Культура України у XVIII ст

У кінці XVII ст. в Україні співали:

Та не буде лучче, та не буде краще. Як у нас на Вкраїні: Нема панів, нема ляхів, Не буде й ізміни...

Та ці слова зайвий раз підкреслюють, що всяка пісня є всього лиш поетичною формою мрії. Насправді ж як соціальна, так і політична нерівність в Україні ніколи не переводилась. Прикладом того є відношен­ня до українського народу кожного нового політич­ного режиму.

Дійсно, як Польща в 1569 р., так тепер Росія в 1783 р. не тільки повністю закріпачила селян, а й був ліквідо­ваний Юріїв день. Одночасно відбувався наступ само­державства і на українські міста. Якщо за Польщі багато українських міст користувались магдебурзьким правом, то вже в 1775 р. міське самоврядування в Ук­раїні було скасовано, а за декілька років перед тим першим було арештовано весь магістрат і забрано гра­моти Київа.

Церковний характер освіти в Україні. Києво-Могилянська академія і колегії. Київ мав провідне місце в духовному житті українського народу ще з першої половини XVII ст. і утримував його до кінця XVIII ст. Церква протягом цього століття ще зберігає одне з го­ловних своїх призначень — бути вогнищем освіти. Під егідою церкви продовжує розвиватись Києво-Мо-гилянська колегія, яка в 1700-1701 pp. була перетво­рена на академію. За її зразком були створені інші православні колегії: на Лівобережжі — Чернігівська колегія з 1700 p.; Харківська колегія з 1734 р. і коле­гія в Переяславі з 1738 p., яка називалася то семіна­рією, то колегією. Виникли також перші професійні школи: госпітальні, артилерійські і штурманські.

Викладання в них велось латинською мовою. За структурою всі колегії були подібні до Києво-Моги-лянської академії. Навчання в колегіях було доступ­ним для всіх шарів населення України і відіграло визначну роль у поширенні освіти й науки. Колегія складалась з 7-8 класів, у них вивчались вісім визво­лених мистецтв. З другої половини XVIII ст., після того, як за наказом Катерини II у монастирів відібрали землі, що були основним джерелом існування колегій на Лівобережжі, ці осередки освіти поступово зникли.

У Киево-Могилянській академії щороку вчилось по­над 1000 спудеїв (студентів). Найталановитіших з них посилали для завершення освіти до західноєвропейсь­ких університетів. Хоч академія і не була школою на­ціональною в повному розумінні цього слова — зміст і форма (мова та інше) науки були досить далекими від народних потреб, усе ж таки це був освітній заклад найвищого гатунку. З роками низка визначних вихо­ванців академії стала носієм освіти на Московщині. Серед багатьох можна згадати М. В. Ломоносова, який учився тут у 1733 р. Не менш яскравою особистістю був і вихованець академії знаменитий письменник і філософ Григорій Савич Сковорода. Проте самодержав­ство, вбачаючи в цьому освітньому закладі осередок ду­ховної опозиції проти своїх зазіхань, докладало всіх зусиль, щоб перетворити академію в звичайну богословсь­ку школу, і майже досягло свого.

На старих засадах академія існувала до кінця XVIII ст. При академії існувала бурса для утримання менш заможної частини учнів. Бурса (від латинсько­го слова — гаманець, сумка) була гуртожитком для бідних студентів, а в Україні — це духовна школа взагалі.

За Катерини II вже були залізними старання ко­зацької старшини перетворити академію в універси­тет. Російський уряд почав активну ліквідацію україн­ських шкіл, доступних народові. Треба сказати, що в Києво-Могилянській академії поруч сиділи діти про­стих козаків і гетьманів, духовні і світські. Натомість засновуються школи московські. Вони не були пога­ними, але вони були однаковими і в Росії, і на Кавказі, і в Україні. До того ж вони були доступні лише для станів привілейованих.

