Слов’яни і тис. н. е

Вперше про власне слов’ян – венедів (чи венетів) згадують римські автори І–ІІ ст. н. е. Пліній Старший, Тацит, Птолемей, а з VІ ст. про них ширше говорять візантійські історики Йордан, Прокопій Кесарійський, Іоанн Ефеський та ін. Зокрема, Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на рубежі нашої ери слов’яни сформувались як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угро-фінами.

Найдавніші археологічні матеріали, що безсумнівно можуть зіставлятися з давніми слов’янами, належать до зарубинецької культури. Ця спільнота проживала на берегах Середнього Дніпра, Прип’яті і Десни на рубежі ІІІ–ІІ ст. до н. е. – І ст. н. е., тобто була сучасницею сарматів. Її появу не можна вивести лише з якоїсь однієї попередньої культури. Далі часом йдуть пізньо-зарубинецькі пам’ятки та київська культура (ІІ–ІІІ ст.).

Зарубинецькі пам’ятки відповідали періоду існування нерозчленованого давньослов’янського – венедського – масиву. До формування ж східного слов’янства – антів – безпосереднє відношення мало населення північного ареалу поширення черняхівської культури (ІІ–ІV ст. н. е.). Це явище насичували провінційні римські впливи, котрі охоплювали всю територію етнічно та культурно багатоликої Південно-Східної та Центральної Європи. Матеріальні знахідки свідчать, що до черняхівської спільноти входили також скіфо-сарматські, фракійські й германські угруповання. Слов’яни у складі цієї спільноти, очевидно, були залежні політично, особливо після приходу у Північне Причорномор’я готів і створення ними військово-політичного союзу.

Готська навала перервала перший в історії процес культурної, економічної та політичної консолідації слов’янства. Розчленування венедів готським «клином» на східну й західну групи привело до постання антів Подніпров’я та склавинів Подністров’я (Прикарпаття й Волині). Останні зіставляються з празькою археологічною культурою. А північно-західна периферія слов’янського світу після готської навали продовжила носити стару загальнослов’янську назву венетів (дзедзицька група пам’яток Центральної та Північної Польщі).

Спочатку анти зазнали від готів поразки, але лише на деякий час. Процеси їх консолідації й самоутвердження тривали, що сприяло утворенню в майбутньому могутніх військово-політичних союзів. На відміну від досить мирних зарубинецьких племен тогочасне слов’янство стає більш войовничим, схильним до агресії, експансії на землі сусідів. Тож саме анти перетворюються на основну силу, котра протистояла готам. Згодом слов’яни зайняли місце готського об’єднання у Південно-Східній Європі.

Ці події, датовані кінцем ІV–V ст., вважають початком виникнення нової етнокультурної і соціально-економічної спільності, в якій провідне місце посіли слов’яни. Пам’ятки цього часу, знайдені на межі лісостепової та поліської зон Східної Європи, свідчать що якраз тут зародилися ранньосередньовічні східнослов’янські культури і звідси в часи Великого переселення народів, з кінця V ст. почалося розселення слов’ян на північний схід, південь і південний захід.

Починаючи з VІ ст., коли слов’янські племена активно заявляли про свої права на кордонах Візантійської імперії, на них усе більше звертали увагу тутешні автори. Ось як описав їхнє життя Прокопій Кесарійський: «Племена ці, склавинів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді… Вони вважають, що один із богів – творець блискавок – єдиний володар всього, і йому приносять в жертву биків і всяких жертовних тварин… Також шанують вони і ріки, і німф, і деякі інші божества й приносять жертви також їм усім… А живуть вони в жалюгідних хатинах, розміщених далеко одна від одної, і кожний змінює... часто, місто проживання.

Вступаючи в битву, більшість йде на ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають ні хітона, ні плаща, тільки штани... Всі вони і високі, і дуже сильні… Спосіб життя (їх) грубий і невибагливий…»

Після 602 р. писемні джерела антів не згадують. Їхнє сходження з історичної арени пояснюється розгромом антського племінного союзу аварами. Відтоді дедалі більшу роль на прабатьківщині слов’янства починають відігравати нащадки склавинів, назва яких, не випадково, співзвучна з етнонімом «слов’яни». Північна частина антів злилася зі склавинами, а решта перейшла Дунай і осіла у Візантії.

