Батозька победа

Ситуация в украинском государстве на начале 1652 г. оставалась очень напряженной. Не спадала волна социальной и национально-освободительной борьбы. Шляхта, которая возвращалась в свои имения на Брацлавщину, стремилась восстановить весь комплекс довоенных повинностей крестьян и мещан, в том числе и барщину. Продолжалось безжалостное ограбление жителей сел и городов. К весне только расположенные здесь на постой солдаты выбрали у них пять стаций. Даже Калиновский был вынужден признать: «Уже в мужика нет, что взять». На вымогательства солдат, не по-человечески обращались с украинским населением, обращал внимание в своей работе также С. Твардовский. В ответ жители воеводства массово покидали дома, часть их переселялась вплоть В соседнюю Молдавию. Резко усиливается миграция населения Левобережья в пределы России.

Хмельницкий понимал угрозу все нарастала, вызревание на территории казацкой Украины массового восстания поспильства не только против польских порядков, но и против собственного правительства. Представала также страшная опасность борьбы отдельных группировок старшины и казачества за булаву, что могло втянуть Украину в водоворот междоусобной потасовке, чем непременно воспользовался бы правительство Речи Посполитой. Гетман стремился не допустить такого развития событий. Чтобы укрепить свое положение среди реестрового казачества, к концу февраля он заменил в его составе 8 тыс. человек. Разными способами пытался смягчить остроту ситуации, избежать в этот невыгодный для Украины время столкновения с подразделениями польского войска. В письме к королю от 25 февраля Хмельницкий не скрывал своих трудностей, подчеркивал провокационный характер действий командования польской армии: «Здесь квар - цяне войско то замышляет, не только крестьянам, но и реестровым казакам по старинке досаждает, снова давая повод к бунтам, потому трудно, когда кто хочет утихомириться, а ему не дают и препятствуют »; советовал Яну Казимиру крепко держать в руках магнатов, поскольку« именно это нужно, иначе никогда не успокоится Русь и надолго останется в этой беде ». Сообщая о своих мероприятиях, направленных на наказание мятежников, гетман одновременно подчеркивал неразрывности своего единства с казачеством и простонародьем, иначе вспыхнет междоусобная борьба, чего ни в коем случае нельзя допустить: «А если я чернь оставлю, не предположу к себе и не допущу произвола, боюсь, чтобы она не выбрала себе другого гетмана, а потом сговорилась с татарами, что привело бы к войне Руси с Русью ... И в [аший] королевской] м [илости] ... и Войску Запорожскому не будет на руку, если один народ между собой воевать, а второй в [Ашу] королевскую] м [илисть] ... преследовать ». Анализируя роззиток событий, Хмельницкий указывал: если король не внесет изменений в политику своего правительства, то «в этом году не обойдется без мятежа, а все это или на погибель Руси, или на беду полякам ...».

Это предостережение оказалось пророческим. Однако тревогу Хмельницкого не приняли во внимание. Ослепленные социальным и национальным эгоизмом, правящие круги Речи Посполитой продемонстрировали свою удивительную политическую близорукость в способах решения «украинской проблемы». Полагаясь только на «аргумент меча», они таким образом делали невозможным ее решения политическим путем и втягивали оба народа в жестокую и кровопролитную борьбу, исторические последствия которого были для них трагическими: Украина не получила независимость, а Польша через полтора века ее потеряла. Сейм, который работал в феврале - марте 1652 г., не утвердил условий Белоцерковского договора и в конечном итоге был сорван Владиславом Сецинский.

Украинские послы, которые появились в Варшаву в конце первой декады марта, стремились добиться выполнения полученной инструкции. Они встречались с сенаторами, канцлером и королем, после чего Ян Казимир издал 10 марта «Генеральную конфирмацию прав, привилегий, свобод и вольностей Войска Запорожского реестровом и [ого] королевской] м [илости]», которая подтверждала статги Белоцерковского договора. Однако вес подобных актов при существующей политической системы Речи Посполитой была незначительной.

