123

Батозька перемога

Ситуація в Українській державі на початку 1652 р. залишалася дуже напруженою. Не спадала хвиля соціальної та національно-визвольної боротьби. Шляхта, яка поверталася до своїх маєтків на Брацлавщину, прагнула відновити весь комплекс довоєнних повинностей селян і міщан, у тому числі й панщину. Тривало безжалісне пограбування мешканців сіл і міст. До весни тільки розташовані тут на постій жовніри вибрали у них п'ять стацій. Навіть Калиновський був змушений визнати: «Вже в хлопа немає, що взяти». На здирства жовнірів, які не по-людськи поводилися з українським населенням, звертав увагу в своїй праці також С. Твардовський. У відповідь мешканці воєводства масово покидали домівки, частина їх переселялася аж До сусідньої Молдавії. Різко посилюється міграція населення Лівобережжя в межі Росії.

Хмельницький усвідомлював загрозу, що дедалі наростала, визрівання на території козацької України масового повстання поспільства не лише проти польських порядків, а й проти власного уряду. Поставала також страшна небезпека боротьби окремих угруповань старшини й козацтва за булаву, що могло втягнути Україну у вир міжусобної колотнечі, чим неодмінно скористався б уряд Речі Посполитої. Гетьман прагнув не допустити такого розвитку подій. Аби зміцнити своє становище серед реєстрового козацтва, до кінця лютого він замінив у його складі 8 тис. чоловік. Різними способами намагався пом'якшити гостроту ситуації, уникнути в цей невигідний для України час зіткнення з підрозділами польського війська. В листі до короля від 25 лютого Хмельницький не приховував своїх труднощів, підкреслював провокаційний характер дій командування польської армії: «Тут квар - цяне військо щось замишляє, не тільки селянам, але й реєстровим козакам по-старому досаждає, знову даючи привід до бунтів, бо важко, коли хтось хоче втихомиритися, а йому не дають і перешкоджають»; радив Янові Казимиру міцно тримати в руках магнатів, бо «саме це потрібно, інакше ніколи не заспокоїться Русь і надовго залишиться у цій біді». Повідомляючи про свої заходи, спрямовані на покарання бунтівників, гетьман водночас наголошував на нерозривності своєї єдності з козацтвом та поспільством, бо інакше спалахне міжусобна боротьба, чого в жодному разі не можна допустити: «А якщо я чернь покину, не припущу до себе і не допущу сваволі, боюся, щоб вона не вибрала собі іншого гетьмана, а потім змовилася з татарами, що призвело б до війни Русі з Руссю... І в[ашій] королівській] м[илості]... і Війську Запорозькому не буде на руку, якщо один народ між собою воюватиме, а другий в[ашу] королівську] м[илість]... переслідуватиме». Аналізуючи роззиток подій, Хмельницький зазначав: якщо король не внесе змін у політику свого уряду, то «цього року не обійдеться без заколоту, а все це або на згубу Русі, або на біду полякам...».

Це застереження виявилося пророчим. Однак тривогу Хмельницького не взяли до уваги. Засліплені соціальним і національним егоїзмом, правлячі кола Речі Посполитої продемонстрували свою дивовижну політичну короткозорість у способах розв'язання «української проблеми». Покладаючись лише на «аргумент меча», вони таким чином унеможливлювали її вирішення політичним шляхом і втягували обидва народи в жорстоку й кровопролитну боротьбу, історичні наслідки якої були для них трагічними: Україна не здобула незалежності, а Польща через півтора століття її втратила. Сейм, який працював у лютому - березні 1652 р., не затвердив умов Білоцерківського договору й у кінцевому підсумку був зірваний Владиславом Сіцінським.

Українські посли, які з'явилися до Варшави наприкінці першої декади березня, прагнули добитися виконання одержаної інструкції. Вони мали зустрічі з сенаторами, канцлером і королем, після чого Ян Казимир видав 10 березня «Генеральну конфірмацію прав, привілеїв, свобод і вольностей Війську Запорозькому реєстровому й[ого] королівської] м[илості]», яка підтверджувала статгі Білоцерківського договору. Однак вага подібних актів за існуючої політичної системи Речі Посполитої була незначною.

