Кубань

Протягом XIX ст. українська етнографічна територія під московською окупацією поширилася на південний схід, вздовж берегів Азовського й Чорного морів, аж до верхів'їв Кавказу. Ліквідуючи незалежність гірських народів, Росія виселила з Кавказу до Туреччини бл. 500 000 черкесів. Це звільнило великі простори лівобережжя Кубані з могутніми лісами, в яких росли тисячами гектарів високоцінних порід дерев (тис, волоський горіх, кедр, густодеревинний дуб, сумах тощо). Підсоння на Кавказі лагідніше ніж на Україні, а в окремих місцях, як на чорноморському побережжі, субтропічне.

Поширення української етнографічної території наступало завдяки переселенню Чорноморських козаків за наказом цариці Катерини II із земель між Бугом і Дністром на Кубань, на схід від Азовського моря поміж ріками Кубанню та Єєю. Нащадки славних запорожців причалили до берегів колишньої княжої Тмуторокані 25 серпня 1792 р. під проводом свого полковника Сави Білого і там заложили першу козацьку оселю — Таманський курінь. Услід за ним прийшла решта — 17 201 козаків-чорноморців, не враховуючи жінок і дітей. Козацький кошовий отаман Захар Чепіга зорганізував із них по обох боках ріки Кубані 42 курені, які пізніше, на розпорядження уряду, переназвано на станиці. Козаки назвали курені так само як колись на Запоріжжі: Батуринський, Канівський, Переяславський, Полтавський тощо. Ці курені у свою чергу він поділив на п'ять округ. У 1794 р. над рікою Кубанню, в Карасунському куті, на тому місці, де був отаборився козацький кіш, засновано місто, яке названо в честь цариці Катерини II, яка віддала ці землі "у вічне посідання",— Катеринодар2.

На Кубані, де поселилися чорноморці, велася щоденна війна, понад 50 літ. Кожної хвилини могли напасти черкеси, татари чи інші верховинці. З-за кожного куща й з очерету чигала небезпека, свистіли кулі, чи блискала шабля. Обставини вимагали постійної обережності, навіть сільськогосподарські роботи виконувались під військовою охороною. Це змушувало вже змолоду хлопців і дівчат вчитися орудувати зброєю й тому на Кубані витворилися відважні та спритні воїни. Очевидно, що тут не обходилося без постійних жертв у людях, які гинули в боротьбі з горцями або від ран.

Крім того, клімат тут був нездоровий, різні хвороби, а зокрема малярія, косили населення, й через деякий час більше людей умирало як родилося. Тому то у своїх початках Козацтво Кубані чисельно скріплювалося не природним приростом, але припливом нових сил з України.

Оскільки землі були слабо заселені, уряд сприяв переселенню, бо число козаків не відповідало величезній площі, призначеній козацькому війську. Крім цього, козаки охороняли кордони імперії на Передкавказзі, що негативно відбивалося на сільському господарстві Кубані.

Переселення козаків на Кубань тривало упродовж XIX ст., а ще більше приходило з України, одні легально, а інші нелегально втікали від панщини і їх негайно вписували у реєстр вільних людей.

У той спосіб Кубань стала новою січчю для переслідуваних в Україні. З Вороніжчини у 1802 р. прибуло 350 українських козаків, а 1803 р. з Катеринославщини — 3 227 козаків, які заснували чотири станиці і створили Кавказький козацький полк. Переселилося поверх 600 козаків з Харківщини та Катеринославщини. У 1831-1834 pp. російський уряд післав на Кавказ два полки українських козаків, один з Полтавщини й один з Чернігівщини, воювати з горцями. Але коли вони відбули свою службу, їм не дозволили повернутися додому, але наказано поселитися в районі Владикавказу на Терщині. Тому що то були здебільша молоді хлопці, 1834 р. їм привезено з України 500 дівчат, з якими вони поодружувалися й там завели свої родини1.

