123

Визвольні рухи в європі

Українське національне відродження не було якимсь відірваним явищем від загальнополітичних процесів Європи, як цілості. Навпаки, XIX ст. характеризується якраз зростанням революційних рухів, як серед державних, так і поневолених народів. Державні народи прагнули обмежити владу своєї керівної верхівки, домагаючись більшого голосу в вирішуванні державних справ, тобто демократизації суспільно-політичного устрою. Водночас, зокрема в другій половині XIX ст., ширилися різні соціалістичні ідеї справедливого поділу народного доходу та боротьби проти жахливої експлуатації робітників капіталістами.

Визначними ідеологами соціалістичного руху були француз Сен Сімон (1760—1825), шотляндець Роберт Оуен (1771—1858) та німецький жид Карл Маркс (1818—1883). Маркс був найбільш лівий у своїх теоріях, що їх він з'ясував у творі "Капітал" (Das Kapital) та у виготовленім ним, на спілку з німцем Фрідріхом Енгельсом "Комуністичному Маніфесті", опублікованому 1848 p., який вважається першим програмовим документом наукового комунізму. Карла Маркса та Фрідріха Енгельса вважають основоположниками сучасного комунізму.

Поруч із змаганням до демократизації та забезпечення гідного людського існування для чисельно зростаючого робітництва-пролетаріата, долучався також і національний, чи радше націоналістичний рух серед поневолених народів у складі багатонаціональних імперій Росії, Австрії та Туреччини (поляки, чехи, хорвати, серби, болгари, румуни, греки та ін.), як і серед народів, роздріблених на ряд більших і менших держав (Німеччина й Італія).

Турецька, або Оттоманська імперія, панувала вже декілька століть над народами південно-східної Європи і контролювала морські протоки Босфор і Дарданели, що ведуть із Чорного у Середземне море. За панування над берегами Чорного моря, а в подальшому й за контроль над протоками, велися постійні війни між Російською і Турецькою імперіями.

До російсько-турецьких спорів долучався ще й релігійний чинник, бо народи південно-східної Європи належали до християнської Східної Православної Церкви, а Туреччина була мусульманською державою й жахливо переслідувала християн. Це викликало постійні бунти проти турків. Росія використовувала ці заворушення для своїх політичних цілей, виступала як протектор православ'я й давала постійно моральну й матеріальну допомогу грекам, сербам, румунам, болгарам тощо. У той спосіб вона підривала потужність Туреччини й поширювала свої впливи на терени Балканського півострова.

Але послаблення Туреччини на користь Росії, зокрема зростання московських впливів на Балканах і Середземному морі, загрожувало інтересам західноєвропейських держав, зокрема Австрії та Франції. Англія також не була радою ширенню Російської імперії, бо то загрожувало її посілостям в Азії, де знаходилася Індія, перлина Британської імперії. Власне цей конфлікт імперіалістичних інтересів допровадив до Кримської війни у 1854—1856 pp. і не все дозволяв Росії розправитися зі своїм сусідом-суперником. Але завдяки цим ворогуванням та війнам поміж Росією і Туреччиною, довголітня боротьба сербів за своє національне визволення увінчалася успіхом.

Для скріплення своїх впливів серед слов'янських народів на Балканах, під кінець 1860 pp. для послуг Росії постала нова ідеологія — панславізм, яка по своїй суті нічим не різнилася від російського націоналізму та експансії Російської імперії. Головними проповідниками панславізму, як крайнього російського націоналізму, були визначний публіцист М. Данилевський та генерал Р. Фадєєв. Російські дипломати спритно використовували православну релігію та панславізм на користь Російської імперії.

У 1817 р. Туреччина була змушена дати Сербії автономію і визнати її князя Мілоша, що стало початком до повного національного визволення. Унаслідок московсько-турецької війни 1829 р., два румунські князівства, Валахія і Молдавія, одержали від Туреччини повну автономію, але покищо під російським протекторатом.

Після десятилітньої жорстокої боротьби з Туреччиною (1821— 1831) Греція також визволилася з-під турецького панування і проголосила свою самостійність у 1831 р. із монархічним ладом.

