Старшина полків січової орінтації і впливу

Головними центрами запорозького впливу на Гетьманщині були Миргород, Полтава, Гадяч , Лубни. У цих чотирьох центрах і виникли самостійні козацькі полки, які згодом були об’єднані у два — Миргородський, до складу якого влилися сотні Лубенського полку, і Полтавський, увібравший в себе і Гадяцький. Приблизно рівні за чисельністю (3009 і 2970), ці два новоутворені полки становили близько 15% загальної кількості реєстру, ставши другим за силою і впливом угрупованням старшини. До цього слід віднести, крім старшини Полтавського і Миргородського, урядників південних сотень Уманського і Чигиринського полків.

При цьому зазначимо, що у Гадячі, де полк фундували Ярема Хмеленко та Іван Бурляй, відчувався найбільший вплив Запорозької Січі.

У Миргороді за гетьманаБогдана Хмельницького спостерігалося почергове отримання полкового пірнача між Гладкими і Григорієм Лісницьким. Матвій Гладкий (? — 1610–1652), який очолював полк двічі, мав там чисельну і впливову рідню. Так, у полковому товаристві були записані Іван, Андрій. Гаврило Гладченко очолював Миргородську сотню, козаком якої був Федір Гладченко. Зятями були Опанас — козак Миргородської сотні Гаврила Гладченка і Андрій, який у 1650 р. отримав соболя в Лубнах від царського посланця В. Унковського

Матвій був розстріляний за наказом гетьмана за протидію його політиці (похований 7 травня 1652 р.) , а полк перейшов у багаторічне правління покозаченого шляхтича Григорія Сахновича Лісницького , який був одним із організаторів полку і пройшов з ним усі битви початкового етапу становлення. На початку липня 1655 р. з Києва передав чолобитну царю з проханням надати жалувану грамоту на с. Лісняки, яким володів його батько за наданням ще польських королів. Цар у таборі під Смоленськом 24 липня підписав жаловану грамоту, яка була передана з миргородським сотником Кирилом Якимовичем . Б. Хмельницький надав йому містечко Шишакипідтверджене царською грамотою. Володів селами Лісняки , Милюшки . Той факт, що він у багатьох полчан викликав «нелюбовь» засвідчував міцність впливу відстороненого угруповання Гладких.

Досить впливовим прибічником Лісницького був покозачений шляхтич Михайло Райченко . До реєстру 1649 р. він записаний як Мисько Радченко, який розпочав війну у Миргородській сотні Гаврила Гладченка . В один із чергових приходів до полковничої влади у 1651 р. навіть був наказним полковником. Став полковим суддею, а у 1655 р. змінив на полковому обозництві Якима Хоруженка.

Після першого відомого писаря полкового Холода деякий час цю функцію виконував Силуян Мужиловський, а потім його змінив Іван Васильович Войтенко (з гетьманського роду Голубів).

З полкових осавулів цього періоду відомі три — Матвій Іванович (Подоляченко?), Іван Гапоненко Солонинка, Лука Григорович. Хорунжим був Іван Микитенко Мойсеєнко, зафіксований серед козаків ще реєстром 1649 р.

Серед прибічників Лісницького був і сотник 4ї Миргородської сотні Кирик Якименко, який очолював сотню щонайменше шість років.

За Богдана Хмельницького у Лохвиці змінилося шість повних сотників: Василь Зуб, Іван Федорович, Максим Калита, Євстафій Горбатенко, Андрій Виприск, Кіндрат. Роменського сотника Василя Войтенка змінив, мабуть, його племінник Кіндрат Кузьмович. У Сенчі сотника Михайла Шипало, можливо, змінив Степан Шамрицький. З перших днів Визвольної війни в рядах повстанців були «славетно урожені» козаки Хорольської сотні Іван, Нестор і Яцько Засядьки . Останній, мабуть, за Богдана Хмельницького був і сотником цієї сотні, особливо враховуючи, що сотники протягом 1650–1657 рр. в ній невідомі

1654 р. з Миргородського знову були вичленені сотні, які відновили полк Лубенський. Перший лубенський сотник Павло Омелянович Швець і очолив його. Враховуючи подальші події, відзначимо, що він не належав до шляхетського угруповання і це дає змогу зробити припущення, що вичленення Лубенщини з Миргородського полку було зроблено гетьманом задля послаблення впливу і як противага зміцненню в полку Григорія Лісницького. Відомий наказний полковник лубенський у грудні 1654 р. Грило.

