Завершення воєнної кампанії 1651 р

Після поразки під Берестечком гетьман, сконцентрувавши всю свою волю, із притаманною йому енергією взявся за організацію оборони України. Не виключено, що вже 16 липня він провів раду старшини. На ній було ухвалено рішення розпочати мобілізацію армії. Виходячи з цього, Хмельницький розіслав універсали з розпорядженням полкам збиратися до Маслового Ставу (поблизу сучасної Маслі вки па р. Росаві). Саме в цей час було отримано листа від Іслям-Гірея, з якому він виправдовував свій учинок, а також висловлював готовність прибути на допомогу, якщо виникне загроза «від ляхів». З його змістом гетьман негайно ознайомив усіх присутніх. Однак надія на татарську допомогу згасла вже наступного дня, бо від хана надійшов новий лист, у якому він, розгніваний козацькими погромами кількох татарських загонів, висловив глибоке обурення й поставив під сумнів подальше існування українсько-татарського союзу.

Сам гетьман вирішив перебратися до Корсуня й там розпочати збір війська. Напевно, вже ранком 17 липня 1651 р. він вирушив у дорогу й цього ж дня видав наказ білоцерківському, вінницькому, брацлавському, уманському й гіаволоцькому полковникам негайно, «не відкладаючи ні на тиждень, ані на два», прибувати до Білої Церкви. Одразу ж покинувши місто, він, попри свої попередні наміри, вирушив не до Корсуня, а до Києва. Чим була спричинена така зміна намірів, відповісти важко. Імовірно, потрапивши в надзвичайно скрутне становище, Б. Хмельницький хотів заручитися підтримкою вищого духовенства. Водночас, враховуючи реальність загрози наступу Я. Радзивілла на місто, він розпорядився зміцнювати укріплення. Можна припустити, що при цьому віддав наказ київському полковникові А. Ждановичу організувати його оборону. Нарешті, в джерелах знаходимо згадку, що тут відбулася старшинська рада, яка вирішила просити царський уряд встановити протекторат над Лівобережною Україною. Однак треба гадати, що в цьому разі, якщо таке рішення справді приймалося, йшлося про всю територію Української держави.

Близько 21 липня Хмельницький залишив Київ і поспішив до Корсуня. Тут на середину місяця він мав у своєму розпорядженні майже 4 тис. козаків, а також кілька тисяч татар, котрі кочували поблизу. 23 липня до нього з'явилися з Москви піддячий Г. Богданов і наза - ретський митрополит Гавриїл. Наступного дня під час прийому митрополит повідомив, що передав цареві чолобитну Війська Запорозького, й водночас проінформував гетьмана про позицію російського уряду щодо українсько-польських відносин, зокрема, про відмову Росії піти назустріч домаганням посольства Речі Посполитої. У відповідь Б. Хмельницький заявив, що прийняття козацькою Україною царської протекції має відбутися на певних умовах договору: «всею Малою Русью, духовного чину и светцкого всяких чинов люди, мещане и казаки, дадим на себя договорное письмо за руками з большим утверженьем...». Очевидно, український уряд на цей час уже розробив його умови.

Гавриїл вітав намір Хмельницького прийняти протекторат Росії, але осудив його «братство» з татарами. Митрополит намагався переконати правителя України у великій підступності кримців, радив порвати з ханом. У відповідь гетьман зауважив, що знає про це, але коли він розірве відносини із Кримом, то хан, «об'єднавшись з польським королем, почне з ними воювати і їм де цим кримськийцар страшний».

У Корсуні Хмельницький розгорнув велику політичну й організаційну діяльність. Добре розуміючи, що після поразки українського війська під Берестечком годі сподізатися на воєнну акцію угорців, що могла б полегшити становище України, він першорядного значення надавав мобілізації козацьких полків. Водночас розсилалися універсали до мешканців міст із закликом не здаватися ворожим корогвам, а чинити опір. Не виключено, що на козацькій території України серед населення вівся збір грошей для платні татарським загонам, котрі погодяться прибути на допомогу.

Особливо загрозливим у цей час був розвиток подій на півночі Київського та Чернігівського воєводств у зв'язку з наступом литовського війська. На Овруччині успішно діяли підрозділи В. Гонсевського, які в жорстоких боях розгромили козацькі загони Натальчиця, Са - сименка, Лащівця та Сагайдачного. Полковники Гаркуша і Жданович діяли пасивно, хоч і мали чисельну перевагу. Можливо, вони не знали реальних сил противника й побоювалися появи тут самого Я. Радзивілла. Однак є підстави стверджувати, що основною причиною їхньої бездіяльності все ж була позиція верхівки православного духовенства. Зокрема, Косов і Тризна звернулися до Ждановича з настійним проханням не вступати в бої з литовськими військами, бо їх просування йому все одно не спинити, а якщо литовці будуть змушені з боєм займати Київ, то, оволодівши ним, почнуть винищувати міщан і руйнувати церкви. За домаганням митрополита київський полковник залишив оборонні рубежі й відступив під стіни Києва. Гонсевський, який почав переслідувати козаків, зупинився неподалік Вишгорода, очікуючи на підхід Я. Радзивілла. Представники київської міської верхівки зробили спробу порозумітися з литовським стольником, але без відома свого гетьмана він не наважився прийняти якесь певне рішення.