Подібний процес відбувався по цілій Європі, яку Віденський Конгрес з 1815 р. розподілив згідно з інтересами володарів учасників проти наполеонівської коаліції, а не з інтересами народів. Але тільки королівство П'ємонту мало короля італійського роду. В усіх інших державах панували чужинці, здебільша під впливом Австрії, яка для себе захопила дві провінції у Північній Італії, Ломбардію та Венецію. У той час австрійський канцлер князь Клемент Меттерніх твердив, що Італія — це тільки географічне поняття. Однак італійський народ проявив свою живучість і розгорнув боротьбу за своє визволення та єднання в одній національній державі.

Головну роль у національному відродженні Італії відіграв відомий італійський безкомпромісний республіканець націоналіст Джузеппе Мацціні. Але його безкомпромісність як республіканця не надавалася до тодішніх політичних умов Європи й тому практичне об'єднання Італії здійснив у 1871 р. граф Камілльо Кавур. Будучи прем'єром П'ємонту протягом цілої декади (1852—1861), Кавур своєю блискучою дипломатією здобув загальне визнання в Європі та дістав союзника проти Австрії в особі французького імператора Наполеона III.

До остаточного об'єднання Італії дійшло в 1870 р, коли славний провідник італійських революціонерів-республіканців Джузеппе Ґарібальді з'єднався з королем П'ємонту Віктором-Емануслем. В 1861 р. Ґарібальді розгромив війська Франческа II, Неаполітанського короля й захопив зі своїми революційними частинами південь Італії, тоді як більшість північної Італії вже була об'єднана під проводом Кавура. 17 березня 1861 р. проголошено королівство Італії з Віктором Емануелем як першим італійським королем. У 1866 р., після італійсько-австрійської війни, Венеція ввійшла до складу італійського королівства. У липні 1870 р. вибухла прусько-французька війна і французькі війська, які обороняли папу і Рим, мусіли його покинути. З цього скористали італійські війська, які в серпні зайняли місто й після проведеного плебісциту Рим включено до складу італійського королівства і проголошено столицею Італії. Папська держава перестала існувати й на карті Європи появилася Італія, яка із "географічного поняття" перетворилася в об'єднану національну державу.

Подібний процес відбувався у той сам час і в Німеччині, яку Віденський конгрес переорганізував на 38 різних суверенних держав, між якими було аж п'ять королівств: Прусія, Гановер, Саксонія, Вюртемберґія та Баварія. Щоправда, всі ці держави мали своїх німецьких володарів, між якими найбільшою під кожним оглядом була Прусія, з якої власне й почався процес об'єднання Німеччини. На чолі цього процесу став пруський канцлер (прем'єр уряду) князь Отто Бісмарк, який своїми дипломатичними заходами, включно з інтригами, зумів осягнути намічену ціль. На перешкоді до об'єднання Німеччини, так як і на перешкоді об'єднання Італії, стояли Австрія та Франція. Бісмарк зумів своїми інтригами довести до семитижневої війни з Австрією влітку 1866 р. та Франко-Пруської війни в 1870 р., в яких Австрія під містом Садовою і Франція — під Седаном зазнали великих поразок. У січні 1871 р. на базі тих перемог, як і договорів з різними німецькими державами, Бісмарк допровадив до об'єдання Німеччини. У Дзеркальній залі Версальської палати біля Парижа, столиці переможеної Франції, 18 січня 1871 р. Німеччину проголошено Другою Імперією, а пруського короля Вільгельма — імператором. Об'єднана Німеччина складалася з 25 держав, у тому чотири королівства і три вільні міста: Гамбург, Бремен і Любек, які разом творили Другий Райх.

Постійні повстання народів Балканського півострова та війни з Росією досить ослабили колись могутню турецьку Оттоманську імперію. Численні болгарські повстання проти турецького панування, а зокрема 1876 p., яке турки криваво задушили, довело до нової Російсько-Турецької війни в 1877 р. На боці Росії воювали Румунія, Монтенегро і Сербія. Після важких боїв і великих людських втрат російські війська зламали опір турків і в січні 1878 р. захопили Андріянополь і загрожували столиці Туреччини — Константинополю. Султан запропонував мир і 3 березня 1878 р. Туреччина визнала незалежність князівства Монтенегро, Сербії й Румунії. Найбільше, однак, скористала Болгарія, яка мала бути самоуправною державою й платити Туреччині тільки певну данину.