Устима Луценка, який очолював Лубенську сільську сотню (1649) , в сотні підтримували родичі Гриць, Іван, Тарас Луценки. Один його син Василь став отаманом сотенним, а другий — Яким Устимович змінив батька у керівництві сотнею, коли той, мабуть, очолив обозну службу полку. З утворенням Лубенського полку Василь став його писарем. Серед новоутворених сотень Лубенського полку відома В’язовицька, сотником якої став Дмитро Кулябко.

За нашими підрахунками, в Полтавському полку було 4,7% шляхтичів, що нижче загальногетьманського показника. Проте і тут шляхтичі відігравали провідну роль. Полковник МартинПушкар належав до любецької шляхти. «Без сумніву, пройшов запорозький гарт… був виразником інтересів козацтва, насамперед, південносхідного регіону, козацтва вільного січового»]. Конкуренція між Іскрою і Пушкарем була, скоріше, відображенням протиріч між місцевим полтавським козацтвом і козацтвом запорозьким. Шляхетське ж походження як Іскри, так і Пушкаря відступало на задній план перед їх запорозькими козацькими поглядами .

Одним з наказних полковників був шляхтич Петро Якович Горбаненко (Петраш Яковенко) . Серед полкових осавулів в полку були також представники козацьких запорозьких родин Бурляїв і Гончарів. Полтавський осавул Михайло Андрійович Денисенко був одним із значних дипломатів того часу. У квітні 1653 р. Б. Хмельницький посилав його на Дон, а у січні 1656 р. він разом з уманським сотником Михайлом Махаринським їздив до Криму.

Стосовно Гадяча, крім сотників за реєстром 1649 р., маємо згадку про Матвія Боярина. У Рашівській сотні козацтво фундували родини Жижок, ПідсиненківВербицьких. Фесько Жижка очолив сотню, його активно підтримували Василь і Ничипір Жижченки . У Зінькові поруч з сотником Жаданом Татаринченком воював його син Гавриш Жаданенко . У Веприку ж, крім Захарка Остапенка (? — 1649 — ?), відомо, що сотником був у 1652 р. Матвій Жураковський, у Котельві сотником став Гришко Триполів, а у Груні — Тиміш Корсунець. Можливо, до цієї родини належав Ярема Корсунець, який у 1665 р. став полковим осавулом полтавським. Рід Корсунців зосереджувався у Лютенській сотні, де ще у 1649 р. козакували Ілько та Іван Корсунці .

Одним із запорозьких ватажків на Лубенщині після Скидана (1637) джерела називають Куклу . Цей рід, мабуть, переміщався з Київщини, де в реєстрі 1649 р. зафіксовані козаки Білогородської сотні Київського полку Степан і Гришко Кукли, до Полтавщини, де в Лютенській сотні Полтавського полку козакував Яцько Кукла (1649).

Містечко Кропивна у 1648 р. стала сотенним містечком Іркліївського полку, а потім полковим (1649–1658). У Ірклієві зосереджувалось 32% козаків полку, у Пирятині — 15%, у Кропивні — 14%, Чорнухах — 12%.

Полковником був Філон Джеджалій (1649–1658), а згаданий у лютому 1654 р. Філон Курятин — це він же, але названий чи за прізвиськом, чи перекручено у записі. Філон Джеджалій очолював старовинних козаків Лівобережжя. Він улітку 1654 р. заявив Б. Хмельницькому: «Ти, гетьмане, не довго нап’єшся води Дніпрової». Це засвідчує протиріччя між козацтвом старожитнім і гетьманом.

Основоположниками роду Джеджалій були Кирило і Марія. Між Кирилом і Філоном у родовому поминальнику 21 чоловіче і 10 жіночих імен. Визначити скільки це колін без додаткових матеріалів важко, але не менше трьох. Серед наказних полковників маємо згадку лише про Григорія Жданова (1653).

Щонайменше в полку було кілька родин полкових осавулів, родина писарів, хорунжих. Таким чином, родин полкової старшини було не менше чотирьох. Одного разу Філон Джеджалій приїхав до Межигірського СпасоПреображенського монастиря і записав там поминальний ряд свого роду. Поруч ще три записи з Кропивни: осавула Яцька Храпача, Григорія Бутенка, Войтка Голубицького. З нашої точки зору — це і є полкові старшини кропивненські.