Щоб позбутися на старій Гетьманщині неспокійного елементу, що весь час мріяв про відновлення свого козацького ладу, російський уряд влаштував масові переселення на Чорномор'я козаків з України, яких ще не обернено в кріпаків. З'явився царський указ 17 березня 1808 р. про переселення на Кубань з Чернігівської та Полтавської губерній 25 000 козаків. На його основі з малоземельних районів згаданих губерній протягом трьох наступних років (1809-1811) на землі Чорноморського війська переселилися родини колишніх реєстрованих козаків, 23 088 чоловічої статі й 18 672 жіночої, разом 41 760 осіб. У 1820-1821 роках на Кубань переселилося ще 25 000 козаків з родинами. Козаки радо переселювалися на Кубань, бо там їм не грозило закріпачення2. Продовж першого півстоліття (1800-1850) на Кубань переселено понад сто тисяч осіб. Крім того, чутки про відродження вільного козацтва на Кубані заохочували до емігрування на Кубань, зокрема селян-кріпаків, що втікали туди нелегально.

На нових поселеннях заводилися козацькі порядки із питомою козацькою демократією, бо Катерина II дала їм широку автономію. Була там Військова Рада, виборний кошовий та виборна військова старшина, свій суд і своє козацьке духовенство, ба навіть власна козацька конституція. Але то довго не існувало, бо Харко Чепіга був першим й останнім виборним кошовим. По його смерті московський уряд заборонив вибори кошового, а назву "курінь" заступлено назвою "станиця". У 1797 р. скасовано назву "кошовий" і введено назву "наказний отаман". Так само скасовано уряди Військового Судді та Писаря й заборонено скликати Військову Раду. В першій половині XIX ст. московський уряд назначав наказними отаманами козаків-українців, але почавши з 1855 р., на цю посаду призначалися вже виключно росіяни. Так само землі, які уряд дав був козакам "у вічне володіння", пізніше близько одного мільйона десятин держава відібрала від козацтва й роздала переважно російським урядовцям і старшинам. Царський уряд намагався відлучити від козаків старшину і притягнути її на свій бік й тому в 1870 р. їм надано досить великі земельні наділи із загального земельного фонду. Так уряд купив собі старшину, яка була віддана йому й льояльна до царя.

У 1861 р. до Чорноморського війська приєднано 6 козацьких бригад — західну частину т. зв. Лінії й усім цим козацьким з'єднанням надано нову назву: Кубанське Козаче військо. Далі на схід створено маленьке Терське Козацьке військо.

Після дозволу купувати садиби та землі у власність переселення на Кубань і на цілий Північний Кавказ дуже пожвавішало. Прибували переважно українці, що йшли сюди безупинно. За 10-15 років на саму Кубань переселилося понад 250 тисяч українців1. Кубань, залюднюючись, перетворювалася в нову українську провінцію, яка простягалася вздовж берегів Азовського та Чорного морів аж до міста Сухумі. У 1832 р. тут засновано місто Анапу, що стало лікувальним курортом, та порт Новоросійськ, а також ряд нових станиць.

Історик Чорноморського війська Іван Попка, описуючи побут на Кубані в середині XIX ст., твердив, що церковний "спів у крилосі, веснянка на вулиці, щедрування під вікном, женихання на вечорницях, побілені хати, і гребля з зеленими вербами, віл у ярмі і кінь під сідлом — все це нагадує нам у тій далекій кавказькій Україні гетьманську Україну Наливайка, Хмельницького"2.

До 1870 р. всіх новоприбулих записували в козацькі реєстри й вони ставали рівноправними громадянами, але в 1870 р. уряд це заборонив і стан козаків замкнено. Цей акт треба вважати дуже шкідливим для українців5. У наступних роках населення далі збільшувалося за рахунок нових мігрантів, яких названо городовиками, і співвідношення козаків до решти некозацького населення зменшувалося.

У 1896 р. з території Кубані, з ініціативи високих петербурзьких урядовців була відрізана смуга побережжя, з якого утворено Чорноморську губернію. Найліпші місця цієї губернії, чорноморське побережжя, придатне на відпочинкові оселі та морські купелі, розібрали поміж себе високі урядовці та взагалі впливові особи, як т. зв. "культурные участки". Деякі кубанські діячі здавали собі справу з того, що лише збільшення населення Кубанщини може врятувати її від дальшого "розшматування". Але загал козаків, вдоволений зі своєї ролі і, користуючись "вольностями" і "привілеями", цілком не думав, що прийшов час, щоб подбати про те, "щоб усі переселенці з України володіли та користувалися добрами на своїй новій займанщині не на військових, але на інших, доцільніших і міцніших підставах".

