Демократичні партії

У 1903 р. Загальна Українська Організація, а радше її Рада, яка дотепер не мала якоїсь політичної платформи, опрацювала такий проект і представила його з'їздові. Але, як виявилося, з'їзд був поділений у поглядах на потребу політичної платформи з такими політичними гаслами, як автономія та федерація, які могли пере­лякати багато членів Громад на провінції, що здебільша були дер­жавними або земськими урядовцями і не молоді вже віком. Деякі члени Ради, як Науменко і Беренштам, вважали, що політична про­грама всіх не задовольнить і може викликати роздор та ліквідацію Загальної Української Організації1.

Незважаючи на ті застереження, на з'їзді восени 1904 р. орга­нізацію переназвано на Українську Демократичну Партію і схва­лено політичну програму, яка включала:

1) знесення політичного абсолютизму й заведення парламентар­ного ладу;

2) свободу слова, особи й віри, свободу зборів, спілок, органі­зацій, страйків;

3) заведення народної мови в школах, судах, адміністрації та у всіх громадських інституціях;

4) заведення національної автономії та, крім всеросійського пар­ламенту, також й українського сойму;

5) восьмигодинний день праці, державну пенсію для калік і немічних, а також для робітників, що дожили до шістдесятирічно­го віку, заведення прогресивно-доходового податку, вивласнення державних, монастирських, удільних та кабінетних земель на те­риторії України і передачу їх за оплатою в користуванні селянства і т. п.

Але програма ця нікого не задоволила й тому в організації роз­почався розбрат. Молодші й енергійніші члени Київської Старої Громади, як Сергій Єфремов, Модест Левицький і Йосип Юркевич, вийшли з неї, вважаючи УДП замало революційною. Одно­часно старші члени почали відтягатися, вважаючи програму занад­то радикальною.

З початком 1915 р. заходами Бориса Грінчснка, Сергія Єфремова, Модеста Левицького, Ф. Матушевського засновано Укра­їнську Радикальну Партію, яка, беручи до уваги брак національ­ної свідомості серед маси українського населення, зосередила свою діяльність на видання політичних брошур, що виходили у Львові й Петербурзі. Але незабаром виявилося, що Українська Радикальна Партія, до якої здебільша належали письменники, не мала споді­ваного впливу на маси. Тому восени 1905 р. вона об'єдналася з Українською Демократичною Партією, у висліді чого постала Ук­раїнська Демократично-Радикальна Партія (УДРП), побудована на принципах парламентаризму і федералізму. У політичній про­грамі УДРП головним завданням було здобути для України в рамках конституції Росії широку автономію з українським крайо­вим соймом та введення української мови у школах, судах і взага­лі в адміністрації, а в соціально-економічній ділянці — примусо­вий викуп землі від приватних власників і промислових підпри­ємств. Серед лідерів Української Демократично-Радикальної Партії були Євген Чикаленко, Федір Матушевський, Дмитро Дорошенко, Сергій Єфремов, Борис Грінченко та інші.

У 1908 р. з ініціативи УДРП була створена таємна понадпартійна політична і громадська організація українців під назвою То­вариство Українських Поступовців (ТУП) для координації українсь­кого національного руху і його оборони перед посиленим насту­пом російського уряду і російського націонал-шовінізму. До ТУП належали, крім демократів-радикалів, частина соціал-демократів і безпартійних. ТУП очолювала обирана на щорічних з'їздах рада, до якої входили Михайло Грушевський, Євген Чикаленко, Ілля Шраг, Сергій Єфремов, Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Петро Стебницький, Дмитро Дорошенко, Андрій В'язлов, Фе­дір Штайнгель і Людмила Старицька-Черняхівська. Ця Рада мала свої громади й поза Україною, координувала працю громад ТУП, у тому числі і в Петербурзі. Остання тісно співпрацювала з укра­їнцями депутатами в Думі. Політичною платформою ТУП була ви­мога автономії для України та конституційного парламентаризму в Російській імперії. Але в міжчасі ТУП намагалося здобути як­найбільше прав для українського культурного життя, у першу чер­гу впровадити до народних шкіл навчання української мови, а до середніх і вищих шкіл також українську літературу й історію Ук­раїни та допустити українську мову до громадських установ, судів, а головно до церкви.