1648 р. Іркліївський полк очолював Михайло Телющенко, наказним був Лук’ян Мисенко (1654.10.) з Іркліївської сотні. У Кропивні в реєстрі зафіксовані Антип, Зінець, Процик Тулюпа, Данило і Кузьма Тулюпенки, в Ірклієві — Семен Тулуб. Іркліївську сотню очолював Клим Семенович (? — 1649 — ?) (можливо, що у 1654 р. сотником був Лука Мисенко). В 1649 р. у складі сотні були Лука Мисенко, Матяш Панкевич, Семен Тулуб , представники козацькостаршинських родин. 2у Іркліївську сотню очолював Кузьма Вергун (1649), серед її козаків були представники старшинських родин Тиміш Митя, Терешко Буша. 3ю Іркліївську сотню в бої водив Іван Воропай (1649). Серед її козаків Лесько Кулага, Іван Тоцький, Мисько Бережецький, які репрезентували старшинські родини.

Значним козацьким центром був Пирятин. Ще у 1619 р. до московського полону потрапило 10 козаків полку Яцька Люберського з Пирятина. Відомо також, що у 1632 р. князь Ярема Вишневецький приїздив до Пирятина, щоб організувати козацький похід проти татар, але «черкесы ево не послушали, с ним не пошли». Той факт, що Пирятин був значним козацьким центром, засвідчує також існування з початком Визвольної війни тут двох сотень, які очолювалися Ничипором Лелетом і Іваном Миколаєнком.

Сотником кропивненським з 1638 р. був колишній військовий суддя (1634) Михайло Каша, його рід продовжувався Яцьком . Мабуть, син колишнього отамана (1638) Зборовського Івана Зборовченко Федір став у лави сотні Демка. За гіпотезою І. Кривошеї отаман городовий кропивненський Василь Грихненко (? — 1629–1663 — ?) міг бути сином Грихна Корицького і отаманом ще за полковництва Філона Джеджалії.

Дві сотні були і в Чорнухах (сотники — Матвій Довгаль і Іван Кохан). Матвій Довгаль зафіксований на уряді чорнуському 1654 р., але вже не сотником.

Матвій Федорович сотникував у Яблунові (1649). Петро Ворона зафіксований у реєстрі 1649 р. козаком цієї сотні , потім став тут сотником (1672). У цей же час козаками були Данило Ворона і Процик Вороненко, родини яких продовжувались у с. Перервинці. Набував військового досвіду і реєстровець Грицько Лунський, пізніше сотником тут же зустрічається Лунський. Іван Сухонос — козак у 1649 р., а Петро Сухонос згадується сотником «в саму Чигиринщину». Городиським сотником був Мартин Романенко (1649), журавським — Федір Бульба (1649), куренським — Тиміш (1649), оржицьким — Матюша (1649).

У джерелах полковниками прилуцькими згадуються Іван Мельниченко, Федір Кисіль, Федір Скраєнко , Тиміш Носач, Іван Шкурат (Хороший), Семен Герасимів, Яцько Воронченко, Омелян Проценко (1652.11., нак.), Трохим Федькович (1653.10., нак.), Петро Дорофійович Дорошенко.

Гадаємо, що полковник прилуцький (1648.06.) Іван Мельниченко та Іван Шкурат — це одна і та сама особа, позаяк Шкурат був мельником густинським (1643) . Іван ШкуратМельник 29 жовтня 1643 р. отримав від князя Яреми Вишневецького дозвіл на побудову млина на р. Удай в два кола мучних і одне ступне на великій греблі. Полковник, сотник прилуцький (1649) і знову полковник прилуцький (1651). Полк брав участь у Берестейській битві, де втратив свого полковника Шкурата.

Полковник прилуцький Федір Кисіль повернувся у свій полк і зафіксований як товариш полку Чигиринського (1649) [832, 29]. Федір Скраєнко, зложивши пірнач полковника прилуцького (? — 1649), залишився у полковому товаристві Прилуцького полку (1649 — ?). Полковником ічнянським у 1649 р. на місце Головацького став Сава КанівецьКременчуцький . Пізніше, коли Ічнянський полк влився (чи переформувався) до Прилуцького, здав пірнач Тимофію Носачу, сам став його заступником (1649). Будучи наказним полковником кременчуцьким, Сава Канівець (1662.06.)  здав місто козакам Юрася Хмельницького. Дещо пізніше знову згаданий як сотник кременчуцький (? — 1666 — ?) . У Прилуцькому полку його підтримував старшина Петро Кременчуцький.

