Розвиток історичної думки

Витіснені з точних і технічних наук українські вчені зробили значні успіхи у розвитку суспільних наук — етнографії, фольклористики, мовознавства й, особливо, історії. На другу половину XIX - початок XX ст. припадає розквіт національноїісторіографії, представленої десятками імен талановитих дослідників.

Видатний український історик Микола Костомаров зробив великий внесок у розвиток національної історіографії. Окрім дослідження ряду важливих джерел, публікації численних актів, архівної праці, ним написані десятки робіт, у яких ретельно досліджені історичні події, що відбулися в Україні з часів Київської Русі до кінця XVIII ст. Підданий репресіям за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства, після звільнення він поринув у наукову працю. Одна за одною виходять його Книги: «Іван Свирговський - український гетьман», «Богдан Хмельницький», «Гетьманство I. Виговського», «Гетьманство Ю. Хмельницького», «Руїна», «Мазепа», «Мазепинці», «Павло Полуботок», «Бунт Степана Pазіна», «Руська історія в життєписах її найголовніших діячів» (у 7 томах) та багато інших. М. Костомаров першим поклав початок народницькому напрямку в історіографії, за яким основним об'єктом історії, її творцем і рушієм є народ. Твори історика відзначаються об'єктивністю, багатою джерельною базою, насичені фактичним матеріалом.

Значний внесок у розвиток історичної науки зробив також інший кирило-мефодієвець Пантелеймон Куліш. Його перу належать такі значні історичні дослідження, як збірка історико-етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси» та праці з історії України - «Перший період козацтва», «История воссоединения Руси», «Мальована гайдамаччина», «Козаки по відношенню до держави і суспільства», «Отпадение Малороссии от Польши». У них П. Куліш зробив спробу, не романтизуючи минуле свого народу, критично підійти до історії України, подивитися на неї очима неупередженої людини. I в цьому він дечого досяг. Але разом з цим у його творах залишалося багато суперечливого, плутаного. П. Куліш розглядав народ, козаків і гайдамаків як руйнівну, деструктивну силу, котра нищила здобутки, яких досягала провідна верства - козацька старшина, гетьмани. Цим самим П. Куліш започаткував державницький напрямок в історичних дослідженнях, що ґрунтувався на визнанні переваг і пріоритету держави та державних структур у творенні й розвитку історичного процесу. Критично оцінив історик діяльність Б. Хмельницького, I. Мазепи. I все ж історична творчість П. Куліша йшла у руслі нормального наукового процесу виробленнярізних точок зору на одне й те ж явище, подію, діяча.

Питанням історії України присвячував свої праці Михайло Драгоманов. Із-під пера Івана Франка теж вийшло кільканадцять праць, у яких досліджуються найважливіші проблеми історії українського народу від давнини до початку XX ст. До того ж, головна увага в них акцентується на національно-визвольній боротьбі.

Але найбільше спричинився до розквіту національної історіографії невтомний громадівець В.Б. Антонович.

Ставши головним редактором «Тимчасової комісії для розгляду давніх актів» і професором російської історії Київського університету, Володимир Антонович розгорнув широку наукову та педагогічну діяльність. У своїх історичних і археологічних творах учений доводив стародавнє походження українців, їхню автохтонність, споконвічний демократизм громадського устрою. В. Антонович одним з перших звернув увагу на те, що український народ з часів Литовсько-Руської держави був позбавлений власної еліти - провідної верстви, яка перейшла до поляків і литовців. Подібне ж сталося й у XVIII ст., коли козацька старшина обмосковилася. Ці факти дали історику підстави зробити висновки про соціальну одноманітність українського народу, його селянську основу.

Володимир Антонович досліджував минуле українських міст, гайдамацький рух, історію козацтва, археологію України. Навколо нього завжди групувалися студенти, яким він теж давав для вивчення питання історії українського народу та які стали його учнями, утворивши знамениту школу В. Антоновича. Учні історика працювали в усіх містах України: у Львові - Михайло Грушевський, в Одесі - Іван Линниченко, у Катеринославі - Антін Синявський, у Києві - М. Стороженко, у Харкові - Дмитро Багалій, один з перших учнів ученого.