У 1891 р. студенти-українці Харківського Університету органі­зували прогулянку на могилу Тараса Шевченка в Канові й там заложили "Братство Тарасівців". Його членами стали молоді укра­їнські патріоти, які не хотіли йти до московських нелегальних партій. Основоположниками цього товариства були Микола Байздренко, Михайло Базькевич, Іван Липа та Віталій Боровик, всі харківці. Пізніше цей гурток поширив свою діяльність і на інші університетські міста. Одним з видатних членів Київського гуртка був саме Микола Міхновський, студент Київського університету1. На чолі "Братства" у Харкові стали Борис Грінченко й Іван Липа, а в Києві Микола Міхновський та інші. Тарасівці зобов'язалися між собою поширювати українську мову в родинах, установах і в школі, культивувати ідеї Т. Шевченка й висунули постулат визво­лення українського народу з-під російського панування, а також боронити його соціальні й культурні права.

"Братство Тарасівців" мало спершу свій осередок в Харкові, але після арештів його членів влітку 1893 р. його осередком стало мі­сто Київ. Менші осередки були також у Полтаві, Лубнах і Одесі. Тарасівці діяли як організація до 1897 p., коли Стара Громада пе­реорганізувалася на Загальну Українську Безпартійну Демократич­ну Організацію. Молодше покоління створило в 1900 році Революціну Українську Партію.

В середині 1890-х pp. енергійно діяла українська студентська гро­мада в Київському університеті, членами якої були Д. Антонович, І. Черкаський, Є. Черняхівський, І. Стешенко, О. Моргун, М. Кривинюк, П. Тучапський, С. Шелухин, В. Шемет та ін. Незабаром ця громада поділилася на дві частини: першу з Антоновичем, Чер­каським, Кривинюком, Міхновським, Шеметом, Шелухіним та ін­шими,— і другу, звану "драгоманівською", зі Стешенком, Моргу­ном, К. Василенком, П. Тучапським, М. Ковалевським. З цим гур­том була в тісних стосунках Леся Українка. З нього пізніше виді­лилися марксисти К. Василенко і П. Тучапський.

Революційна Українська Партія (РУП), заснована в Харкові з початком 1900 p., була першим політичним утвором в Україні. Ос­новоположником РУП були Дмитро Антонович, Боніфатій Камінський, Михайло Русов, Левко Мацієвич, Юрій Коллард, Олександер Коваленко та Дмитро Познанський. Але душу в цю партію вдих­нув молодий харківський адвокат Микола Міхновський, своєю до­повіддю на перших сходинах. Цю доповідь РУП видала ще того самого року у Львові окремою публікацією під назвою "Самостій­на Україна". У ній Міхновський кинув гасло боротьби за "Одну, єдину, нероздільну, вільну, самостійну Україну від гір Карпатів аж по Кавказ, бо "Україна для українців".

Беручи до уваги тодішні політичні умови, зокрема під Росією, де ніхто навіть з найбільш передових діячів не відважився мріяти про самостійну українську державу на всіх українських землях, це був неабиякий революційний клич. Ідея самостійної України по­рівняно з драгоманівською утопією про федерацію українських земель з демократичною Росією, була великим кроком уперед у роз­витку української політичної думки.

У Києві 1903 р. РУП випустила "метелика", в якому з'ясовано жалюгідний стан в Україні й висловлені відповідні домагання, що були на даний час політичною платформою РУП: "Ми українці не маємо права говорити на своїй мові по школах, в судах, ми не маємо своїх газет, ні книжок, ми повинні вчитися російською мовою, якої не розуміємо. На нашій землі, по всій Україні, де живуть українці, для українців повинні бути українські школи, університети, газети, журнали, книжки на українській мові; в су­дах, банках, поштах і інших державних місцях повинна бути наша українська мова"1.