Все более настойчивыми становились требования польского правительства готовиться к войне против Турции. Гетман решил воспользоваться этим как предлогом для мобилизации полков, чтобы быть готовым продолжить борьбу за независимость от Польши. С этой целью он всячески укреплял отношения с Портой и Крымом. В начале второй декады февраля принял двух послов султана, где в конце месяца - от хана, очаковских, белгородских и ногайских мурз, а также получил за три декады пять писем от хана и его визиря, что свидетельствует об интенсивности контактов. В 10-х числах марта поступило распоряжение Яна Казимира ближайшее время собрать войско и готовиться к походу. Однако Хмельницкий не проявлял особой рвения в выполнении приказа. Он созвал тайный совет полковников, которые находились при нем, а также представителей реестрового казачества. Рада решила отсрочить время сбора армии и хорошо подготовиться к наступлению.

12 марта гетман сообщил об этом Яна Казимира и аргументировал свою позицию затруднительным положением Войска Запорожского. Очевидно, он посылал каневского полковника С. Савича к Киселя обсудить план предстоящих военных действий против Турции.

Вместе гетман принимает меры для укрепления связей с Россией. В первой декаде февраля к нему появляется М. Антонов, посланный новым путивльским воеводой Ф. Хилков. Во время беседы гетман напомнил, что уже не раз обращался к российскому правительству с предложением принять его под «государеву руку», и указал на угрозу возможного нападения Польши на Россию. 2 марта Хмельницкий написал письмо Хилкова, в котором приветствовал его с назначением на должность и выражал желание, чтобы царь Украины «под крипкую руку приняти рачил» и помог в борьбе с Польской Короной, при этом передал через Антонова ценную информацию о ситуации в государстве . В частности, гетман сообщил о переправе на Левобережье подразделений польского войска, указал на непримиримость Речи Посполитой как к Украине, так и в Россию. Касаясь вопроса о принятии Войска Запорожского под царскую протекцию и оказания ему помощи, Хмельницкий замечал, что когда царь «от нсприятелей тех веры Православное и христиан не запрещать, теды о себе шачей гетман и войско стараться будут». Трудно сказать, что в этом случае имел в виду гетман. Или не намекал на возможность принятия протектората Порты? 11 марта он направил письма в бывшего и действующего путивльских воевод, свидетельствуя желание поддерживать с ними дружеские отношения.

Опасения Хмельницкого относительно возможного обострения отношений с Речью Посполитой вследствие злоупотреблений солдат на Левобережье и выступлений против них местного населения довольно быстро подтвердились. Новая волна массового протеста против их действий прокотт-илася краем в первой половине марта. Резко усиливается процесс переселения местного населения в пределы Русского государства. В частности, в конце марта - начале апреля на Путивльщины появилось 2 тыс. казаков во главе с черниговским полковником И. Дзиковским. По некоторым данным, весной 1652 г. на русских землях осело 20 тыс. украинских крестьян, казаков и мещан. Немало жителей Черниговщины перебралось на Полтавщину. По словам Самовидца, «казачество нельзя, зостаючое в городах, волна сходило с тех городов, бросая набиткы свои, в огородик Полтаве и там слободы поосажовалы, а инние на Кгрунт московских слободы гиоосажо - валы, не желая с жолнирамы зоставаты и стацеи оным давать, потому незносную постой брали ». При приближении польских хоругвей все жители Конотопа, Константинова и других городов покинули свои дома. Мещане Ромен и других городов закрыли перед ними ворота.

Понятно, что в такой напряженной обстановке недалеко было и до открытых столкновений. И они произошли. На территории Прилукского полка спровоцированы действиями полковника Габриэля Войниловича казаки атаковали солдат и разгромили одну хоругвь. На Роменщине они оказали сопротивление полиса Маховського, по распоряжению которого было сожжено два села и вырезано жителей г. Липовки. Узнав о бесчинствах солдат и их стычки с казаками, гетман немедленно сообщил об этом Калиновского, прислал список убитых казаков, требовал наказать виновников, обещая принять соответствующие меры со своей стороны. Вместе с тем он отправил посольство к хану, жалуясь на действия поляков и прося прислать помощь. Обеспокоен длительной задержкой в Москве Искры, Хмельницкий 30 марта обратился к Хилкова с просьбой выяснить причину этого и сообщить ему. Все большего хлопот доставлял Хмельницком развитие событий на Левобережье. По распоряжению М. Гладкого массы недовольного поспильства начали собираться обозами на берегах рек Хорол, Псел и Ворскла. В апреле значительными силами повстанцев руководили Пободайло и Черное Горе. После уничтожения шляхетских имений на Глуховщине Черное Горе и глухивський сотник Сахно вместе с казаками переселились на русские земли. Не исключено, что среди старшины радикальной группировки возник заговор против гетмана, инициаторами которой выступали полковники М. Гладкий и С. Герасимов.