Чимдалі настирливішими ставали вимоги польського уряду готуватися до війни проти Туреччини. Гетьман вирішив скористатися цим як приводом для мобілізації полків, щоб бути готовим продовжити боротьбу за незалежність від Польщі. З цією метою він усіляко зміцнював відносини з Портою та Кримом. На початку другої декади лютого прийняв двох послів від султана, десь наприкінці місяця — від хана, очаківських, білгородських і ногайських мурз, а також отримав за три декади п'ять листів від хана та його візира, що свідчить про інтенсивність контактів. У 10-х числах березня надійшло розпорядження Яна Казимира найближчим часом зібрати військо та готуватися до походу. Однак Хмельницький не проявляв особливої запопадливості у виконанні наказу. Він скликав таємну раду полковників, які перебували при ньому, а також представників реєстрового козацтва. Рада вирішила відстрочити час збору армії й добре підготуватися до наступу.

12 березня гетьман повідомив про це Яна Казимира й аргументував свою позицію скрутним становищем Війська Запорозького. Очевидно, він посилав канівського полковника С. Савича до Кисіля обговорити план майбутніх воєнних дій проти Туреччини.

Водночас гетьман вживає заходів для зміцнення зв'язків із Росією. В першій декаді лютого до нього з'являється М. Антонов, посланий новим путивльським воєводою Ф. Хилковим. Під час бесіди гетьман нагадав, що вже не раз звертався до російського уряду з пропозицією прийняти його під «государеву руку», й вказав на загрозу можливого нападу Польщі на Росію. 2 березня Хмельницький написав листа до Хилкова, в якому вітав його з призначенням на посаду й висловлював бажання, щоб цар Україну «под кріпкую руку свою приняти рачил» і допоміг у боротьбі з Польською Короною, при цьому передав через Антонова цінну інформацію про ситуацію в державі. Зокрема, гетьман повідомив про переправу на Лівобережжя підрозділів польського війська, вказав на непримиренність Речі Посполитої як до України, так і до Росії. Торкаючись питання про прийняття Війська Запорозького під царську протекцію та надання йому допомоги, Хмельницький зауважував, що коли цар «от нсприятелей тих віри православноє і християн не боронит, теди о собі шачей гетман і войско старатися будут». Важко сказати, що в цьому разі мав на увазі гетьман. Чи не натякав на можливість прийняття протекторату Порти? 11 березня він надіслав листи до колишнього й діючого путивльських воєвод, засвідчуючи бажання підтримувати з ними дружні відносини.

Побоювання Хмельницького щодо можливого загострення відносин з Річчю Посполитою внаслідок зловживань жовнірів на Лівобережжі та виступів проти них місцевого населення досить швидко підтвердилися. Нова хвиля масового протесту проти їхніх дій прокотт-ілася краєм у першій половині березня. Різко посилюється процес переселення місцевого населення в межі Російської держави. Зокрема, у кінці березня — на початку квітня на Путивльщину з'явилося 2 тис. козаків на чолі з чернігівським полковником І. Дзиковським. За деякими даними, весною 1652 р. на російських землях осіло 20 тис. українських селян, козаків і міщан. Чимало мешканців Чернігівщини перебралося до Полтавщини. За словами Самовидця, «козацтво зась, зостаючое в городах, волно сходило з тих городов, кидаючи набитки свої, у городику Полтаві и там слободи поосажовали, а инніе на кгрунтах московских слободи гіоосажо - вали, не хотячи з жолнірами зоставати и стацеї оним давати, бо незносную стацію брали». При наближенні польських корогв усі мешканці Конотопа, Костянтинова та інших міст покинули свої домівки. Міщани Ромен та інших міст зачинили перед ними брами.