Жданович повідомив Хмельницького, що залишив свої позиції, чим викликав його гнів. Гетьман пригрозив полковникові старшинським судом за те, «что он Киев покинул без ево гетманского росказанья...», й наказав негайно повертатися «на заставу в прежние места» й не допускати ворога до міста. На допомогу Ждановичу були відправлені Уманський і Білоцерківський полки. Водночас Б. Хмельницький листом попередив Косова, аби той більше не втручався не в свої справи, а молився, щоб «православнаяхристиянскаявера от еретических рук была свободна».

Однак ужиті Хмельницьким заходи врятувати ситуацію вже не змогли. Радзивілл, залишивши залогу в Любечі, 16 липня на чолі

17-тисячного війська виступив у похід на Київ, успішно переправився через Дніпро і 2 серпня під Вишгородом об'єднався з Гон - севським. Ранком наступного дня він оглянув захисні позиції козаків й уточнив деталі штурму Києва. Тоді ж розпочалися сутички з козаками, жовніри захопили й пограбували Межигірський монастир у Вишгороді. В самому ж Києві виникла паніка, мнцани поспішно залишали його, причому чимало з них, як засвідчує Самовидець, «уступили суднами вниз Дніпра ку Переяславлю, Черкасом и к иним містам коло Дніпра...».

За планом литовського командування, наступ на місто розпочався вночі — одразу з трьох сторін. Жовніри зуміли подолати міський вал і вийти в тил Ждановичу, однак сильний опір окремих козацьких підрозділів затримав їх просування, і Я. Радзивілл розпочав підготовку до вирішальної атаки. Проте необхідність у ній відпала сама собою, бо Жданович і Гаркуша дали наказ козакам залишити Київ і поспішно відступити. Косов негайно повідомив про це Радзивілла й запросив до міста, благаючи не чинити спустошень. Однак усупереч сподіванням Косова, Тризни та міської верхівки, литовські жовніри, вступивши до міста, почали грабувати не лише міщан, а й церкви та монастирі.

Зайняття Києва литовським військом стало найкритичнішим моментом на цьому етапі революції. Здавалося, ще кілька тижнів — і Українська держава під ударами польсько-литовської армії припинить своє існування. Врятувати справу могло лише масове піднесення визвольної боротьби поспільства. Добре розуміючи це, Хмельницький розсилав універсали й заклики до населення братися за зброю. Це знаходило розуміння серед селян, міщан і козаків Київщини та Поділля. За словами українського літописця І. Єрлича, «наче до меду, рушили на свавілля старі й молоді, не дбаючи про те, що розпочалися косовиця й жнива». Піднімаючись на боротьбу, чимало з них, однак, не приховували своєї недовіри до старшин та гетьмана, яких уважали винуватцями катастрофи під Берестечком. Повстанці Подністров'я заявляли шляхті: «Якщо Хмель програв, ми можемо виграти й мати тепер іншого гетьмана». Серед частини козаків поширювалася думка про доцільність скликання на Масловому Ставі «чорної» ради, щоб вирішити на ній, чи варто залишати й далі булаву в Хмельницького. Однак послідовні й рішучі заходи Хмельницького, спрямовані на мобілізацію сил для подальшого опору, згодом розвіяли недовіру до нього серед основної частини козаків, повсталих селян і міщан, які знову почали вбачати в ньому свого вождя в боротьбі проти Польщі.

Тим часом польська армія чисельністю понад 50 тис. після від'їзду короля повільно просувалася через південь Волині в напрямі Білої Церкви. Надзвичайно сильно дошкуляв голод, особливо підрозділам іноземної піхоти й рейтарів. Ширилося дезертирство. За даними коронного гетьмана М. Потоцького, з 18 по 22 липня чисельність іноземних жовнірів зменшилася на 1,5 тис. А. Московський засвідчував: «Повсюди жахливе безлюддя й спустошення... хліба жодними зусиллями не можна дістати, немає ні людей, ні. млинів». Щоб швидше подолати обезлюднений край, Потецький розділив військо на дві частини, призначивши місцем їхнього збору Любартів (Любар). При собі залишив підрозділи іноземної піхоти, артилерію та кілька полків кінноти. Попереду пішли полки під проводом М. Калиновського. Обіч коронного гетьмана рухався А. Конецпольський. Уже 26 липня військо дійшло до Сморжівки й десь після Ямполя жовніри нарешті побачили кілька «обширних полів хорошого хліба», який заходилися жати. Зібране зерно підсмажували і вживали у їжу. Однак це не могло їх урятувати, чимало жовнірів повмирало з голоду. Важко переносили жовніри також холодну дощову погоду, ніде було ані обсушитися, ані відігрітися, бо «від Кременця до Любартова навколо немає нічого, де раніше були села й містечка».