Королевская администрация настойчиво добивалась строгого наказания инициаторов освободительных выступлений в Украине. Ввиду крайне запутанную и сложную ситуацию, гетман был вынужден согласиться. Очевидно, в конце апреля в Корсуне состоялась встреча казацких представителей с польскими комиссарами, во время которой обсуждались совместные меры против нарушителей мира. Есть данные, что по решению этого совещания был казнен в Паволочи полковника Хмелецкого. После этого здесь же созывается совет старшин, на которой 3 мая, по свидетельству грека Д. Иванова, полковник Джеджалий указал на «полковника Миргородцко - го на Матвея Гладкого, что он полковник и иньие сотники с ним хотят ево гетмана известь и с поляки войну заводит ».

Подобные обвинения были выдвинуты также против Герасимова и некоторых сотников, и им вынесли смертный приговор. В том, что эти старшины, игнорируя запрет, возглавляли выступления Украинский против условий Белоцерковского договора, сомневаться не приходится. Но в рядах несогласных кроме них были также и Пободайло, Богун и другие старшины, которые, однако, избежали наказания. Поэтому предполагаем, гцо такое суровое решение совета было обусловлено их заговором против Хмельницкого. Кроме прямого указания упомянутого источника, находим определенный намек на это в летописи Самовидца, автор которого видел причину казни Гладкого в том, что когда тот «ишол от Берестечка с войском», то «гетманом отзьивался», т.е. посягал на булаву. Есть и упоминание в одном из писем анонимного шляхтича, что совет старшин, собственно, лишь выполнила волю Хмельницкого, ибо сам он, опасаясь гнева войска, не хотел брать на себя ответственность за такое решение. Где во второй декаде мая мятежные полковники и сотники были казнены.

их смерть вызвала глубокое возмущение казаков Левобережной Украине. Наказной миргородский полковник отказался явиться к гетману под тем предлогом, что «всех де ты нас по одному человеку и всех побьешь ...». В источниках есть данные, что казаки Миргородского и Прилуцкого полков избрали гетманом Вдовиченко и намеревались выступить против Хмельницкого, поскольку тот «с поляки мирен». На территории этих и других полков Левобережья начал стремительно нарастать движение против тяжелых условий договора. Вдовиченко собирал к себе всех неудачников - волен ~ казаков, крестьян и мещан. Не исключено, что его поддерживал и полтавский полковник М. Пушкарь.

Между тем Хмельницкий завершает подготовку к новому этапу борьбы с Речью Посполитой, хотя занимался ею в полной тайне под предлогом мобилизации сил против Порты. Он даже позволил запорожцам сделать в начале апреля морскую поход, во второй декаде месяца приказал полковникам прибыть к нему на совет, а чуть позже ~ начать сбор своих казаков, которые должны были быть «зопасньи, конньи и оружньи». В отдельных источниках находим упоминания, вроде гетман уже в начале апреля тайно рассылал универсалы к казакам и крестьянам, призывая их готовиться на борьбу со шляхтой. Современным источниковеда удалось доказать подлинность помещен в «Документах Богдана Хмельницкого» универсалу гетмана «к казакам, поспильства и поляков, сочувствующих русинам». Созванная гетманом тайный совет из ближайших соратников, очевидно, одобрила его план неожиданного Удара по обоза польского войска, расположенного на Брацлавщине, на правом берегу Южного Буга, в урочище Кнут, недалеко городков Кнут и Четвертиновка. В это же время заметно оживились отношения Хмельницкого с татарскими мурзами.

