Боротьба б. Хмельницького за реалізацію програми державного будівництва

Виробивши наріжні принципи української державної ідеї, Б. Хмельницький відразу ж приступив до розробки планів їх практичної реалізації. Програма розбудови Української національноїдержави в основних рисах викристалізовується у нього у першій половині 1649 р.

Під впливом його титанічної волі відбувається докорінна зміна засадничих принципів політичного життя Війська Запорозького. Насамперед започатковується еволюція владивиборного і детермінованого «колективною волею» козацької спільноти гетьмана в освячену Богом владу володаря, волі якого тепер мала підлягати «колективна воля» Війська Запорозького. До весни 1650 р. Б. Хмельницький завершив реорганізацію адміністративно-територіального устрою, а в квітні, після придушення Повстання запорожців, реформував Січ. Зокрема, він позбавив січовиків Права обирати кошового отамана, розташував тут залогу реєстрових козаків, переніс на терени Запорожжя полково-сотенний устрій (на базі об'єднань куренів постали військово-адміністративш одиниці — паланки). Зміцнюючи й дам прерогативи гетьманської влади, Б. Хмельницький домігся швидкого та неухильного виконання своїх розпоряджень полковниками і сотниками.

Успіхи у боротьбі проти Польщі сприяли стрімкому зростанню авторитету гетьмана в різних колах українського суспільства. Під час прибуття до Києва (кінець 1648 р.) мешканці міста влаштували йому надзвичайно урочисту зустріч. Студенти й викладачі Києво-Могилянського колегіуму вітали його «як Мойсея, рятівника і визволителя народу від польського рабства». Єрусалимський патріарх надав йому титул «світлійішого князя». У день народження Б. Хмельницького, коли він причащався в церкві, стріляли з гармат на його честь як «визволителя, господаря великого гетьмана».

Узятий Б. Хмельницьким курс на зміцнення прерогатив гетьманської влади суттєво позначився на політичній свідомості суспільства, заронивши у неї паростки ідеї монархізму. На початку 1649 р. було остаточно покінчено з практикою скликання «чорної» ради. Є дані джерел, що в травні володар булави своєю владою замінив частину полковників, котрим начебто вийшов річний термін їх регіментарювання. Однак, за іншими даними, ця заміна відбувалася з огляду на лояльність того чи іншого старшини до гетьмана. Звертає на себе увагу винятково важлива роль Б. Хмельницького в мобілізації війська. Згідно з розісланими в травні—червні від його імені універсалами всім, хто спробував би ухилитися від неї, загрожувала смертна кара.

Навесні утверджується практика вшанування Б. Хмельницького як монарха. За свідченням посланця А. Кисіля П. Ласка, котрий у травні—червні побував у козацькій Україні, «в тих краях і церквах не має короля і не чути про іншу владу, окрім гетьмана з Військом Запорозьким». У свідомості населення зміцнюється харизматичність його постаті, усталюється розуміння влади гетьмана як окремішньої та незалежної від польського короля влади володаря України. За визнанням анонімного автора «Секретної реляції», «хлопство всієї України, своїм минулим щастям покладає надію на Б. Хмельницького, бо в тому залишається розумінні, що з такою великою його силою Річ Посполита ніколи не зможе зрівнятися. Тому стверджують, що якщо Б. Хмельницький захоче того — всього докаже і поза сумнівом іх з підданства Речі Посполитої зможе звільнити».

Навесні 1649 р. стрімко наростала національно-визвольна і соціальна боротьба на теренах Подільського воєводства, межиріччя Случа й Стиру, Овруччини. В околицях Бара точилися запеклі бої подолян із полками підчашого коронного М. Остророга та кам'янецького каштеляна С. Лянцкоронського. Чисельність покозачених мешканців у цьому регіоні Поділля сягала кількох десятків тисяч осіб. До початку травня майже всю територію Летичівського повіту (за винятком Меджибожа) було звільнено з-під влади Речі Посполитої. У другій половині травня масового характеру набула боротьба на Волині. За визначенням А. Кисіля (на цей час уже київського воєводи), «тут від Дніпра до Стиру, все повністю покозачилося».