Та найбільше прославив школу В. Антоновича, поглибив і продовжив історичні погляди свого вчителя найбільший український історик, котрий написав за життя близько 2 тисяч творів, - Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934). Він народився в місті Холмі у родині вчителя. Закінчивши Київський університет, він написав дипломну роботу з історії Барського староства, а згодом захистив дисертацію про минуле Київської землі. Як найталановитішого свого учня, В. Антонович рекомендував М. Грушевського на посаду професора історії України Львівського університету, яку австрійські власті відкрили за угодою з народовцями. За двадцять років життя у Львові (1894-1914) професор М. Грушевський розгорнув бурхливу наукову та політичну діяльність. Він став довголітнім головою Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка, головним редактором його «Записок», створив групу учнів, які стали його львівською школою, ввійшов до керівництва Національно-демократичної партії. Але найбільшою подією його життя став початок походу у світ багатотомної «Історії України-Руси», в якій М. Грушевський створив оригінальну, науково обгрунтовану схему історії українського народу. Він першим з істориків зв'язав у єдиний неперервний ланцюг національної історії антів, Київську Русь, Галицько-Волинське князівство, Литовсько-Руську і Козацьку держави, подавши їх як єдину н торію України. «Історія України-Руси» обґрунтувала історичну необхідність утворення нової, незалежної та соборноїУкраїнської держави. Важливо й те, що писалась і друкувалась вона українською мовою.

На зламі XIX і XX ст. в Україні жила ціла плеяда талановитих і науковопродуктивних істориків, які вивчали найрізноманітніші аспекти історичної метрики українців. Олександр Лазаревський детально проаналізував соціально-економічну та політичну історію Лівобережної України, Олександра Єфименко - дослідила історію Правобережної України і написала узагальнюючу «Історію українського народу».

Дмитро Іванович Багалій, який працював професором Харківського університету, дуже багато зробив для вивчення історії Слобідської України, Харківського університету, творчості Т.Г. Шевченка.

Великий внесок у вивчення історії Запорожжя зробив Дмитро Іванович Яворницький (1855-1940) - неперевершений літописець козаччини. Народившись на Харківщині й скінчивши Харківський університет, історик працював у Петербурзі, Варшаві, Туркестані, Москві, аж доки не осів V Катеринославі, де й скінчив свій довгий вік. Захопившись в юності історією запорозького козацтва, він невтомно вивчав джерела, обходив пішки всі Вільності Запорозькі, дослідив архіви Росії, України, Польщі. Результатомстали багатотомні книги «Запорожжя в пам'ятках старовини та переказах народу», «Джерела з історії запорозьких козаків», «Історія запорозьких козаків», книги про I. Сірка, П. Сагайдачного, П. Калнишевського та ін. Як і всі українські історики, які жили в Росії, Дмитро Іванович писав свої твори російською мовою, бо українська була заборонена. Але й у такому вигляді книги Д. Яворницького будили національний козацький дух, сприяли відродженню та зміцненню національної свідомості.

Трибуною українських істориків, науковців і літераторів був єдиний фаховий журнал - «Киевская старина» (1882-1907), де друкувалася більшість їхніх статей і матеріалів. Мали історики й свої об'єднання. При Київському університеті діяло «Історичне товариство Нестора-літописця» (1873-1917), засноване й кероване В. Антоновичем, в Одесі - «Одесское общество истории и древностей», «Історико-філологічне товариство» існувало при Харківському університеті, діяла історична секція Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка у Львові. Всі вони видавали свої неперіодичні «Записки», в яких також надруковано чисельний матеріал з історії України. У Києві продовжувала працю Археографічна комісія, що видавала багатотомний «Архив Юго-Западной России».