Хотя об этих замыслах и не было точных сведений, все же среди части Польских политиков и дальновидных шляхтичей и магнатов Весной 1652 г. нарастала тревога перед возможностью восстановления военных действий с Украиной.

По образному выражению шляхтича Грабовского, «Хмельницкий молчит, как волк в яме лежит». Предчувствуя опасность, Кисель в письме к канцлеру (1 мая) предлагал вывести войска из Черниговского воеводства и отвести обоз Калиновского к границам Подольского воеводства, гцоб облегчить положение поляков и погасить недовольство простонародья. В первой половине мая по Варшаве прокатились разговоры о возможности прибытия хана с ордой в украинском правителя, о его подготовке «небольшой» войны против Молдавии. Польный гетман отдал распоряжение подразделениям солдат, расположенным на Левобережье, немедленно прибывать в его обоза.

По возвращении (около 20 ~ 21 апреля) из Москвы посольства Искры Хмельницкий понял, что и на этот раз нет оснований рассчитывать на поддержку России: царское правительство согласилось лишь в трудный час «принять» его и казаков и позволил им селиться на землях над Доном и рекой медведицей и по другим местам. Однако эта новая дипломатическая неудача не остановила гетмана, тем более, что вскоре он получил известие от Ислам-Гирея о том, что на помощь украинским пойдет нурадин-султан. Добившись на совете одобрение своего плана, Богдан, не теряя времени, начал подготовку к выступлению войска. Он понимал, что казнь представителей радикальной группировки старшины не остановит ни нарастания мощной волны выступлений поспильства против условий Белоцерковского договора, ни реальной угрозы втягивания казачества в водоворот братоубийственной междоусобной борьбы. Чтобы спасти ситуацию, следовало на территории Брацлавского, Черниговского и Киевского воеводств можно скорее возобновить завоевание 1648 г. и огромная заслуга Хмельницкого состояла в том, что он не только осознал эту необходимость, но и взял на себя ответственность за ее реализацию.

В начале второй декады мая гетман отправился из Чигирина до урочища Борки, куда 23 мая до него появились посланцы путивльского воеводы М. плешивого и С. Внуков. В этот же день гетман с войском остановился в Тарасовке, где 25 мая принял их. Уже через сутки он отпустил посланцев с письмом к Хилкова, повидоллляючы о сосредоточении войск противника, свидетельствуя свою готовность служить русскому царю «прямо и верно», а также просил оказать помощь Войску Запорожскому «гиротивко неприятелем нашим». Из Тарасовки, дождавшись подхода 8-10 тыс. татар Казы-Гирея, Хмельницкий разослал универсалы к населению Левобережной Украине распоряжению уничтожать шляхту и урядников, а также вступать в казацких полков и идти «к нему гетману всход». Это означало не что иное, как отмена Белоцерковского договора и возобновления борьбы против польского режима. С прибытием казаков Корсунского, Каневского и Черкасского полков, Б. Хмельницкий 27 мая отправился в Умань, послав вперед с частью казаков и татарами Карач-бея своего сына Тимофея. К нему присоединился также Уманский полк. Есть данные, что Хмельницкий предупредил 31 мая польного гетмана, чтобы тот освободил путь сыну, который отправился в Молдавию с «произволом казаками-виписникамы» и ордой. Общая численность украинских-крымского войска составляла 20-22 тыс. человек.

Быстрое продвижение авангарда украинского войска повлекло паническое бегство шляхты из юго-восточных районов Брацлавщины. Она начала прибывать в лагерь М. Калиновского. В настоящее время в распоряжении польского гетмана, по данным источников, насчитывалось 20-25 тыс. человек при 58 орудиях. Надеясь на прибытие полков с Левобережной Украиной, а также подразделений из Польши и отрядов магнатов, он построил столь большой лагерь, что, как писал уцелевший участник предстоящего боя, «ста тысячам было тяжело его защищать». Но к его укреплению Калиновский, не надеясь на быстрые и решительные действия Б. Хмельницкого, отнесся небрежно, не распорядился надлежащим образом окопаться. Как предполагает В. Длуголецький, польный гетман не имел намерений обороняться в лагере, а хотел использовать его как плацдарм для нанесения удара по противнику во время переправы через Южный Буг.