На початку червня український володар вирушив у гюхід, мета якого спрямовувалася на створення незалежного «Руського князівства» на теренах від Перемишля до російських кордонів. За визнанням одного з польських дипломатів, гетьман прагнув «до кінця вигубити ім'я і покоління лядське».

Однак геополітична ситуація складалася вкрай несприятливо для реалізації державної ідеї та прирікала виношуваний гетьманом план комбінованого удару по Речі Посполитій на провал. Зокрема, останнє яскраво засвідчили політичні наслідки Збаразько-Зборівської кампанії українсько-кримських з'єднань у липні—серпні 1649 р. Навіть після блискучої перемоги над поляками 15 серпня під Зборовом, українському володарю так і не вдалося домогтися створення незалежної соборної держави. Результати кампанії продемонстрували ненадійність військово-політичного союзу з Кримом, відверте несприйняття його урядом української державної ідеї та рішучість добиватися збереження цілісності Речі Посполитої.

Одним із найперших трагічних наслідків укладеної 17 серпня поль - сько-кримської угоди стало жахливе пограбування татарами земель Волині, Галичини й особливо Поділля. За визнанням анонімного автора однієї з «новин», татари пішли, «вогнем і шаблею все в ніщо обертаючи, беручи саме лише дітей і жінок». Було спустошено Острог, Ізяслав, Сатанів, Бар, Меджибіж, Ямпіль і багато інших міст (всього близько 70). Анонімний автор «Рифмованої хроніки», який проживав у ту пору на Поділлі, стверджував: подільський край настільки збезлюднів, що не було кому й мертвих ховати.

Серйозна невдача не зламала українську еліту. До початку 1650 р. відбулася реорганізація адміністративно-територіального устрою козацької України — було утворено 16 полків. Полково-сотенні інституції зосередили всю повноту влади у своїх руках; інтенсивно формувалася власна українська судова система й розвивалася правова думка. Не без підстав глухівський сотник Сахно Вейчик дорікав у травні 1651 р. російському севському воєводі: звертаючись «до нас» «у нашу землю», все ж «не до нас пишеш, [а] до старост, до подстаростих, кото - риє уже третій рок як за Вислу поутекали». Враховуючи це, польські и українські сановники, магнати й шляхтичі, намагаючись залагодити майнові справи, зверталися не до польських органів влади, а тільки до гетьмана чи генерального писаря.

Б. Хмельницький і надалі приділяв багато уваги зміцненню прерогатив гетьманської влади. Джерела свідчать, що «радили не полковники, а гетьман», котрому «належало розв'язання важливих справ» і який виступав «справжнім володарем». Він вважав свою залежність від Яна Казимира формальністю, підкреслюючи, що його «ані король, ані Річ Посполита до жодної справи не можуть всилувати. Бо я вільний собі і кому захочу буду васалом, і кому захочу буду служити». Ротмістр С. Чарнецький, який побував, очевидно, наприкінці 1649 — на початку 1950 рр. у козацькій Україні, повідомляв хенцінському старості: «Війни жодної із своїми не мав і мати не буде, бо всі його як Бога шанують». Венеціанський дипломат Альберто Віміна, який вів переговори з Б. Хмельницьким, у своїх записах зазначив, що він тримав військо «в дисципліні суворими покараннями» й що саме йому «належало вирішення важливих справ». Красномовним є визнання польського дипломата Бечинського (на жаль, його кінцівка не збереглася): «Хмель [є] якщо не монархом польським, то в крайньому випадку...». Визначаючи роль гетьмана у житті України, М. Потоцький у жовтні 1650 р. підкреслював: «Панує собі той Хмельницький як володар і союзний монарх». А польський король у зверненні до сенаторів від 10 листопада не приховував обурення тим, що Б. Хмельницький, «не допускаючи панів до маєтків, робить себе володарем». Показово, що у своїй ти - тулатурі у листах і універсалах Б. Хмельницький почав пропускати слова «його королівської милості». Згадуваний С. Вейчик титулував гетьмана «Божою милостею великого государя нашего пана Богда[на] Хмельницкого», урівнюючи його в такий спосіб із титулом російського царя («Божою милостию великого государя царя і великого князя Алексія Михайловича»), Не виключено, що навесні — влітку 1651 р. генеральна канцелярія «зробила спробу усталено запровадити додаток "Божою милістю" до гетьманського титулу».

