Доба Центральної Ради Гетьманство Павла Скоропадського

Кривава виснажлива війна, розпочата 1914 р., викликала повсюдне зростання масового невдоволення в Російській імперії. Чимало страйків і заворушень проходили під гаслом «Геть війну». Особливо багато їх було у промислових районах України. Керували цими виступами переважно соціалістичні організації. Подібні настрої не обминули й фронт, де цілі полки відмовлялися воювати. Внаслідок прорахунків уряду, корумпованості й неефективності влади посилилася глибока економічна криза, занепадало сільське господарство, катастрофічно знижувався життєвий рівень населення, насамперед робітників і селян. Країна опинилася напередодні тотальної катастрофи.

На початку 1917 р. історія імператорської Росії завершилася. Під натиском масового страйкового руху 27 лютого (за старим стилем) цар Микола ІІ зрікся трону, самодержавство впало, Лютнева революція перемогла. Влада зосередилася в руках ліберальних кіл Дер­жавної Думи, члени якої сформували Тимчасовий уряд. Фактично в країні встановився республіканський лад.

На місцях Тимчасовий уряд спирався на торгово-промислову буржуазію, землевласників, чиновництво та інтелігенцію, переважно кадетської орієнтації. А впроваджували його політику спеціально призначені губернські й повітові комісари. Широка демократизація суспільства сприяла на перших порах популярності нового уряду. Однак нездатність піти на радикальні суспільні зміни до скликання Установчих зборів спричинила прогресуюче падіння його впливовості. У центрі й на місцях виникали альтернативні органи влади – Ради депутатів.

Боротьба Центральної Ради за автономію України. Після Лютневої революції в Україні виникли можли­вості для легалізації діяльності політичних партій, створення громадських організацій. В першій декаді берез­ня були створені ради робітничих і солдатських депу­татів, але тут вони не відігравали провідної ролі й на вла­ду не претендували. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні партії есерів та соціал-демократів.

3 (16 за н. ст.) бе­резня на зборах Товариства українських по­ступовців за участю понад 100 пред­став­ників київських і деяких провінційних організацій народилася ідея заснування Центральної Ради. Вибори її керівництва від­бу­ли­ся 7 березня за принципом представництва всіх українських ор­ганізацій. Головою обрали М. Гру­ше­всь­­кого, який на той час ще не повернувся з Сибіру, де добував заслання.

Спершу Центральна Рада відігравала роль лише київської міської організації. Не відразу вона сформулювала політичні засади своєї діяльності, хоча й закликала український народ домагатися від Тимчасового уря­ду права пуб­лічного використання ук­раїнської мови в державних, судових та освітніх ус­тановах.

На час повернення Грушев­сь­кого Рада поступалась ініціативою російським політичним партіям і організаціям. Він вирішив зла­мати цей статус-кво, чому посприяло прове­дення 19 березня української маніфестації. Сто­ти­ся­ч­на колона під синьо-жов­тими прапорами заповнила центральні вулиці Києва. Віче, що за­вершило захід, підтримало вимоги автономії України. Для ви­значення основних по­лі­ти­чних гасел наприкінці березня – в першій половині квітня М. Гру­шевсь­кий виступив з низ­кою публікацій, де зажадав негайно пе­рейти від культурно-освітніх вимог до політичних.

Остаточно викристалізувати програ­му Центральної Ради і завершити її організацію мав Всеукраїнський національний конгрес. Підготовка конгресу активізувала українські політичні сили, які вирішили негайно провести свої партійні з’їзди. На них була продемонст­рована одностайність вимоги національ­но-терито­ріаль­ної автономії, а також при­хильність до ідей соціалізму.

Такою була й позиція делегатів Конгресу, що відкрився 6 квітня у Києві за уча­сті дев’ятисот представників різних політичних, громадських, культурно-освітніх і професійних організацій, в тому числі з Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Мо­скви, Петрограда. Конгрес обрав новий склад Ради зі 118 осіб, підтвердив повноваження М. Гру­шев­сь­кого як голови УЦР і призначив двох його заступників – В. Вин­ни­чен­ка та С. Єфремова.

УЦР здобула право кооптувати нових членів. В серпні її роз­рахун­ковий склад становив 798 мандатів. Повний склад ЦР збирався на загальні збори – Велику раду. Між ними діяв Комітет Цен­тральної Ради, невдовзі реорганізований в Малу раду, яка формувала політику ЦР, виступала із законодавчими ініціативами. Обидві ради формувалися на фракційних (партійних) засадах. Найчисельнішою була фракція українських есерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал); українські соціал-демо­крати (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) кількісно поступалися їй, але до січня 1918 р. відігравали у Раді провідну роль. Значний вплив мала також фракція партії соціалістів-федералістів (Дмитро Дорошенко, С. Єфремов).

