Боротьба проти монголо-татарських завойовників

Монгольські племена жили у степах Центральної Азії на північ від Китаю. Головним їхнім заняттям було кочове скотарство. М'ясо та кумис служили основними продуктами харчування. Допоміжним заняттям виступало мисливство. У пошуках нових пасовищ монголи кочували з місця на місце, перевозячи на возах юрти - покриті повстю намети. Спочатку вони кочували родами, яким належала худоба. Кілька родів утворювали плем’я - орду. Поступово племінна знать - вожді (хани), ватажки воїнів (батирі), їх дружинники (нойони) захопили пасовища і стада худоби, примусили простих монголів працювати на себе. На зміну родовому ладу прийшла держава, якою управляла рада старійшин (курултай).

На початку XII ст. син батиря Єсугая Тимучин об'єднав монголів під своєю владою. У 1206 р. він прийняв ім'я Чингізхан, тобто хан над ханами. Його держава була воєнізованою, побудованою по-військовому, і метою її були загарбницькі війни. За одним численним племенем монголів на Русі почали називати татарами.

Чингізхан поділив племена на підрозділи - тьму (10 тис. чол.), тисячі, сотні й десятки. Суворою дисципліною і постійними вправами він тримав їх у покорі. Монголо-татари були озброєні стрілами, списами, мечами, одягнені в шоломи та панцирі. Основу війська складала рухлива кіннота. У китайців монголи запозичили стінобитні й камнеметальні машини.

Протягом другого десятиліття XIII ст. Чингізхан підкорив Північний Китай, Приамур'я, Забайкалля, Південний Сибір. На початку 20-х років величезні орди монголо-татар вдерлися в Середню Азію. Місцеве населеннячинило опір загарбникам, б'ючись до останнього захисника. За кілька років після впертої боротьби були підкорені народи Середньої Азії та Закавказзя. У 1223 р. орда увірвалась у причорноморські степи. На початку 1223 р. Русь облетіла тривожна звістка: до її кордонів наближається 30-тисячна монголо-татарська орда. Це було добре оснащене військо на чолі з Джебе і Субедеєм - досвідченими полководцями Чингізхана. Розбивши за Доном об'єднані сили половців, вони погнали їх до Дніпра і наблизилися до кордонів Русі.

На нараду до Києва зібралися всі князі південної частини Руської Землі. До них звернувся половецький каган Котян - тесть галицького князя Мстислава Удатного. Він мовив: «Нашу землю сьогодні подолали татари, а завтра прийдуть і візьмуть вашу, то бороніть нас; бо якщо ви не допоможете нам, то сьогодні ми будемо висічені, а завтра ви будете висічені». Присутні прийшли до спільної ради: «Краще б нам зустріти їх на чужій землі, ніж на своїй». Об'єднане військо на чолі з київським князем Мстиславом Романовичем, чернігівським Мстиславом Святославовичем та галицьким Мстиславом Удатним зосередилося на Дніпрі біля Хортиці. Звідти рушило у степ. До руських військ приєдналися й половці. Розбивши передові загони татар, руський авангард змусив їх відступати.

За словами літописця, переслідування тривало 12 діб. I лише на р. Калці (тепер Донецька область) 31 травня 1223 р. відбулася вирішальна битва з головними силами монголо-татар. Заманивши противника в глибину степів, монголо-татарські командувачі зуміли скористатися роз'єднаністю його сил. Сталось так, що у вирішальний час половецькі війська по-зрадницькому покинули руські дружини, а ті не змогли по-справжньому зосередити сили і спрямувати їх на татар. Тоді як Мстислав Удатний сміливо повів загони на ворога, Мстислав київський залишив свої полки в окремому таборі. Це роз'єднало сили і дало можливість ханам оточити руських князів. Коли ж основні дружини відступили, частина руських воїнів укріпилась у таборі й залишилась на поталу ворогу, три дні б'ючись на смерть. Серед найхоробріших відзначився ще юний тоді княжич Данило Романович Галицький.