Семен і Радко Герасимовичі були реєстровими козаками сотні Монастирищанської (1649) , потім Семен став полковником прилуцьким (1651–1652). Його було знищено разом з миргородським полковником Гладким та сотником краснянським. Козак сотні Прилуцької Шкурата (1649) Трохим Федченко став наказним полковником прилуцьким у 1653 р.

ро шляхетське походження Тиміша Івановича Носача (Шкарлат, Шкурат) (? — 1619–1671.09. — ?) засвідчує його герб (1659) на розписці про отримання коштів у Варшаві для Війська Запорозького. Прізвище Шкарлат встановив Ю. А. Мицик, дослідження називають інше прізвище Шкурат і дають матеріали до родоводу Шкуратенків . Він син прилуцького сотника (за реєстром 1649 р. — Шкуратевич) , а потім полковника Івана Шкурата (? — 1600–1651), який загинув під Берестечком в 1651 р.. Дотичним підтвердженням цього є наявнісь в сотні Івана Шкурата Тимошівого (тобто полковника Носача) зятя , мабуть, Остапа, в 1664 р. розстріляного гетьманом Тетерею разом з І. Виговським.

Дотримуємося думки, що він — шляхтич, який перебував у міщанському середовищі. Спочатку Тиміш Носач очолив Остерський полк в 1648–1649 рр. . Змінив старого батька на полковництві прилуцькому після того, як Остерський полк був влитий до Переяславського. У 1650 р. брав участь на чолі полку в молдавському поході. Генеральний обозний за Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького і Павла Тетерю. У 1652 р. купив у пана Яроша Черепинського в Корсунському полку хутір в с. Припоні за 300 золотих.

Задля зміцнення керівництва прикордонного Брацлавського полку посланий Б. Хмельницьким полковником у Брацлав. Він зміг протягом 1652–1654 рр. згуртувати полк і висунути на керівні посади майбутніх визначних полководців Зеленського, Лисицю та інших. Керував полком у Жванецькій битві, у боях на Брацлавщині навесні 1654 р. Повернувся на посаду генерального обозного і брав участь в облозі Львова.

Яцько Воронченко (? — 1609–1679, Київ), родовою маєтністю якого було, мабуть, село Воронівка — «со всех сторон окружена земляной насыпью, довольно сохранившейся» , після полковництва черкаського (? — 1649 — 1650 — 1651) став полковником прилуцьким (1652–1657 — ?). Сотник прилуцький Павло Терех мав годованика Юрка Терехова . Його син Федір Терещенко спочатку був козаком сотні Прилуцької свого батька, а пізніше осавулом полковим прилуцьким (1654)

За Хмельницького є данні про сотників журавських, іваницьких, полкових майже протягом усього періоду. Сотниками полковими були Іван Шкурат, Омелян Проценко, Павло Терещенко, Іван Данилович. Іваницьким сотником був Степан Степанович Григорович, у Журавській сотні числився Федір Бульба. Корибутівськими сотниками згадуються Лесько Федоренко, Степан Семенович, Гнат Павлович, срібнянськими — Павло Федоренко, Павло Андрійович.

Шляхтич Іван Янович став сотником ічнянським, а потім священиком, був основоположником роду Яновських. Крім нього сотниками в Ічні були Федір Грищенко, Семен Герасимів (Герасименко) (Семко), Матвій Романович, який, крім того, у 1649 р. був сотником гурівським. Відомі монастирищанські сотники Дацько Малченко, Іван Гордієнко, Семен Герасимович. У Красному Колядині сотникували Давид Деркач, Василь Богуславець, Тишко Гавриленко. Сотником гурлянським був Юрій Демченко. З пізніших часів маємо згадки про населені пункти, які входили до цієї сотні. У 1686 р. зафіксований склад курінних отаманів, що дає змогу встановити населені пункти сотні: м’ятченський Іван Карпенко, савінівський Іван Мороз, вечурський Євтух Костюченко, грабарівський Михайло Чичкань, давидівський Борис Проценко, кротівський Лазар Шолудченко, гурівський (гурбний) Данило Єщенко, кейбалівський Яцько Ященко.

Відсутня інформація щодо сотників полку: варвинських, переволочанських, срібнянських 1650–1657 рр., красноколядинських, корибутівських 1650–1653, 1655–1657 рр., галичських 1650–1652, 1654–1657 рр., монастирищанських 1652–1657 рр.