Доба центральної ради гетьманство павла скоропадського

Кривава виснажлива війна, розпочата 1914 р., викликала повсюдне зростання масового невдоволення в Російській імперії. Чимало страйків і заворушень проходили під гаслом «Геть війну». Особливо багато їх було у промислових районах України. Керували цими виступами переважно соціалістичні організації. Подібні настрої не обминули й фронт, де цілі полки відмовлялися воювати. Внаслідок прорахунків уряду, корумпованості й неефективності влади посилилася глибока економічна криза, занепадало сільське господарство, катастрофічно знижувався життєвий рівень населення, насамперед робітників і селян. Країна опинилася напередодні тотальної катастрофи.

На початку 1917 р. історія імператорської Росії завершилася. Під натиском масового страйкового руху 27 лютого (за старим стилем) цар Микола ІІ зрікся трону, самодержавство впало, Лютнева революція перемогла. Влада зосередилася в руках ліберальних кіл Державної Думи, члени якої сформували Тимчасовий уряд. Фактично в країні встановився республіканський лад.

На місцях Тимчасовий уряд спирався на торгово-промислову буржуазію, землевласників, чиновництво та інтелігенцію, переважно кадетської орієнтації. А впроваджували його політику спеціально призначені губернські й повітові комісари. Широка демократизація суспільства сприяла на перших порах популярності нового уряду. Однак нездатність піти на радикальні суспільні зміни до скликання Установчих зборів спричинила прогресуюче падіння його впливовості. У центрі й на місцях виникали альтернативні органи влади – Ради депутатів.

Боротьба Центральної Ради за автономію України. Після Лютневої революції в Україні виникли можливості для легалізації діяльності політичних партій, створення громадських організацій. В першій декаді березня були створені ради робітничих і солдатських депутатів, але тут вони не відігравали провідної ролі й на владу не претендували. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні партії есерів та соціал-демократів.

3 (16 за н. ст.) березня на зборах Товариства українських поступовців за участю понад 100 представників київських і деяких провінційних організацій народилася ідея заснування Центральної Ради. Вибори її керівництва відбулися 7 березня за принципом представництва всіх українських організацій. Головою обрали М. Грушевського, який на той час ще не повернувся з Сибіру, де добував заслання.

Спершу Центральна Рада відігравала роль лише київської міської організації. Не відразу вона сформулювала політичні засади своєї діяльності, хоча й закликала український народ домагатися від Тимчасового уряду права публічного використання української мови в державних, судових та освітніх установах.

На час повернення Грушевського Рада поступалась ініціативою російським політичним партіям і організаціям. Він вирішив зламати цей статус-кво, чому посприяло проведення 19 березня української маніфестації. Стотисячна колона під синьо-жовтими прапорами заповнила центральні вулиці Києва. Віче, що завершило захід, підтримало вимоги автономії України. Для визначення основних політичних гасел наприкінці березня – в першій половині квітня М. Грушевський виступив з низкою публікацій, де зажадав негайно перейти від культурно-освітніх вимог до політичних.

Остаточно викристалізувати програму Центральної Ради і завершити її організацію мав Всеукраїнський національний конгрес. Підготовка конгресу активізувала українські політичні сили, які вирішили негайно провести свої партійні з’їзди. На них була продемонстрована одностайність вимоги національно-територіальної автономії, а також прихильність до ідей соціалізму.

Такою була й позиція делегатів Конгресу, що відкрився 6 квітня у Києві за участі дев’ятисот представників різних політичних, громадських, культурно-освітніх і професійних організацій, в тому числі з Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Москви, Петрограда. Конгрес обрав новий склад Ради зі 118 осіб, підтвердив повноваження М. Грушевського як голови УЦР і призначив двох його заступників – В. Винниченка та С. Єфремова.

УЦР здобула право кооптувати нових членів. В серпні її розрахунковий склад становив 798 мандатів. Повний склад ЦР збирався на загальні збори – Велику раду. Між ними діяв Комітет Центральної Ради, невдовзі реорганізований в Малу раду, яка формувала політику ЦР, виступала із законодавчими ініціативами. Обидві ради формувалися на фракційних (партійних) засадах. Найчисельнішою була фракція українських есерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал); українські соціал-демократи (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) кількісно поступалися їй, але до січня 1918 р. відігравали у Раді провідну роль. Значний вплив мала також фракція партії соціалістів-федералістів (Дмитро Дорошенко, С. Єфремов).

