Неслов’янське населення України в і тис. н. е

В першу чергу назвемо давніх германців – готів. В першій половині І тис. н. е. частина їх зі скандинавського регіону через територію Польщі вирушила на південь і досягла в ІІІ ст. н. е. земель Волині та Поділля. Тут вони мешкали поряд зі слов’янськими та іншими групами населення. Рух германців продовжився й далі – у напрямку берегів Чорного моря. В результаті їх поступової міграції й осідання сформувалася так звана держава Германаріха, яка об’єднала на деякий час під зверхністю готів різні народи: давніх слов’ян, фракійців, сарматів, пізньоскіфські племена. На території Дніпровського Правобережжя остготи (східні готи) проіснували, зберігаючи етнічну відособленість, близько 200 років. Численні пам’ятки черняхівської культури степової та лісостепової України, схоже, залишені якраз різноетнічною людністю імперії Германаріха.

Величезні зміни сталися в Надчорномор’ї після вторгнення в 370 р. у степи Східної Європи тюркомовних гунів. Вийшовши з приуральських степів, вони, як і інші кочовики, рвалися за здобиччю за Дунай, до багатих європейських країн. 3 добою гунів, вважається, почалася середньовічна епоха – було покладено край існуванню рабовласницького ладу в Європі, значно змінилась етнографічна карта.

Римський історик Амміан Марцелін так описує гунів: «Одягаються вони в полотняні сорочки або шкури, харчуються сирим м’ясом та корінням... не мають ані постійних місць помешкання, ані домашнього вогнища, ані законів, ані сталого способу життя, кочують різними місцинами... з кибитками, у яких проходить їхнє життя... Знайшовши місцину, рясно вкриту травою, вони розміщують свої кибитки колом… знищивши увесь корм для худоби, вони знову везуть, так би мовити, свої міста, розміщені на возах... Воюють гуни виключно на конях, здалеку сиплячи на ворогів стріли, і намагаються не братися до рукопашного бою. Озброєні вони мечами, далекобійним луком та арканом, яким стягують противника з коня».

Захопивши Приазов’я, розгромивши Боспорське царство, в 375 р. гуни розбивають в межиріччі Дністра і Бугу війська Готського союзу. Імператор переможених готів Германаріх покінчив життя самогубством. Збереглися відомості, що його заступник на троні Вінітар розпочав війну з антами, вбив їхнього князя Божа й розіп’яв на хрестах 70 знатних антських старшин. Гуни ж виступили на боці слов’ян і вбили Вінітара.

Після розгрому германські племена до кінця ІV ст. перейшли далі на захід (крім деяких, що ще певний час проживали в Криму і навіть були федератами Візантійської імперії). Сарматські ж племена з розпадом черняхівської культури приєдналися до гунів.

Прорвавшись до Центральної Європи, гуни стали силою, що наводила жах на всю Європу. Після спустошливих набігів кочовики створили свою державу в Паннонії (Нижнє Подунав’я). Її розквіт пов’язаний з іменем талановитого полководця Аттіли (правив з 445 р.). Але після його смерті 454 р. ця неміцна політична структура розпалась.

Спадкоємицею Римської імперії, після її занепаду, на сході стала Візантія, котрій вдалось утримати свої позиції в Криму до середини VІІ ст. н. е. А в регіоні причорноморських степів з кінця V ст. хвилями прокочувалися представники тюркських племен болгар, аварів, угрів та хозарів. Це посилило тиск на візантійські володіння варварських племен і змусило Константинополь посилити свої оборонні споруди. В першу чергу укріплювались старі міські центри. Однак потребували захисту й території передгірського та гірського Криму, де проживали піддані імперії або її союзники-федерати.

Вже в часи правління імператора Юстиніана І (527–565) у південно-західній частині Кримського півострова була зведена система так званих довгих стін, які закривали проходи в гірські долини. Це позбавляло кочовиків можливості нападати зненацька. Трохи пізніше поряд із стінами з’являються нові фортеці, де перебували військові гарнізони та в разі небезпеки знаходило притулок мирне населення. Крім того, на узбережжі піднімається ще один укріплений порт – Сугдея (сучасний Судак).

Візантійська адміністрація проводила широкі акції щодо поширення християнськоїрелігії. Будівництво культових споруд на території фортець федератів імперії велося за допомогою візантійських майстрів.

Болгари й угри, перейшовши Дунай і поєднавшись з місцевим населенням, дали поштовх до створення сучасних європейських країн – Болгарії й Угорщини. Доля ж аварів (або, як їх ще називали, обрів) була схожою з долею більшості кочовиків. Її засвідчує все та ж «Повість временних літ»: «Ці обри воювали проти слов’ян і примучили дулібів (союз племен на Волині).., і насильство вони чинили жінкам дулібським... Були ті обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог, і померли вони всі, і не зостався ані один обрин. І є приказка в Русі й до сьогодні: «Погинули вони, як обри», бо нема їхнього ні племені, ні потомства».

Накопичуючи під час військових набігів великі багатства, номади за варварськими звичаями їх і використовували. Про це красномовно промовляють «скарби» VІІ–VІІІ ст., чимало яких виявлено, зокрема, на Полтавщині та біля Дніпровських порогів (Мала Перещепина, Нові Санжари, Глодоси, Вознесенка тощо). Крім зотлілих кісток, кінського спорядження та зброї тут знаходили різноманітні коштовні речі. Очевидно, це були поховальні чи поминальні комплекси тюркської знаті. Одночасна або близька смерть багатьох кочових зверхників свідчить про великі битви в Подніпров’ї цих часів.

У VІІ ст. частина Східного Криму потрапляє до складу Хозарського каганату, що змусило Візантію вступити в контакти з новим сильним суперником. Їх відносини в різний час коливались від дружніх до військового протистояння.

Каганат був могутнім об’єднанням, вплив якого певний час поширювався на території від Кавказу до Дунаю. Хазарія протистояла Арабському халіфату і Візантії, підкорила чимало народів і племен (у тому числі й частину східнослов’янських – полян, сіверян, в’ятичів, радимичів). Столицею хозар було місто Ітіль на Нижній Волзі, а на землях Дніпровського Лівобережжя їх населені пункти, де мешкали й болгари та алани, сягали басейну Сіверського Дінця. Саме тут, на Харківщині, біля Верхнього Салтова, знаходилися значні за розмірами городище, відкрите поселення та могильники, котрі виступали головним осередком Хазарії на прикордонні зі слов’янами.

Крім кочівництва, що було привілеєм вищих прошарків суспільства, хозари займалися землеробством, різноманітними ремеслами, посередництвом у міжнародній торгівлі. На рівні свого часу перебувала військова справа, розвитку якої сприяла Візантія, зацікавлена в боротьбі хозарів зі слов’янами. В цілому ж їхнє суспільство переступило рубіж докласових відносин. Серед низів були поширені язичницькі вірування, верхівка на певних етапах приймала іслам, християнство та іудаїзм.

На північних кордонах сучасної України в І тис. н. е. також кипіло життя. Тут, північніше басейнів Прип’яті та Десни, мешкали балтські племена. Вони тісно контактували зі слов’янами. Останні виявляли велику активність і вже у І тис. н. е. асимілювали значну частину балтів на землях сучасних Росії та Білорусі.