Джерелознавча критика. Структура та завдання джерелознавчої критики.

Джерелознавча критика - поетапне опрацювання фахівцями історичних джерел (див. Джерела історичні) з використанням сукупності певних методів, прийомів, засобів.

Правила джерелознавчої критики щодо давньоруських літописів уперше сформулював А. Шлецер, який визначив такі етапи дослідження джерел:

• 1) нижча критика, або мала критика («критика слів»), тобто встановлення матеріалу, що дійсно належить певному автору, і того, що привнесене іншими (продовжувачами або переписувачами);
• 2) лексичне, граматичне та історичне тлумачення тексту, тобто з'ясування того, що хотів сказати автор;
• 3) вища критика, або критика справ, тобто фактів, перевірка достовірності висвітлення подій у літопису.

Французькі історики Ш. Сеньобас та В. Ланглуа поділяли джерелознавчу критику на дві стадії: зовнішню критику та внутрішню. Мета першої- попереднє дослідження, яке стосується зовнішності джерела (письмо, мова, форма тощо), мета другої - з'ясування достовірності відомостей шляхом аналогії.

На поч. XX ст. деякі історики поіншому розуміли джерелознавча критику. В. Ключевський, наприклад вбачав у ній дві сторони: філологічну критику, яка спрямована на відновлення справжнього тексту пам'ятки, і фактичну, мета якої - визначення кута відбиття автором дійсності, ступеня ухилу його думки від дійсності. О. Лаппо-Данилевський зробив першу спробу системного викладу методів джерелознавчої критики , він поділяв її на такі види: наукову, моральну, естетичну. До кожної з них він визначив критерії, відповідно, Істину, Добро, Красу. Вчений грунтовно розробив методи інтерпретації джерел, в основу яких покладено психологічне їх тлумачення, мета якого - домогтися збігу мисленого образу, який виникає в історика, з мисленим образом, відображеним у джерелі. Він запропонував два методи інтерпретації: типізуючий та індивідуалізуючий. Завдання першого - дати можливість історикові визначити місце джерела в тому середовищі, де воно виникло, завдання другого - відновити те, що думав автор, створюючи джерело, як у ньому відобразилися індивідуальні особливості автора.

В Україні розвиток методики джерелознавства до 70х pp. XX ст. проходив у напрямі вдосконалення зовнішньої та внутрішньої критики. Найповніше їх структура розкрита в наукових працях і підручниках київського джерелознавця В. Стрельського. Інший підхід має київський учений М. Варшавчик, він запропонував поділяти джерелознавчу критику на аналітичну й синтетичну, розуміючи під першою весь комплекс праці історика над окремим джерелом, під другою - над комплексом джерел. Таких підходів нині дотримується більшість джерелознавців. Сучасний комплекс джерелознавчої критики охоплює обов'язкові елементи, зокрема такі: визначення зовнішніх особливостей пам'ятки, доведення автентичності джерела, прочитання його тексту, встановлення часу, місця створення, авторства, обставин та мотивів походження, тлумачення тексту, визначення вірогідності джерела, його надійності, наукової значущості.

Універсальних прийомів джерелознавчої критики стосовно всіх історичних джерел немає, щоразу історик використовує комплекс можливих методів, засобів. Зокрема, сучасна джерелознавча критика акумулює кілька груп методів: загальнонаукові (історичний, логічний тощо), міждисциплінарні (статистичний, конкретних соціологічних досліджень), загальноісторичні (історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний, історико-системний), спеціальні джерелознавчі (текстологічне та палеографічне вивчення тощо).

У ході джерелознавчої критики не можна зупинятися на етапі аналітичної критики, об'єктом якої є окремі джерела, а метою - одержання окремих фактів; слід переходити до синтетичної критики, яка дає змогу оцінити весь комплекс джерел з певної теми в їх зв'язку, взаємозумовленості, відтворити цілісність комплексу джерел як своєрідного феномену культури певного часу.