5–8 травня відбувся 1-й з’їзд представників українізованих військових частин, який обрав Військовий Генеральний комітет на чолі з С. Петлюрою і взяв курс на українізацію решти військових частин.

До цього з’їзду УЦР виявляла нерішучість у стосунках з Тимчасовим урядом. Отримавши впевненість у своїх силах, до Петрограда прибула повноважна представницька делегація України на чолі з заступниками голови Ради. Основна мета візиту полягала в тому, щоб Тимчасовий уряд офіційно схвалив автономію України у складі Росії (подібні переговори велися і з Петроградською Радою).

Проте цього не сталося. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу і відмовив у наданні автономії, що викликало вибух політичних пристрастей. ЦР критикувалась за нерішучість. Поширювались вимоги самочинно проголосити автономію. Четверті загальні збори ЦР зобов’язали її підготувати відповідний універсал (державний документ у формі звернення до населення).

І Універсал був оприлюднений 10 червня на 2-му Всеукраїнському військовому з’їзді. Проголошення автономії України викликало друге за силою після повалення царизму піднесення революційного ентузіазму мас. Документ визначив Центральну Раду найвищим органом держави. Закони в Україні мали право схвалювати лише Українські Установчі Збори.

15 червня було створено перший за кілька століть український уряд – Генеральний секретаріат – у складі 8 генеральних секретарів і генерального писаря. Очолив його відомий письменник і громадський діяч В. Винниченко. Посаду секретаря з військових справ посів С. Петлюра, з земельних справ – Б. Мартос, із міжнаціональних – С. Єфремов. До компетенції останнього відомства входили й питання, пов’язані з захистом українських інтересів за межами держави.

29 червня до Києва прибули міністри Тимчасового уряду – Олександр Керенський, М. Терещенко та І. Церетелі. Уряд вже не заперечував проти автономії України, одначе просив залишити її остаточне санкціонування Всеросійським Установчим Зборам. Делегація обіцяла, що приймаючи Закони стосовно України, уряд узгоджуватиме їх з УЦР. Не викликала несприйняття, як раніше, ідея українізації військових частин. Фактично, російський уряд був вимушений визнати ЦР вищою крайовою владою в Україні.

Проте знайдений компроміс став причиною урядової кризи в самій Росії. На знак протесту проти цих найменших поступок українцям троє міністрів-кадетів вийшли з Тимчасового уряду, але все ж більшістю голосів угода була підтримана.

2 липня з Петрограда надійшла телеграма з текстом урядової декларації, де мовилося про визнання Генерального секретаріату як вищого розпорядчого органу України. У відповідь 3 липня Центральна Рада проголосила ІІ Універсал. В ньому йшлося про скликання Всеросійських Установчих Зборів, які мають закріпити автономію України, про невідокремлення від Росії, про поповнення складу Центральної Ради і Генерального секретаріату представниками національних меншин. З одного боку, цей Універсал можна розцінювати як поступку Тимчасовому урядові, а з іншого – як подальше наполягання на автономії.

Катастрофічні поразки Росії на фронті, погіршення економічного становища, посилення міжпартійного протистояння підривали позиції Тимчасового уряду. Розпочате більшовиками 3–5 липня збройне повстання в Петрограді ще більше загострила ситуацію. Наслідками липневої політичної кризи в Росії стали новий склад Тимчасового уряду (на чолі з прем’єр-міністром О. Керенським) і посилення, після придушення повстання, жорстокості у владних структурах.

На початку серпня В. Винниченко, в супроводі інших діячів, прибув до Петрограда для затвердження складу Генерального секретаріату Тимчасовим урядом. У портфелі делегації лежав й проект Статуту Генерального секретаріату. Однак нова російська урядова комісія категорично відкинула цей документ і замінила його на Тимчасову інструкцію, яка перетворювала Генеральний секретаріат на місцевий орган Тимчасового уряду. Із засудженням таких дій Петрограду на адресу УЦР надійшли сотні телеграм з рішеннями й резолюціями зборів і мітингів.

Явна неспроможність Тимчасового уряду вирішувати нагальні соціально-економічні та політичні питання в умовах загальноросійської кризи літа–осені 1917 р. спричинила зростання авторитету Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, більшовизацію й полівіння політичних настроїв народних мас.

Серпнева спроба реакційного заколоту, очоленого генералом Л. Корніловим, хаос, безвладдя та анархія восени 1917 р. підштовхнули Центральну Раду до активних дій. З її ініціативи у вересні в Києві відбувся З’їзд народів Росії, який засудив державну централізацію. Згодом Рада розпочала підготовку до скликання Українських Установчих Зборів.