29 мая на левом берегу Южного Буга появились первые отряды татар, а в субботу, 1 июня, переправившись через реку, к польских позиций вместе с украинским и татарами подошел Т. Хмельницкий. Калиновский выслал против них конницу. Зав'язався бій. Українці й татари почали імітувати відступ і вмілим маневром заманили на засідку й завдали сильного контрудару жовнірам. Ті, зазнавши серйозних втрат, відступили до табору, який до вечора був повністю оточений. Досвідчений генерал С. Пшиємський, тверезо оцінюючи ситуацію, на воєнній раді намагався переконати Калиновського, що доцільно залишити в таборі піхоту й артилерію, а самому з кіннотою прориватися до Кам'янця, щоб, зібравши там свіжі сили, згодом повернутися сюди й розбити противника. Проте польний гетьман відхилив цей план і наказав готуватися до битви.

Отримавши відомості про початок боїв авангарду армії з противником, Б. Хмельницький поспішив на допомогу. В ніч на 2 червня українці і татари переправилися через річку. Оглянувши величезний табір поляків, гетьман з ходу помітив допущені Калиновським прорахунку План атаки його позицій склався миттєво: ураховуючи, що Жовнірів замало для стійкої оборони табору, український гетьман вирішив завдати одночасного удару з усіх сторін. Перед полуднем татари почали провокувати невеликі сутички, що незабаром переросли У бій, який тривав близько двох годин. Тим часом українські піхотинці виходили у тил і фланги противника. Оскільки головний удар передбачалося завдати з тилу, то в лісі зосереджувалися сотні, щоб розпочати у визначений час атаку. Цей маневр не залишився непоміченим Жовнірами. Серед них запанували панічні настрої, оскільки з тилу і боків їхній табір був погано укріплений. Врешті польські кіннотники змусили татар відступити. Коли вони повернулися до табору, то дізналися про появу у себе в тилу українських підрозділів. Ця новина вразила їх і вони вирішили прориватися з тябору. Помітивши це, М. Калиновський з оголеною шаблею кинувся їм навперейми, намагаючись завернути назад. Однак на нього ніхто не зважав. Тоді польний гетьман пішов на крайній крок: наказав німецьким піхотинцям відкрити по втікачах вогонь. Це сталося близько п'ятнадцятої години. Йому вдалося повернути значну частину кіннотників, але загалом урятувати ситуацію вони не могли, тим більше, що українські розвідники запалили у таборі запаси сухої соломи й сіна. Вогонь охопив намети, почалася страшна пожежа. В цей критичний момент козаки й татари пішли на штурм польських позицій і досить швидко прорвали оборону. Частина жовнірів відступила до редутів німецьких піхотинців. Б. Хмельницький наказав обстріляти укріплення з гармат, після чого українці швидко оволоділи ними. Через кілька годин польської армії вже не існувало. Загинули М. Калиновський, С. Пшиємський, М. Со - беський та багато інших відомих офіцерів із магнатських родин. За словами Самовидця, «з которого то войска з того обозу мало хто увой - шол..». На думку польського дослідника Я. Мацішевського, такої поразки Польща ще не зазнавала. На Батозькому полі полягла половина всіх гусарів Речі Посполитої, всього ж було вбито, вочевидь, 16—19 тис. жовнірів; кільком тисячам удалося врятуватися втечею, інші потрапили в полон до козаків і татар. За даними деяких джерел, на вимогу старшин і козаків гетьман викупив у татар бранців, котрих розпорядився страчувати упродовж трьох днів, унаслідок чого трагічна доля спіткала 2 тис. вояків із тих 3-х тисяч, що потрапили до полону.

Звістка про блискучу перемогу українського війська грізним відлунням прокотилася по Речі Посполитій. Занепокоєний король наказав Я. Радзивіллові розпочати мобілізацію литовського війська й одночасно видав універсали до шляхти ряду воєводств і повітів, щоб збиралися на «посполите рушення».