Зрозуміло, що в такій напруженій обстановці недалеко було й до відкритих сутичок. І вони сталися. На території Прилуцького полку спровоковані діями полковника Габріеля Войниловича козаки атакували жовнірів і розгромили одну корогву. На Роменщині вони вчинили опір полісу Маховського, за розпорядженням якого було спалено два села і вирізано жителів м. Липівки. Довідавшись про безчинства жовнірів та їхні сутички з козаками, гетьман негайно повідомив про це Калиновського, надіслав список убитих козаків, вимагав покарати винуватців, обіцяючи вжити відповідних заходів зі свого боку. Водночас він відправив посольство до хана, скаржачись на дії поляків і прохаючи надіслати допомогу. Занепокоєний тривалою затримкою в Москві Іскри, Хмельницький 30 березня звернувся до Хилкова з проханням з'ясувати причину цього й повідомити йому. Чимраз більшого клопоту завдавав Хмельницькому розвиток подій на Лівобережжі. За розпорядженням М. Гладкого маси невдоволеного поспільства почали збиратися обозами на берегах річок Хорол, Псьол та Ворскла. В квітні значними силами повстанців керували Пободайло та Чорне Лихо. Після знищення шляхетських маєтків на Глухівщині Чорне Лихо й глухївський сотник Сахно разом із козаками переселилися на російські землі. Не виключено, що серед старшини радикального угруповання виникла змова проти гетьмана, ініціаторами якої виступали полковники М. Гладкий і С. Герасимов.

Королівська адміністрація настійливо домагалася суворого покарання ініціаторів визвольних виступів в Україні. Зважаючи на вкрай заплутану й складну ситуацію, гетьман був змушений погодитися. Очевидно, у кінці квітня в Корсуні відбулася зустріч козацьких представників із польськими комісарами, під час якої обговорювалися спільні заходи проти порушників миру. Є дані, що за рішенням цієї наради було страчено в Паволочі полковника Хмелецького. Після цього тут же скликається старшинська рада, на якій 3 травня, за свідченням грека Д. Іванова, полковник Джеджалій указав на «полковника Миргородцко - го на Матвея Гладкого, что он полковник и иньїе сотники с ним хотят ево гетьмана известь и с поляки войну заводить».

Подібні звинувачення були висунуті також проти Герасимова та деяких сотників, і їм винесли смертний вирок. У тому, що ці старшини, ігноруючи заборону, очолювали виступи українців проти умов Білоцерківського договору, сумніватися не доводиться. Але ж у лавах незгідних окрім них були також і Пободайло, Богун та інші старшини, котрі, проте, уникли покарання. Тому припускаємо, гцо таке суворе рішення ради було зумовлене їхньою змовою проти Хмельницького. Крім прямого свідчення згаданого джерела, знаходимо певний натяк на це в літописі Самовидця, автор якого вбачав причину страти Гладкого в тому, що коли той «ишол од Берестечка з войском», то «гетманом отзьівался», тобто зазіхав на булаву. Є й згадка в одному з листів анонімного шляхтича, що старшинська рада, власне, лише виконала волю Хмельницького, бо сам він, побоюючись гніву війська, не хотів брати на себе відповідальність за таке рішення. Десь у другій декаді травня бунтівні полковники й сотники були страчені.

їхня смерть викликала глибоке обурення козаків Лівобережної України. Наказний миргородський полковник відмовився з'явитися до гетьмана під тим приводом, що «всех де ты нас по одному человеку и всех побьешь...». У джерелах є дані, що козаки Миргородського та Прилуцького полків обрали гетьманом Вдовиченка й мали намір виступити проти Хмельницького, оскільки той «с поляки мирен». На території цих та інших полків Лівобережжя почав стрімко наростати рух проти тяжких умов договору. Вдовиченко збирав до себе всіх невдо - волених ~ козаків, селян і міщан. Не виключено, що його підтримував і полтавський полковник М. Пушкар.

Тим часом Хмельницький завершує підготовку до нового етапу боротьби з Річчю Посполитою, хоча займався нею в цілковитій таємниці під приводом мобілізації сил проти Порти. Він навіть дозволив запорожцям зробити на початку квітня морську виправу, у другій декаді місяця наказав полковникам прибути до нього на раду, а трохи згодом ~ розпочати збір своїх козаків, котрі мали бути «зопасньї, конньї и оружньї». В окремих джерелах знаходимо згадки, начебто гетьман уже на початку квітня таємно розсилав універсали до козаків і селян, закликаючи їх готуватися на боротьбу з шляхтою. Сучасним джерелознавцям вдалося довести автентичність уміщеного в «Документах Богдана Хмельницького» універсалу гетьмана «до козаків, поспільства і поляків, співчуваючих русинам». Скликана гетьманом таємна рада із найближчих соратників, очевидно, схвалила його план несподіваного Удару по обозу польського війська, розташованого на Брацлавщині, на правому березі Південного Бугу, в урочищі Батіг, неподалік містечок Батіг і Четвертинівка. В цей же час помітно пожвавилися стосунки Хмельницького з татарськими мурзами.