Переможці були безсердечними до полонених. Як повідомляє літопис, поранених і полонених князів поклали на землю, накрили дошками і сіли на цей поміст обідати. Спустошивши південні околиці Русі, монголо-татари повернули через Поволжя до Середньої Азії. Столицею величезної держави Чингізхана стало місто Каракорум у Монголії. Після смерті грізного завойовника його державу поділили на улуси (уділи) сини Чагатай, Угедей (став великим ханом) і Джучі. Сину останнього - Бату-хану (Батию) - дісталися землі від Іртиша до Волги. Будучи енергійним політиком, як його дід, він готувався в похід «до останнього моря» (Атлантичного океану).

Навала монголо-татарської орди на чолі з Батиєм розпочалася в кінці 1237 р. На Русь рушило близько 140 тисяч воїнів. Підкоривши володіння волзьких булгар, завойовники напали на Рязанське князівство. Досить швидко були захоплені й спалені Рязань, Суздаль, Володимир та багато інших міст. Населення не тільки пограбували, а й значною мірою знищили та захопили в полон. Після завоювання половців і відпочинку орди темника Менгу-хана у 1239 році пішли в наступ на південну частину Русі. Спочатку були захоплені, пограбовані й спалені Переяслав та Чернігів, а потім населені пункти цих князівств. Пізньої осені 1240 р. війська Батия підійшли до Києва. Вражений красою міста, хан запропонував жителям здатися без бою. Але кияни відмовилися. Тоді татари перейшли підмерзлий Дніпро і почали облогу.

Трагізм і розпуку подій, що розгорнулися навколо Києва, передають записи, зроблені очевидцем, старим українським літописцем. Він зазначає,що коли «прийшов хан Батий до міста Києва з величезною кількістю воїнів, то оточив місто. Облягла його сила татарська, і неможливо було нікому з міста вийти, ні у місто ввійти. I не можна було чути в місті один одного від іржання стад кінських та галасу незчисленної кількості людей. I вся земля була переповнена татарами.

I послав Батий до городян з такими словами: «Якщо підкоритесь мені, буде вам милість, а як будете опиратися, то багато постраждаєте і жорстоко загинете». Але городяни ніяк не послухали його, а злословили і проклинали його. Батий же дуже розгнівався і звелів з великою люттю іти на приступ міста. I так пробили міські стіни і ввійшли у місто, а городяни кинулися назустріч їм. I тут можна було бачити і чути страшенний тріск списів і стукіт щитів; стріли затьмарили світло так, що не видно було неба за стрілами, а була темрява від безлічі стріл татарських, і скрізь лежали мертві, і скрізь текла кров, як вода».

Залишений у Києві Данилом Галицьким досвідчений воєвода (тисяцький) Дмитро очолив оборону міста, що тривала більше двох місяців. Бої за Київ стали прикладом виключного героїзму і високого патріотичного духу його захисників. На місці зруйнованих їм доводилося вночі зводити нові укріплення, щоб вдень їх захищати. Оборонялися всі - чоловіки і жінки, старі й діти, хоча на захисників міста сипались стріли, каміння, вогнепальні снаряди. Ми можемо пишатися мужністю наших далеких предків.

Коли ворог увірвався до «міста Ярослава», кияни укріпилися у «місті Володимира» і ще декілька діб оборонялися. Поранений воєвода Дмитро потрапив у полон. Останньою твердинею відчайдушної боротьби стала Десятинна церква. Врешті-решт від руйнівної сили таранів і під вагою оборонців, які скупчилися на хорах, стіни її завалились, поховавши останніхгероїв. Це сталося 6 грудня 1240 р. Місто було зруйноване. Населеннямасово винищувалося. Більшість живих потрапили у рабство. Так розправились завойовники з оборонцями.

Взявши Київ, татари рушили на Галичину та Волинь. Данило Романович та інші князі й бояри втекли за кордон. Населення ховалося в лісах та горах. Волинські й галицькі міста теж були спустошені. Монгольські орди двома потоками вдерлися в Угорщину, Польщу і Чехію. Військо угорців вдалося розбити. Але сили татар теж виснажилися боротьбою з Руссю. Від кордонів Італії Батий повернув назад. Біля гирла Волги заснував місто Сарай-Бату - столицю створеної ним великої Золотої Орди.