Перемога під Батогом збудила велике піднесення народних мас на території Української держави. Селяни й міщани Брацлавщини розправлялися з утікачами з-під Батога, «не иміючи, — за словами Самовидця, — над ними литости, за їх тиранства и здирства». Жидачів - ський староста Джерка на початку другої декади червня повідомив коронного маршалка про вбивства шляхти у Вінниці, Сатанові, Зінькові та інших подільських містах. Почалося повсюдне винищення шляхти на козацькій території України. «И в том року, — читаємо у Самовидця, — знову по городах много панов пропало, которіе на свої маетности понаездили бьіли, бо знову оньїїх посполство позабивало, и козаки, що уступили били з своїх дворов, знову ся понаворо - чали». Спалахнуло повстання в Києві, успішно діяли загони повстанців на Лівобережжі. Активізувалися соціальні виступи на західноукраїнських землях. Унаслідок нового спалаху визвольної боротьби у травні — червні територію Брацлавського, Київського, Чернігівського та східних районів Подільського воєводств було звільнено від польської та української (за винятком тієї, що служила у Війську Запорозькому) шляхти. У 1653 р. в листі до севського воєводи сотник Пилип Уманець підкреслював: «А тепер у нас за ласкою Божою... тут у всім краю северском ні воєводи, ні старости, ані судьї, ані писаря нет. Боже дай, здоров бил пан Богдан Хмельницкий, гетман усего Войска Запорозкого! А пан полковник у нас тепер за воєводу, а гіан сотник за старосту, а отаман городовий за судью».

Безперечно, Батозька перемога є найяскравішою сторінкою воєнного мистецтва Б. Хмельницького, й навіть якби вона була єдиною в його житті, цього вистачило б, щоб поставити гетьмана в один ряд із найвизначнішими полководцями Європи. Вражає, наскільки вчасно було обрано момент для наступу. Запізнись він хоча б на тиждень, і хто зна, якими були б наслідки битви, адже на допомогу Калиновському поспішали полки з Лівобережної України, а також корогви руського воєводи та Сапіг. Водночас привертає увагу тверезість гетьманської оцінки політичного становища України. Він розумів, що навіть ця велика перемога не означала швидкого завершення війни з Річчю Посполитою. Тому наступного дня після тріумфу в листі до Хилкова досить стримано повідомив про розгром річпосполитської армії й попросив поклопотатися перед царем, щоб «нас ратовал, бо відаєм, же на нас знову наступоват схочут».

Подальші дії гетьмана засвідчують, що він не мав наміру без потреби йти на загострення відносин із Молдавією, хоч і не відмовився від мети оженити свого сина на дочці воєводи, вважаючи, що таким чином досягне зміцнення міжнародного становища України, але вирішив добиватися цього політичними засобами. Поки що його шлях лежав до стін Кам'янця-Подільського. Завбачливий стратег розумів, що звільнивши місто, він зможе встановити контроль над усією територією Поділля — важливим плацдармом у боротьбі за включення до складу своєї держави Руського, Волинського та Белзького воєводств. Досить швидко підрозділи українців відновили владу гетьманської адміністрації в Подністров'ї, захопивши Ямпіль, Могилів, Бар та інші міста. В районі Бара українська армія розділилася: її основні сили на чолі з гетьманом вирушили до Кам'янця-Подільського в обхід через Городок-Бедриківський, а козаки Чигиринського, Уманського та Жаботинського полків на чолі з Т. Хмельницьким, а також татари Карач-бея пішли до міста прямою дорогою. На початку другої декади червня українці з'явилися в околицях Кам'янця. Тиміш звернувся ли^том до магістрату з вимогою дати викуп, але дістав відмову. Ймовірно, 16 червня сюди підійшов обоз з основними силами армії. Наступного дня Б. Хмельницький послав до командування залоги та магістрату листа, пропонуючи здатися: «...для вас це буде менша шкода, бо ми, побачивши вашу схильність і покірливість, не будемо проливати вашої крові й вас цілком знищувати...». Гетьман попередив, що вони даремно сподіваються на підхід коронних військ, бо «поки дочекаєтеся допомоги, багато людей з вашого війська мусить загинути, а ми докладемо зусиль, щоб підстерегти підкріплення, яке має до вас надійти». Він також радив не покладати особливих надій на міцність укріплень, оскільки «немає на світі нічого такого міцного й твердого, чого не можна було б [із] Божою поміччю зруйнувати». В цілому тональність змісту листа засвідчувала впевненість його автора у власних силах.