Початкові школи. Як вважає Н. Полонська-Васи-ленко, у XVIII ст. майже кожне село мало свою почат­кову (партикулярну) школу. Існували ці школи при церквах і навчали в них дяки.

У І половині століття в сімох з десяти полків було 866 шкіл на 1099 посе­лень, тобто одна школа припадала на 1000 душ. З ча­сом, у 1768 р. на території пізніших повітів Чернігів­ського, Городенського й Сосницького було 134 школи, і на кожну припадало 746 душ насленння. Цікаво, що майже через сто років на цій території залишилось тільки 52 школи, і на кожну припадало 6750 душ на­селення. Найважливішим було те, що ці школи зас­новувало само населений, яке розуміло необхідність навчання. Учителями були мандрівні дяки, яких на­зивали дидаскалами. Коштом громади утримували дяка і наймали помешкання під школу. Правда, не завжди така школа відповідала найпростішим вимо­гам. Нижче наводиться студентський вірш тої пори, який дає можливість уявити злиденне життя мандрів­них учителів і спудеїв:

В школі нетоплено, Так теж і на кухні нич не готовлено. В школі нетоплено, нітся где загріти, а що ж я маю бідний на світі чинити... А ще єден брат за мною зубами скрегоче, а то все, панове, щося єму їсти хоче... Історія.

Духовенство України, в руках якого був такий могутній засіб культурного впливу як Києво-Могилянська академія, через сьою аполітичність втра­тило провідне становище. Так само замкнулись у вузь­ких рамках літературного любительства українські письменники і перестали бути зброєю мас. Проте ду­ховне життя в Україні не завмерло. Цьому все-таки сприяли перш за все художня література, історичні праці. XVIII ст. залишило нам в спадщину козацькі літописи. Козаки писали в боях зброєю і кров'ю, а з ча­сом переписували на папір і зберігали нащадкам як приклад.

Наприкінці XVII і на початку XVIII ст. з'явля­ються козацькі літописи, «Літопис Самовидця» був написаний, мабуть, Романом Ракушкою, який брав участь у визвольній війні і закінчив життя протопо­пом Стародубсышм.

Ще один літопис залишив нам полковник Галицький Григорій Граб'янка «Действія презельнои... небывалой брани Богдана Хмельниц­кого...» та канцелярист Генеральної Канцелярії Са-мійло Величко — «СказанІе о войне казацкой зъ поляками, чрезъ Зеновія Богдана Хмельницкого». Особливо цінним є твір С. Величка, який використав багато джерел епохи визвольної війни і часів «Руї­ни». Ці літописи є літературним продуктом світських кіл українського суспільства. Такою ж є «Історія Русів». Через весь цей твір проходить ідея боротьби народу за свої давні права і привілеї з часу, відколи слов'яни осіли над Дніпром. «Історія Русів» формува­ла, розходячись в Україні в сотнях рукописів (В. Анто­нович згадує про це), світогляд передових кіл україн­ського суспільства. Вплив цього твору відчув на собі І Т. Шевченко.

Багато які з історичних творів українських авторів того часу пов'язували добу Гетьманщини з Київського Руссю. Таким було «Краткое описаніе Малороссии», або Г. Показа «Описаніе о Малой Россіи», так само як і «Краткое описаніе о козацком малороссійском на­роде» П. Симоновського чи «Собраніе историческое» С. Лукомського - Значення цих творів полягало в тому, що вони показували безперервність історії України і єдність українського народу від Київської Русі й до XVIII ст.

Велике значення для розуміння ідеології, характе­ру культури, прагнень української еліти XVIII ст. ма­ють мемуари та щоденники. З тих, що збереглися до наших днів, важливим є величезний (в декілька сот сторінок) «Діяріуш» Пилипа Орлика (1720-1732 pp.). Дуже великі за розміром щоденники залишили по собі Петро Апостол, син гетьмана, а також генераль­ний підскарбій Яків Маркович. Його щоденник є особ­ливо цінним історичним джерелом.