Хоча про ці задуми і не було точних відомостей, усе ж серед частини Польських політиків і далекоглядних шляхтичів і магнатів навесні 1652 р. наростала тривога перед можливістю відновлення воєнних дій з Україною.

За образним висловленням шляхтича Грабовського, «Хмельницький мовчить, як вовк у ямі лежить». Передчуваючи небезпеку, А. Кисіль у листі до канцлера (1 травня) пропонував вивести війська з Чернігівського воєводства й відвести обоз Калиновського до кордонів Подільського воєводства, гцоб полегшити становище поляків і пригасити невдоволення простолюду. У першій половині травня по Варшаві прокотилися розмови про можливість прибуття хана з ордою до українського правителя, про його підготовку «невеликої» війни проти Молдавії. Польний гетьман віддав розпорядження підрозділам жовнірів, розташованим на Лівобережжі, негайно прибувати до його обозу.

Після повернення (близько 20~21 квітня) з Москви посольства Іскри Хмельницький зрозумів, що й цього разу немає підстав розраховувати на підтримку Росії: царський уряд погодився лише в скрутну годину «прийняти» його та козаків і дозволив їм оселятися на землях над Доном та річкою Ведмедицею і по іншим місцям. Однак ця нова дипломатична невдача не спинила гетьмана, тим більше, що незабаром він отримав звістку від Іслам-Гірея про те, що на допомогу українцям піде нурадин-султан. Добившися на раді схвалення свого плану, Богдан, не гаючи часу, розпочав підготовку до виступу війська. Він розумів, що страта представників радикального угруповання старшини не зупинить ані наростання могутньої хвилі виступів поспільства проти умов Білоцерківського договору, ані реальної загрози втягнення козацтва у вир братовбивчої міжусобної боротьби. Щоб урятувати ситуацію, слід було на території Брацлавського, Чернігівського та Київського воєводств якомога швидше відновити завоювання 1648 р. І величезна заслуга Хмельницького полягала в тому, що він не лише усвідомив цю необхідність, а й узяв на себе відповідальність за ії реалізацію.

На початку другої декади травня гетьман вирушив із Чигирина до урочища Бірки, куди 23 травня до нього з'явилися посланці путивльського воєводи М. Плешивий і С. Внуков. Цього ж дня гетьман із військом зупинився в Тарасівці, де 25 травня прийняв їх. Уже через добу він відпустив посланців із листом до Хилкова, повідоллляючи про зосередження військ супротивника, засвідчуючи свою готовність служити російському цареві «прямо і вірно», а також просив надати допомогу Війську Запорозькому «гіротивко неприятелем нашим». Із Тарасівки, дочекавшись підходу 8—10 тис. татар Кази-Гірея, Хмельницький розіслав універсали до населення Лівобережної України з розпорядженням знищувати шляхту й урядників, а також вступати до козацьких полків і йти «к нему гетману всход». Це означало не що інше, як скасування Білоцерківського договору й відновлення боротьби проти польського режиму. З прибуттям козаків Корсунського, Канівського та Черкаського полків, Б. Хмельницький 27 травня вирушив до Умані, пославши поперед себе з частиною козаків і татарами Карач-бея свого сина Тимоша. До нього приєднався також Уманський полк. Є дані, що Хмельницький попередив 31 травня польного гетьмана, аби той звільнив шлях синові, який вирушив до Молдавії із «свавільними козаками-виписниками» й ордою. Загальна чисельність українсько-кримського війська становила 20—22 тис. вояків.

Швидке просування авангарду українського війська спричинило панічну втечу шляхти з південно-східних районів Брацлавщини. Вона почала прибувати до обозу М. Калиновського. На цей час у розпорядженні польного гетьмана, за даними джерел, налічувалося 20-25 тис. вояків при 58 гарматах. Сподіваючись на прибуття полків із Лівобережної України, а також підрозділів із Польщі та загонів магнатів, він збудував настільки великий табір, що, як писав уцілілий учасник майбутнього бою, «ста тисячам було важко його захищати». Але до його укріплення Калиновський, не сподіваючись на швидкі й рішучі дії Б. Хмельницького, поставився недбало, не розпорядився належним чином окопатися. Як припускає В. Длуголецький, польний гетьман не мав намірів оборонятися в таборі, а хотів використати його як плацдарм для завдання удару по противнику під час переправи через Південний Буг.