Але західні великодержави не погодилися на таке розв'язання східного питання. Англія, побоюючись російської експансії на Середземне море, оскільки Болгарія стане знаряддям у руках Росії в порозумінні з іншими державами Західної Європи, вимагала, щоб договір у Сан-Стефано розглянув ще й Берлінський конгрес. У липні 1878 р. був скликаний у Берліні конгрес, в якому взяли участь Австрія, Англія, Франція, Німеччина, Росія, Італія, Греція й Туреччина. На Конгресі головував німецький канцлер Отто Бісмарк, і там укладено новий договір — Берлінський, який відповідав інтересам західноєвропейських держав. Велику Болгарію, створену у Сан-Стефано, поділено на три частини: Македонію залишено Туреччині, Східну Румелію також залишено в складі Туреччини, під безпосередньою владою султана, який мав назначити для неї гу-бернатора-християнина. Властиво Болгарія мала далі залишитися у складі Турецької імперії, але як автономна країна.

У зв'язку з Російсько-Турецькою війною російські війська ввійшли на територію Молдавії і примусили її до участі в облозі твердині Плевна. Об'єднані князівства Валахії й Молдавії використали цю нагоду і проголосили незалежність. На карті Європи появилася нова держава Румунія, незалежність якої визнано Берлінським договором. Те саме зробила Сербія, яка виступила війною проти Туреччини на боці Росії, і її також визнав Берлінський договір, але з вимогою, що Боснію і Герцеговину окупують австрійські війська, помимо того, що ті князівства були заселені сербами й хорватами. На загал, можна сказати, що учасники Берлінського конгресу зовсім не дбали про Туреччину, не керувалися вони й добром народів, долю яких вони вирішували. Про те найкраще свідчить повернення християнських народів під турецьку владу, яка християн дуже переслідувала. Дбали вони самі про себе, щоб якнайбільше захопити земель Турецької імперії. Росії дозволили затримати частину захопленої від Туреччини Вірменії з містами Батум, Каре і Ардаган та повернено їй південну Басарабію, яку Росія обіцяла віддати Румунії за допомогу у війні проти Туреччини. Румунії, в заміну за Басарабію, дали Добруджу, територію на південь від устя Дунаю. Ще перед Берлінським конгресом Англія намовила Туреччину передати їй острів Кіпр і взаміну за те Англія гарантувала Туреччині непорушність решти турецьких доміній.

Як і у Західній Європі, над берегами Атлантичного океану в ХГХ ст. також відбулися деякі політичні зміни. Віденський Конгрес з 1815 р. прилучив до Королівства Голландії також й підавстрійську Бельгію, заселену флямандцями й валонцями. Під впливом революції в Парижі у 1830 р. збунтувалися проти голландського панування громадяни Брюсселя й на вулицях дійшло до боїв поміж цивільним населенням та голландським військом. Був створений тимчасовий уряд, який 4 жовтня 1830 р. проголосив Бельгію незалежним королівством. Завдяки Франції, інші європейські держави погодилися на незалежність Бельгії, як конституційного королівства.

Аналізуючи процеси національного відродження у другій половині XIX ст. в Європі, доводиться ствердити, що завжди і всюди головну роль у тих процесах відігравала національна аристократія. Успішність національного об'єднання Італії базувалася головно на королівстві Сардини-П'ємонту, а Німеччини — на могутній Прусії.

Боротьбу за національне визволення країн південно-східної Європи з-під панування Туреччини весь час підтримувала Російська імперія, яка намагалася дістатися до Середземного моря. На шляху до здійснення цієї мети стояла Оттоманська імперія, яка панувала над Балканським півостровом і контролювала проливи Босфор і Дарданели. Росія використовувала поневолені Туреччиною народи для власної експанзії і через те була, хоча й важливим, але тільки допоміжним чинником.

Дійсно важливим чинником у національному відродженні та в боротьбі за свою державність таких країн як Греція, Сербія, Болгарія та Румунія, була їхня релігія. Ці народи, визнавці православного християнства, різнилися під релігійним оглядом від панівної мусульманської нації — Туреччини. Тут релігія ототожнювалася з народом, тим більше що турки-мусульмани переслідували християн. Маючи свою власну національну церкву та свою власну аристократію, а при тому ще й сильного союзника, яким була Російська імперія, їхнє національне відродження й боротьба за власну державу увінчалися успіхом.