Звичайно, населення спустошеного півдня Волині не могло організувати серйозного опору польським корогвам, й іноді мешканці міст відчиняли перед ними брами. Однак немало селян і міщан залишили свої домівки, пішли в ліси й почали партизанську боротьбу. І. Вишневецький 28 липня констатував: «По лісах і хащах часто наших необережних ловлять, інших стріляють із самопалів». Уперше підрозділаїМ коронного війська довелося зустрітися з відкритим опором у Аюбартові. В районі Паволочі велику активність у формуванні козацького полку розгорнув полковник І. Кучевич-Миньківський. Та міська верхівка не підтримала заходи полковника й відправила до власника міста — калуського старости —делегацію з проханням надіслати залогу. Тому Кучевич-Миньківський змушений був зі своїми однодумцями відступити до Хмельницького, а частина козаків полку розпочала на околицях міста бій із ворогом, проте зазнала поразки й також відійшла.

По-іншому розгорталися події на Поділлі, де селяни, міщани й козаки, довідавшись про поразку під Берестечком, узялися за зброю, аби лиш не допустити відновлення попередніх порядків. На чолі повстанців у західному регіоні Брацлавщини стали полковники Недостежа та Іванчул, які закликали мешканців міст і сіл, розташованих між Дністром і Південним Бугом, збиратися до табору під Деребчином. Досить швидко сюди прибуло кілька тисяч повстанців. Багато селян, особливо з Подільського воєводства, змолотивши хліб, залишили домівки й переселялися в східні райони Брацлавщини («на Україну»), За словами П. Потоцького, який на чолі кількох корогв з'явизся до Бара, жителі Летичівського повіту «ніде ляхів за панів мати не хочуть». Полум'я повстання охопило й східний район Брацлавщини, де активну діяльність розгорнув І. Богун: він не лише формував полк, а й проводив збір коштів і продовольства для утримання татар.

Занепокоєна брацлавська шляхта звернулася по допомогу до М. Потоцького. Коронний гетьман мусив скликати 7 серпня військову нараду для обговорення питання, як «запобігти хлопським заколотам». Вирішили послати на допомогу кам'янецькому старості шість корогв, з якими той мав негайно вирушити до Вінниці. Наростання визвольної боротьби почало викликати серйозне занепокоєння у найдалекоглядні - ших шляхтичів, котрі перебували у війську. Московський 4 серпня повідомляв віденському стольникові: «Війна, війна і, як бачу, важка для нас буде до зими, хіба взимку їх (повстанців. — Абт.), за ласкою божою, доконаємо...».

Польська армія 4 серпня залишила Любартів і через Трошу та Янушпіль попрямувала до Махнівки. 10 серпня вона зупинилася в околицях міста. Звідси М. Потоцький вирушив до Паволочі, й наступного дня його полки вступили в районі містечка Білилівки на терени козацької України. Тим часом Хмельницький повністю опанував ситуацією, зумів запобігти скликанню «чорної» ради й приступив до формування нової армії. За даними грека Дмитра Іванова, на кінець першої декади липня при гетьмані вже перебувало сім полковників і велике військо, яке налічувало 15 тис. козаків, 2 тис. татар, а на озброєнні мало близько 1 5 гармат. По кілька козацьких полків перебувало також у Животові, Білій Церкві та Вінниці. Щоб заохотити татар, гетьман розпорядився платити мурзам по 200, а рядовим — по 20 талерів на місяць. Д. Іванов зазначав, гцо до українського табору постійно прибували 'козаки, селяни й міщани. Надходили до нього й козацькі полки з Лівобережної України.

Наприкінці першої декади серпня гетьман розпочав активні дії проти окремих підрозділів противника, щоб затримати його просування й зірвати плани М. Потоцького. Першого удару було завдано, ймовірно, 11 серпня п'яти корогвам в околицях Фастова. Довідавшись про це 12 серпня й добре знаючи про надзвичайну воєнну винахідливість українського полководця, його здатність улаштовувати пастки, коронний гетьман насторожився. Він негайно вніс корективи до свого задуму: вирішив не обминати Паволочі, а зібрати тут усе військо. Його побоювання посилилися наступного дня, коли 2 тис. козаків і 500 татар на чолі з І. Виговським та полковником А. Хмелецьким Дощенту розгромили під Таборівкою сім добірних польських корогв, захопили понад тисячу возів із продовольством і гнали жовнірів аж До околиць Паволочі. М. Потоцький знову скликав військову раду Для обговорення подальших дій. Думки її учасників розійшлися. Вислухавши всіх, М. Потоцький прийняв, мабуть, наймудріше рішення: дати військові перепочити після тяжкого переходу, дочекатися артилерії й піхоти, а тоді, залежно від обставин, або піти на з'єднання з литовською армією, або розпочати наступ на Білу Церкву. Увечері явилися посланці з листом від Я. Радзивілла, який намагався схилити Коронного гетьмана до негайного об'єднання, пропонуючи відправити кінноту через Обухів, Копачів, Мотовилівку до Василькова, бо, на його думку, Хмельницький намагатиметься ізолювати їхні армії одну від одної. Однак без підходу артилерії й піхоти М. Потоцький не наважився виступити назустріч литовцям і 16 серпня став табором поблизу Паволочі. Наступного дня до нього з'явився з 2 тис. вершників кам'янецький староста, який вважав за краще відступити з Поділля.

