогочасному діловодстві для означення Лівобережної України. Для її управління в Москві утворили Малоросійський приказ (міністерство), урядовці та воєводи котрого знаходилися у великих українських містах.

Подібне управління запроваджено і на Слобідській Україні, основна маса населення якої теж складалася із селян та козаків. У другій половині XVIIст. на Слобожанщині утворилося п'ять полків: Харківський, Сумський, Ізюмський, Острогозький та Охтирський. Очолювані полковниками та полковою старшиною, вони були підпорядковані безпосередньо російському урядові. Слобідських козаків прирівняно до військових поселенців і віднесено до відання Розрядного (військового) приказу під начальство білгородського воєводи.

Визволені від гніту шляхти і магнатів східноукраїнські землі швидко розвивали господарство, ремесло, торгівлю. Селяни заселяли нові землі, будували слободи, села, міста. Соціальний гніт, проти якого боровся народ у Визвольній війні, не було знищено, продовжували залишатися два основних стани суспільства - землевласники і залежні селяни. Але гніт значно послабшав, життя стало кращим і вільнішим, ніж за польського панування.

На зміну шляхті прийшли українські землевласники — козацька старшина, православнацерква. Вони не наважилися відновити старий лад відразу. Проте поступово наступ на права селян посилювався. Землю старшині роздавали гетьмани указами - універсалами, а селян зобов'язували платити податки до військової скарбниці, працювати на старшину в гарячу пору оранки, сівби та жнив. Але селян не можна було карати, продавати, вбивати, як це робила польська шляхта. Панщини у старому її вигляді не існувало. Це сприяло розвитку сільського господарства, росту його продуктивності. Селяни Лівобережжя вирощували хліба стільки, що його вивозили продавати за межі України. По селах розвивалося виробництво скла, горілки, селітри, заліза.

Окрему групу населення складало козацтво, що нараховувало близько 60 тис. чоловік. Це був привілейований прошарок суспільства. Козаки та їхні родини були вільними людьми. Вони не платили податків, не відбували поборів і повинностей. Головним їхнім обов'язком була служба у війську. У мирний час вони вели господарство, а на випадок війни за власний кошт купували коня, зброю, спорядження і з'являлися для служби у полк чи сотню.

На початку XVIIIст. Іван Мазепа універсалом відновив дводенну панщину на Лівобережжі. Селяни були зобов'язані платити землевласнику також чинш - натуральний і грошовий. Запроваджувалися закони, що забороняли посполитим переходити із села в село.

Все більше обмежуючи автономні права Гетьманщини і Слобожанщини, царський уряд спирався на старшину. Він щедро виконував всі її запити щодо розширення землеволодінь і примноження власності. Великими маєтностями володіла родина гетьманаСамойловича, охтирського полковника Івана Перехреста (40 тис. десятин). Гетьман Іван Мазепа мав 100 тис. залежних селян. Царські пожалування земель з населенням старшині доповнювалися щедрими гетьманськими роздачами нібито вільних земель, а, як виявлялось, уже заселених. Так дуже часто, зовсім несподівано, селяни зі своїми грунтами потрапляли під владу нового «пана». Крім того, старшина скуповувала і захоплювала селянські й козацькі наділи, оголошувала їх своїми, а селян - залежними людьми.

Козацькі родини, які переселялись у Гетьманщину з Правобережжя, часто не знаходили вільних земель, селилися на землях старшини і ставали її підданими. Царський уряд видавав також дарчі грамоти, в яких прирівнював окремих старшин до російських поміщиків-дворян. Відтак розпочалося випрошування таких грамот, пошук у старих законах і документах прав на привілеї. Старшинські родини почали доводити свій «благородний» родовід та оформляти шляхетські звання. Старшина уже сміливо почала говорити про підданські обов'язки людей, які жили на її землях. Так селяни потрапляли у залежність, знову заводилися кріпацькі порядки.

На початку XVIIIст. навіть деякі козаки перетворилися на прошарок підпомічників, які працювали нарівні з простими селянами, але, окрім того, змушені були споряджати до війська заможних виборних козаків. Козаки, які не потрапили до реєстрів, переводились на становище державних селян і платили податки.

У ряді полків селяни і рядові козаки громили і спалювали старшинські маєтки чи двори. Козаки Гадяцького полку піддали страхітливим тортурам старшину. А козаки Прилуцького полку в таборі під час походу вкинули полковника і суддю у вогонь, обпалили і закопали в землю.