Дальше погіршення соціально-економічного і військово-політичного становища в Росії призвело до жовтневого перевороту, здійсненого більшовиками на чолі з В. Леніним. Тимчасовий уряд був повалений, лютнева революція зазнала поразки. Владу захопили більшовики.

Телеграфні повідомлення про переворот почали надходити в Україну з другої половини дня 25 жовтня. Заклики київських більшовиків на спільному засіданні виконкомів рад робітничих і солдатських депутатів підняти повстання і захопити владу успіху не мали. Того самого дня Малою радою було створено Крайовий комітет охорони революції в Україні, який підлягав Центральній Раді. До його складу ввійшли представники різних політичних партій та організацій, зокрема й більшовики – Г. П’ятаков, В. Затонський.

Щоб привернути на свій бік якнайбільше демократичних організацій УЦР 27 жовтня ухвалила резолюцію про владу в країні, де наголосила на необхідності переходу влади до рук усієї революційної демократії, а не до рад робітничих і солдатських депутатів, які становлять лише її частину.

Проте штаб Київського військового округу, відданий Тимчасовому уряду, відмовився від співробітництва з Крайовим комітетом, а більшовики заявили про вихід з Малої ради. За допомогою козачої дивізії та загону чехословаків частини КВО заарештували більшовицький революційний комітет.

29 жовтня Генеральний секретаріат перебрав на себе справи військові, продовольчі та шляхи сполучення. Наступного дня М. Грушевський представив загальним зборам УЦР проект конституції України як складової частини федеративної Російської держави. Збори поширили владу Генерального секретаріату, крім центральних губерній, також на Херсонську, Катеринославську, Харківську, Таврійську (без Криму), Холмську й частково Курську та Воронезьку. 1 листопада Генеральний секретаріат призначив на посаду командуючого КВО підполковника Павленка. Того самого дня припинився страйк робітників Києва. Значна частина червоногвардійців міста перейшла до загонів вільного козацтва, відданого українській владі.

7 листопада 1917 р. Центральна Рада ІІІ Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки (УНР) у федеративному зв’язку з Росією, націоналізацію землі, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення державного контролю над виробництвом, розширення місцевого самоврядування, забезпечення свободи слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканність особи і житла.

У перший місяць після жовтневого перевороту Центральна Рада користувалася в Україні найбільшим впливом. Надалі, однак, ситуація ставала складнішою. Проголошена урядом програма політичних та соціально-економічних перетворень впроваджувалася повільно й непослідовно. Соціальна база влади швидко звужувалась. Усе це створювало ґрунт для приходу до влади більшовиків, які здійснювали величезну агітаційну роботу і збільшували з кожним днем вплив на маси.

Суперечності між більшовицькими й антибільшовицькими силами в Україні посилювалися. Назрівав гострий конфлікт, який тільки чекав свого приводу, а їх знайшлося принаймні два.

По-перше, в Києві перебували деякі більшовицькі військові частини та більшовицькі організації. Спочатку вони були більш-менш лояльні до української влади, але згодом стали активно агітувати проти неї. Відтак уряд прийняв рішення про роззброєння цих частин і вислання їх за межі України. Другим приводом послугувалося ставлення Центральної Ради до антибільшовицьки налаштованих донських козаків. Для повернення з фронтів додому вони мали найкоротший шлях – через Україну, чому Рада не перешкоджала. 4 грудня більшовицький Петроград висунув до неї вимогу взяти участь у боротьбі «з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням», інакше протягом 48 годин Рада народних комісарів оголошувала війну Центральній Раді.

Того ж дня в Києві відкрився з’їзд представників робітництва, вояцтва та селянства України (Всеукраїнський з’їзд рад), в роботі якого взяли участь понад 2,5 тис. делегатів. Ультиматум РНК делегати розцінили як замах на УНР, висловивши повну підтримку Центральній Раді. Генеральний секретаріат у офіційній відповіді Раднаркому рішуче відкинув спроби втрутитись у державне й політичне життя УНР. Крім того, уряд прийняв рішення про припинення постачання хліба до Росії та про організацію власної грошової системи. Отож намір УНР боротися за відстоювання національних інтересів призвів до війни з радянською Росією.

Більшовики та їхні прибічники (загалом 124 делегати), будучи у значній меншості, залишили з’їзд, мотивуючи це рішення його неправочинністю.