Із 1650 р. Б. Хмельницький виношує наміри заснування власної династії, а відтак намагається налагодити родинні зв'язки з представниками європейських правлячих родів. Зокрема, він почав домагатися одруження сина Тимофія з донькою молдавського воєводи Василя Лупула, котрий був тестем литовського князя, польного гетьмана Януша Радзивілла. Спокусливо зиглядали пропозиції турецького султана у разі прийняття протекції Порти отримати титул князя. Проте Хмельницький відмовився від варіанта одержати князівський трон із рук іноземних володарів, зробивши, імовірно, ставку на перетворення гетьманської влади на монаршу, при цьому покладаючи надпо на всебічну допомогу власного клану, формуванню якого приділяв велику увагу. Однак ці задуми зустріли спротив значної частини старшини й, вочевидь, козацтва, котрі прагнули зберегти республіканську форму правління. Наприклад, маємо свідчення одного з джерел, що весною 1651 р - полковник Матвій Гладкий на старшинській раді відверто висловився проти перетворення гетьмана на володаря.

Б. Хмельницький поступово ставав репрезентантом ідеї територіальної й національноїсоборності Русі /У країни. Називаючи терени, іцо перебували під його владою, «Україною», він розглядав їх невід'ємною складовою Русі, що виступала для нього «Вітчизною», «батьківською землею», «Батьківщиною», «нашою землею» тощо. Від польського короля й уряду Речі Посполитої гетьман домагався дотримуватися «наших» прав і вольностей, на яких королі присягали «народові руському» і які надані «Війську Запорозькому за його криваві заслуги». Насамперед він наполягав на поверненні православній церкві відібраних у неї храмів, монастирів і маєтностей, її урівнянні у правах із католицькою церквою й скасуванні унії, аргументуючи це тим, що «ми не чужого, а свого вимагаємо».

Володар булави вживав рішучих заходів для зміцнення суверенності України й неухильно проводив курс на зосередження у своїх руках усієї повноти державної влади. В одному з джерел є згадка, що наприкінці 1649 р. розпочалося карбування монети, на якій були «на одному боці ~ меч, а на другому боці його Богданове ім'я». Хмельницькому вдалося паралізувати дії королівської адміністрації зі збирання податків до скарбниці Речі Посполитої, що завдавало останній відчутних збитків. Звертає на себе увагу рішучість, з якою гетьман добився виконання прийнятих ним рішень. Для прикладу доцільно навести зміст наказів від 6 червня і 2 серпня 1650 р. чернігівському та білоцерківському полковникам. У першому з них гетьман підкреслював: «Грозно приказуєм и пеняем полковнику черниговскому... Конечно приказую тебе приятством, чтобьі еси старших заводчиков переимал и в Киев отослал, к чему приказал есми помочньїм бьіть и киевскому полковнику... А естли того не учинеш оберегать и с ними заодно случать и шляхту и подданих обидить и во владеньях их волю от них отнимать, и тьі и сам и с ними той же казни достоен будеш. И тебе конечно все исполнять против нашего указу». У другому містилося суворе попередження адміністрації Білої Церкви: «Як тільки цей універсал потрапить до ваших рук, зараз же з одного міста до іншого відсилайте, бо застерігаю кожного, хто затримає його хоч на годину і не Пошле, я публічно заявляю, що такий буде визнаний неслухняним, а також згідно з військовими артикулами для прикладу нагадування іншим, щоб не наважувалися в подібних випадках грішити, буде покараний на горло».