29 травня на лівому березі Південного Бугу з'явилися перші загони татар, а в суботу, 1 червня, переправившись через річку, до польських позицій разом із українцями й татарами підійшов Т. Хмельницький. Калиновський вислав проти них кінноту. Зав'язався бій. Українці й татари почали імітувати відступ і вмілим маневром заманили на засідку й завдали сильного контрудару жовнірам. Ті, зазнавши серйозних втрат, відступили до табору, який до вечора був повністю оточений. Досвідчений генерал С. Пшиємський, тверезо оцінюючи ситуацію, на воєнній раді намагався переконати Калиновського, що доцільно залишити в таборі піхоту й артилерію, а самому з кіннотою прориватися до Кам'янця, щоб, зібравши там свіжі сили, згодом повернутися сюди й розбити противника. Проте польний гетьман відхилив цей план і наказав готуватися до битви.

Отримавши відомості про початок боїв авангарду армії з противником, Б. Хмельницький поспішив на допомогу. В ніч на 2 червня українці і татари переправилися через річку. Оглянувши величезний табір поляків, гетьман з ходу помітив допущені Калиновським прорахунку План атаки його позицій склався миттєво: ураховуючи, що Жовнірів замало для стійкої оборони табору, український гетьман вирішив завдати одночасного удару з усіх сторін. Перед полуднем татари почали провокувати невеликі сутички, що незабаром переросли У бій, який тривав близько двох годин. Тим часом українські піхотинці виходили у тил і фланги противника. Оскільки головний удар передбачалося завдати з тилу, то в лісі зосереджувалися сотні, щоб розпочати у визначений час атаку. Цей маневр не залишився непоміченим Жовнірами. Серед них запанували панічні настрої, оскільки з тилу і боків їхній табір був погано укріплений. Врешті польські кіннотники змусили татар відступити. Коли вони повернулися до табору, то дізналися про появу у себе в тилу українських підрозділів. Ця новина вразила їх і вони вирішили прориватися з тябору. Помітивши це, М. Калиновський з оголеною шаблею кинувся їм навперейми, намагаючись завернути назад. Однак на нього ніхто не зважав. Тоді польний гетьман пішов на крайній крок: наказав німецьким піхотинцям відкрити по втікачах вогонь. Це сталося близько п'ятнадцятої години. Йому вдалося повернути значну частину кіннотників, але загалом урятувати ситуацію вони не могли, тим більше, що українські розвідники запалили у таборі запаси сухої соломи й сіна. Вогонь охопив намети, почалася страшна пожежа. В цей критичний момент козаки й татари пішли на штурм польських позицій і досить швидко прорвали оборону. Частина жовнірів відступила до редутів німецьких піхотинців. Б. Хмельницький наказав обстріляти укріплення з гармат, після чого українці швидко оволоділи ними. Через кілька годин польської армії вже не існувало. Загинули М. Калиновський, С. Пшиємський, М. Со - беський та багато інших відомих офіцерів із магнатських родин. За словами Самовидця, «з которого то войска з того обозу мало хто увой - шол..». На думку польського дослідника Я. Мацішевського, такої поразки Польща ще не зазнавала. На Батозькому полі полягла половина всіх гусарів Речі Посполитої, всього ж було вбито, вочевидь, 16—19 тис. жовнірів; кільком тисячам удалося врятуватися втечею, інші потрапили в полон до козаків і татар. За даними деяких джерел, на вимогу старшин і козаків гетьман викупив у татар бранців, котрих розпорядився страчувати упродовж трьох днів, унаслідок чого трагічна доля спіткала 2 тис. вояків із тих 3-х тисяч, що потрапили до полону.

Звістка про блискучу перемогу українського війська грізним відлунням прокотилася по Речі Посполитій. Занепокоєний король наказав Я. Радзивіллові розпочати мобілізацію литовського війська й одночасно видав універсали до шляхти ряду воєводств і повітів, щоб збиралися на «посполите рушення».