Двадцять три роки мандрував по світу випуск­ник Києво-Могилянської академії Василь Григорович-Барський. Після нього залишилось багато (на три томи) записів, які викликали величезну цікавість в читачів того часу. Досить сказати, що за час з 1778 по 1819 pp. ці записи були видані друком шість разів.

Вперше вони були опубліковані українським вченим В. Г. Ру-баном коштом князя Г. Потьомкіна під назвою «Пе-шеходца Василия Григоровича Барского-Плаки-Аль-бова...», а в перевиданнях просто — «Путешествие по святым местам». Описуючи в основному монастирі, автор також звертає увагу на пам'ятники мистецтва, невідомі йому явища природи, рослинний світ, наприк­лад Сирії і Єгипту. В Олександрії з «голки Клеопат-ри» (обеліску, спорудженого в XV ст. до н. е.) Барсь-кий зрисував ієрогліфічний напис. Нагадаємо вам, що в Західну Європу ієрогліфи попали тільки через 100 ро­ків. Барський описав міста Греції і Туреччини, куди приїздили купці й з України (з Ніжина) і привозили «самые лучшие меха, драгоценные каменья, ревень и бельзуары».

Крім описів побаченого, Барський також малював пейзажі, знімав плани міст і фасади будівель. Усього ж нам в спадок залишилось від нього біля КО ма­люнків.

Філософія Г. С. Сковороди. Найяскравішим пред­ставником філософії в Україні був Григорій Сковоро­да, видатний учений і мислитель. Син реєстрового ко­зака Полтавського полку, він вчився в Києво-Моги-лянській академії, далі в університетах Мюнхена, Відня, Бреслау. Повернувшись в Україну, Г. Сковорода був деякий час викладачем Харківської і Переяславської колегій. Будучи натурою незалежною, Г. Сковорода полишив викладання і став мандрувати Україною, за­робляючи на прожиток вчителюванням. Основою його філософської концепції був антропологізм, а засобом для досягнення мети — самопізнання. Його гаслом був вислів: «Пізнай самого себе».

Г. Сковорода прийшов до висновку про вічність і безкінечність матерії, про панування в природі зако­номірних зв'язків, до визнання природи причиною самої себе («Дружеский разговор о душевном мире»). Філософ створив теорію «трьох світів», які охоплюють собою все суще: «макрокосм» (природа), «мікрокосм» (людина), і «світ символів» (Біблія). Г. Сковорода вва­жав, що кожний з цих світів складається з двох чин­ників: матеріального, — не вартого уваги, і вищого — духовного. Метою життя є щастя від свідомості, що людина виконує волю Божу. Самопізнання — це пізнан­ня Бога, життя у відповідності з заповідями Божими.

Праці Г. Сковороди не видавались друком за його життя, але були дуже популярними і широко розпов­сюджувались у рукописах.

Г. Сковорода зумів уникнути спокус життя, не мав майна, не прагнув посад. Він суворо критикував церк­ву через занадто земний спосіб життя ЇЇ служителів. А коли церковники спробували його приборкати, за­пропонувавши висвятити в єпископи, то Г. Сковорода навідріз відмовився. Глибина його думок, аскетичне життя, прагнення свободи сформульовані в епітафії, яку Г. Сковорода заповідав викарбувати на своїй мо­гильній плиті: «Світ ловив мене, але так і не спіймав».

Друкарство і література. У XVIII ст. відбувається занепад українського книгодрукування.

Петро І зак­рив останню книгодрукарню в Україні, яка існувала при Києво-Печерській лаврі. Дозволялось, правда, ви­давати друком невелику кількість церковної, богослу­жебної літератури. Більшість творів світської літера­тури знову почала розповсюджуватись у рукописах. Ціле століття в Україні робились спроби відновити своє книгодрукування. За непослух у Москву було забрано всю Чернігівську друкарню.

Книги українських авторів у Москві палили — щоб та «єресь і смута в світі не були». Кілька разів вида­вались розпорядження про заборону росіянам «книг литовськая печати» купувати і тримати в домах, хоча книги були в основному церковні, далекі від політи­ки.