На цей час унаслідок розгортання визвольної боротьби на Брац - лавщині, Київщині та Чернігівщині помітно ускладнюється становище польсько-литовських військ. Московський в одному з листів зауважував: «Тепер ми оточені ворогом звідусіль — спереду, з боків і ззаду. Селяни за нами мости і переправи руйнують, погрожуючи нам: "Якщо б ви і хотіли втекти, то не втечете"». За даними щоденника С. Освенці - ма, «найупертіші заворушення й бунти свавільних хлопів відбувалися за звичаєм на Брацлавщині внаслідок підбурювання Богуна; тут, на берегах Дністра, натовпи свавільних опришків не дозволяли нікому з наших повернутися». Швидко погіршувалося становище литовського війська в Києві завдяки успішним діям С. Пободайла на Чернігівщині, котрий наприкінці серпня захопив Любеч і блокував залогу в замку, а також партизанських загонів, які відрізали місто від Білорусії та Литви. Крім цього, не виключено, що саме грабіжницькі дії жовнірів зумовили пожежу, що спалахнула в Києві 16 серпня й набрала катастрофічних масштабів наступного дня. В місті згоріло близько 2 тис. будинків і п'ять церков.

Занепокоєння Я. Радзивілла можливістю ізоляції Хмельницьким польської й литовської армій, як засвідчили наступні події, було небезпідставним. Справді, гетьман прагнув не допустити об'єднання сил противника. За Його розпорядженням спішно зміцнювалися укріплення у Фастові, Трилісах і Білій Церкві. Також він вирішив завдати комбінованого удару по Києву. З цією метою послав під місто кілька тисяч козаків і татар на чолі зі Ждановичем. Однак київський полковник не виявив належної обачливості. Зі свого обозу, розташованого в лісі, він вислав до Києва роз'їзд, який недалеко від Золотих Воріт був виявлений і атакований противником. Козаки почали відступати до обозу. Вони встигли успішно переправитися через р. Либідь і зникли в лісових нетрях. Але від тих, кого вдалося захопити в полон, Радзивілл довідався про намір Хмельницького, тому в листі до М. Потоцького просив негайно надіслати кінноту до Василькова.

Після провалу задуму раптового наступу на Київ український гетьман вносить корективи до своїх стратегічних планів. Не відмовляючись від наміру блокувати й розгромити литовське військо, він вирішив розпочати переговори з М. Потоцьким, запропонувавши мир із Польщею на умовах Зборівського договору. Не виключено, що цим Хмельницький прагнув виграти час, необхідний для зміцнення армії та підходу можливої допомоги від хана. Для цього він перевів свої полки поближче до Білої Церкви — в Узин і 22 серпня, у вівторок, надіслав Потоцькому листа з пропозицією припинити кровопролиття й виступити посередником у переговорах козаків із королем. Однак при цьому недвозначно заявлялося про готовність народу захищати свої вольності: «Якщо в[аша] м[илість], м[остивий] п[ане], не виявиш милосердя, кожний готовий вмерти при своїх злиднях і голову скласти, бо кожна пташка охороняє, як може, своє гніздо». З подібною пропозицією гетьман наступного дня звертається також до А. Кисіля, схиляючи його взяти на себе функції посередника в переговорах із коронним гетьманом.

Близько 24—25 серпня Хмельницький відрядив до Москви полковників С. Савича, А. Мозирю та І. Нечипоренка (імовірно, Золотаренка), щоб поставити питання про прийняття України під московську протекцію. Водночас гетьман продовжував розсилати універсали до населення України, закликаючи його вирушати до козацького табору під Білою Церквою. З прибуттям туди полків Богуна та І. Александренка чисельність війська зросла до 40 тис. Зміцнювалися також переправи через Дніпро, щоб не допустити прориву окремих підрозділів польської чи литовської армій. Тому навпроти Києва, на Лівобережжі, зосередилися полки Лободи та Булавки з 4 тис. козаків. До них приєдналося чимало простолюду. Селянам і міщанам було дозволено переселятися в Лівобережну Україну. Водночас частина козаків покидала військо й переселялася разом із сім'ями на російську територію.

23 серпня військо коронного гетьмана вирушило в напрямі Білої Церкви. Авангард зупинився на триліських фільварках, і жовніри почали грабувати козацькі хутори. В самому містечку закрилося близько півтисячі козаків і міщан під проводом сотника Богдана: вони відмовилися скласти зброю й вирішили захищатися. Припускаємо, Що козаки покладали певні надії на допомогу із Фастова. Дочекавшись підходу піхоти, М. Потоцький заходився штурмувати Триліси. На світанку 24 серпня польські гармати обстріляли дерев'яні укріплення и незабаром зробили в них проломи. Сюди ринули колони піхотинців драгунів, очолюваних польним писарем. Козаки й міщани мужньо захищалися, нарівні з чоловіками билися жінки, але не могли стримати противника й відступили до замку. Тут вони протрималися до третьої години пополудні. Незважаючи на великі втрати, жовніри Прорвалися в замок, винищуючи жінок і дітей. Урятуватися від різ - Ні вдалося тим, кого вивели за містечко іноземні жовніри, вражені нелюдською розправою. Триліси були дощенту зруйновані, замок, церкви й хутори спалені, священики порубані, поранені жінки з дітьми згоріли у полум'ї...

