Церковне життя наприкінці XVI - у першій половині XVII ст

Вираження національних почуттів і боротьба за власну народність в умовах влади католицької Литви та Польщі відбувалися для українців у формі захисту релігії батьків і дідів - православ'я, ревними прихильниками якого вони були, що й вирізняло їх як окремий народ серед чужого оточення. Національна свідомість, пронизана духом руської віри - православ'я, a відтак, і руської народності, особливо бурхливо виявила себе після Люблінської унії, коли Річ Посполита почала наступ на українські землі.

У той час, коли національно-релігійне питання набуло особливої гостроти, українська православна церква переживала стан глибокого занепаду. Не витримавши татарської наруги, втік з Києва до Москви український митрополит. Великі литовські князі відновили митрополичу кафедру в Києві, але взяли її під свою владу. Тепер православною церквою опікувався князь-католик, який за гроші роздавав під управління православні округи - єпархії. Кожен міг купити посаду - від священика до єпископа. Влада митрополита занепала. Вище духовенство, яке одержало посади за гроші, поводилося негідно: вело великосвітський спосіб життя, їздило на полювання, влаштовувало гучні бенкети і турніри. Митрополит Онисифор Дівочка був звинувачений у двоєженстві, єпископ Кирило Терлецький підозрювався у вбивстві, луцький єпископ Іон Борзобагатий не хотів висвячуватися на посаду, яку теж купив за гроші, а щоб їх повернути, вимагав від парафіян плату за відвідання церкви.

В Україні поширювалися ідеї Реформації: з'явилися протестантські общини кальвіністів, лютеран, послідовники соцініан і гуситів. Особливо багато протестантів-соцініан було на Волині, де вони мали навіть власні школи. Але під ударами контрреформації і завдяки діяльності ордену єзуїтів реформаційні процеси в Польщі та Литві було зупинено. Одержавши перемогу, католики перейшли до навернення силою у свою віру і православних.

Православні українці не змогли в цей час ні протиставити войовничим католикам добре організовану церкву, ні інтелектуально оборонити віри, бо освічена і багата верства українського народу на кінець XVI ст. майже вся прийняла католицтво, вірно служила королю і костьолу, на бідніших братів-українців дивилася як на мужиків, а на їхню віру - як на мужицьку. Тільки одиниці з українських княжат та магнатів лишилися вірні православ'ю. Це князі Григорій Ходкевич та Костянтин Острозький, які доклали багато зусиль до захисту української культури, до розвитку освіченості серед православних. Князь Костянтин Острозький, «некоронований король України», у замку в Острозі відкрив друкарню і заснував школу, що дістала визнання академії. Але, коли у 1608 р. він помер, його онука Ганна, ревна католичка, передала всі установи діда єзуїтам.

Коли духовна і світська еліта українців перейшла на бік ворогів, в Оборону національних прав народу сталиміщани, дрібна шляхта і козаки. Вони почали створювати та поширювати громадськудіяльність братств («брати у Христовій вірі»). Спочатку міщани організовували цехові ремісничібратства, що допомагали церквам матеріально - купували ікони, книги, свічки. Пізніше стали створюватися церковні братства, що вже вели боротьбу за православ'я як руську віру. До братств вступали більш відважні, найсміливіші і найосвіченіші громадяни-українці.

Одним із перших організувалося братство при львівському Успенському соборі, від якого й дістало назву Успенського братства. Навколо гуртувалися діячі культури, які виступали проти національного й релігійного переслідування, проти утисків українців і всіх православних. Невдовзі після львівського засновується луцьке Христовоздвиженське братство. Затверджений 1586 р. антіохійським патріархом статут львівського братства став зразком для інших, що виникли майже в усіх українських містах, - Холмі, Галичі, Рогатині, Києві. Успенське братство дістало від патріарха ставропігію - незалежність у своїй діяльності від єпископа і митрополита. Серед найвідоміших і найдійовіших було київське Богоявленське братство, засноване1615 p. на кошти шляхтянки Гальшки Гулевичівни при Києво-Братському монастирі. До нього вступили купці, ремісники, духовенство, православнішляхтичі.У1620р.доБогоявленськогобратства записався Петро Сагайдачний з усім козацьким військом.

Склад братств був різний. У Луцьку переважали шляхтичі й духовенство, у Києві – міщани і козаки, y Львові - ремісники i торговці. Ocновними турботами братчиків було збереження та поширення православ’я, будівництво та підтримка церков, книгодрукування, організація просвіти. Львівське і Київське братства мали власні школи та друкарні, що надавали допомогу в боротьбі проти єзуїтів-католиків, у розвитку освіти і культури народу. Саме у львівській братській друкарні вперше опубліковано старослов’янську граматику, збірники віршів. Освітня й культурна діяльність братств та їхніх шкіл перетворилась на значну інтелектуальну силу в боротьбі українців проти соціального й національно-релігійного гноблення, за визволення України від чужоземного поневолення. Братства несли в маси почуття української гідності, непримиренності до ворогів і перекинчиків-зрадників.

Проте у діяльності братств були і вади. Головні з них – роз’єднаність, відсутність єдиного координуючого центру, постійні фінансові скрути, нечисленність організацій і їхня залежність від окремих провідних осіб, зі смертю яких діяльність братств на тривалий час припинялася. Шкодили православним і суперечки між братствами та єпископами у справах управління церквою. Широкого розголосу набула боротьба між львівським братством та єпископом Гедеоном Балабаном за монастирські маєтності. Це породжувало чвари та анархію в українській православній церкві у час, коли доля підготувала їй суворі випробування.