Перед початком XVIII ст. на церковному соборі в Москві в 1690 р. на книги з України — С. Полоць­кого, П. Могили, К. Ставровецького, Л. Барановича та ін. — було накладено «проклятство і анафему» за «прелести латинскія еще киевскія новие книги ут­верждают». Самих православних українців у право­славній Москві довго ще називають єретиками і пе­рехрещують.

Важливе місце в цей час у літературному житті України займала поезія. Як у навчальних закладах, так і поза їх межами культивувалась піїтика і найріз­номанітніші віршові форми: оди, панегірики, гімни, канти, рецеї, посвяти, ляменти, включно до «карміна куріоза» — «акростихів», «раків» тощо. Широке ви­знання отримав рукописний збірник поезій Климен-тія Зіновьєва, до якого увійшло 370 віршів. Поет вис­тупав проти жадоби збагачення, картав багатіїв за те, що «вони визискували людей вбогих». Одночасно він прославляв чесну працю хлібороба, ремісника. Варто зазначити, що в поезіях Климентія Зіновьєва багато запозичень з народної побутової української мови.

Значного поширення набули сатиричні вірші, в яких критикувались недоліки і суспільна мораль того часу. Автор «Сатиричної коляди» ставав на захист простої людини, беззахисної перед несправедливим судом, про­ти хабарництва чиновників, знущання панів над на­родом. Сатирично-гумористичні вірші Івана Некраше-вича «Ярмарок* і «Сповідь» відтворювали колоритні побутові сцени, розкривали антагонізм між селянством і панством.

Видатним явищем літературного життя України другої половини XVII ст. була літературна творчість Г. Сковороди (1722-1794 pp.). За десять років він на­писав 30 байок, об'єднаних у збірку «Басни Харькове-кія». У них висловлювався протест проти соціального гніту. Разом з тим поет високо оцінював моральні якості українських селян: чесність, доброту, працьо витість, скромність, природний розум.

У цих байках знайшли свій дальший розвиток сатиричні традиції давньої української літератури. Кращі віршовані тво­ри Г. Сковороди об'єднані в збірці «Сад божествен­ных песней». У них поет виступає співцем свободи, прославляє «отця вольності» Богдана Хмельницького, висловлює свої антимонархічні настрої.

Вартий уваги один з найпопулярніших творів Г. Ско-вороди вірш «Всякому городу нрав і права», в якому влучно охарактеризовані тогочасні прошарки україн­ського суспільства:

Всякому городу нрав і права; Всяка имеет свой ум голова-Петр для чинов углы панскіи трет, Федька-купец при аршине все лжет... Тот непрестанно стягает грунта, Сей иностранны заводит скота... Строит на свой тон юриста права. С диспут студенту трещит голова... Творчість Г. Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу, зачинателем якої став Іван Петрович Котляревський (1769-1838 pp.). У 1798 p. в Санкт-Петербурзі коштом полтавського поміщика М. Парпури вийшли друком три частини його знаме­нитої поеми «Еиеїда», створеної за мотивами твору давньоримського поета Вергілія. В «Енеїді» широко ви­користані традиції української бурлескної літератури. Поема написана народною мовою, у ній реалістично зма­льовано життя і побут, соціальні відносини різних верств українського суспільства другої половини XVIII ст. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено коло­ритні типи селян, козаків, міщан, панів, старшин, чи­новників тощо. М. Костомаров зазначив, що «Енеїда» як пародія втратила для нас свою ціну, але як вірна картина малоросійського побуту, як перший твір мало­російською мовою, в очах наших — дорогоцінне творін­ня. В «Енеїді» відбився автономістський ідеал малоросійського дворянства.

У творі І. Котляревського відоб­ражено політичне позасвідоме кінця XVIII — почат­ку XIX ст., коли українське дворянство, інтегруючись у Російську імперію, прагнуло зберегти свої привілеї. І. П. Котляревський став першим класиком нової ук­раїнської літератури періоду її становлення. «Енеї-да» І. Котляревського — це початок нової україн­ської літератури і літературної мови.

