Канада

Серед багатьох українських поселень поза українською етнографічною територією поселення в Канаді належить до найважливіших. Це величезна країна у Північній Америці, яка простягається від Атлантійського океану на сході до Тихого океану на заході площею 9 962 000 кв. км. і адміністративно поділяється на 10 провінцій і дві території на північ від 60-ї паралелі: Швнічно-Західна Територія і Юкон, який на заході межує з Аляскою. Провінція Квебек зі столицею тієї самої назви та другим щодо величини містом Канади — Монреаль, заселена головно французами і тому є франкомовна, а всі інші провінції англомовні, з тим що обидві мови вважаються державними.

На півдні Канада межує зі США: відкритий кордон становлять великі озера на сході, а далі аж до Тихого океану — 49 паралель. На півночі Канаду омивають води Льодовитого океану. Столицею Канади є місто Оттава, розташоване над рікою з тією ж самою назвою, що відділяє англомовну провінцію Онтаріо від французько-мовної провінції Квебек. Середуща частина Канади, від провінції Онтаріо аж до Скалистих Гір на заході, де починається провінція Британська Колюмбія,— це рівнина звана прерії, подібна до українських степів. Прерії поділені на три провінції: Манітоба, Саскачеван і Альберта. До кінця XIX ст. вони були дуже слабо заселені, головно тубільцями, різними кочівними племенами індіян та малочисельними поселенцями з Європи. За своїм кліматом Канада подібна до Сибіру, північні простори якої покривають вічні леди, зате південна її частина, вздовж американського кордону, найбільш відповідна для хліборобської колонізації.

Початком української еміграції до Канади офіційно вважають 1891 p., коли на кораблі "СС Орегон" 7 вересня до порту Квебек приїхали перші два поселенці — Іван Пилипів і Василь Єлиняк з села Небилова, Калуського повіту в Галичині. Сталося це саме тоді, коли в Галичині заіснувала т. зв. бразильська гарячка, тобто масове емігрування мало - і безземельних галицьких селян до Бразилії, де існували зовсім інші, невідповідні соціальні й економічні умови праці, про що емігранти не знали, та субтропічний клімат.

За еміграцію з Галичини "агітували" голод на землю та зустріч з німцями-менонітами, які вже раніше виїхали до Канади й ширили прихильну рекламу для неї. Однак урядові австрійські чинники, а зокрема великі землевласники, себто сільські дідичі, розвели страхітливу пропаганду проти Канади. Вони лякали народ великими морозами, неурожайними пустирями, браком опіки над поселенцями з боку уряду тощо. І тому, коли І. Пилипів повернувся до Галичини, щоб забрати свою родину, його покарали за агітування на виїзд до Канади. Хоча народ боявся голосно говорити про еміграцію до Канади, щоб за те не покарали, можливість набути даром 160 акрів (40 га, чи 113 моргів) землі, а ще й 10 доларів на початок, беручи до уваги, що клімат Канади не багато різнився від клімату в Україні, промовляли на користь еміграції. Внаслідок того кількість емігрантів до Канади зростала з року в рік.

Українські суспільно-громадські чинники, знаючи про прикрий досвід з Бразилії, не задовольнялися прихильними для Канади слухами. Щоб остерегти людей і врятувати їх від тяжкого невільництва, д-р Осип Олеськів, учитель середньої школи, написав, а товариство Просвіта" у Львові видало книжечку "Про вільні землі", в якій автор вичислив країни, до яких можна емігрувати, але при тому твердив, що найкращі умови в Канаді.

Щоб на місці перевірити життєві умови й еміграційні можливості українських селян, Головний Виділ товариства "Просвіта" у Львові вислав до Канади двох людей, д-ра Осипа Олеськіва і селянина Івана Дорундяка з Коломийщини, як офіційних представників українців на переговори з урядом Канади у справі групового поселення українських хліборобів. Олеськів і Дорундяк побачили зовсім пригожі терени призначені на поселення. (Найкращі землі вже були зайняті англійськими та іншими європейськими емігрантами, які приїхали раніше!). При тій нагоді д-р Олеськів дістав в урядових чинників згоду, що у Вінніпегу, осередку переселенчого руху, буде урядовець-українець виключно для справ українських переселенців.

У міжчасі Олеськів написав ще одну брошуру "О еміграції", яка з'явилася друком 1895 р. і була дальшим мобілізаційним чинником еміграції до Канади. Починаючи з другої половини 1898 p., українці почали численніше прибувати до Канади. Як подають тогочасні звідомлення, 60% з них поселилося в Манітобі і 10% на теренах Північно-Західної Канади"1. Інформативні брошури д-ра О. Олеськова погасили "бразилійську гарячку" і дали поштовх для масової еміграції до Канади.

