Філософія історія

Філософія історія — галузь філософського знання, що вивчає: історичний процес та його складові як своєрідні, внутрішньо розгалужені й водночас цілісні утвори в їх взаємозв'язку і змінах, природу, способи та форми історичного пізнання, особливості, ланки й шляхи використання історичних знань. На відміну від історичної науки, філософія історія розглядає історію не об'єктно, не як «чистий предмет», не як частину об'єктивної реальності саму по собі; в центрі її уваги — співвідношення «людина — світ як історія». Тому найважливішими завданнями філософії історія є не тільки розробка та конкретизація поняття про історію, а й осягнення ідеї історії, моменту збігу поняття про історію, історичних знань з історичною реальністю — з неминучими надалі розходженням між ними, повторним збігом і відтворенням цього циклу на нових щаблях історичного процесу і в якісно відмінних формах.

Філософські погляди на історію в давньому суспільстві були органічною складовою ще міфологічного світогляду філософських та історичних учень (напр., у Греції — Платона, Арістотеля, Полібія; в Китаї— Конфуція, Шан Яна, Сим Цяня). Однак формування філософії історії як самостійної філософської дисципліни відбувається пізніше і пов'язане з іменами Вольтера (який запровадив термін "Філософія історія"), А. Р. Тюрго, М. Ж. Кондорсе, Й. Гердера, Гегеля (прогресистський напрям); Монтеня, Руссо (регресистський); Ібн Хальдуна, Н. Макіавеллі, Дж. Віко (циклічний).

З часткою умовності можна розрізнити три напрями філософії історії:

Перший визначається питаннями про співвідношення природи й історії; своєрідність історичного процесу, його витоки, сенс і спрямованість; основні діахронічні, на зразок доіндустріального, індустріального та постіндустріального суспільства; формаційного ряду, з якого виходить марксизм, чи традиційної схеми — античність, середньовіччя, нова й новітня історія — та інваріантні, архетипні (на кшталт культурно-історичних типів М. Данилевського, культур О. Шпенглера, цивілізацій А. Дж. Тойнбі чи культурних суперсистем П. Сорокіна) одиниці виміру історії, взаємозумовленість свободи, випадковість і необхідність у русі суспільства.

Розробки другого напряму філософії історіі поділяються нині на два великі субнапрями: наукоцентричний (марксизм, школа «Анналів» — Блок, Л. Февр, Бродель; аналітична філософія історії — Т. Нагель, К. Гемпель, Л. Уайт та ін.) та наукобіжний (віталістська філософії історіі — Ф. Ніцше, В. Дільтей, О. Шпенглер, X. ОртегаіГасет, екзистенційна та герменевтична — М. Гайдеггер, Гадамер, Ю. Габермас, П. Рікьор). Специфікою кожного з цих двох напрямів зумовлені коло й характер розгляду гносеологічних питань філософії історіі.

• Наукоцентричний зосереджується на таких проблемах: суб'єкт і об'єкт історичного пізнання; особливості й структура історичного наукового дослідження; співвідношення в історичному пізнанні опису, обгрунтування і пояснення творчості та відображення, фактуального, емпіричного й теоретичногоісторичного знання, його верифікація та фальсифікація в історичній науці; специфіка з'ясування історичних законів, своєрідності історичної реальності; побудова наукової історичної теорії та створення історичної картини світу тощо.
• Наукобіжний напрям, уникаючи визначення пізнання як суб'єктоб'єктної взаємодії і навіть самого поняття «пізнання», зосереджує увагу на особливостях осягнення світу як історії, трактуючи це осягнення як повернення до буття суб'єктивності, неможливості розкладання на суб'єкт і об'єкт історії чи історичного пізнання. До наріжних тут належать такі питання: світ як історія, життєвий світ; людське буття, людський досвід, доля, час, екзистенція, екзистенціали, людська ситуація, історичне апріорі, свобода, вибір, переживання, «симпатичне вживання», духовна реальність тощо. Останнього часу вимальовується тенденція до інтеграції зазначених напрямів.

У просторі третього виміру філософії історіі ті характеристики, які в рамках перших двох поставали в проблемному зрізі, оскільки їх з'ясування було там метою діяльності історика, постають уже як нормативи і регулятиви його подальшої творчості. При цьому в кожному з двох напрямів — наукоцентричному та наукобіжному — методологічне використання цих характеристик в осягненні історичного процесу відбувається посвоєму. В межах першого — безпосередньо, за допомогою співпереживання, «симпатичного вживання», інтелектуальної інтуїції і т. п. В межах другого напрацьовані в філософії історіі узагальнення, поняття, категорії, закони, підходи й методи сприймаються історикомфахівцем не лише безпосередньо, а й опосередковано, через проміжні рівні теоретичного узагальнення — загальнонауковий та власне історичний. Останній також поділяється на рівні: всезагальної теорії (фундаментальної, базової); галузевих історичних теорій; концепцій і гіпотез; емпіричний рівень.