Польська експансія на українські землі

Одночасно з литовцями захоплювати українські землі розпочали польські феодали. У 1340 p., через дев'ять днів після смерті Юрія II, польський король Казимир III Великий вдерся з військом у Галичину під приводом помсти за смерть князя і нібито для захисту католиків. Казимир захопив Галич і Львів. Він пограбував державну казну, забрав символи влади галицько-волинських князів: золоті хрести, дві корони, мантію і трон. Але галицькібояри закликали на допомогу своїх сеньйорів-татар. Ті напали на Польщу і пограбували її. Казимир поспішив до Кракова.

Правителем Галичини став боярин Дмитро Дедько, а його сеньйором - волинськийкнязь Любарт Гедимінович. Казимир III змушений був укласти мирну угоду з Дедьком. Протягом дев'яти років Галичина зберігала суверенітет.

Але коли у 1349 р. Дмитро Дедько помер, польський король вдруге напав на Галичину. Казимир III захопив Львівщину, Холмщину, Львів, Володимир, Белз, Бересття. Між Польщею і Литвою розпочалася тривала війна за Галицько-Волинську землю. У результаті Галичина відійшла Польщі, а Волинь - Литві.

У війні з Великим князівством Литовським Казимир звертався за допомогою до угорців, які також претендували на ці землі. За підтримку король Людовик Угорський вимагав винагороди. Казимир III, у якого не було синів, заповів усі свої володіння (і польські, і галицькі) Людовику. I коли в 1370 р. польський король помер, галицькі землі відійшли Угорщині.

Керувати ними Людовик доручив своєму васалу Владиславу Опольському. Очевидно, він мав широкі права, бо карбував власну монету із зображенням лева й іменувався «самодержцем», «дідичем і паном Руської землі».

Під владою Польщі та Угорщини Галичина певний час зберігала автономію (самоуправління). Казимир III намагався якнайтісніше зв'язати її з Польщею. Але робив це обережно. Він залишив цим землям назву, що дали їм Романовичі - «Королівство Русі». Найбільшим містам дарував магдебурзьке право. У судах і королівських канцеляріях дозволили вживати поряд з польською і латинською староукраїнську (руську) мову. Роздаючи галицькі землі іноземцям, польські та угорські правителі заохочували німецьку колонізацію, торгівлю, ремесло, сприяли заснуванню й розвитку нових міст.

Підтримуючи католиків, Владислав Опольський заснував чотири єпископства латинського обряду. Але православних не переслідували за віру. Діяла галицька митрополія, заснована Юрієм I.

Польське лицарство — шляхта - прагнуло до захоплення всіх українських земель - і тих, що вже відійшли до Литви. Зручним засобом для цього був державний військово-політичний союз - унія. Окрім того, обидві країни зазнавали загрози воєнної навали прибалтійських німецьких лицарів, а Литва - ще й агресії з боку Московського князівства. Спільна біда змушувала об'єднуватися, і в 1385 р. між Литвою і Польщею у місті Крево укладено унію. Щоб зміцнити об'єднання, великий князь литовський Ягайло заручився з королевою Польщі Ядвігою й прибрав собі ім'я Владислав. Окрім того, він зобов'язувався ввести у Великому князівстві Литовському католицьку віру, приєднати литовські та руські землі до Корони Польської і відвоювати всі землі, що раніше належали Польщі й Литві.

Українські землі проголошувались третьою рівноправною частиною Польсько-Литовської держави. В одному з законів король Владислав-Ягайло писав: «Ми установлюємо і повторно стверджуємо з'єднання народу Руського з народом Польським і Литовським, і бути їм яко рівний з рівним і вільний з вільним вічно і права свої руські тримати без перешкоди».

Прийшовши до влади після смерті батька, син Ягайла, король Владислав першим законом теж підтвердив права і вільності населення українських (руських) земель. У королівському привілеї українцям сказано: «Воєводства Руські з лицарством і народом тутешнім постановляємо і затверджуємо на тих правах, привілеях і вільностях, які їм від батька нашого поставлені».

У березні 1386 р. в Кракові Ягайло одружився з Ядвігою і коронувався польським королем. Кревська унія мала кілька наслідків. Найперше, вона зміцнила Польщу і Литву перед загрозою агресії від Тевтонського ордену. Але вона ж відкрила польській шляхті можливість до загарбання українських земель. Це стало очевидним уже незабаром.

У 1387 р. війська королеви Ядвіги і литовських полків Ягайла зайняли Галичину. Ядвіга була донькою Людовика Угорського, тому угорські урядовці галицьких земель сприймали ії як законну королеву і здавали міста без бою. Лише в Галичі угорці вчинили опір. Галичина і Західне Поділля відійшли у 1387 р. до Польщі й знаходилися під ії владою до 1772 p., тобто майже чотириста років.