За свідченням джерел, чисельність залоги Кам'янця становила тисячу осіб, включаючи 500 німецьких піхотинців і гайдуків, чотири корогви подільської шляхти, 1 тис. міщан (мабуть, набраних із представників польської й вірменської общин), а також жовнірів-утікачів із батозького побоїща. Сподіваючись на міцність заліку та укріплень, верхівка міста відхилила пропозицію гетьмана Тоді почався обстріл, було здійснено кілька приступів, в околицях знищено всі шляхетські маєтки. В цей же час Б. Хмельницький послав до В. Лупула грека І. Мануйлова з вимогою видати дочку заміж за Тимофія. Пригрозив, що інакше змушений буде вступити в Молдавію. Для надання більшої вагомості своїм словам він дозволив піти туди окремим татарським загонам. Нурадин-султан також надіслав листя Лупулу, наполягаючи прийняти вимогу українського гетьмана. Потрапивши в скрутне становище, воєвода, звісно, вже не мав можливості зволікати й погодився на весілля, що мало відбутися 31 липня.

Значно гірше для Б. Хмельницького розвивалися події під Кам'янцем. Унаслідок спустошення в попередні роки цього регіону важко було дістати продовольство й фураж, що викликало невдоволення союзників. Довелося наказати мешканцям подільських містечок утримувати поранених і хворих татар. Свавільні мурзи дбали не стільки про досягнення мети свого походу, скільки про свою здобич. Вони зі своїми чамбулами не лише спустошували західноукраїнські землі, а й домагайся від гетьмана дозволу взяти здобич на козацькій території. Якщо вірити даним листа, написаного М. Яскульським 24 червня з Кам'янця, гетьман змушений був пообіцяти їм віддати міста М. Калиновського та А. Конец - польського, однак тут же розіслав до їхніх урядів універсали, попереджаючи про можливу появу татар і наказуючи вести з ними боротьбу.

Було зрозуміло, що за умов дедалі відчутнішого голоду, наростання невдоволення татар, загрози спалаху пошесті, що з'явилася на Поділлі, військо не спроможне довгий час вести облогу Кам'янця. Переконався Хмельницький і в тому, що без сильної артилерії, проведення підземних підривних робіт і без великих втрат місто штурмом не взяти. Коли ж із Ясс прибув І. Мануйлов із позитивною відповіддю правителя Молдавії, гетьман вирішив зняти облогу й повернутися до Чигирина Він погодився також за викуп визволити частину бранців, захоплених під Батогом. Є дані, гцо тоді ж Хмельницький отримав від Яна Казимира листа, зміст якого нам невідомий. 23 червня українське військо залишило околиці Кам'янця.

Слід зазначити, гцо Б. Хмельницький і старшина не скористалися сприятливими військово-політичними обставинами, які склалися внаслідок Батозької перемога. Адже Польща не мала на той час армії, спроможної протистояти наступу українського війська (6—9 тис. жовнірів, які перебували в таборі під Соколем, були охоплені панічними настроями, психологічно зламаними і нездатними вести бойові дії). Радзивілл із великим полегшенням констатував, що Бог настільки «засліпив бунтівника», що «спрямував його задуми до облоги м. Кам'янця, аніж до знищення Речі Посполитої, коли б таки просувався далі». Нам невідомі чинники, які спонукали українського гетьмана відмовитися від продовження походу. А відтак можемо визнати, що він припустився трагічної помилки, втративши можливість закріпитися на західних рубежах України. З-під Кам'янця шлях його пролягав на Бар, звідки 28 червня Б. Хмельницький видав універсал про захист ніжинської міської верхівки, старшини й шляхти.