Одначе під впливом московських соціалістичних партій, які го­лосили рівність і братерство для всіх робітників і селян, українська інтелігенція, що виростала й виховувалася на ідеях московського "єдинонеділимства", тяготіла в сторону модних тоді соціалістич­них доктрин і теорій. Урешті соціалістичні впливи перемогли і РУП відступила від ідеї Міхновського про незалежність України. Біль­шість її членів пішла за соціалістичними кличами, задовольняючись автономістичною програмою, й партія перестала існувати.

РУП відіграла в історії розвитку української політичної думки видатну роль, об'єднавши українських політичних діячів початку XX ст. до політичної боротьби й активності у різних політичних таборах і спричинилася до піднесення свідомості українського се­лянства в боротьбі за покращення умов праці й суспільних прав.

Коли в 1902 р. РУП почала замінювати гасло самостійності на автономію України й федерацію з Росією, Микола Міхновський зі своїми однодумцями (брати Василь і Грицько Шевченки, брати Во­лодимир і Сергій Шемети та інші) заклали Українську Народну Партію (УНП), політичне кредо якої базувалося на доповіді Міх­новського "Самостійна Україна" і було сформульоване в "10-ти за­повідях націоналіста". У вересні 1905 р. НУП почала видавати у Львові часопис "Самостійна Україна". У ньому була широко на­креслена програма українського самостійницького руху, а також ви-друкований проект конституції майбутньої української держави. У цьому проекті можна завважити сліди теорії Драгоманова, якщо йде мова про структуру майбутньої української держави, а саме, що Ук­раїна мала бути спілкою "вільних і самоуправних земель, утворе­них на підставі своїх природних особливостей та окремішностей і заселених українцями." Таких земель мало б бути десять: Чорно­морська Україна, Слобідська Україна, Степова, Лівобережна або Гетьманщина і т. п. Цей проект конституції передбачав широкі права громадянина, законодатний орган із двох палат, виборче право для всіх громадян віком від 25 років і вище, земські та громадські са­моуправи тощо. УНП цікавилася не тільки національними, але та­кож і соціальними проблемами й домагалася націоналізації землі1.

Про потребу самостійної української держави заговорив також і Дмитро Донцов на політичному вічу в актовому залі Петербурзь­кого університету, яке влаштувала українська Студентська громада разом зі "старшими" українцями, такими як Олександр Лотоцький, українець з Кубані Лука Бич та ін., що мешкали тоді в Пе­тербурзі. Донцов за те був арештований і відправлений до Лук'янівської тюрми у Києві, де він мав стати на суд разом з ін­шими членами РУП, а радше НУП.

Про появу часопису "Самостійна Україна" у Львові, як і про виступ Д. Донцова на українському вічі у Петербурзі, з'явилося повідомлення у часописі "Хлібороб", що всупереч урядовим мос­ковським заборонам почав виходити в Лубнах на Полтавщині і був першим українським часописом в Україні під російською зай-манщиною. Його видавали й редагували брати Володимир і Сергій Шемети й Микола Міхновський. Від себе редакція "Хлібороба" ствердила, що Донцов зробив правдиві закиди "проти московського уряду, ба і проти російського суспільства взагалі та навіть соціал-демократії, що вони однаково гнітили й ганьбили український народ"3.

