Джерелознавство історичне

Джерелознавство історичне - спеціальна галузь наукових історичних знань, наука про історичні джерела; теорія й практика їх використання в історичних дослідженнях. Предмет історичного джерелознавства становлять закономірності утворення історичних джерел (див. Джерела історичні) і відбиття ними реального історичного процесу, закономірності й принципи, що випливають з них, методи й прийоми наукового використання джерел в історичних дослідженнях. Як система наукових знань і наукова дисципліна історичне джерелознавство почало складатися за доби Просвітництва, коли самі історичні знання набували якостей науки. З розвитком історичної науки розширювалося коло використовуваних нею джерел, розвивалося й удосконалювалося джерелознавство.

Підхід до історичного джерелознавства як системи знань дає змогу осягнути його складну структуру, а структурний аналіз цієї системи здійснити на різних, але об'єктивних підставах, у різних аспектах. Джерелознавство містить теоретичний розділ і джерелознавчу практику. Теорія джерелознавства - це сукупність систематизованих і перевірюваних практикою знань про його предмет, структуру і місце в історичній науці. Джерелознавча практика - це, поперше, аналітичноінформаційне джерелознавство, завданням якого є спеціальне вивчення окремих джерел, або їх груп, класів для визначення їхньої інформативної цінності, значення для науки; подруге - практичне використання джерел у конкретних історичних дослідженнях, тобто робота, яку виконує кожний історик, опрацьовуючи свою тему.

В предметному плані в історичне джерелознавство можна окреслити джерелознавство певних історичних наук, певних історичних епох, або окремих проблем наук. В макроструктурному аспекті (зовнішні зв'язки системи) визначаються зв'язки джерелознавства з іншими спеціальними галузями історичної науки, загалом його місце в історичній науці. В суб-дисциплінарному «зрізі» розкривається співвідношення між джерелознавством як галуззю історичних знань і джерелознавчими спеціальними історичними дисциплінами. Як галузь історичноїнауки джерелознавство спирається на теорію і методологію, сукупність вихідних принципів і методів, які властиві певному напряму науки і якими керується історик. Ці загальні принципи й методи на основі теорії й практики власне історичне джерелознавство конкретизуються в регулятивні настанови під час роботи з джерелами і реалізуються через приймання й дослідницькі операції, що в сукупності становлять методику наукового опрацювання джерел. Методика належить до найістотніших компонентів історичного джерелознавства, а її розроблення - до його найголовніших завдань.

Робота дослідника з джерелами поділяється на кілька етапів: добір, класифікація джерел з досліджуваної проблеми, джерелознавча критика. Кожний етап потребує певних методичних прийомів, які постійно вдосконалюються (зокрема, за допомогою сучасних технічних засобів).

Найзагальнішим методом і кінцевим етапом роботи з джерелами є джерелознавча критика, завершальним завданням якої є отримання дослідником сукупності фактів як емпіричної основи дослідження. Традиційно джерелознавча критика поділяється на два розділи - зовнішню, предметом якої є форма й походження джерела, і внутрішню, що вивчає його зміст. Перша вважалася підготовчою щодо другої, основної. І зовнішня, і внутрішня критика у виконанні своїх завдань не сягали далі вивчення окремих джерел, що подають фрагментарні факти. Отримання необхідної сукупності фактів можливе лише на підставі вивчення сукупності джерел. Відповідно до сучасної концепції джерелознавчу критику варто розглядати як таку, що охоплює дві стадії: аналітичну, об'єктом якої є окремі джерела, й синтетичну - вивчення комплексу джерел.

Аналітична критика увібрала в себе багато завдань як внутрішньої, так і зовнішньої критики, збагативши їх новітнім досвідом науки (встановлення справжності джерела, його атрибуція, датування, визначення топологічної належності, з'ясування спонукальних мотивів створення джерела, всіх питань історії тексту та визначення його основної редакції, тлумачення тексту джерел). Усі дослідницькі операції з джерелом мають на меті з'ясування його достовірності й повноти, тобто об'єктивної наукової цінності для певного конкретного дослідження. Вже у ході аналітичної критики виявляються зв'язки між джерелами, які відбивають об'єктивні (генетичні, структурні, трансформаційні) зв'язки між історичними явищами. Ці зв'язки слугують підґрунтям побудови джерел як об'єкта синтетичної критики. Сучасна історична наука ставить перед історичним джерелознавством нові завдання. Серед них - уточнення і навіть перегляд деяких понять і категорій, які однобічно тлумачилися з позицій здогматизованого матеріалістичного розуміння історії; вивчення джерел з культурологічних позицій, залучення таких джерел, які відбивають духовне життя людей на різних щаблях розвитку цивілізації; розроблення методики об'єктивного використання джерел, які раніше не були доступними для дослідників; створення банків даних для машинного читання, їх удосконалення та опрацювання.