Без відома гетьмана полковники не мали права розв'язувати більш - менш важливі справи державного життя. Це засвідчує відповідь миргородського полковника М. Гладкого путивльським воєводам, які звернулися до нього з пропозицією створити суд для вирішення прикордонних суперечок: «Про що я не знаю і розпоряджень від його милості пана Богдана Хмельницького, гетьмана Війська... Запорозького, не маю. А так, о чом вам потрібно, пишить до його милості пана гетьмана до Чигирина; коли мені розкаже його милість пан гетьман до вас зослати, відразу ж я зошлю людей розумних, письменних, а без наказу пана гетьмана не почну нічого».

Заслуговує на увагу ще один аспект політичного розвитку козацької України. Утвердження самодержавних рис влади Б. Хмельницького відбувалося далеко не без труднощів. Як і раніше, йому доводилося зважати на сильний тиск із боку поспільства. Особливо його становище ускладнилося в другій половині лютого — першій половині березня 1650 р., коли стався виступ запорожців, які проголосили гетьманом Худ олія. А під час проведення старшинської ради в Києві мало не дійшло до скликання «чорної» ради. Щоб запобігти цьому, Б. Хмельницькому довелося застосувати силу. Лише після арешту Худолія й придушення повстання на Запорожжі вдалося цілковито опанувати ситуацією. Щоправда, ці та інші виступи спрямовувалися не на обмеження прерогатив гетьманської влади, а проти соціально-економічної політики уряду.

Із кінця 1650 р. Б. Хмельницькому довелося долати спротив із боку частини старшини курсу на виборення незалежності від Польщі та зосередження в його руках, по суті, самодержавної влади. За даними шведського дипломата Іогана Майєра, на одній із нарад полковник М. Гладкий начебто закинув гетьманові, що король у Польщі є і буде їхнім королем, а Хмельницький залишиться для них братом і товаришем. Посол литовського гетьмана Мисловський, відвідавши в березні 1650 р. українського володаря, повідомляв у реляції, що на старшинській раді більшість присутніх висловилася проти боротьби з Польщею. Захоплені напередодні битви під Берестечком козаки також відзначали прагнення старшин замиритися з Яном Казимиром. Деякі полковники нарікали на те, що гетьман їх «до думи не закликав». Щоб подолати цей опір, Б. Хмельницький пішов на зібрання «чорної» ради. Вона відбулася 26 травня й рішуче висловилася на його підтримку. Після цього гетьман змістив частину пропольськи налаштованих полковників із посад.

Завдячуючи таким крокам, Б. Хмельницькому вдалося домогтися зміцнення міжнародного становища козацької України, зростання її ролі як суб'єкта відносин у Східній та Південно-Східній Європі. Га даємо, що саме в другій половині 1650 р. укладається угода з Портою про надання кримським купцям права вільного плавання по Чорному морю, безмитної торгівлі в портах імперії й перебування в Стамбулі резидента. Влітку 1650 р. Б. Хмельницький погодився на прийняття турецької протекції, і вже наприкінці року султан взяв його «під крила і протекцію неосяжної Порти». Справа тепер була за відповідною ухвалою з боку старшинської ради. Вдалося також уникнути загострення відносин із Росією, зірвавши наміри Бахчисарая і Варшави втягнути Україну у воєнні дії проти потенційного союзника; домовитися з правителями Трансільванії про координацію дій проти Речі Посполитої; змусити молдавського господаря відмовитися від проведення політичного курсу, який суперечив інтересам козацької держави; налагодити взаємини з Венецією; було розпочато пошук шляхів до порозуміння зі Швецією.

Однак проблема нейтралізації негативних наслідків кримсько - польського договору залишалася нерозв'язаною. Кримська верхівка домагалася створення антимосковської коаліції (із залученням до неї України) для проведення війни за приєднання земель Астраханського і Казанського ханств. Оскільки загострення українсько-польських відносин наприкінці 1 б50 р. загрожувало зірвати ці плани і втягнути ханство в небажані для нього воєнні дії, кримський уряд намагався не допустити війни між Україною і Річчю Посполитою, а в разі її розв'язання — уникнути активної участі у ній. Через це Іслам-Гірей протягом тривалого часу відмовлявся надати допомогу Б. Хмельницькому і лише під тиском султана направив наприкінці лютого 5—6 тис. татар із нурадин-султаном Кази-Гіреєм, наказавши їм не вступати у бої із польськими підрозділами.

