Порушення територіальної цілісності України. Андрусівське перемир'я 1667р
На тлі загальної руїни, деморалізації і відчаю, що опанували Україну, справді видатною політичною постаттю, патріотом, який уболівав і боровся до останнього за кращу долю неньки-України, став 38-річний черкаський полковник Петро Дорофійович Дорошенко (1627-1698).
Народився він у місті Чигирині в родині реєстрового полковника. Батько одержав шляхетське звання, а дід, Михайло Дорошенко, у 1625-1628 pp. обіймав посаду гетьмана Війська Запорозького й, очоливши похід козаків на Крим, поліг у бою під Кафою. Петро рано прилучився до козацької служби. Активний учасник Національно-визвольної війни, він здобув військові й дипломатичні здібності під проводом Б. Хмельницького, який призначив його полковником Прилуцького полку, а потім - послом до Швеції.
Як прибічник I. Виговського, Дорошенко був тимчасово позбавлений Москвою полковництва. Але потім Юрій Хмельницький призначив його чигиринським полковником і наблизив до себе. Разом з гетьманом Петро підписав Слободищенський трактат. При Тетері, як генеральний осавул і черкаський полковник, Дорошенко підтримував польську і антиросійську орієнтацію гетьмана.
Коли Тетеря втік до Польщі, частина правобережного козацтва обрала Петра Дорошенка гетьманом Правобережної України (1665-1676). Усунувши дрібних претендентів на булаву, підтриманий впливовим духовенством на чолі з київським митрополитом Йосипом Тукальським, Дорошенко відновив порядок у козацькій адміністрації. Гетьман вів пропольський курс, але в особі польського короля він прагнув мати військового і політичного союзника, а не володаря, а Польщу бачив як дружню сусідню державу.
Спираючись на однодумців, Петро Дорофійович у зовнішніх зносинах відновив дипломатичну службу Богдана Хмельницького. Постійним явищем стало регулярне скликання загальновійськових та старшинських рад, на яких широко обговорювалися питання внутрішньої та зовнішньої політики. Щоб зміцнити дисципліну у війську і бути незалежним від старшини, гетьман утворив двадцятитисячний корпус сердюків - професійного, найманого з бажаючих служити за плату («охотників») війська, в основному піхоти. Бажаючи об'єднати Україну, Дорошенко нав'язує переговори з I. Брюховецьким про умови возз'єднання.
Із січня 1667 р. уповноважені Москви і Польщі підписали в селі Андрусеве перемир'я на тринадцять з половиною років, що поклало край тривалій війні між цими державами. Умови миру торкалися перш за все України. Але жодна із сторін не консультувалася з українськими представниками, не кажучи вже про те, що нікого з українців на переговори не пустили. Якщо Польща втрачала свої колишні землі, то з боку Москви Андрусівська угода стала зрадою інтересів України, зрадою умов Березневих статей, за якими цар брав зобов'язання боронити Україну до кінця і під владу Польщі не віддавати.
За умовами перемир'я, кордон між Польщею і Московщиною встановили по Дніпру. Лівобережна Україна і Київ з околицями переходили до складу Москви, а Білорусія і Правобережжя (без Києва) залишалася у складі Польщі. За Київ Москва сплатила Польщі компенсацію у 200 тис. золотих. Широка смуга землі на правому березі Дніпра оголошувалась нейтральною і незаселеною. Запорозька Січ залишалася під спільною владою.
Українське суспільство охопив відчай. Навіть найвірніші прихильники Москви були обурені і вражені нехтуванням нею інтересів України. На Лівобережжі почалося повстання: з міст виганяли і убивали московських урядовців, солдат і воєвод. Петро Дорошенко, який пережив серцевий напад, дізнавшись про угоду в Андрусеві, уклав договір з турками і разом з ними очистив від поляків Правобережжя.
У січні 1668 p., майже одночасно, Іван Брюховецький у Гадячі, aПетро Дорошенко - у Чигирині, зібрали козацькі ради, на яких ухвалили шукати союзу і протекції у турецького султана, і вислали відповідні посольства до Стамбула. Брюховецький розпочав воєнні дії проти Москви. Петро Дорошенко, зібравши армію, рушив на Лівобережжя. Обидва козацькі війська з'єдналися під містечком Опішня. Козаки Брюховецького повстали й убили свого гетьмана за вслуговування перед Москвою. Гетьманом обох боків Дніпра проголосили Дорошенка. На короткий час Україну було об'єднано. Але весь край роздирали повстання, розбрат і отаманщина.Петро Дорошенко не зміг закріпитися на Лівобережній Україні - з усіх боків його оточували вороги: з півночі наступало московське військо, а на Правобережжя вдерлися польські хоругви. Залишивши на Лівоборежжі наказним гетьманом чернігівського полковника Дем’янаМногогрішного, Дорошенко повернувся в Чигирин організовувати відсіч полякам.
