Історична критика джерел

Історична критика джерел - термін, що використовувався в історичній науці XIX - поч. XX ст. для позначення спеціальної галузі історичних знань - джерелознавства (див. Джерелознавство історичне). Іноді його вживали у вужчому значенні - джерелознавчого аналізу. «Наука критики» вперше згадується в «Історії Російській» (т. 1) В. Татищева, який вважав, що всі без винятку факти, які містяться в історичних джерелах, мають підлягати перевірці, критиці. Він одним із перших у російській історичній науці зробив спробу класифікації джерел, встановлення рівня вірогідності й адекватності відображення дійсності окремими джерельними комплексами, зокрема літописами, дипломатичними документами, записками іноземців тощо. Аналізуючи джерела, вчений звернув увагу на необхідність переведення дат і мір на сучасні йому системи обчислення, уточнення за сучасними йому картами географічних пунктів, що згадуються в джерелах, знання родоводів, розуміння давніх термінів і понять. Таким чином, Татищев заклав підвалини наукового комплексу спеціальних історичних дисциплін.

Підсумував розвиток історичної критики джерел у вітчизняній та зарубіжній науці наприк. XIX - на поч. XX ст. відомий київський історик В. Іконников. Він, зокрема, зазначив, що початок наукової історичної критики було закладено наприк. XVIII ст. Особлива заслуга в цьому належала А. Л. Шлецеру, який запропонував три напрями дослідження джерел: критичний, граматичний та історичний. Загальний характер критики Шлецера був скептичним, негативним, заперечливим, оскільки історія, на його думку, - це «непідкупне судовище», тому нічий авторитет сам по собі не є запорукою істини. Новий етап у розвитку історичної критики Іконников пов'язував із «скептичною школою» та її фундатором М. Каченовським, який був послідовником ідей Шлецера. Спираючись на досягнення західноєвропейської історичної критики, М. Каченовський зумів поставити історико-дослідницький процес на вищий рівень, розробив основні теоретичні засади наукового вивчення джерел. Дослідивши методи історичного аналізу в працях своїх попередників, представники «скептичної школи» дійшли висновку, що критикою джерела мають займатися фахівці, які мусять встановлювати достовірність джерельних відомостей. Лише після цього джерела можуть бути використані усіма істориками. «Скептики» запропонували три види критики: дипломатичну або графічну (палеографічне вивчення писемних джерел); історичну (перевірка джерельних відомостей щодо їх відповідності духові часу, сумлінний добір фактів); археологічну (встановлення значення давніх понять і термінів, що трапляються у джерелах). Однак, застосовуючи свою методику на практиці, «скептики» дійшли до заперечення достовірності навіть таких видатних пам'яток Київської Русі, як «Повість минулих літ» та «Руська правда». Загалом «скептична школа» запропонувала низку оригінальних методів історичного дослідження і сприяла перетворенню історичної критики джерел на наукову дисципліну.

У другій пол. XIX ст. завдяки діяльності таких видатних істориків, як В. Ключевський, В. Антонович, Д. Баталій та ін., формуються головні наукові засади критичного методу дослідження історичних джерел, завершується період історичної критики джерел і розпочинається розвиток історичного джерелознавства. На поч. XX ст. у вітчизняній історичній науці, що перебувала переважно під впливом європейського позитивізму, загальновизнаним стає поділ джерелознавчої критики на дві частини: зовнішню, нижчу (external criticism), яка повинна встановлювати точність свідоцтв, та внутрішню, вищу (higher criticism), завдання якої полягало у визначенні достовірності й точності фактів, про які повідомляє джерело, або на «критику текстів» та «критику фактів». Подібні уявлення щодо структури джерелознавчої критики значною мірою збереглися до нашого часу і є складовою частиною теорії сучасної історичної науки.

структура полит власти