Методологія і методика пізнання історико-юридичних явищ

Історичне пізнання - це нескінченний процес наближення до абсолютної істини, тобто до чистої, ідеальної об'єктивної картини минулого. Мета цього пізнання - відродити віру, ідею існування історичної науки справді вільної від сьогоденної потреби, від панівного громадського інтересу. Загальна схема пізнавального процесу полягає у набутті суб'єктом пізнання реальних знань через взаємодію з об'єктом вивчення за допомогою конкретних наукових інструментів-методів. Схематично зобразимо його так:

Методологія.Методика і методологія науки - різні категорії, їх не треба плутати, позаяк метод (методика) є вихідною, базисною субстанцією для методології як системи підходів до методів дослідження певного юридичного явища і його сутності. Отже, методологія - це система певних теоретичних принципів, логічних прийомів та конкретного набору методів дослідження предмета науки.

Інтегральних концепцій (методологій) історії (у тому числі й Історії права) було кілька: антична натурфілософія; християнськийпровіденціалізм (томізм); філософія історії (права); романтична історія народів; філософський і соціологічний позитивізм; марксистсько-ленінська теоріясуспільно-економічних формацій; історія цивілізацій школи "Анналів"; модернізм; постмодернізм; синергетика тощо. Розгляньмо найважливіші з них, які мали вплив на формування науки історії права.

У кінці XVIII-на початку XIX ст. під впливом ідей Е. Канта, Г. Гегеля та представників школи так званої "німецької класичної філософії" сформувалися основні напрями наукових методологій. Зокрема, від німецьких істориків-романтиків бере початок "історична школа права" (Ф. Савіньї, К. Ейхгорн), яка виводила закони і державний устрій із національних традицій і звичаїв того чи іншого народу (з так званого "народного руху"). Засновником історико-критичної методології є німецький історик Л. Ранке, який говорив, що історію потрібно писати так, як було насправді, але обмежуватися у дослідженнях винятково державно-політичними і дипломатичними подіями. Саме Л. Ранке запровадив нову форму занять зі студентами - семінари, на яких вони під керівництвом викладача займалися критичним вивченням та тлумаченням (герменевтикою) джерел. Провідними методологіями також є:

а) позитивізм (М. Вебер, Г. Кельзен) - основою знання про об'єктивну реальність завжди є реальний ("позитивний") факт;

б) соціологія (О. Конт, Г. Спенсер) - суспільство живе і діє за природними законами, які і є основою вивчення історії;

г) історична соціологія (Е. Дюркгейм) - детермінувала соціальний аспект історичних явищ, стверджувала визначальну роль сутності закономірностей у суспільстві, які підпорядковані власним особливим законам і домінують над окремою особою. Наприклад, поділ суспільства на групи, класи, верстви, варни, стани тощо;

е) "критична філософія" (Р. Коллінгвуд, А. Тойнбі, Б. Кроче) - розглядала минуле як еволюцію соціально-культурних спільнот -цивілізацій, які одночасно є творінням людей і первісного світового Духу (надлюдського або такого, що людина осягнути поки що не в змозі). Цивілізація, за А. Тойнбі, є виявом не державного або національного життя, а насамперед культурно-моральної (правової, релігійної) діяльності соціальних спільнот, об'єднаних єдиним ідейно-релігійним світоглядом;

є) синергетика - створена в останні двадцятиріччя універсальна парадигма (модель, концепція) процесів змін у природі і суспільстві. За нею - світ безперервно змінюється та еволюціонує за нелінійними законами, які до того ж не мають жорсткої детермінації. Діють універсальні механізми самоорганізації як живих, так і неживих структур, які підпорядковуються одним і тим самим законам нелінійного характеру.

Окрім названих, у сьогоднішньому науковому світі існують й інші методології дослідження суспільних явищ та їх сутності. В цілому ж основними компонентами системи підходів є тріада: "історик - історичне джерело - історичне дослідження".

Методика. Будь-яка із названих методологій (як вчень про методи) використовує певну сукупність методів, тобто засобів дослідження, інструментів пізнання, які застосовуються для встановлення реального знання про предмет, що досліджується.

Методи історико-юридичного дослідження ми класифікуємо за чотирма групами:

1. Філософські - найбільш загальні, світоглядні, які визначають загальний підхід дослідника до явищ природи і суспільства. Таких підходів відомо два: матеріалістичний (діалектичний) та ідеалістичний (метафізичний). Обидва відіграли і відіграють визначальну роль у наукових дослідженнях того чи іншого історика.

2. Загальнонаукові - використовуються в усіх науках, а їхній арсенал постійно розширюється. До них належать:

а) логічний метод сходження від простого до складного, від абстрактного до конкретного і, навпаки, аналізу і синтезу, індукції і дедукції;

б) метод єдності логічного та історичного при дослідженні логіки розвитку державно-правових інституцій в конкретних історичних умовах;

" в) системно-структурний метод і його різновид структурно-функціональний. Він зобов'язує дослідника розглядати об'єкт пізнання як систему взаємопов'язаних елементів з певними функціями. Наприклад, людина як соціальне явище є складною системою різних функцій і водночас маленькою частиною більш складної системи (наприклад сільської громади), яка, в свою чергу, теж є частиною структури - територіальної громади, а далі й держави в цілому. He враховувати ці зв'язки, цю взаємозалежність, ігнорувати їх вченому не можна, інакше він дістане спотворене, викривлене відображення об'єктивної реальності.

3. Спеціально-наукові - використовуються історичною та історико-юридичною наукою. Серед них найважливішими є:

а) генетичний - послідовне розкриття шляхів зародження і розвитку історичних об'єктів. Він є аналітично-індуктивним за змістом і описовим за формою і дає змогу показати причинно-наслідкові зв'язки процесу еволюції явищ держави і права. Наприклад, шлях переходу київської державно-правової спадщини до Галицько-Волинського королівства;

б) формально-юридичний (його ще називають догматичний чи юридико-технічний) - припускає вивчення держави і права як таких у чистому вигляді. Наприклад, щоб визначитися з тим, було державою чи не було державою певне станово-територіальне суспільно-політичне утворення (Запорозька Січ наприклад), варто з'ясувати, чи вважало воно саме себе державою;

в) компаративний (порівняльний) - встановлення закономірностей, подібностей на основі співставлення, порівняння об'єктів (юридичних явищ, понять, процесів);

г) типологізації- групування фактів або об'єктів у якісно визначені типи на підставі властивих їм ознак. Наприклад, типологізація держав як ранньофеодальні - сеньйоріальні - станово-представницькі - абсолютні монархії;

д) соціологічний - історичне вивчення юридичного явища не на рівні абстрактних категорій, а на підставі конкретних соціальних факторів. Наприклад, розгляд Гетьманщини як соціально-політичного утворення козацького стану.

4. Конкретно-наукові - застосовуються для дослідження чітко визначених проблем і переважно не мають розробленої теоретичної частини, а обмежуються лише технікою застосування. Це зокрема:

а) метод фішок - тематичних виписок з джерел та літератури;

б) статистичний метод - збирання кількісних даних, зафіксованих у різних документах, шляхом анкетування, соціологічних опитувань тощо.

Сюди ж можна віднести евристику (збирання документів), герменевтику (тлумачення тексту), а також математичний, кібернетичний, психологічний методи, які ґрунтуються на досягненнях суспільних та технічних наук і використовуються у сукупності з названими вище для всебічного пізнання минулого держави й права на території сучасної України.