На Лівобережжі та Слобожанщині налічувалося до 200 міст. Найбільшими серед них були Київ - великий економічний і політичний центр України, а на Слобожанщині - заснований у 1656 р. Харків. Великими були й інші міста - центри полків (Ніжин, Полтава, Чернігів, Прилуки) та сотень (Веприк, Конотоп, Батурин, Глухів). У містах зростала кількість ремісничих майстерень: ковальських, теслярських, чинбарських, ткацьких, прядильних, кравецьких, шевських, шорницьких.

Становище міського населення також змінилося на краще. Всі міщани були особисто вільними. Кожне місто мало самоврядування - магістрат, куди здебільшого входили багаті купці, ремісники, промисловці. Вони обирали бургомістра і війта. Ремісники об'єднувалися за спеціальностями в цехи. Повноправними членами в них були лише майстри, котрих звали братчики. Підмайстри й учні залишалися поза цехом, утворюючи групу безправних молодчиків.

Місто кінця XVIIст. в Україні мало вигляд укріпленої фортеці, з кількома ворітьми, ровом і валом. Головна церква - православнийсобор міста - підносився над іншими спорудами і виднівся ще здаля. У Батурині стояв великий гетьманський палац. У полкових містах споруджували розкішні кам'яні будинки полковників. Донині у Чернігові стоїть велична «кам'яниця» чернігівського полковника Якова Лизогуба як уособлення старшинської могутності. Поширювалося традиційне виробництво металевих, ткацьких, шкіряних товарів, а також продукції млинарства, гуральництва. Решетилівка славилася вишитими тканинами, Козелець - тканими рушниками, Опішня - глиняним посудом. Великі прибутки давало виробництво поташу і селітри.

Розвиток рільництва та промислів спричинив піднесення торгівлі. Зростала кількість торгів і ярмарків, що ставали відомими далеко за межами краю. Головними торговими центрами стали Київ, Чернігів, Харків, Ніжин, Суми, Стародуб. На ярмарках, як і на менш відомих торгах, вівся широкий обмін сільськогосподарської та ремісничої продукції.

Значного розмаху досягла зовнішня торгівля. Традиційними товарами українського вивозу залишалися збіжжя, прядиво, коноплі, вовна, шкіри, щетина, сало, лій, віск, риба, сіль, горілка. У значних кількостях експортувалися поташ і селітра.

В Україну імпортувалися голландські й англійські сукна, німецькі коси, серпи, ножі, металеві вироби. Багато закуповувалося міді для виготовлення дзвонів і гармат. Через Туреччину йшли східні товари: шовкові тканини, парча, оксамит, килими, шовкові пояси, корали, ладан, кава, шафран, вина. 3 Росії йшли хутра лисиць, горностаїв, куниць, соболів. 3 Франції, Німеччини та інших країн завозилося чимало книг.

Царський уряд, надаючи пільги російським купцям, намагався в усьому обмежити українських і звести їхню торгівлю нанівець.

Позитивні здобутки в господарстві мала і Слобідська Україна. Поряд з козаками, включеними до компутів, на слободах також жили козаки-підпомічники, селяни-хлібороби і «пашенні мужики», котрі поселялися на підставі вільної займанщини. Оброблювана земля давала досить високі врожаї, тут плекали товарне зерно, тютюн. Поряд із садівництвом поширювались виноградарство, бджільництво, млинарство, винокуріння. Слобожанщина змагалася з Гетьманщиною у розведенні худоби, але не досягла такого високого рівня, як остання.

У містах і містечках росло ремесло, розвивався його цеховий устрій. Багатьма цехами славився Харків, у Чугуєві жили найкращі кушніри, Охтирку знали як виробника чудових плахт, Водолагу - барвистих килимів.

Влітку 1670 р. до Слобожанщини докотилася хвиля селянської війни під проводом Степана Разіна (1670-1671). Дрібні виступи рядових козаків і селян проти московського панування об'єдналися у велике повстання. Виступ підтримала частина старшини на чолі з полковником Острогозького козацького полку Іваном Дзиковським. Козаки разом з полковником залучили до руху населення сусідніх міст і сіл. Коли у серпні до слобожан прибули повсталі донці з братом Разіна Фролом, вони почали громити царські органи влади. Однак місцеві поміщики, верхівка старшини та гетьман Дем'ян Многогрішний швидко перейшли в наступ і придушили повстання. I. Дзиковського та його сподвижників схопили й ув'язнили. Рядові козаки на чолі з Євдокією Дзиковською хотіли визволити арештованих. Але її теж захопили і разом з чоловіком стратили.