Щоб емігранти не падали жертвою корабельних чи інших еміграційних агентів, 1896 р. у Львові був створений Емігрантський Допомоговий Комітет, який очолив відомий економіст-кооператор Микола Нагірний. Допомоговий Комітет підготував виїзд першого значного транспорту українських поселенців до Канади, який налічував 107 осіб і приїхав до порту Квебек ЗО квітня 1896 р. Ця група майже повністю поселилася в провінції Алберта в околиці місцевості Една і дала початок новій колонії, яку назвали Руською свободою.

У Канаді відбулися 1896 р. нові вибори і до влади прийшли ліберали на чолі з Вілфридом Лор'є, а міністром внутрішніх справ став Клифорд Сифтон. Новий уряд ставився прихильно до європейських емігрантів, бажаючи заселити Західну Канаду. Оскільки англійські та західноєвропейські поселенці виявилися замало відпорними до невигод піонерського життя, К. Сифтон зосередив свою увагу на Австро-Угорщині. У 1899 р. він навіть уклав угоду з корабельною компанією в Гамбурзі, за якою уряд Канади зобов'язувався платити за голову родини 5 доларів, а всіх інших членів родини — по два долари.

Згідно з переписом населення в 1901 p., українські іммігранти в Канаді становили вже 5682 особи. Одначе міністр внутрішніх справ, звітуючи у Парламенті про імміграційну акцію, стверджував, що в 1899 р. вже було в Канаді 12 950 осіб, в одному тільки 1899 р. прибуло 5500. Люди, які приїжджали з Галичини й Буковини, здебільшого називали себе русинами, галичанами, буковинцями, а також австрійцями, оскільки прибували з Австро-Угорщини і мали австрійські паспорти. Навіть Греко-католицька Церква, до якої переважна більшість іммігрантів-українців належала, називала себе ще "руською", чи по-німецьки Ruthenische. І так вона була заінкорпорована в Канаді — the Ruthenian Greek Catholic Church — Руська Греко-католицька Церква.

З уваги на те, число українців, які прибули до Канади в 1891— 1924 pp., не усталене і хитається між 100 і 170 тис. Канадський науковець Чарлз Г. Янг (Charles H. Young), добре обізнаний з питанням української імміграції до Канади і об'єктивний у подаванні інформації як і в висновках, на основі даних Канадського Міністерства Імміграції твердив, що загальне число прибулих до Канади "галичан", "буковинців", чи "рутенців" у 1896—1914 pp. включно перевищує 170 тис. Правдою є те, що деяка частіша українців емігрувала з Канади до США, а дехто повернувся на рідні землі, але перепис населення в 1911 р. стверджує тільки 75 432 особи. На основі даних імміграційного Бюро загальне число "галичан", "буковинців" і русинів за період від перепису населення 1911 р. до вибуху першої світової війни в 1914 р. прибуло 63 515 осіб. Коли це сумувати з населенням до 1911 р., то всіх українців перед війною 1914 р. повинно було бути не менше 138 9474.

Згідно з офіційною статистикою 1911 p., найбільше українців поселилося у провінції Манітоба зі столицею Вінніпег — ЗО 684 особи. На другому місці провінція Алберта зі столицею в Едмонтоні — 22 276, на третьому — Саскачеван зі столицею в місті Ріджайна — 17 583 особи, а на четвертому — Онтаріо зі столицею в Торонто — 3078 осіб, У Британській Колюмбії було не цілих сімсот мешканців, а в найбільш висуненні на схід провінції Нова Скошія, зі столицею у місті Галіфакс — заледве 300 осіб.

Українські поселенці у степових провінціях — це в основному хлібороби, за винятком тих, що жили по містах і працювали здебільша на фабриках та залізницях. Ті, що затрималися в Онтаріо і в Британській Колюмбії — це здебільша індустріальні робітники. Завдяки цим поселенцям у степових провінціях появилася низка українських топографічних назв таких самих як і в Галичині, чи взагалі в Україні: Київ, Львів, Тсребовля, Україна, Шевченко і т. п. Але центром українського церковного та культурного життя стало місто Вінніпег, столиця Манітоби.

Слід підкреслити, що канадський уряд під проводом Ш. Лор'є не тільки був радий українським емігрантам, він навіть давав субсидії на покриття коштів транспорту. Зате публічна опінія, зокрема у західніх провінціях, не схвалювала урядової імміграційної політики й українських поселенців стрічало вороже наставления на кожному кроці. Навіть канадські урядовці поводилися з українськими іммігрантами з недовір'ям, чого не могли зрозуміти деякі поселенці тому, що в Галичині канадські агенти їх запрошували до Канади, а тут до них ставляться вороже.

Проти імміграції "галичан" виступали і деякі посли в парламенті, а також і преса, яка остерігала уряд перед допущенням "галичан" до канадських міст, але не протестувала проти населення їх на преріях, тільки не компактними оселями, щоб не допустити до створення "нової Галичини" в Канаді.