Скориставшись відсутністю Дорошенка, московське військо окупувало Лівобережну Україну, і гетьман Дем’ян Гнатович Многогрішний (1668-1772) мусив присягнути на вірність царю. Але, на відміну від Брюховецького, Д. Многогрішний не плазував перед Москвою і, підписавши з царськими представниками Глухівські статті, наполіг на відновленні автономії. Царські залоги вивели з українських міст, а окупаційна московська армія передислокувалась у кордони Московщини. Будучи патріотом України, Многогрішний підтримував таємні зв’язки з Дорошенком, заохочуючи його до союзі з Туреччиною. Як і правобережний гетьман, Дем’ян Гнатович завів собі для охорони наймане військо – компанійців, головним чином кінноту.
Але, будучи людиною неписьменною і простою, до того ж запальною та гарячою, Многогрішний не зміг налагодити добрих стосунків із старшиною. При гетьманському дворі у 1672 р. виникла змова, інспірована Москвою, котрій не подобалась автономність гетьмана. Вночі старшина увірвалась у покої Многогрішного, зв’язала його, вкинула на віз і, накривши кожухами, відправила по етапу до Москви разом з листом, в якому звинувачувала його у зраді. Після тортур цар вислав опального гетьмана до Сибіру.
Haуряд гетьмана Лівобережжя обрали авторитетного серед козаків генерального суддю Івана Самойловича (1672-1687). За 15 років його правління на Лівобсрежжі, що тепер називали Гетьманщиною, гетьмансько-старшинська влада стабілізувалася, а козацька державність під Протекторатом Москви зміцніла. Столицею гетьманів Лівобережної України став Батурин.
Син священика з Правобережжя Іван Самойлович одержав високу освіту в Києво-Могилянському колегіумі. Він відзначався культурною поведінкою, старанністю і, розпочавши службу сотенним писарем, швидко опанував посаду полковника Чернігівського полку, а потім і генерального судді.
Підписавши Конотопські московсько-українські статті, Іван Самойлович зміцнив українську автономію. Він упорядкував гетьманський уряд, посилив старшинську владу в полках, сотнях, селах, хуторах. Турбуючись про особистий престиж, гетьман вірно служив московському цареві і його посланцям в Україні. Щоб утвердитися і показати покірність монарху, він відправив до Москви синів як заручників, щоб вони добували кар'єру, а доньку видав заміж за боярина Шереметєва.
Спираючись на підтримку старшини, Петро Дорошенко у 1669 р. підписав угоду про перехід України під протекторат Туреччини. Серед санджаків (клейнодів), що прислав гетьману султан, були знамена - червоне з золотим хрестом і півмісяцем та жовте. 3 допомогою Порти Дорошенко хотів звільнити Правобережжя від поляків, Лівобережжя - від Москви і возз'єднати пошматовану Україну. До царського уряду він звернувся з пропозицією об'єднати Правобережжя з Лівобережжям на умовах визнання його гетьманом усієї України, ліквідації міждержавних угод про підкорення України і скасування Андрусівського перемир'я. Царський уряд відмовився прийняти невигідні для нього умови. Тоді Дорошенко, разом з турецькими і татарськими загонами, розпочав боротьбу за визволення України від влади Польщі. Річ Посполита була неспроможна захиститися від турецьких військ. У 1672 р. в Бучачі вона підписала угоду, за якою поступалася Османській імперії Поділлям, Брацлавщиною та Правобережжям. Польща сплачувала контрибуцію у 80 тис. талерів і щорічну данину у 22 тис. золотих. Бучацький договір зміцнював позиції Туреччини на Правобережній Україні, а це ніяк не сприяло здійсненню мрії П. Дорошенка про незалежну Україну.
Оскільки поляки відмовилися від Правобережжя, московський уряд вирішив приєднати його до Лівобережної України. Із цією метою у 1674 році велике козацько-стрілецьке військо, очолене I. Самойловичем і боярином Г. Ромадановським, вирушило в похід на правий бік Дніпра. За короткий час вони підкорили кілька містечок і взяли в облогу столицю Дорошенка Чигирин.
Втративши через турецький союз підтримку серед козаків, розчарований Петро Дорошенко у 1676 р. капітулював перед Г. Ромадановським та I. Самойловичем і склав клейноди. Цар невимовно радів падінню останнього поборника незалежної України. Приведені прапори гетьмана волочили вулицями Москви, а згодом виставили для вселюдського огляду. П. Дорошенка вивезли до Сосниці на Чернігівщину, а згодом у Москву. Його останні роки пройшли на посту В'ятського воєводи й у селі Ярополчому під Москвою, що подарував йому цар. Там у 1698 р. Петро Дорошенко і помер.