За годину після здобуття Трилісів М. Потоцькому принесли листа від Хмельницького, однак сп'янілий від успіху коронний гетьман відмовився відповісти, демонструючи своє невизнання українського уряду. За його розпорядженням 25 серпня козакам відписав А. Кисіль, який переконував їх «поклонитися королю», оскільки той розпорядився «карати мечем, поки не принесуть каяття». Цього ж дня польська армія вирушила до Фастова й 26 серпня зупинилася в його околицях, де жовніри пограбували й спалили всі хутори. З їх наближенням мешканці міста й навколишніх сіл, захопивши з собою майно та худобу, залишили свої домівки й відступили до Білої Церкви. Коли жовніри вступили до Фастова, то не застали там жодної живої душі й за своїм звичаєм кинулися грабувати залишене майно, палити будинки. Щоб уберегти від спалення місто — власність одного з магнатів, М. Калиновський наказав угамувати свавілля.

Щоб узгодити свої дії з Я. Радзивіллом, М. Потоцький на певний час затримав рух армії й відправив до литовського гетьмана посланців, які мали з'ясувати час і місце об'єднання військ. У розв'язанні цього питання виникли труднощі, оскільки Радзивілл, потрапивши в скрутне становище, вирішив залишити в Києві сильну залогу й повернутися до Литви. Він попросив Потоцького надіслати до Києва частину війська чи прибути самому. Звісно, коронний гетьман не міг погодитися з таким планом і наполіг на об'єднанні сил. Тоді Радзивілл запропонував, щоб польська армія почала облогу Білої Церкви, а сам він ударить на Трипілля, аби добитися контролю над обома берегами Дніпра. Потоцький відхилив і цей план.

Дочекавшись підходу кількох тисяч татар на чолі з Карач-беєм, Хмельницький (імовірно, 31 серпня) послав із листами до М. Потоцького та А. Кисіля своїх послів. У розмові з ними 2 вересня неподалік Фастова київський воєвода від імені Потоцького поставив козакам ультиматум: або видати Хмельницького й «повністю віддатися» на ласку короля, або знищити татар і видати мурз. Наступного дня українських послів прийняв Потоцький, який повторив, що вступить із козаками в переговори за умови виконання ними у триденний строк однієї з вимог, поставлених А. Кисілем, інакше «відразу ж перейде у наступ з литовським військом і мусить пролитися кров».

Довідавшись про захоплення польською армією Трилісів і Фастова, український воєначальник робить ще одну спробу не допустити її об'єднання з литовською — посилає 5 тис. козаків на чолі, мабуть, із Василем Золотаренком під Київ. їм належало об'єднатися з 3 тис. козаків полковника Філона Гаркуші, які мали спуститися сюди за течією Дніпра човнами. Проте Радзивілл довідався про наступ козаків на місто й повідомив про це Потоцького. Той діяв рішуче: 4 вересня послав туди Калиновського на чолі чотирьох полків кінноти й 1 тис. піхоти. Наступного дня жовніри атакували розташований у лісі, між болотами, табір козаків і після тригодинного бою змусили їх відступити. Не знаючи про поразку Золотаренка, Гаркуша б вересня з'явився під стінами Києва, й козаки почали обстрілювати литовські човни, на яких жовніри відвозили з міста награбоване. Водночас спалахнули бої й на суші. Наступного дня козаки відбили шість байдаків. Щоб полегшити відступ із Києва литовським полкам, М. Потоцький послав їм на допомогу понад 10 корогв кінноти. 9 вересня польська армія залишила Васильків і подалася до Гермаківки назустріч литовському війську, з яким об'єдналася там 13 вересня. Таким чином, б~7-тисячна польсько-литовська армія була готовою перейти в наступ на Білу Церкву. План Хмельницького не допустити з'єднання сил противника зазнав невдачі.

Однак намір Потоцького внести розкол у козацькі лави, добитися видачі Хмельницького й капітуляції Війська Запорозького провалився. Прийнявши близько 5 вересня Нагорецького, український гетьман на якийсь час затримав його, очікуючи звістки про хід подій під Києвом. Довідавшись про невдачу, він відправляє 7 вересня з листами до Потоцького та деяких сенаторів Р. Каторжного (Валечного) та Андрія Кульку, пропонує розпочати переговори й роз'єднати війська. Не виключено, що Хмельницький також послав гінців під Київ і Любеч із повідомленням про початок переговорів і розпорядженням козакам припинити воєнні дії (такий тактичний крок цілком можливий). Сам же із полками знову залишає Маслів Став (куди повернувся було з Узина) й рушає до Білої Церкви. Разом із тим він уживав заходів для розгортання партизанської боротьби в тилу польської армії, посилав роз'їзди для захоплення міст, намагаючись блокувати противника.