Незважаючи на поодинокі протести й вороже ставлення, українські поселенці творили свої громади, власні організації й інституції, будували церкви. Важкою працею, витривалістю і вірою в краще майбутнє для своїх дітей поборювали неприхильне ставлення до себе англосакського населення.

Коли ж вони довідалися, що уряд не побудує шкіл для їхніх дітей, вони творили свої власні школи у багатьох місцевостях, а в 1905 р. відкрили Руську Нормальну Школу в Вінніпегу. Всюди вивчалася також і українська мова. І до тих шкіл ходили не тільки діти, але й старші віком від 10-21 років життя, які не вміли читати й писати.

* * *

Приїхавши до чужої країни і не знаючи ані мови, ані звичаїв тієї країни, а ще й до того стрінувшись із неправильним, а то й ворожим наставлениям місцевого англосакського населення, вони не могли включитися в загальне суспільно-громадське життя країни. Це, очевидно, ще більше підсилювало тугу за рідним краєм й українські поселенці на канадських фермах, чи по містах були прямо змушені творити своє власне товариське життя.

Першою українською громадською будівлею у Канаді була церква, яка в Галичині опікувалася не тільки духовим життям своїх парафіян, але також і всіма іншими видами суспільно-громадського життя. Тому що основна маса поселенців походила з Галичини, де Греко-католицька Церква була церквою українців, приналежність до неї звичайно визначала також і українську, чи пак руську національність. Як тільки українські емігранти прибули до Канади, вони зразу ж організували свої парафії.

Д-р Олеськів та Допомоговий Еміграційний Комітет вживали заходів, щоб до Канади разом з поселенцями приїжджали священики того самого обряду, які б полагоджували духовні потреби поселенців й одночасно були дорадниками та провідниками новозаснованих колоній. У цій справі д-р Олеськів звертався до канадського уряду в Оттаві, але уряд, не маючи фондів для оплачування священиків, передав справу римо-католицькій ієрархії у Вінніпегу.

Протягом першого десятиліття поселення в Канаді постійних греко-католицьких священиків не було і поселенців тільки на деякий час відвідували українські греко-католицькі священики з Америки. Першим греко-католицьким священиком, який відвідав українські поселення в Канаді, був о. Нестор Дмитрів, редактор часопису "Свобода" в Америці. Він протягом 1897 р. приїздив два рази до Канади для релігійного обслуговування, відправляв богослужения і давав поради.

Першу зорганізовану парохіяльну громаду створили українські поселенці у Вінніпегу в 1899 p., коли туди приїхав о. Дамаскин Поливка зі США. У 1900 р. громада закупила площу і за півтора року збудувала там малу церковцю св. Миколая, в якій першим паро-хом був василіянин о. Матей Гура, який приїхав з Галичини під кінець 1903 р.

У вересні 1905 р. з ініціативи парафіян Володимира Карпинші й Миколи Гладкого та о. М. Гури засновано Запомогове Братство св. Миколая, яке поставило собі за мету допомагати морально й матеріально своїм членам, організовувати школи та працювати для піднесення слави українсько-руської самосвідомості, зберігати добрі народні звичаї і святощі2. У своїй організаційній діяльності основники повністю орієнтувалися на Руський Народний Союз в Америці. Від самого початку Братство намагалося займатися цілістю справ українських поселенців і в 1914 р. влаштувало величаве відзначення століття народин Тараса Шевченка.

Як тільки українці почали масово приїжджати до Канади, над ними духовну юрисдикцію обняв римо-католицький єпископ Аделард Лянжевен з міста Сейнт Боніфас у Манітобі. Він спершу пробував включити греко-католиків до Римо-католицької Церкви, і духовні потреби українських іммігрантів заспокоювали в початках латинські місіонарі: Обляти й Редемптористи3. Але галицькі українці відносилися з недовір'ям до римо-католицизму, який вони ототожнювали з польською римо-католицькою церквою у рідному краю.

Йому хоч-не-хоч довелося запросити греко-католицьких священиків з Галичини. Восени 1898 р. єп. Альберт Паскаль з Прінц Альберт і єпископ-помічник Еміль Легаль з Ст. Альберта їздили до Риму, Відня і Львова,' щоб для Канади виклопотати українських священиків. Єп. Паскаль, будучи в Римі, зложив меморіял на руки поляка префекта Священної Конгрегації Поширення Віри кардинала Мечислава Ледуховського. Одночасно у відповідь на заклики латинської ієрархії, як також Апостольського Делегата в Оттаві, митрополит Андрей Шептицький почав клопотати, щоб відвідати українських поселенців у Канаді, що він міг зробити тільки за згодою папи, а радше Священної Конгрегації Поширення Віри. Але її префект кард. Ледуховський заявив, що така візита в тому часі не є бажаною. Переконавшись, що сам не зможе відвідати заморських поселенців, митрополит Андрей 7 вересня 1901 р. написав пастирський лист "Русинам осілим у Канаді" і вислав свого секретаря о. Василя Жолдака, який мав перевірити справу на місцях і зробити докладний звіт.