Між українською і російською літературами лежа­ла прірва, яку важко було подолати, тому що заважала політика російського уряду. Парадоксальним було те, що заповнити цю прірву, перекинути місток з суходо­лу європейського на азіатський, духовно цивілізувати Московське царство прийшлось саме випускникам Києво-Могилянської академії. Кадри ці не зуміли здав­на ще поєднати в собі і в народі ідей релігійних і на­ціональних. І в козацькій державі вони не побачили свій власний політичний центр, а в гетьмані — свого лідера. Зате в Російській імперії вони зайнялися місіо­нерською культурно-релігійною діяльністю.

Київські церковні діячі зайняли в російській ієрархії високе суспільне становище. Так, С. Полоць­кий став учителем царя Федора, останнього нащадка Рюриковичів, Ф. Прокопович був довіреною особою царя Петра І в питаннях ідеології, а також внутрішньої і зовнішньої політики. Він був найближчим помічни­ком царя в проведенні церковної реформи, в результа­ті якої церквою почав керувати державний орган — Синод. Після Полтавської битви саме Ф. Прокопович запропонував цареві щорічно проголошувати в церк­вах Російської імперії анафему на адресу І. Мазепи.

Що й робилось до початку XX ст. Стефан Яворський був намісником патріаршого престолу, а Дмитро Туп-таленко, митрополит Тобольський і Ростовський, москов­ським Синодом навіть був проголошений святим.

Усі вони не тільки не скористались своїм високим становищем на користь Україні, але опосередковано, як носії освіти і культури на землях свого політичного ворога, стають причиною закріпачення батьківщини.

Тобто ця українська інтелектуальна еліта будувала міцні стіни Російської імперії. Межі Європи замика­ла на Сході Русь-Україна. Уже землі за Доном вважа­лись азіатською територією. Московським царством тоді в очах Європи позначалась азіатська безвість, «tartaria magna». Анексувавши Україну, переманив­ши до себе провідних спеціалістів, перебравши на себе споконвічну назву України — Русь, Московське цар­ство поступово входило в коло європейських держав. Драма, театр. У навчальних закладах України розвивались також драма і театр, які не можуть існу­вати одне без одного. Та коли саме тут вони мали характер дещо абстрактний, то поза шкільними мура­ми українська драма набуває характеру національно­го. Шкільна драма, як така, виникла з середньовічних релігійних драм, зв'язаних рігорозними нормами єзуїт­ського театру (правила Ф. Прокоповича). Вона була схована за мурами академії від небезпек політичного життя. І хоч з її лона виходять твори такої духовної потужності, як «Милость Божія» Т. Трофимовича, чи твори, насичені мотивами народного вертепу, як «Ко­медія на Різдво Христове» Д. Тупталенка, вона не мог­ла стати драмою національною.

В інтермедійній частині вертепної (лялькової) дра­ми, носіями якої здебільшого були школярі, виступа­ють у живому контакті з дійсністю побутові постаті тодішнього життя України: козак, лях, литвин, циган, єврей. Інтермедії складали до кінця століття такі ав­тори, як В. Лащевський, М. Довгалевський та інші.

Найдоступнішим для народу продовжував залиша­тись ляльковий театр — вертеп. Проте в кінці століття він почав поступатися перед сценічним драматичним і музичним театрами. Увагу глядача все більше завойо­вували здійснювані в театральних приміщеннях по­становки трагедій, драм, музичні концерти, які давали трупи Київської академії та інших навчальних закладів.

У Харкові в 1791 р. було засновано перший в Укра­їні постійний театр.

На їх основі постає потім нова українська комедія І. Котляревського, Гр. Квітки-Основ'янеика і одного з найбільших майстрів світової сцени — Миколи Го­голя.