Взагалі основи заселення Кубані, Чорноморщини, Ставропільщини й Тереку заклали українці, які різними способами йшли на ці землі нестримним потоком і під час війни часто брали участь в обороні цих земель від нападів черкесів, чеченців, інгушів та інших.

Від самого початку переселення козаків на Кубань уряд вів систематичну політику обмеження прав козацтва, обмежував його запорозькі традиції й намагався русифікувати їх. Щоб зберегти кубанців від українських впливів, їх висилали на військову службу далеко поза межі Кубані й України, в основному на окраїни Російської імперії, зокрема до Польщі, Туркестану, чи таки на Закавказзя. Кубань не мала свого власного єпископа, ні духовної семінарії, а священиків присилали звичайно росіян. Незважаючи на те, "всі стародавні звичаї українців на Північному Кавказі заховувалися не гірше як на Україні, а українська мова й пісня по станицях, особливо між жінками, лунала як по селах над Дніпром, Дністром, Сяном".

Крім українців, там перебували також і росіяни, які займали різні посади, як учителі в школах, поштові урядники, священики, митні урядники тощо. Російського простолюддя було небагато і значна його частина займалася різним ремеслом, як столярі, мулярі, шевці, кравці. Греки й вірмени займалися торгівлею.

З енергетичнріх ресурсів Північний Кавказ, куди включається і Кубань, багатий на нафту і природний газ. Від Тамані до станиці Холмської простягалися поклади залізної руди, а коло станиці Лабінської — родовища манганової руди.

На переломі XIX ст. на Кубані з великим розмахом розвинулася кооперація, кредитова і споживча. Тому що залізничних шляхів уряд будував мало, козаки самі організували три акційні товариства й побудували три залізниці: Чорноморсько-Кубанську довжиною 420 км, Армавір-Туапсинську — 265 км та Єйську 140 км.

Населення Кубані, як і цілого Північного Кавказу, поділялося на три категорії: 1) козаки, що мали свою самоуправу, одержували на 17-му році життя пайовий наділ землі, однаковий в усіх станицях, від 4,5 до 15 десятин. За це вони майже поголовно служили у війську у власному одязі, взутті, з власною холодною зброєю (кинджал і шабля) і на власному коні; 2) городовики, які не всі відбували військову службу, а ті, що відбували, отримували все військове спорядження від держави; 3) аборигени (тубільці), яких до війська не брали, аж щойно в першій світовій війні вони створили добровольчу т. зв. дику дивізію, яка була пострахом для населення, де вона перебувала.

На Кубані добре були поставлені безплатні т. зв. двокласові школи (п'ятирічні) для козацьких дітей, з добрими бібліотеками, розуміється з російською мовою навчання. Городовики допускалися до цих шкіл лише за платню, для них були інші парафіяльні однокласові школи (з трирічним навчанням) з меншою оплатою. Було на Кубані дві семінарії, в яких готували учителів, однак їх було замало. Це була свідома політика уряду, який присилав учителів з Тверської, Ярославської та інших російських губерній1, для т. зв. "обрусения краю". Вищих шкіл уряд не дозволяв відкривати. На Кубані було багато неписьменних. Незважаючи на велику територію, з одного боку, як і доволі велику кількість населення на початку XX ст., з другого, на Кубані ке було організовано церковної єпархії, ані духовної семінарії. Па ціле Північне Передкавказзя була заледве одна духовна семінарія у Ставрополі. Так само не було тут земств, які дбали б про культурний розвиток та добробут населення Кубані.

Велику роль у культурному розвитку Кубані відігравали учителі. Адвокати, лікарі, інженери, судді і т. п. траплялися по більших містах і повітових центрах, але це були здебільша росіяни, української інтелігенції було тут обмаль.

У Катеринодарі 1863 р. вийшло перше число часопису "Кубанские войсковые ведомости" і вже у 16 числі з 13 липня була поміщена стаття українською, мовою п. з. "З записок невідомого; побутові замітки". З того часу редактори "Кубанских войсковых ведомостей" намагалися, в міру можливостей, публікувати як оригінальні, так перекладні твори українських авторів. Особливо багато українських матеріалів було надруковано за часів редакторства Луки Мельникова. У 1899 р. він, між іншим, опублікував листи Тараса Шевченка до Якова Кухаренка. У 1901 р. Л. Мельников опублікував цілий ряд творів українських письменників, перекладених російською мовою. Того ж самого року він помістив українською мовою оповідання "їлько", на яке негайно відгукнулася московська влада, звертаючи редакції увагу на Емський Указ з 1876 р.