Єпископ Лянжевен, не знаючи історії Греко-католицької Церкви, не допускав жонатого духовенства до душпастирської праці, а Галичина не мала стільки нежонатого духовенства, щоб задовольнити потреби місійних теренів.

У 1902 р. приїхало з Галичини три українські священики, один монах та чотири монахині на постійний побут. Небавом прибуло ще більше, але їх у жодному випадку не вистачало для задоволення духовних потреб поселенців, розкинених по широких просторах прерій. А це мало серйозні наслідки для розвитку релігійно-церковного життя українських поселенців у Канаді.

У м. Монтреалі у 1910 р. відбувався Євхаристійний Конгрес, в якому взяв участь і митрополит Шептицький, не потребуючи окремого дозволу Священної Конгрегації. При тій нагоді він відвідав українські поселення в Канаді й домовився з латинською ієрархією про потребу окремого греко-католицького єпископа. Старанням кир Андрея Рим призначив наприкінці 1912 р. єпископом для греко-католиків Канади єпископа-українця Никиту Будку. В той час у Канаді було вже близько 80 церков і каплиць, 20 греко-католицьких священиків, що обслуговували приблизно 80 тис. українців католиків, три школи, й "Малу семінарію" в місті Сіфтон у Манітобі. У 1913 р. усі церкви дістали однаковий статут в усіх канадських провінціях, схвалений провінційними парламентами, а єпископський статут був схвалений федеральним парламентом в Оттаві як Руська Греко-Католицька Церква — the Ruthenian Greek Catholic Church.

Однак з легальним установленням Греко-Католицької Церкви в Канаді не все було гаразд, бо по-перше, єпископ підпорядкувався не митрополичому престолу у Львові, але безпосередньо папі у Римі, а крім того одружені священики не могли виконувати душ-пастирських обов'язків на терені Канади. Українська інтелігенція в Канаді це потрактувала як знехтування Берестейської Унії від 1596 p., яка забезпечувала українській церкві незалежність у внутрішній організації.

Крім того, єп. Будка намагався зосередити суспільно-громадське та культурно-освітнє життя українських поселенців довкруги Греко-католицької Церкви і підпорядкувати його собі. Одночасно він не противився введенню деяких практик римо-католицького обряду до греко-католицького. Ба що більше, не приділив належної уваги духовному та національному відродженню українського народу, де назва "українець" поступово усувала назву "русин" в межах Австро-Угорщини, чи "малорос" в межах Російської імперії, а держався кріпко традиційної назви "русин". На це звернули увагу деякі українські інтелектуали й виступали проти латинізації, з одного боку, та проти його консерватизму стосовно національного відродження, з іншого. Так консерватизм єп. Будка не усунув, а радше скріпив опозицію до нього.

Поміж українськими поселенцями були також і православні, які походили з Буковини і становили приблизно 20%. Статистичні зведення крайової жандармерії стверджують, що за станом на 15 вересня 1913 р. з Північної Буковини (крім міста Чернівців) виїхало 25 294 осіб, в тому 17 785 чоловіків, 2821 жінок і 4688 дітей (до 18 років). Серед них найбільше було українців, бо емігрували також і румуни. З них понад 90% емігрувало до Канади, а решта до США й інших країн1. Православні українці організували свої власні буковинські православні церкви, які знаходилися в ще гіршому становищі, ніж греко-католицькі, бо не мали своїх українських православних священиків взагалі. Через те впливовою між ними була русофільська пропаганда, яку матеріально підтримувала Російська Православна Церква зі США.

У 1903 р. до Канади прибув російський єпископ Серафим й почав організувати Православну Церкву. Він висвятив близько 20 священиків, які не були в жодному випадку ані здібні, ані приготовлені до душпастирської праці. Однак за їх допомогою йому удалося приєднати до своєї церкви не тільки декілька тисяч православних українців, а також і греко-католиків. У 1905—1907 pp. єпископ Серафим видавав у Вінніпегу українською мовою свій власний орган часопис "Православіє".

Але у 1904 р. в його церкві настав різкий розкол, деякі священики відійшли від Серафима і 1905 р. організували Незалежну Греко-православну Церкву, яку очолив Іван Бодрут. Але ця Церква незабаром занепала православне вчення і в 1911 р. переорганізувалася на Пресвитсріянську Протестантську Церкву. Однак багато членів церкви покинули її. Брак задовільної кількості священиків греко-католиків та українських православних священиків призводив до того, що поселенці взагалі, а православні зокрема, були першою жертвою проповідників із різних християнських сект.