8 вересня українські посли прибули до польського табору, й сенатори ознайомилися з листами Хмельницького, в яких пропонувалося прислати «розумного чоловіка» для переговорів з Виговським про перемир'я. Наступного дня коронний гетьман скликав нараду. Враховуючи складне становище армії, прийняли рішення послати на переговори С. Маховського. Він одержав завдання розколоти союз козаків із татарами й схилити старшину до прийняття пропозицій М. Потоцького та Комісарів. Отже, коронному гетьманові довелося відмовитися від ультиматумів і фактично визнати провід Хмельницького над Військом Запорозьким. Піти на ці поступки його змусило те, що становище армії 3 кожним днем погіршувалося. Полякам дошкуляли дії невеликих Козацьких і партизанських загонів. За словами С. Освенціма, вони «захопили всі дороги й шляхи сполучення, перервали всі зв'язки, турбували наших частими сутичками та викликали у війську нестерпний голод, не пропускаючи до табору підводи з продовольством». Шляхтич Геркевич в одному з листів скаржився, що селяни перехоплюють і вбивяюгь гінців, намагаючись «не випустити жодних звісток про те, що відбувається в королівському таборі». Близько 7—8 вересня козаки оволоділи Паволоччю, а 9 вересня зайняли Фастів, відрізавши таким чином польську армію від західних районів України. Анонімний автор щоденника визнав: «Ми опинилися оточеними ворогами з усіх сторін».

11 вересня український гетьман прийняв Маховського. Останній наполегливо домагався розриву союзу козаків із татарами, на що гетьман відповів відмовою. Хмельницький рішуче відхилив також домагання, щоб він разом із Виговським приїхав до польського обозу для ведення переговорів, після чого Виговський запропонував провести переговори в Білій Церкві, з чим Маховський змушений був погодитися.

Оскільки переговори закінчилися пізньої години, гетьман послав листа Потоцькому з повідоліленням, що відпустить посла «з доброю справою» наступного дня. Разом із ним відправив і своїх послів Кульку та Одинця. Увечері 13 вересня вони дісталися до обозу польсько - литовського війська під Гермаківкою, а 14 вересня коронний гетьман зібрав раду для обговорення подальших зносин із Хмельницьким. Після гострих дискусій вирішили послати до гетьмана комісарів на чолі з А. Кисілем, які мали досягти домовленості з 22 пунктів майбутнього договору, про що відразу ж повідомили Хмельницького. Після приїзду до Білої Церкви комісарів розпочалися переговори, центральними в яких стали чотири основних пункти: скорочення козацького реєстру до 6—12 тис.; залишення козаками шляхетських маєтків; розрив союзу з татарами; розташування підрозділів коронного війська на козацькій території. Після дискусій 16 вересня Виговський загалом прийняв основні вимоги польських комісарів, у тому числі й зменшення реєстру до 12 тис. козаків.

Здавалося, ось-ось усе вирішиться й угоду буде підписано. Однак трапилося те, чого побоювався Хмельницький. Серед козаків, а також селян і міщан, які перебували в таборі, почали поширюватися чутки про замирення з коронним гетьманом. Натовпи люду разом з окремими татарськими загонами Карач-бея, який прибув сюди, почали зосереджуватися в околицях замку. Вважаючи, що там перебуває Хмельницький, вони вигукували, що він хоче зрадити і їх, і татар та віддати «в руки ляхам». Лунали погрози «знищити комісарів і старшину». Тоді було вирішено припинити переговори й під захистом полку провести комісарів до їхнього табору. Однак після того, як вони залишили замок, їх атакували повстанці й татари. В сутичці загинула частина козаків з охорони, драгунів і слуг комісарів. Стало ясно, що пробитися крізь живу стіну повсталих не вдасться, тож, залишивши вози, комісари та їхня охорона поспішно відступили до замку. Білоцерківський полковник Михайло Громика надіслав козацькій залозі в замку три сотні козаків, кулі та порох. І зробив це вчасно, бо повстанці незабаром оточили замок і почали готуватися до штурму. їх чисельність постійно зростала і ввечері досягла 10 тис. Вони обстрілювали замок і кілька разів протягом ночі намагалися захопити його. Реєстрові козаки й старшина відчайдушно захищалися. Ранком 17 вересня з'явився Б. Хмельницький, которий придушив повстання й наказав стратити 15 «призвідців заколоту». 19 вересня гетьман розпорядився, щоб Виговський провів комісарів через обоз козацького війська, вибачившись перед ними за неприємний інцидент. Водночас відмовився прийняти укладені під час переговорів умови домовленості, передавши через комісарів і українських послів свої вимоги, наполягаючи на тому, що чисельність Війська Запорозького має становити 20 тис. осіб, а підрозділи польського війська не повинні займати полкові міста.

17 вересня частина польського війська вирушила до Білої Церкви, переправилася через Вільшанку й зупинилася обозом. Сюди надійшов лист від комісарів з інформацією про їхнє тяжке становище внаслідок повстання «плебсу». Довідавшись про це, коронний гетьман негайно направив до них 130 корогв на чолі з Калиновським. Останній зупинився в одній із долин, відправивши під замок полк Яна Сапіги. Не дочекавшись комісарів, 18 вересня Сапіга повернувся до табору Кали - новського. Наступного дня опівдні один із жовнірів приніс радісну звістку, що комісари повертаються.