Перемога під Батогом збудила велике піднесення народних мас на території Української держави. Селяни й міщани Брацлавщини розправлялися з утікачами з-під Батога, «не иміючи, — за словами Самовидця, — над ними литости, за їх тиранства и здирства». Жидачів - ський староста Джерка на початку другої декади червня повідомив коронного маршалка про вбивства шляхти у Вінниці, Сатанові, Зінькові та інших подільських містах. Почалося повсюдне винищення шляхти на козацькій території України. «И в том року, — читаємо у Самовидця, — знову по городах много панов пропало, которіе на свої маетности понаездили бьіли, бо знову оньїїх посполство позабивало, и козаки, що уступили били з своїх дворов, знову ся понаворо - чали». Спалахнуло повстання в Києві, успішно діяли загони повстанців на Лівобережжі. Активізувалися соціальні виступи на західноукраїнських землях. Унаслідок нового спалаху визвольної боротьби у травні — червні територію Брацлавського, Київського, Чернігівського та східних районів Подільського воєводств було звільнено від польської та української (за винятком тієї, що служила у Війську Запорозькому) шляхти. У 1653 р. в листі до севського воєводи сотник Пилип Уманець підкреслював: «А тепер у нас за ласкою Божою... тут у всім краю северском ні воєводи, ні старости, ані судьї, ані писаря нет. Боже дай, здоров бил пан Богдан Хмельницкий, гетман усего Войска Запорозкого! А пан полковник у нас тепер за воєводу, а гіан сотник за старосту, а отаман городовий за судью».

Безперечно, Батозька перемога є найяскравішою сторінкою воєнного мистецтва Б. Хмельницького, й навіть якби вона була єдиною в його житті, цього вистачило б, щоб поставити гетьмана в один ряд із найвизначнішими полководцями Європи. Вражає, наскільки вчасно було обрано момент для наступу. Запізнись він хоча б на тиждень, і хто зна, якими були б наслідки битви, адже на допомогу Калиновському поспішали полки з Лівобережної України, а також корогви руського воєводи та Сапіг. Водночас привертає увагу тверезість гетьманської оцінки політичного становища України. Він розумів, що навіть ця велика перемога не означала швидкого завершення війни з Річчю Посполитою. Тому наступного дня після тріумфу в листі до Хилкова досить стримано повідомив про розгром річпосполитської армії й попросив поклопотатися перед царем, щоб «нас ратовал, бо відаєм, же на нас знову наступоват схочут».

Подальші дії гетьмана засвідчують, що він не мав наміру без потреби йти на загострення відносин із Молдавією, хоч і не відмовився від мети оженити свого сина на дочці воєводи, вважаючи, що таким чином досягне зміцнення міжнародного становища України, але вирішив добиватися цього політичними засобами. Поки що його шлях лежав до стін Кам'янця-Подільського. Завбачливий стратег розумів, що звільнивши місто, він зможе встановити контроль над усією територією Поділля — важливим плацдармом у боротьбі за включення до складу своєї держави Руського, Волинського та Белзького воєводств. Досить швидко підрозділи українців відновили владу гетьманської адміністрації в Подністров'ї, захопивши Ямпіль, Могилів, Бар та інші міста. В районі Бара українська армія розділилася: її основні сили на чолі з гетьманом вирушили до Кам'янця-Подільського в обхід через Городок-Бедриківський, а козаки Чигиринського, Уманського та Жаботинського полків на чолі з Т. Хмельницьким, а також татари Карач-бея пішли до міста прямою дорогою. На початку другої декади червня українці з'явилися в околицях Кам'янця. Тиміш звернувся ли^том до магістрату з вимогою дати викуп, але дістав відмову. Ймовірно, 16 червня сюди підійшов обоз з основними силами армії. Наступного дня Б. Хмельницький послав до командування залоги та магістрату листа, пропонуючи здатися: «...для вас це буде менша шкода, бо ми, побачивши вашу схильність і покірливість, не будемо проливати вашої крові й вас цілком знищувати...». Гетьман попередив, що вони даремно сподіваються на підхід коронних військ, бо «поки дочекаєтеся допомоги, багато людей з вашого війська мусить загинути, а ми докладемо зусиль, щоб підстерегти підкріплення, яке має до вас надійти». Він також радив не покладати особливих надій на міцність укріплень, оскільки «немає на світі нічого такого міцного й твердого, чого не можна було б [із] Божою поміччю зруйнувати». В цілому тональність змісту листа засвідчувала впевненість його автора у власних силах.