Під кінець XIX ст. у Катеринодарі існувала українська "Громада", яка пізніше приєдналася до "Загальної Української організації" під проводом проф. В. Антоновича та О. Кониського. На початку XX ст. у Катеринодарі створилася "Чорноморська Громада", яку очолив Степан Ерастов. Насправді це була клітина Української Революційної Партії. Але розвинути українську культурно-освітню роботу було неможливо, бо Емський Указ зберігався і тут в усіх деталях.

Незважаючи на всі спроби кубанської громадськості, домогтися видавання газети або журналу українською мовою таки не вдалося. Громадські діячі Кубані, а зокрема Степан Ерастов, не один раз зверталися до міністра внутрішніх справ з проханням дозволити видавати на Кубані журнал українською мовою, але за кожним разом таке прохання відкидалось. У 1904 р. Ерастов і Радіонов знову звернулися до Міністерства Внутрішніх Справ з офіціальним проханням видавати в Катеринодарі українською мовою журнал "Поступ", але й цим разом дозволу не одержали. Однак після революції 1905 р. неможливо було втримати в шорах українське друковане слово й катеринодарська газета "Новая Заря", редактором якої був В'ячеслав Потапенко, одна з перших почала друкувати українські поезії. В різних газетах появилися твори Лесі Українки, В. Винниченка, В. Стефаника та ін. У газеті "Кубанская жизнь" Яків Жарко опублікував цілий ряд своїх віршів, а в 1910 р. на сторінках "Нової Зарі" виступив зі своїми віршами український поет Ол. Кирій. До революції 1917 р. на Кубані так і не було жодного українського пресового органу. У 1914 р. почали з'являтися замітки українською мовою в часописі "Кубанский Край", а від осени 1911 р. до квітня 1912 р. був український відділ у гумористичному часописі "Кубанец". Щойно після лютневої революції в Новоросійську 1 квітня 1917 р. вийшло перше число газети українською мовою "Чорноморська Рада", а в вересні 1917 р. заходом українського товариства "Ранок" в Катеринодарі газети-півтижневика "Чорноморець".

Незважаючи на несприятливі обставини для літературного розвитку, Кубань дала також українських письменників, як наприклад Яків Кухаренко, приятель Т. Шевченка, Василь Мова-Лиманський та ін. На Кубані до революції перебували на праці деякі свідомі інтелігенти українці з Наддніпрянщини, а між ними й письменники Микола Вороний, Андріян Кащенко, а також Симон Петлюра, Борис Мартос, Аркадій Кучерявенко та ін.

При переписі населення у 1897 р. на Кубані проживало 1 919 тисяч населення, а в 1914 р. воно зросло до 3 051 000 (без Чорноморської губернії). У той час козаки становили уже не цілих 43% населення, 7% становили горці, а 50% різного роду городовики.

Городовики ділилися на "корінних", які становили 9% населення і мали свою землю, та "некорінних", які орендували землю в панів чи козаків, або працювали наймитами. Права усіх городовиків, порівняно з козаками, були дуже обмежені й між ними існувала глибока соціяльна й економічна прірва, хоч обидві групи складалися переважно з українців1.

Станова нерівність на Кубані між козаками й городовиками, які упосліджувалися, почавши від громадських прав та користання школами, кінчаючи на земельному наділі, протягом 50 років роз'ятрувало співжиття козаків і городовиків.

Невідрадний стан городовиків використовувала російська соціалістична інтелігенція, яка випускала нелегальні летючки проти козаків із критикою кожного їхнього негативного кроку супроти городовиків, роздмухуючи між ними заздрість і ненависть. Наслідки цієї роботи тверсько-ярославсько-пензенського вчительства появилися після Революції 1905 p., коли депутатом до всіх чотирьох Державних дум козаки вибирали осавула Кіндрата Бардіжа, козака-українця, що належав до Конституційно-Демократичної партії, а городовики вибирали соціалістів.