Першими на ту подію відгукнулися москвофільські настроєні ук­раїнські соціал-демократи у своєму першому числі журналу "Віль­на Україна" за січень-лютий 1906 p., що його вони видавали в Пе­тербурзі. "Боронь Боже, нести в народні маси націоналізм "Хлібо­роба",— писав редактор журналу "Вільна Україна".— Він поведе до братовбивства, до татарсько-вірменської різні, він стане на пе­решкоді культурному розвиткові української нації, він, і цс найго­ловніше, затримає поступ класової свідомості українського проле­таріату і дасть змогу буржуазії та визискувачам народу збудувати "цезаризм буржуазії", поставити його на підвалини ще міцніші, ніж на них стояв царат". Одночасно знаний уже тоді соціал-демократ суспільно-громадський діяч, літературознавець і письменник Іван Стешенко виступив з обуренням на сторінках щоденника "Кіевскіе отклики" на "Самостійну Україну" Миколи Міхновського і з нагоди промови Д. Донцова в Петербурзі. Він писав, що це "на відкриту політичну арену виступив український шовінізм". До речі, цей самий І. Стешенко був автором вірша на прославу черво­ного прапора, як символу справедливості без різниці для всіх на­цій і віку. "Червоний стяг — прапором нашим, скрізь має нині на землі. До нього ж всі! І всі розкажем про наші болі і жалі". Так думала, на жаль, тоді більшість української інтелігенції, для якої соціалістичні утопії затьмарювали інтереси українського народу, якому вони змагали принести волю і добробут.

На своєму з'їзді в 1907 р. УНП схвалила програму організації українського пролетаріату, щоб забезпечитися перед конкуренці­єю з боку московського пролетаріату, який заливав Україну й від­бирав в "українського робітника працю". Москалі випихали укра­їнців з усіх професій, з фабрик, заводів і робітень у ряди безробіт­ного пролетаріяту, в пащу моральної, а потім і голодової смерти.

У відповідь на тезу Маркса, яку пропагував Ленін зі своєю пар­тією, що "в робітника немає батьківщини", цей з'їзд зовсім слуш­но заявив, що "пролетаріат пануючої нації і зневоленої — це два класи з неподібними інтересами". Але через поворот до самодер­жавства й обмеження політичної діяльності державними органами безпеки невдовзі після цього з'їзду діяльність УНП занепала і щойно під кінець 1917 р. колишні члени УНП створили Українську Пар­тію Соціалістів-самостійників.

У грудні 1905 р. виникла Українська Соціал-Демократична Ро­бітнича Партія (УСДРП), яка визнавала марксистську ідеологію на взір Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії (РСДРП), але діяла незалежно від неї. Основна різниця між ними полягала в тому, що УСДРП підкреслювала національне питання й, хоча лідери-члени партії вийшли з РУП, нова партія відмовилася від са­мостійності України. Але на відміну від РСДРП, яка нехтувала на­ціональним питанням, УСДРП поставила у свою програму, як од­ну із цілей — вимагати для України автономії у межах Російської держави. Головними діячами УСДРП були відомий уже тоді укра­їнський письменник Володимир Винниченко, журналіст Симон Петлюра, театрознавець Дмитро Антонович, син славного профе­сора Володимира Антоновича, адвокат Михайло Ткаченко, Лев Юркевич, економіст Микола Порш та інші.

Зростання заворушень робітників та селян налякало російський уряд і він наприкінці XIX ст. впровадив деякі полегшсння, зокрема дав дозвіл на збільшення пресових органів. В Україні почав виходити но­вий часопис "Кіевскіе отклики", під редакцією історика Івана Лучицького. Довкола нього гуртувалися відомі українські діячі, як В. Анто­нович, М. Василенко, С. Єфремов, Б. Кістяківський, А. Кримський, В. Науменко, С Петлюра, С. Русова, І. Стешенко та інші. Хоча "Кіевскіе отклики" друкувалися російською мовою, часопис був присвя­чений українським питанням і виходив тиражем у 25 000 прим.