В археологічних старожитностях існування східнослов’янських племен другої половини І тис. н. е. фіксується пам’ятками корчакської, пеньківської та колочинської культур.

На початку VІІІ ст. роль нащадків склавинів у Східній Європі зростає. На базі празько-корчацької культури формується культура Лука-Райковецька VІІІ–ІХ ст., яка стала підґрунтям Київської Русі. Її пам’ятки поширені у лісовій та лісостеповій зонах України від Дніпра до Закарпаття. Вплив празької культури склавинів відчувається і на лівому боці Дніпра, де у VІІ–Х ст. проживали нащадки антів – волинцівська (VІІ–VІІІ ст.) та роменська (VІІІ–ІХ ст.) культури басейнів Десни, Сейму, Сули, Псла, Ворскли.

Процес слов’янської колонізації величезних обширів Сходу Європи в цілому завершивсь у VІІІ–ІX ст. В нових умовах старі назви поступово зникали, а їх місце займали нові найменування. Ось як про це розповідає «Повість временних літ»: «Слов’яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип’яттю й Двіною і назвалися дреговичами (від слова «дрегва», болото), другі сіли по Двіні й назвалися полочанами, – за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті ж слов’яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім’ям – словенами... А інші сіли по Десні, і по Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами».

Племена полян заселяли сучасні Київщину і Канівщину, древлян – Східну Волинь, сіверян – Дніпровське Лівобережжя. Крім них, на теренах України проживали уличі (Південне Подніпров’я і Побужжя), хорвати (Прикарпаття та Закарпаття), а також волиняни, або, як їх ще називали, бужани (Західна Волинь).

В слов’янському господарстві переважало землеробство, передусім підсічне (поліська зона), встановлювалось орне (лісостеп). Поступово перелогова система землекористування, мабуть, почала витіснятися двопіллям. Серед злаків культивувалися жито, ячмінь, а трохи пізніше й пшениця. Розвивалось скотарство, насамперед вирощування великої рогатої худоби та свиней.

Дедалі більше удосконалювались ремесла. Металообробкою – виготовленням знарядь праці із заліза або прикрас із кольорових металів – займалися майстри-професіонали. Водночас гончарство, ткацтво, вичинка шкур, обробка каменю і дерева за умов натурального способу життя здебільшого залишалися у родинних межах. Підтвердженням цього були ліпний посуд більшості слов’янських культур і гончарні вироби провінційних римських майстерень, які в післячерняхівський час вийшли з ужитку, їх замінили місцеві вироби. Обмін мав натуральний характер, крім території черняхівської культури, де в різноетнічному середовищі часто використовувались римські срібні денарії.

Економічною основою східнослов’янського суспільства виступала родова власність на землю, а кожна група населення входила до складу племені. Водночас життя на окремих поселеннях уже організовувалось за новими нормами «первісної сусідської общини». В ній господарськими осередками ставали групи родичів із спільною власністю (на відміну від більш ранніх часів, коли всією власністю розпоряджався рід). Мала сім’я найближчих родичів (батьки і діти) почала відігравати провідну роль тільки за часів державотворення, хоча протягом другої половини І тис. н. е. фіксується тенденція розвитку процесу саме у цьому напрямі.

Поступовий і неухильний розвиток східних слов’ян на шляху до цивілізації зумовлював розклад первісних відносин. Як і в інших народів, початок непримиренних суперечностей із традиціями первіснообщинного ладу був пов’язаний з появою рабства – експлуатації людини людиною. Прокопій Кесарійський з цього приводу повідомляв: «Склавини завжди вбивали всіх, хто (їм) зустрічався. Але тепер… вони… вирішили взяти в полон деяких із тих, хто потрапив їм до рук, і тому всі вони повертались додому, женучи з собою тисячі полонених».