Музичне мистецтво. У XVIII ст. в Україні поряд з народною самодіяльною почала розвиватися і профе­сійна музика. Перших музикантів-професіоналів випус­кали Києвська академія та засноване в 1737 р. музич­не училище в Глухові. Саме виходець із Глухова, пізніше студент Київо-Могилянської академії, М. С. Березов-ський став видатним українським і російським ком­позитором. Він був автором першої в Росії опери «Де-мофонт».

Його земляк і учень Д. С. Бортнянський роз­винув далі вітчизняне музичне мистецтво і написав опери «Креонт», «Сокіл» та інші, а також понад 100 тво­рів для хорового виконання. Обидва композитори широ­ко використовували народну пісенну творчість і україн­ського, і російського народів. Менш щасливою і більш трагічною була доля третього знаменитого композито­ра і диригента Артема Веделя. Після періоду активної творчості Ведель поїхав на батьківщину, постригся в монахи, але за антицерковну діяльність був ув'яз­нений і решту життя провів у в'язниці.

Живопис. Видатну роль у розвитку живопису та графіки XVIII ст. відіграли українці, академіки Петер­бурзької академії мистецтв Д. Г. Левицький і В. Л. Бо-ровиковський. Вони стали справжніми творцями віт­чизняного портретного мистецтва тієї пори. Хоч їх численні портрети і мали парадний характер, все ж вони зробили значний крок до створення реалістичного порт­рета. У створених Д. Левицьким портретах М. Дякової, А. Давга, Катерини II та написаних В. Боровиковським портретах М. Долгорукої, І. Безбородко, А. Сталь з ви­нятковою майстерністю відтворені почуття властолюб­ства, індивідуальні риси людей різного характеру і соціальної приналежності.

Архітектура. Величні архітектурні споруди цьо­го століття в Україні також є німими свідками мис­тецького і будівельного таланту нашого народу. Основ­ними спорудами, які знаменували вищий ступінь розвитку архітектури, були різні за своїми формами культові церковні приміщення. Саме вони втілюють у собі типові риси епохи і політ фантазії будівничих. Наприклад, 96-метрова дзвіниця Києво-Печерської лаври побудована за проектом архітектора Г. Шеде-ля. Ця споруда тоді була найвищою будовою в усій Російській імперії. Шедель на схилі свого життя плідно працював у Києві. Йому належав і проект над­будови високої, щедро прикрашеної ліпним орна­ментом в українському національному стилі дзвіниці біля входу до Софійського собору та мурів цього архі­тектурного ансамблю. До нього увійшла і славнозвіс­на архітектурна перлина XVIII ст. Брама Заборовсь-кого. Вона була збудована в 1746 р. на замовлення митрополита Р. Заборовського як парадний в'їзд. Ця брама є чудовим зразком українського бароко.

Андріївська церква збудована за проектом зодчого В. Растреллі. Зводили її київські майстри. Особливою майстерністю виділяється серед них будівничий-кріпак Кяєво-Печерської лаври Степан Ковнір. Його спору­ди — так званий Ковнірівський корпус на території Києво-Печерської лаври, кілька дзвіниць на верхніх і нижніх печерах, церква в Василькові — викликали здивування і захоплення простотою, витонченістю і лег­кістю форм. Чудові споруди проектував і будував знаме­нитий український зодчий І. Григорович-Барський. За його проектами споруджені надбрамна церква з дзвіни­цею в Кирилівському монастирі, Покровська та Ми­коли Набережного церкви, бурса Київської академії. В цих спорудах простежуються перші паростки архі­тектури стилю класицизму.

Усі ці споруди будувалися в стилі бароко (від італ. barocco — вибагливий, химерний).

Це був стиль у ми­стецтві кінця XVI — середини XVIII ст., для якого характерні підкреслена урочистість, пишна декора­тивність, динамічність композиції.

Українське баро­ко відрізнялося від західноєвропейського більшою зва-женістю, поміркованістю в декоративності, менш стрім­кими формами.

загрузка...