За свідченням джерел, чисельність залоги Кам'янця становила тисячу осіб, включаючи 500 німецьких піхотинців і гайдуків, чотири корогви подільської шляхти, 1 тис. міщан (мабуть, набраних із представників польської й вірменської общин), а також жовнірів-утікачів із батозького побоїща. Сподіваючись на міцність заліку та укріплень, верхівка міста відхилила пропозицію гетьмана Тоді почався обстріл, було здійснено кілька приступів, в околицях знищено всі шляхетські маєтки. В цей же час Б. Хмельницький послав до В. Лупула грека І. Мануйлова з вимогою видати дочку заміж за Тимофія. Пригрозив, що інакше змушений буде вступити в Молдавію. Для надання більшої вагомості своїм словам він дозволив піти туди окремим татарським загонам. Нурадин-султан також надіслав листя Лупулу, наполягаючи прийняти вимогу українського гетьмана. Потрапивши в скрутне становище, воєвода, звісно, вже не мав можливості зволікати й погодився на весілля, що мало відбутися 31 липня.

Значно гірше для Б. Хмельницького розвивалися події під Кам'янцем. Унаслідок спустошення в попередні роки цього регіону важко було дістати продовольство й фураж, що викликало невдоволення союзників. Довелося наказати мешканцям подільських містечок утримувати поранених і хворих татар. Свавільні мурзи дбали не стільки про досягнення мети свого походу, скільки про свою здобич. Вони зі своїми чамбулами не лише спустошували західноукраїнські землі, а й домагайся від гетьмана дозволу взяти здобич на козацькій території. Якщо вірити даним листа, написаного М. Яскульським 24 червня з Кам'янця, гетьман змушений був пообіцяти їм віддати міста М. Калиновського та А. Конец - польського, однак тут же розіслав до їхніх урядів універсали, попереджаючи про можливу появу татар і наказуючи вести з ними боротьбу.

Було зрозуміло, що за умов дедалі відчутнішого голоду, наростання невдоволення татар, загрози спалаху пошесті, що з'явилася на Поділлі, військо не спроможне довгий час вести облогу Кам'янця. Переконався Хмельницький і в тому, що без сильної артилерії, проведення підземних підривних робіт і без великих втрат місто штурмом не взяти. Коли ж із Ясс прибув І. Мануйлов із позитивною відповіддю правителя Молдавії, гетьман вирішив зняти облогу й повернутися до Чигирина Він погодився також за викуп визволити частину бранців, захоплених під Батогом. Є дані, гцо тоді ж Хмельницький отримав від Яна Казимира листа, зміст якого нам невідомий. 23 червня українське військо залишило околиці Кам'янця.

Слід зазначити, гцо Б. Хмельницький і старшина не скористалися сприятливими військово-політичними обставинами, які склалися внаслідок Батозької перемога. Адже Польща не мала на той час армії, спроможної протистояти наступу українського війська (6—9 тис. жовнірів, які перебували в таборі під Соколем, були охоплені панічними настроями, психологічно зламаними і нездатними вести бойові дії). Радзивілл із великим полегшенням констатував, що Бог настільки «засліпив бунтівника», що «спрямував його задуми до облоги м. Кам'янця, аніж до знищення Речі Посполитої, коли б таки просувався далі». Нам невідомі чинники, які спонукали українського гетьмана відмовитися від продовження походу. А відтак можемо визнати, що він припустився трагічної помилки, втративши можливість закріпитися на західних рубежах України. З-під Кам'янця шлях його пролягав на Бар, звідки 28 червня Б. Хмельницький видав універсал про захист ніжинської міської верхівки, старшини й шляхти.