На першому етапі рабство у слов’ян було тимчасовим – через певний час полонені за викуп могли повернутися додому або ж залишитись уже на становищі вільних. Таке ставлення переможців до переможених зумовлювалося натуральним господарством і низьким рівнем виробничих відносин. Праця залежних давала ще мало економічної вигоди. Але це були вже нові відносини, зовсім не характерні для класичного родового устрою.

Воєнні походи попервах були справою добровільною, в них брали участь усі бажаючі. Пізніше починає виділятися дружина, для якої війна стає професійним заняттям. У третій чверті І тис. н. е. формуються союзи племен, що мали свої центри, котрі виконували політико-адміністративні й торговельно-ремісничі функцій, відігравали роль культових осередків. Часті сутички з сусідами змушували дбати про створення укріплених поселень – градів.

Досить швидко серед них почав виділятися Київ (крім нього існували й інші – Зимно на Волині, Пастирське на Черкащині, Чернігів у Подесенні, Битиця на Пслі). Піднесенню Києва сприяли його розміщення на кордоні кількох союзів племен (спочатку тут сходилися племінні території антів та склавинів, пізніше межували сіверяни з древлянами, волинянами й уличами) та вигідне топографічне розташування. Останнє забезпечувало як надійний захист міста, так і контроль за багатьма притоками Дніпра – основними торговельними артеріями середньовіччя. Ранній Київ, ставши політичним центром Полянського союзу, зростав і розвивався за рахунок притоку населення з різних східнослов’янських племен, і вже на ті часи мав міжплемінний характер.

У межах союзів племен між їх окремими складовими частинами налагоджувалися тісніші зв’язки. Слов’янське суспільство переходило до нових відносин, за яких більшість населення відсторонювалася від управління й розподілу. В утвореннях такого типу, які називають вождествами, вже існувала нерівність, але не було легалізованого апарату примусу.

Продовжувався процес консолідації східнослов’янських угруповань у «суперсоюзи» племен. У візантійських джерелах ранні переддержавні утворення слов’ян називають Славоніями. Так, на території Середнього Подніпров’я закладались основи Руської землі у вузькому значенні цього поняття – території Київщини, Чернігівщини та Переяславщини. Однак траплялося, що Славонії ворогували не лише з далекими сусідами, а й між собою.

Давні слов’яни досягли відносно високого рівня розвитку в ідеологічній сфері. У них існували культові будівлі – храми, капища, требища. Одне зі святилищ було відкрите на Старокиївській горі В. Хвойкою.

У таких спорудах або ж просто неба стояли язичницькі божества з дерева чи каменю. Найвідоміший серед них Збруцький ідолРод. Зображення божества являло собою високий чотиригранний стовп, на кожній з сторін якого в три яруси нанесені зображення. Очевидно, ці яруси символізували поширений у давнину поділ Всесвіту на небо – світ богів, землю, населену людьми, та підземний світ, де перебувають ті, хто тримає на собі землю. Крім антропоморфних божеств слов’яни вшановували звірів, дерева, каміння тощо.

Вірування знайшли відображення в деталях поховального обряду та в самому способі його здійснення – кремації, при чому поховальне вогнище споруджувалось у вигляді будинку. Знатного покійного супроводжували різні речі, зброя, іноді кінь чи наложниця. Простих общинників (яких було переважна більшість) – ліпний горщик, а то й взагалі нічого. Але над кожним померлим (крім населення найпівденніших спільностей) насипався курган.

Слов’янська спільність на землях між Прип’яттю та Карпатами на момент розпаду в V–VІІ ст. розмовляла мовою, багато в чому схожою з українською. Безперервність етногенетичного розвитку на цих територіях протягом останніх півтори тисячі років дає підстави стверджувати, що корені праукраїнського етносу сягають середини І тис. н. е.

З’ясовуючи походження нашого народу, важливо також врахувати, що анти зони Лісостепу (пеньківська археологічна культура V–VІІ ст.) включали сарматський компонент. Тож скіфи й сармати вплинули на формування мови, культури, антропологічного типу українців. Особливо відчутно іранські впливи простежуються в Східній Україні. Нащадки сарматів – алани були важливою складовою сіверян, відомих за археологічними пам’ятками роменської культури ІХ–Х ст. Північно-Східної України.