5–8 травня відбувся 1-й з’їзд представників українізованих військових частин, який обрав Військовий Генеральний комітет на чолі з С. Петлюрою і взяв курс на українізацію решти військових частин.

До цього з’їзду УЦР виявляла нерішучість у стосунках з Тимчасовим урядом. Отримавши впевненість у своїх силах, до Петрограда прибула повноважна представницька делегація України на чолі з заступни­ками голови Ради. Основна мета візиту полягала в тому, щоб Тимчасовий уряд офіційно схвалив автономію України у складі Росії (подібні переговори велися і з Петроградською Радою).

Проте цього не сталося. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу і відмовив у наданні автономії, що викликало вибух політичних пристрастей. ЦР критикувалась за нерішучість. Поширювались вимоги самочинно проголосити автономію. Чет­верті загальні збори ЦР зобов’язали її підготувати відповідний універсал (державний документ у формі звернення до населення).

І Універсал був оприлюднений 10 червня на 2-му Всеукраїнському військовому з’їзді. Проголошення автономії України викликало друге за силою після повалення царизму піднесення революційного ентузіазму мас. Документ визначив Центральну Раду найвищим органом держави. Закони в Україні мали право схвалювати лише Українські Установчі Збори.

15 червня було створено перший за кілька століть український уряд – Генеральний секретаріат – у складі 8 генеральних секретарів і генерального писаря. Очолив його відомий письменник і громадський діяч В. Вин­ниченко. Посаду секретаря з військових справ посів С. Петлюра, з земельних справ – Б. Мартос, із міжнаціональних – С. Єфремов. До компетенції останнього відомства входили й питання, пов’язані з захистом українських інтересів за межами держави.

29 червня до Києва прибули міністри Тимчасо­вого уряду – Олександр Керенський, М. Терещенко та І. Церетелі. Уряд вже не заперечував проти автономії Ук­раїни, одначе просив залишити її остаточне санкціону­вання Всеросійським Установчим Зборам. Делегація обіцяла, що прий­маючи Закони стосовно України, уряд узгоджуватиме їх з УЦР. Не викликала несприйняття, як раніше, ідея українізації військових частин. Фактично, російський уряд був вимушений визнати ЦР вищою крайовою владою в Україні.

Проте знайдений компроміс став причиною урядової кризи в самій Росії. На знак протесту проти цих найменших поступок українцям троє міністрів-кадетів вийшли з Тимчасового уряду, але все ж більшістю голосів угода була підтримана.

2 липня з Петрограда надійшла теле­грама з текстом урядової декларації, де мовилося про визнання Генерального секретаріату як вищого розпорядчого органу України. У відповідь 3 липня Центральна Рада проголосила ІІ Уні­версал. В ньому йшлося про скликання Всеросійських Установчих Зборів, які мають закріпити автономію України, про невідокремлення від Росії, про поповнення складу Центральної Ради і Генерального секретаріату представниками національних меншин. З одного боку, цей Універсал можна розцінювати як поступку Тимчасовому урядові, а з іншого – як подальше наполягання на автономії.

Катастрофічні поразки Росії на фронті, погіршення економічного становища, посилення міжпартійного протистояння підривали позиції Тимчасового уряду. Розпочате більшовиками 3–5 липня збройне повстання в Петрограді ще більше загострила ситуацію. Наслідками липневої політичної кризи в Росії стали новий склад Тимчасового уряду (на чолі з прем’єр-мініст­ром О. Ке­ренським) і посилення, після придушення повстання, жорстокості у владних структурах.

На початку серпня В. Винниченко, в супроводі інших діячів, прибув до Петрограда для затверд­ження складу Генерального секретаріату Тимчасо­­вим урядом. У портфелі делегації лежав й проект Статуту Генерального секретаріату. Однак нова російська урядова комісія кате­горично відкинула цей документ і замінила його на Тимчасову інструкцію, яка перетворювала Генеральний секре­таріат на місце­вий орган Тимчасового уряду. Із засудженням таких дій Петрограду на адресу УЦР надійшли сотні теле­грам з рішеннями й резолюціями зборів і мітингів.

Явна неспроможність Тимчасового уряду вирішувати нагальні соціально-економічні та політичні питання в умовах загальноросійської кризи літа–осені 1917 р. спричинила зростання авторитету Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, більшовизацію й полівіння політичних настроїв народних мас.

Серпнева спроба реакційного заколоту, очоленого генералом Л. Корніловим, хаос, безвладдя та анархія восени 1917 р. підштовхнули Центральну Раду до активних дій. З її ініціативи у вересні в Києві відбувся З’їзд народів Росії, який засудив державну централізацію. Згодом Рада розпочала підготовку до скликання Українських Установчих Зборів.