В Україні відбувалися Археологічні з'їзди (XI у Києві 1899 p., XII у Харкові 1902 p., XIII — 1905 pi в Катеринославі, XIV — 1908 р. у Чернігові). На цих з'їздах українські вчені виголосили ряд цікавих доповідей з української археології, які привернули увагу вчених усьо­го світу. Але, згідно з Емським Указом, на XII і XIII з'їздах забо­ронено було читати доповіді українською мовою. Це, однак, при­носило більше шкоди урядові, бо підносило революційний рух в ко­лах української інтелігенції і скріплювало проукраїнський сантимент навіть серед неукраїнців. Велике значення для українського наці­онального руху мали ювілейні святкування Івана Нечуя-Левицького та Миколи Лисенка у Києві.

Заходами Полтавського земства на чолі з Федором Лизогубом побудовано пам'ятник батькові нової української літератури Іва­нові Котляревському з нагоди 100-ліття появи першої частини йо­го "Енеїди". Але відкриття пам'ятника відбулося щойно в 1903 р. На це свято з'їхалося багато визначних гостей, представники Над­дніпрянщини, Галичини й Буковини. Тоді вся Полтава заговорила українською мовою. Але в часі офіційного відкриття державна влада заборонила виступати з привітаннями українською мовою усім, за виїмком галичан, які не вміли говорити російською мовою. Це ви­кликало велике незадоволення в широких колах українського гро­мадянства. Микола Міхновський відмовився читати вітання мос­ковською мовою і разом зі своїм протестом віддав предсідникові порожню папку, в якій мав привітання. За ним усі решта зробили таку саму демонстрацію — подавали порожні папки й виходили з залу. Урочисте засідання цим було перерване.

З часу підписання Емського указу було багато спроб добитися полегшення для українського друкованого слова. Олександер Кониський, київський адвокат та відомий письменник і суспільно-гро­мадський діяч подав у 1890 р. міністрові внутрішніх справ князеві І. М. Дурново прохання скасувати Емський указ. У 1890 р. Олекса Коваленко, який жив поза Україною на Уралі в місті Челябінську, просив міністерство дозволу видавати там українською мовою тиж­невик "Україна". Два роки пізніше (1892 р.) Харківське товариство грамотності післало петицію до уряду, щоб звільнити україномов­ні публікації від обмежень, але всі заходи були безуспішні.

Російський уряд 24 квітня 1904 р. скасував закон про обмежен­ня друкованого слова литовською мовою. Це стало поштовхом для  трьох високих імперських урядовців у Петербурзі, Олександра Лотоцького, Петра Стебницького та Петра Садилова попробувати ще раз звернутися до Міністерства внутрішніх справ та до Головного правління у справах друку, щоб зняти заборону з українського дру­кованого слова. Тут до помочі став також і відомий російсько-український письменник Данило Мордовець, який також підписав те прохання. Було це тим більше надійне, що міністром внутрішніх справ став тоді ліберальний князь Петро Святополк-Мірський. Однак справа знову залишилася без відгуку. Тоді О. Лотоцький і П. Стебницький стали використовувати персональні знайомства. Лотоцький звернувся з цією справою до прем'єра уряду Сергія Вітте, який виявив певне зацікавлення. У кінці І904 р. Рада Міністрів остаточно обміркувала справу скасування заборони і цензурних обмежень української мови й передала її до Імперської Петер­бурзької Академії Наук, зокрема, до відділу Славістики, який очолював російський славіст академік Олексій Шахматов. В Академії Наук створено окрему комісію для розгляду цього питання. Комісія звернулася до експертів за порадою, а в тому числі й до Харківсь­кого та Київського університетів та інших науковців, які вислови­лись на користь української мови.

Протягом березня 1905 р. на засіданні Комісії, якою офіційно керував академік Федір Корш, знавець української мови й літерату­ри, вироблено текст: "Про знесення заборони малоросійського друкованого слова", в якому стверджено, що українська мова є окре­мою східнослов'янською мовою і дозволяється вживати її публічно у слові та друку. У закінченні цієї записки було додано від Академії Наук побажання, щоб "малоруське населення мало таке саме право як великороси говорити публічно і друкуватися рідною мовою".