Руськікнязівства потрапили в залежність від Золотої Орди. Хани наклали тяжкі податки на населення. Від поборів звільнялося лише духовенство та князі. У містах сиділи ханські правителі баскаки, що гнітили народ здирством. Князі стали васалами хана і отримували від нього грамоту на князювання - ярлик. За ним потрібно було їхати в Орду. У цих небезпечних поїздках кілька князів загинули.

Становище Русі під владою татар було надзвичайно важким. Вона не лише гнітила, а й ображала душу пригнобленого народу. Численні побори: ясак - податок з плуга, ям - перевіз, ясир - данина людьми та інші виснажували розорену країну. В особливо важкому становищі були ті князівства, де влада часто змінювалась. До них належали, насамперед, південно-руські землі.

Монголо-татарське ярмо надовго затримало розвиток руських земель. Деякі зруйновані міста вже більше не відродилися ніколи. У 1246 р. папський посол Плано Карпіні, проїхавши Київщину, записав: «Татари пішли проти Русі і зробили велике винищення в землі Русі. Зруйнували міста і фортеці, повбивали людей, обложили Київ, що був столицею Русі. Після тривалої облоги вони взяли його і повбивали жителів міста. Коли ми їхали через цю землю, ми знаходили безліч голів і кісток мертвих людей, що лежали в полі. Це місто було дуже велике і дуже багатолюдне, а тепер воно зведене майже ні на що. Ледве існує там двісті домів, а людей тих вони тримають у найтяжчому рабстві».

Особливо потерпіли південні князівства - Переяславське, Київське, Чернігівське. Були випадки, коли населення переселялося звідси в Галичину, на Волинь, на північ. Влада золотоординських ханів над більшістю українських земель тривала більше ста років - до кінця XIV ст..

Державна роздробленість Русі, ворожнеча між князями призвели нс тільки до розорення господарства, кривавих міжусобиць, а й до тяжкої фатальної поразки в боротьбі з переважаючими чисельно монголо-татарськими завойовниками, до втрати державності та до ненависного татарського ярма.

Підбиваючи підсумки епохи, можемо констатувати, що у VIII-IX ст. слов'янські племена заселили майже всю сучасну територію України. Із заснуванням та розвитком Києва виникають і перші державні утворення - Куявія, Артанія, Валінана, Полунія тощо. Процес становлення великої східнослов'янської держави Київської Русі відбувався в тривалій різноманітній боротьбі за згуртування і підкорення єдиній владі Києва всіх східнослов'янських племен та їх близьких сусідів, у здійсненні київськими князями активної зовнішньої політики, у відсічі ворожих нападів та укладенні мирних і союзницьких угод. Зміцнення Київської держави відбулося за правління князів Олега, Ігоря, Ольги та Святослава.

Визначною подією всієї східноєвропейської історії стало запровадження християнства в Київській Русі за князя Володимира Великого. Цей акт сприяв швидкому піднесенню державного устрою Русі, її міжнародного престижу, писемності та культури.

На XI - початок XII ст. припадає період розквіту Київської Русі. Це період плідної діяльності видатних керівників держави князів Ярослава Мудрого й Володимира Мономаха, період законодавчої діяльності та державної могутності, період інтенсивного формування української народності. Подальший економічний та політичний розвиток суспільства Київської Русі призвів до її роздроблення на уділи, до міжусобних чвар, що послабили країну. Зниження значення Київського князівства як центра держави ослабило його силу. Слабими були Переяславське, Чернігово-Сіверське, Полоцьке, Смоленське, хоча й переживали господарське і культурне піднесення. Сильнішими стали на північному сході Володимирське князівство, на північному заході - Новгородська республіка, на південному заході - Галицько-Волинське князівство. У цих обставинах створилися соціально-економічні умови для формування в майбутньому на землях Київської держави самостійних білоруської і московської народностей. Політично роздроблену, ослаблену Русь у кінці 30-х - на початку 40-х pp. XIII ст. перемогли монголо-татарські завойовники і тяжко гнобили її населення.