З'ясувати дальший напрям руху гетьмана важко. Якщо вірити зворотним адресам його листів до канцлера та брацлавського воєводи, вони написані з Могилева (24 червня, ймовірно, за старим стилем, бо 28 червня Хмельницький, нагадаємо, перебував у Барі). Але ж відомий нам наступний лист до Хилкова написано 8 липня вже з Корсуня. Тому вважаємо сумнівним, щоб за кілька днів військо, що поверталося з походу, без нагальної потреби могло подолати понад 300 км. Можна було б припустити, що місце написання листів ми визначили помилково, й гетьман не відвідував Могилева. Проте в одному з джерел знаходимо згадку про його перебування в Ямполі. Отже, ігнорувати свідчення двох джерел, Що шлях Б. Хмельницького до Чигирина пролягав через подільське Подністров'я, немає підстав. Найімовірніше, він відвідав ці міста з метою дати відповідні розпорядження щодо підготовки весілля.

Джерела свідчать, що в цей час гетьман звертається до короля з листом, текст якого теж залишається невідомим. Однак основні положення його змісту можна з'ясувати на основі аналізу листів до канцлера та брацлавського воєводи. Насамперед привертає увагу той факт, що Б. Хмельницький у листах підкреслював законність своїх дій. «Сам Бог свідком, — писав він канцлерові, — що нинішні внутрішні заворушення 1 взаємне кровопролиття сталися з справедливої причини, бо ми, зазнавши тяжкого гніту як із боку... жовнірів, так і їхніх... урядників, змушені були оборонятися». Зважаючи на це, український гетьман поставив перед польським урядом вимоги визнати як скасування чинності Білоцерківського договору на території козацької України, так і її право на окремішне від Речі Посполитої існування (хоча й не виключав при цьому можливості збереження певної васальної залежності від короля). Вперше в офіційному листуванні з представниками правлячих кіл Польщі Хмельницький відкрито попередив їх, що відновлення старого статусу козацьких земель неможливе, й у разі відмови Речі Посполитої піти назустріч цим вимогам проллється з обох сторін багато крові, «земля й(ого] королівської милості буде знищена», а українці змушені будуть «шукати собі іншого, стороннього пана і чужої сили, яка зможе нас захищати». Щоб уникнути продовження цієї спустошливої війни, він апелював до політичної мудрості короля та його оточення. «Ми зовсім не сумніваємося, — писав гетьман канцлерові, — що й[ого] королівська милість, пан наш милостивий, своєю звичною поблажливістю й особливо милосердям, і в[аша] в[исокість], наш милостивий пан, своєю повагою і розсудком угамуєтесь і, визнавши нашу правоту, погодитесь з нами, що дасть змогу і нам, і Речі Посполитій жити у спокої».

Прибувши наприкінці першої декади липня до Корсуня, Б. Хмельницький розпустив військо. Щоправда, переяславському, кропивнян - ському та прилуцькому полковникам разом із 3 тис. татар він наказав зайняти оборонні рубежі на Росаві, а решта полковників отримала розпорядження бути напоготові. Адже не можна було ігнорувати можливості, що Польща забажає завдати удару у відповідь. Припускаємо, що гетьман дізнався про факти безчинства ординців, які поверталися з походу: вони безжально пограбували Подністров'я та Брацлавщину. Мешканці цього краю нарікали на Хмельницького за спустошення, завдані його союзниками. Однак порвати з татарами не було жодної можливості, оскільки вони відразу ж перейшли б на бік польського короля, а за таких обставин не могло бути й мови про досягнення незалежності від Польщі. Тому доводилося терпіти, уникати загострення відносин із Кримом. До того ж татарські мурзи чимраз частіше удавалися до спекуляцій тяжким становищем України. І чи не тепер Іслам-Гірей уперше замислюється над тим, щоб домогтися перетворення України на свого васала?

Отже, становище Богдана Хмельницького залишалося складним. Хоча йому, завдячуючи залізній витримці, таланту неперевершеного майстра маневру, величезним здібностям політика й полководця, вдалося врятувати Україну від катастрофи влітку 1651 р., уникнути кровопролитної міжусобної боротьби й, у кінцевому підсумку, домогтися ліквідації принизливого Білоцерківського договору, відновити козацьку державу в межах Брацлавського, Київського та Чернігівського воєводств, усе ж ставало ясно, що сили вичерпуються й народ неспроможний витримати затяжної боротьби з Річчю Посполитою. Перед гетьманом дедалі гостріше поставала проблема пошуків союзників.