Навесні 1651 р., після провалу лютнево-березневого наступу армії польного гетьмана М. Калиновського, Б. Хмельницький переходить у контрнаступ, маючи на меті розгромити Польщу й визволити всі землі до Вісли. Проте вичікувальна тактика володаря Криму та його протидія самостійним наступальним операціям українців позбавили гетьмана ініціативи й прирекли на пасивність 100—110-тисячну армію, маневреність якої протягом місяця локалізувалася районом Тернополя — Збаража. Це дало змогу Янові Казимиру успішно завершити мобілізацію величезного війська і привести його 19 червня під Берестечко. Звертають на себе увагу спроби Кази-Гірея схилити гетьмана до замирення з королем, а також його переговори з правлячими колами Речі Посполитої щодо можливості кримсько-нольського порозуміння.

Подальший хід подій детально висвітлений в одному із попередніх розділів праці. І все ж, аналізуючи політичні зусилля гетьмана, спрямовані на зміцнення молодого державного організму, вважаємо за необхідне ще раз наголосити: вже перший день Берестецької битви закінчився невдачею для кримсько-української кінноти, яка змушена була відступити. 29 червня вона атакувала противника значно більшими силами. Варто зазначити, що значну частину кінного війська становили Українці, котрі продемонстрували високі бойові якості. В жорстокому бою польська кіннота зазнала серйозної поразки й відступила до табору. Але хан хотів «домовитися про мир», тому відмовляв гетьмана від проведення генеральної битви. Є дані, що цього ж дня Іслам-Гірей вступив у таємні переговори з Яном Казимиром, пропонуючи посередництво в налагодженні контактів з українською стороною, а в разі відмови останньої прийняти «справедливі пункти» обіцяв видати Б. Хмельницького. Чим вони завершилися, нам невідомо, проте є підстави стверджувати, гцо хан вирішив не брати участі в майбутній битві. Бездіяльність володаря Криму дала змогу королю перехопити ініціативу й розпочати наступ силами центру та правого флангу. Після гарматного пострілу по його ставці Іслам-Гірей «стрімко кинувся за пагорби» і, наче за сигналом, уся орда почала швидко відступати до Лешніва. Українська армія вмить потрапила у катастрофічне становище. Отже, не залишається жодного сумніву в тому, що Берестечкова трагедія стала закономірним результатом нерозважливої політики кримського хана. Подальші події складалися вельми несприятливо для молодої держави.

Унаслідок наступу польської і литовської армій до початку вересня були окуповані північні, центральні та західні райони козацької України. Впав Київ. Лише завдяки організаторській діяльності Б. Хмельницького та самовідданості українського поспільства (підтримувані духовенством селяни і міщани розгорнули партизанську боротьбу), вдалося відновити боєздатність армії, зупинити під Білою Церквою противника й змусити М. Потоцького на переговори. Умови підписаної угоди були тяжкими. Вони фактично зводили нанівець автономію Української держави, різко зменшували її територію та чисельність армії. Однак полякам не вдалося остаточно ліквідувати козацьку республіку, змусити капітулювати її уряд, змістити з гетьманства Хмельницького.

Укладення Білоцерківського договору спричинило широкий рух протесту, що охопив усю територію Української держави. Його вістря спрямовувалося не лише проти досягнутих із польською шляхтою домовленостей, а й проти самого гетьмана. Щоб збити хвилю виступів, Б. Хмельницький звернувся до польських урядовців із проханням піти хоча б на тимчасові поступки козацтву. В листопаді почали виходити гетьманські універсали до селян і міщан, у яких він просив їх терпляче зносити «цю неволю від панів», обіцяючи звільнити їх «від того гніту» навесні. Гетьман також всіляко намагався зміцнити міжнародне становище України.

На кінець року внутрішньополітичне становище козацької України серйозно ускладнилося. Це було спричинено, зокрема, й повстанням козаків Корсунського полку проти дій гетьманської адміністрації при складанні реєстру. Напруженим залишалося воно й на початку 1652 р.