Дальше погіршення соціально-економічного і військово-політичного становища в Росії призвело до жовтневого перевороту, здійсненого більшовиками на чолі з В. Леніним. Тимчасовий уряд був повалений, лютнева революція зазнала поразки. Владу захопили більшовики.

Телеграфні повідомлення про переворот почали надходити в Україну з другої половини дня 25 жовтня. Заклики київських більшовиків на спільному засіданні виконкомів рад робітничих і солдатських депутатів підняти повстання і захопити владу успіху не ма­ли. Того самого дня Малою радою було створено Крайовий комітет охорони революції в Україні, який підлягав Центральній Раді. До його складу ввійшли представники різних політичних партій та організацій, зокрема й більшовики – Г. П’ятаков, В. Затонський.

Щоб привернути на свій бік якнайбільше демократичних організацій УЦР 27 жовтня ухвалила резолюцію про владу в країні, де наголосила на необхідності переходу влади до рук усієї революційної демократії, а не до рад робітничих і солдатських депутатів, які ста­новлять лише її частину.

Проте штаб Київського військового округу, відданий Тимчасовому уряду, відмовився від співробітництва з Кра­йо­вим комітетом, а більшови­ки заявили про вихід з Малої ради. За допомогою козачої дивізії та загону чехосло­ваків частини КВО заарештували більшовицький революційний комітет.

29 жовт­ня Генеральний секретаріат перебрав на себе справи військові, продовольчі та шляхи сполучення. Нас­тупного дня М. Грушевський представив загальним зборам УЦР проект конституції України як складо­вої частини федеративної Російської дер­жави. Збори поширили владу Генерального секретаріату, крім центральних губерній, також на Херсонську, Катери­но­с­лавську, Харківську, Таврійську (без Криму), Холмську й частково Курську та Вороне­зьку. 1 листопада Генеральний секретаріат призначив на посаду командуючо­го КВО підполковника Пав­ленка. Того самого дня припинився страйк робітників Ки­єва. Значна частина червоног­вардійців міста перейшла до загонів вільного козац­тва, відданого українській владі.

7 листопада 1917 р. Центральна Рада ІІІ Універсалом проголосила створення Української На­родної Республіки (УНР) у федеративному зв’язку з Росією, на­ці­оналі­зацію землі, запровад­же­ння 8-го­дин­ного робочого дня, встановлення дер­жа­в­но­го контролю над ви­ро­б­ни­ц­т­вом, розширення місцевого самоврядуван­ня, за­без­пе­чен­ня свободи слова, друку, віри, зіб­рань, союзів, страйків, недоторканність особи і житла.

У перший місяць після жовтневого перевороту Центральна Рада користувалася в Україні найбільшим впливом. Надалі, однак, ситуація ставала складнішою. Проголошена урядом програма політичних та соціально-економічних перетворень впроваджувалася повільно й непослідовно. Соціальна база влади швидко звужувалась. Усе це створювало ґрунт для приходу до влади більшовиків, які здійснювали величезну агітаційну роботу і збільшували з кожним днем вплив на маси.

Суперечності між більшовицькими й антибільшовицькими силами в Україні посилювалися. Назрівав гострий конфлікт, який тільки чекав свого приводу, а їх знайшлося принаймні два.

По-перше, в Києві перебували деякі більшовицькі військові частини та більшовицькі організації. Спочатку вони були більш-менш лояльні до української влади, але згодом стали активно агітувати проти неї. Відтак уряд прийняв рішення про роззброєння цих частин і вислання їх за межі України. Другим приводом послугувалося ставлення Центральної Ради до антибільшовицьки налаштованих донських козаків. Для повернення з фронтів додому вони мали найкоротший шлях – через Україну, чому Рада не перешкоджала. 4 грудня більшовицький Петроград висунув до неї вимогу взяти участь у бороть­бі «з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням», інакше протягом 48 годин Рада народних комісарів оголошувала війну Центральній Раді.

Того ж дня в Києві відкрився з’їзд предс­та­вників робітництва, вояцтва та селянства України (Всеу­країнський з’їзд рад), в роботі якого взяли участь понад 2,5 тис. делегатів. Ультиматум РНК делегати розцінили як замах на УНР, висловив­ши повну підтримку Центральній Раді. Генеральний сек­ретаріат у офіційній відповіді Раднаркому рішуче відкинув спроби втрутитись у дер­жавне й політичне життя УНР. Крім того, уряд прийняв рішення про припинення постачання хліба до Росії та про організацію власної грошової системи. Отож намір УНР боротися за відстоювання національних інтересів призвів до війни з радянською Росією.

Більшовики та їхні прибічники (загалом 124 делегати), будучи у значній меншості, залишили з’їзд, мотивуючи це рішення його неправочинністю.

загрузка...