Ознайомившися з вимогами Хмельницького, Потоцький через кілька годин повідомив М. Гладкому та С. Литвиненку, що може дозволити лише 15-тисячний реєстр, звільнити від жовнірських по - стоїв Канів, Чигирин, Корсунь, Переяслав і Черкаси. Він вимагав також від Хмельницького розправитися з татарами та покарати учасників заколоту 16 вересня. Польсько-литовське військо табором, У бойовому порядку, вийшло з Гермаківки; ранком 21 вересня воно зупинилося неподалік Білої Церкви. Ми не знаємо, яку позицію зайняв Хмельницький щодо нових вимог М. Потоцького, проте наближення армії супротивника стурбувало його. Щоб уникнути генеральної битви, він надіслав листа коронному гетьману, висловлюючи здивування його несподіваним маневром. Пропонував наступного дня прислати комісарів для присяги на укладеному договорі. Потоцький погодився піти назустріч цим проханням. Однак становище Хмельницького залишалося і далі складним. Придушення повстання не зняло гостроти суперечностей у війську, більшість якого виступала проти великих поступок Польщі й наполягала на збереженні умов Зборівського договору. Цього ж прагнув і сам гетьман. Тому він пішов на відчайдушний крок, дозволивши рядовому козацтву послати на зустріч із комісарами своїх представників, щоб ті домагалися збереження досягнутих у Зборові домовленостей. З одного боку, це зміцнювало довіру до нього серед поспільства, що влилося до війська, а з іншого — давало змогу продемонструвати Потоцькому рішучість Війська Запорозького добиватися для себе значніших поступок. Передбачаючи можливість початку противником воєнних дій, Б. Хмельницький розпорядився, щоб військо належним чином підготувалося до відсічі.

22 вересня Потоцький послав для прийняття присяги в козаків 12 своїх представників у супроводі трьох гусарських корогв. До намету, де мала відбутися процедура присяги, з'явилося 12 козаків (серед яких тільки Одинець належав до старшини). Від імені гетьмана та Війська Запорозького вони заявили, що вимагають улагодження трьох справ: повного збереження умов Зборівського договору; відходу звідси польсько-литовського війська; визнання союзу козаків із татарами. На спроби переконати своїх опонентів, що під час переговорів у Білій Церкві було досягнуто зовсім іншої домовленості, прозвучала відповідь: «Ми не знаємо, що було між вами, але тепер із цим Військо нас прислало».

Вражений непередбаченим розвитком подій, М. Потоцький уже вечірньої пори скликав нараду для вироблення плану дій. Туманного наступного ранку польсько-литовське військо почало шикуватися до бою. На правому фланзі, з боку заболоченої місцевості, звідки можна було сподіватися раптового удару козаків, розташувалися литовські полки Я. Радзивілла; в центрі, де стояла й артилерія, польськими підрозділами командував Потоцький, а на лівому фланзі ~ Калиновський. Готуючись до атаки українських позицій, коронний гетьман виходив із того, що після поразки під Берестечком козаки не наважаться вийти назустріч жовнірам і захищатимуться під прикриттям табору, віддавши таким чином йому ініціативу. Опівдні польсько-литовське військо «берестецьким строєм» розпочало наступ.

Готувався до бою й Хмельницький, який не сумнівався в тому, що коронний гетьман намагатиметься змусити Військо Запорозьке капітулювати. Він вирішив удатися до активної оборони: спираючись на систему укріплень, створених навколо табору, нав'язати противникові тактику маневрової боротьби, уникаючи генерального бою. Тому, безпомилково передбачивши напрямок наступу польсько-литовського війська, відправив йому назустріч сильний козацько-татарський роз'їзд, який повинен був вчасно повідомити про його наближення. Отримавши необхідну інформацію, Богдан вивів «у поле» частину козацьких полків і татарську кінноту. Такий план виявився для польсько-литовського командування цілковитою несподіванкою. Воно не могло не бачити й не розуміти того, що залучені до бою українські й татарські сили замалі для відкритої битви, але завдяки своїй мобільності вони були спроможні, уникаючи удару «в лоб», активними діями скувати фланги польсько-литовської армії й таким чином зірвати її наступ. Тому, хоч окремі корогви з лівого флангу й розпочали сутички з татарами та козаками, коронний гетьман не поспішав наступати з основними силами. Щоправда, Радзивілл діяв значно рішучіше. Його гіолки, перейшовши у наступ, змусили козаків і татар відійти в район болот, але ані Потоцький, ані Калиновський, добре знаючи Хмельницького, не надавали відступові противника особливого значення, не без підстав підозрюючи, що це може виявитися тактичною хитрістю, прагненням заманити їх у пастку. Тому жоден із них не кинувся допомагати Радзивіллові в переслідуванні козаків.