Скориставшись із скрут православ’я, єзуїти почали закликати українців до унії – об’єднання католицької та православної церков у одну. У 1577 р. ректор єзуїтського колегіуму (школи) у Варшаві, блискучий проповідник Петро Скарга видрукував трактат «Про єдність церкви Божої», в якому переконував православних у необхідності єднання церков.

Але ініціаторами унії виступили православні ієрархи – єпископи Львова Гедеон Балабан, Луцька – Кирило Терлецький, Володимира – Ігнатій Потій. Вони вважали, що сильна влада Рима наведе порядок у слабкій деморалізованій українській церкві, а також не дасть польському костьолу поглинути її. У кінці 1595 р. Терлецький і Потій поїхали до Рима і уклали з папою Климентом VIII унію на умовах гарантії збереження православних обрядів, календаря, догм, звичаїв, літургії (служби), одруження священиків.

Дізнавшись про цю акцію, православні вибухнули обуренням, що погрожувало перерости у релігійну війну. Гедеон Балабан швидко зрікся уніатів. Щоб уникнути кровопролиття, у 1596 р. в Берестті (Бресті) король скликав собор - з'їзд прибічників і противників унії. Незважаючи на протести більшості учасників собору, князь і король Сигізмунд III визнав унію чинною і надав уніатам усі права, якими раніше користувалися православні. Уніатським митрополитом став Михайло Рогоза. Православну церкву поступово ліквідували. Її ієрархи (керівники) перейшли в унію. Так замість однієї християнської церкви в Україні відтоді існує три - католицька, уніатська (або греко-католицька) і православна. Цей згубний поділ вніс розбрат, неприязнь і ворожнечу в українське суспільство на всі наступні ст., включно і до сьогоднішнього дня.

Простий народ у більшості своїй спочатку не прийняв уніатства, в якому справедливо вбачав посилення гніту польських можновладців. Українські вчені-богослови гостро критикували уніатів, їхню зраду віри прадідів. Надаючи пільги греко-католикам, польські урядовці переслідували православних, котрих називали схизматами (відступниками). Ім забороняли вступати до цехів, вести торгівлю, жити в містах.

Український депутат говорив у сеймі Речі Посполитої: «У великих містах церкви запечатані, церковні маєтки зруйновані, у монастирях замість монахів тримають худобу, попів розігнали. 3 монастиря Лещинського зробили корчму. А що робиться у Львові? Хто додержує грецької віри і не перейшов в унію, той не може проживати в місті, міряти ліктем і квартою, бути прийнятим у цех. He дозволяється проводжати за церковним обрядом тіло померлого і відкрито приходити до хворого з тайнами божими. Монахів, які не пристали до унії, уніати хапають, роздягають на вільному шляху і заарештовують. 3 людей незаконно стягують грошові суми». Армії єзуїтів приїхали з Рима, щоб насаджувати унію насильно. Великі землевласники в основному прийняли унію. Тільки козаки, міщани і селяни вели самовіддану боротьбу за духовну незалежність рідної землі.

Захистити національні інтереси українського народу і перш за все його віру могла лише збройна сила. Такою силою стало козацтво. Під його опікою і захистом віруючі відновили православну ієрархію. У жовтні 1620 p., під час перебування у Києві єрусалимського патріарха, православні скликали церковний собор, який охороняли козаки Петра Сагайдачного. Патріарх висвятив на київського митрополита Іова Борецького та кількох єпископів, відновивши тим самим православну церкву в Україні. Цим було стверджено, що Київ стає духовною столицею України, а оборонцем православ'я - козацтво. Наступника М. Рогози, уніатського митрополита Іпатія Потія, козаки не впустили до Києва.

Між православними та уніатами почалася гостра словесна полеміка (спір) і відверта силова боротьба: захоплювалися, руйнувалися і грабувалися монастирі, церкви, влаштовувалися криваві бійки. Це роз’єднувало український народ, поглиблювало розбрат перед загрозою геноциду з боку Речі Посполитої та Османської імперії.

Щоб зміцнити уніатську церкву, її митрополит Йосип Рутський провів ряд реформ. Уніатам заборонялося переходити у католицьку віру, богослужіння мало вестися церковнослов’янською мовою, для підготовки кліру (служителів) було відкрито семінарії, а також зміцнена дисципліна серед ченців та священників.

У православній церкві, яку король визнав лише 1632 р., реформи і зміцнення порядку пов’язані з іменем Петра Могили, котрий 1634 р. став київським митрополитом. Він походив із знатного роду молдавських господарів (князів), послідовних захисників православної віри. Петро жив у Польщі, навчався в європейських університетах, володів кількома мовами, добре знав церковну історію. Він брав участь у битві під Цецорою, а в Хотинському бою познайомився з П. Сагайдачним. Разом з ним приїхав до Києва, де потоваришував з Іовом Борецьким, став архімандритом – настоятелем Києво-Печерського монастиря.

Очоливши українську православну церкву, Петро Могила упорядкував кілька службових книг: «Літургіярон» (про відправу літургії), «Требник» (як здійснювати обряди – треби) і «Православне сповідання віри» (про основи православ’я), за якими церква і сьогодні здійснює богослужіння. Для посилення дисципліни П. Могила ввів посади наглядачів-намісників, створив церковний суд – консисторію, почав скликати духовні собори, підпорядковував церкву константинопольському патріарху, вивівши з-під влади короля, усунув від управління нею братства.

Як і Йосип Рутський, Петро Могила прагнув об’єднання християнських церков. Але, на відміну від уніатів, які пропонували мати одного патріарха під владою папи, П. Могила висував ідею автокефалії (незалежності) української православної церкви від будь-якого ієрарха. Через суперечки план об’єднання не було втілено у життя. Петро Могила помер у кінці 1647 р. – напередодні війни під проводом Богдана Хмельницького. У 1996 р. за заслуги перед православною церквою його канонізовано (проголошено святим).