З'ясувати дальший напрям руху гетьмана важко. Якщо вірити зворотним адресам його листів до канцлера та брацлавського воєводи, вони написані з Могилева (24 червня, ймовірно, за старим стилем, бо 28 червня Хмельницький, нагадаємо, перебував у Барі). Але ж відомий нам наступний лист до Хилкова написано 8 липня вже з Корсуня. Тому вважаємо сумнівним, щоб за кілька днів військо, що поверталося з походу, без нагальної потреби могло подолати понад 300 км. Можна було б припустити, що місце написання листів ми визначили помилково, й гетьман не відвідував Могилева. Проте в одному з джерел знаходимо згадку про його перебування в Ямполі. Отже, ігнорувати свідчення двох джерел, Що шлях Б. Хмельницького до Чигирина пролягав через подільське Подністров'я, немає підстав. Найімовірніше, він відвідав ці міста з метою дати відповідні розпорядження щодо підготовки весілля.

Джерела свідчать, що в цей час гетьман звертається до короля з листом, текст якого теж залишається невідомим. Однак основні положення його змісту можна з'ясувати на основі аналізу листів до канцлера та брацлавського воєводи. Насамперед привертає увагу той факт, що Б. Хмельницький у листах підкреслював законність своїх дій. «Сам Бог свідком, — писав він канцлерові, — що нинішні внутрішні заворушення 1 взаємне кровопролиття сталися з справедливої причини, бо ми, зазнавши тяжкого гніту як із боку... жовнірів, так і їхніх... урядників, змушені були оборонятися». Зважаючи на це, український гетьман поставив перед польським урядом вимоги визнати як скасування чинності Білоцерківського договору на території козацької України, так і її право на окремішне від Речі Посполитої існування (хоча й не виключав при цьому можливості збереження певної васальної залежності від короля). Вперше в офіційному листуванні з представниками правлячих кіл Польщі Хмельницький відкрито попередив їх, що відновлення старого статусу козацьких земель неможливе, й у разі відмови Речі Посполитої піти назустріч цим вимогам проллється з обох сторін багато крові, «земля й(ого] королівської милості буде знищена», а українці змушені будуть «шукати собі іншого, стороннього пана і чужої сили, яка зможе нас захищати». Щоб уникнути продовження цієї спустошливої війни, він апелював до політичної мудрості короля та його оточення. «Ми зовсім не сумніваємося, — писав гетьман канцлерові, — що й[ого] королівська милість, пан наш милостивий, своєю звичною поблажливістю й особливо милосердям, і в[аша] в[исокість], наш милостивий пан, своєю повагою і розсудком угамуєтесь і, визнавши нашу правоту, погодитесь з нами, що дасть змогу і нам, і Речі Посполитій жити у спокої».

Прибувши наприкінці першої декади липня до Корсуня, Б. Хмельницький розпустив військо. Щоправда, переяславському, кропивнян - ському та прилуцькому полковникам разом із 3 тис. татар він наказав зайняти оборонні рубежі на Росаві, а решта полковників отримала розпорядження бути напоготові. Адже не можна було ігнорувати можливості, що Польща забажає завдати удару у відповідь. Припускаємо, що гетьман дізнався про факти безчинства ординців, які поверталися з походу: вони безжально пограбували Подністров'я та Брацлавщину. Мешканці цього краю нарікали на Хмельницького за спустошення, завдані його союзниками. Однак порвати з татарами не було жодної можливості, оскільки вони відразу ж перейшли б на бік польського короля, а за таких обставин не могло бути й мови про досягнення незалежності від Польщі. Тому доводилося терпіти, уникати загострення відносин із Кримом. До того ж татарські мурзи чимраз частіше удавалися до спекуляцій тяжким становищем України. І чи не тепер Іслам-Гірей уперше замислюється над тим, щоб домогтися перетворення України на свого васала?

Отже, становище Богдана Хмельницького залишалося складним. Хоча йому, завдячуючи залізній витримці, таланту неперевершеного майстра маневру, величезним здібностям політика й полководця, вдалося врятувати Україну від катастрофи влітку 1651 р., уникнути кровопролитної міжусобної боротьби й, у кінцевому підсумку, домогтися ліквідації принизливого Білоцерківського договору, відновити козацьку державу в межах Брацлавського, Київського та Чернігівського воєводств, усе ж ставало ясно, що сили вичерпуються й народ неспроможний витримати затяжної боротьби з Річчю Посполитою. Перед гетьманом дедалі гостріше поставала проблема пошуків союзників.