Хмельницький міг бути задоволений наслідками першого дня боїв — наступ противника було зірвано. Зазнавши невдачі й реально оцінюючи співвідношення сил, Потоцький доручив А. Кисілю відписати гетьманові України про своє бажання «встановити мир» і пропонував через годину-дві відрядити послів. Проте Хмельницький, спосте - рігши податливість Потоцького, не поспішав, аби домогтися від нього більших поступок. Опівдні за його розпорядженням українські й татарські підрозділи вийшли в поле. Одні з'явилися перед польсько - литовським військом, другі почали наближатися до обозу, татари зайшли йому в тил. Проти козацько-татарських загонів були послані корогви жовнірів, і в багатьох місцях спалахнули бої. Спроби поляків відрізати українців, котрі з'явилися в хащах біля їхнього обозу, виявилися невдалими, бо ті вчасно помітили небезпеку й глибоким ровом відступили до підготовлених шанців, розташованих недалеко від свого табору, після чого заговорила українська артилерія, а з ближніх окопів і чагарників почали виходити щільні лави козаків, займаючи позиції для бою. В цей же час із тилу татарський підрозділ Мехмет-мурзи вдаріив на польський обоз, завдавши йому відчутної шкоди. А коли уже вночі Потоцький почав відводити військо до обозу, українська й татарська кіннота раптово атакувала його ар'єргард, поцілюючи жовнірів пострілами з «яничарок». Щоб зупинити наступ, було залишено сандомирського хорунжого з драгунами, але він змушений був згодом попросити у коронного гетьмана допомоги. На поміч йому Рушили два полки під проводом П. Потоцького, після короткочасного бою з якими козаки й татари відійшли до табору. Таким чином, і другий день не приніс успіхів польсько-литовському війську. Навпаки, ініціативу перехопила українська сторона Уночі Хмельницький відправив до коронного гетьмана листа, в якому знову наполягав на доцільності переговорів. Очевидно, він пообіцяв також відрядити 25 вересня посольство. Однак із цим не поспішав, добре знаючи про тяжке становище противника. Рухливі загони козаків і татар фактично блокували його табір, не дозволяючи обозній службі постачати вкрай необхідний фураж і продовольство. Сам М. Потоцький згодом змушений був визнати, що на 26 вересня не лише люди, а й коні «стали сильно голодними, ані пасовища, ні хліба не було, військо Хмельницького все потравило». Деякі жовніри почали перебігати до українського табору.

Хід боїв 23—25 вересня переконав керівництво польсько-литовського війська, що здобути український табір приступом — справа безнадійна. Ситуація ускладнювалася тим, що жовніри, яким кінчалася платня, заявили про намір залишити військо і повернутися назад. Чимдалі більше нервував Я. Радзивілл, який не приховував, що з огляду на складну ситуацію на своєму кордоні не зможе тривалий час допомагати полякам. Посилилися незгоди серед керівництва об'єднаної армії: одні радили відійти до Вільшанки й звідтіля наступати «вглиб України шаблею і вогнем», інші не без підстав оцінювали подібний крок як легковажність, оскільки було дуже небезпечно залишати в тилу сильного противника. Непокоїли і відомості про можливий найближчим часом підхід до українського табору Іслам-Гірея з ордою.

У такій складній і напруженій обстановці надвечір 26 вересня, коли припинився дощ, козаки й татари зробили спробу вийти в тил обозу противника. М. Потоцький вивів військо в поле й, коли вже почало сутеніти, послав проти українських і татарських кіннотників спочатку драгунів на чолі із сандомирським хорунжим, а згодом — два полки під проводом М. Калиновського та П. Потоцького. Поблизу табору Хмельницького їх атакували українці й після бою відігнали назад. Тактика Хмельницького цілком виправдала себе. Перед керівництвом польсько-литовського війська стояла дилема: або, залишаючись на місці, приректи себе на неминучу поразку, або відступити.

Становище української армії було помітно кращим, однак гетьман не міг не знати про наростання суперечностей у його війську між низами та старшиною. Не зважати на них було вкрай небезпечно. Окрім цього, затримувався підхід татарської орди. Пам'ятаючи вчинок Іслам-Гірея під Берестечком, Б. Хмельницький мав підстави не довіряти йому. Не можна було нехтувати й невдоволенням значної частини козацтва через пограбування їхніх домівок як жовнірами, так і татарами. Тож Хмельницький вирішив припинити зволікання з переговорами й піти на укладення нового договору

26 вересня гетьман через своє посольство сповістив М. Потоцькому свої вимоги. Обговоривши їх, комісари змушені були піти на більші поступки, ніж було домовлено в Білій Церкві. З огляду на критичне становище свого війська, польська сторона погодилася на встановлення козацького реєстру в 20 тис., однак рішуче наполягала на забороні козакам проживати на території Брацлавського та Чернігівського воєводств. Тоді 27 вересня гетьман зажадав, аби М. Потоцький до Різдва (кінець 1651 р.) не розташовував польські й литовські корогви на постій у цих двох воєводствах, а також віддав у розпорядження Війська Запорозького Боровицю та Черкаси. Комісари погодилися на першу вимогу. 28 вересня укладається відомий Білоцерківський договір. Для присяги на його умовах до табору було запрошено Хмельницького та старшину.

Прибувши до намету коронного гетьмана, Хмельницький вичитав текст договору, після чого знову почав домагатися від комісарів відстрочки терміну завершення складання реєстру та виконання інших вимог. Польська сторона погодилася на те, щоб реєстр було укладено до кінця 1651 р., але віддати міста М. Потоцький «не міг і не хотів...».

Польсько-литовські підрозділи почали залишати обоз. 30 вересня й український гетьман відпустив татар, а наступного дня — козацькі полки.