Землі східних слов'ян у додержавний період

Становлення державності у східних слов'ян пов'язане із заснуванням у антські часи міста Києва. Його рання історія повита легендами. Природні умови Придніпров'я в околицях сучасного Києва завжди приваблювали людей. Недаремно понад 30 тисячоліть тому тут розташувалося поселення первісних людей - Кирилівська стоянка. Археологічні дослідження засвідчують, що ці землі часто заселялися й у наступні тисячоліття, особливо на початку нашої ери. На Старокиївській горі розкопано рештки фортеці, що існувала в V-VI ст.

Про давність побудови Києва свідчить і те, що для київського літописця XII ст. монаха Нестора розповідь про його заснування стала спогадом про стародавню легенду, яку літописець описує із задоволенням і переконаністю в її правдивості. Нестор детально оповідає, як три брати - слов'янські князі Кий, Щек і Хорив, разом із сестрою Либіддю, побудували місто та назвали його на честь старшого брата Києвом.

«I були три брати, - пише він, - ім'я одного Кий, а другого Щек, a третього Хорив, і сестра їхня Либідь. Сидів Кий на горі, де тепер узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка тепер називається Щекавиця, Хорив на третій горі, від чого вона прозвалася Хоривиця. I вони збудували місто на честь свого найстаршого брата і дали йому назву Київ». Сталося це у VI ст. У літописі також із захопленням оповідається, як князя Кия з почестями приймав у Царгороді (Константинополі) візантійський імператор.

Розкопки «граду Кия» на Старокиївській горі показали, що він був добре укріплений ровом, валом і частоколом. На майдані знаходилося капище. Археологічні дані підтверджуються писемними. Припускають, що в 530-540-ві роки Кий з «антськими володарями» ходив у походи на Візантію, був з посольством у Константинополі. Під час походу в Подунав'ї заснував місто-фортецю Києвець. Повернувшись до Києва, утвердив у ньому свою владу і заснував династію місцевих князів Києвичів. їхню державу вірменські літописці називають Полунією (Полянією).

Після занепаду Антії східні слов'яни кілька разів об'єднувалися в державно-племінні союзи. За свідченнями арабських купців, у VIII ст. на Волині існувала держава Валініана, а на Середньому Подніпров'ї - об'єднана слов'янська держава Куявія, напевно, з центром у ранньому Києві. Арабські автори згадують і про іншу східнослов'янську державу Артанію, що сягала кордонами від Десни до Азовського моря і Тмутаракані(Таманського півострова). Проте вірогідних свідчень про характер цих об'єднань та їхню історію не залишилося.

Писемні джерела засвідчують, що наприкінці VIII - початку IX ст. східнослов'янські племена вже досить густо заселяли Україну і згуртувалися у невеликі об'єднання по 6-10 племен у кожному. Такий союз називався іменем найсильнішого й найчисельнішого племені. У середньому Подніпров'ї навколо Києва жили поляни, на нижній Прип'яті - древляни, на верхній Прип'яті - волиняни (дуліби), верхів'я Південного Бугу населяли бужани, нижнє Побужжя і Подністров'я - уличі та тиверці, басейн Десни займали сіверяни, Прикарпаття і Закарпаття заселяли білі хорвати, споріднені з племенами Наддніпрянщини. Сусідами праукраїнськихплемен були: на заході - предки словаків, чехів, поляків, литовців;на півночі - білорусів і росіян (кривичі, радимичі, в'ятичі, словени, полочани); на південному сході - волзькі булгари, хозари, авари.

Процес консолідації праукраїнських племен у єдину народність і в одну державу був складним, важким і тривалим. Адже в різних племен був різний побут, різні звичаї, кожне мало свою правлячу верхівку. Навіть близькі територіально поляни й древляни, які, за словами Нестора, «були з роду слов'янського», мали багато власних особливостей.

На вищому щаблі розвитку стояли поляни - жителі Середньої Наддніпрянщини, тобто полів. «Ті слов'яни, які прийшли і осіли по Дніпру, - пише літописець, - називалися полянами, і вони мали звичаї і закони батьків. Поляни мають вдачу лагідну і тиху і сором по відношенню до своїх невісток і до сестер, і до матерів, і до батьків своїх, і до свекрух, і до діверів. Мають вони і шлюбний звичай: не йшов зять за нареченою, а її приводили до нього ввечері, а ранком приносили за нею, що можуть дати».

Полянам у літописі протиставляються древляни, які жили далі від цивілізації, у густих хащах Полісся. «Древляни жили звіриним звичаєм, вбивали один одного, і шлюбу в них не було, - зазначає літопис, - але викрадали собі біля води дівчат». Ще більше різнилися від полян радимичі та в'ятичі, які, на думку літописця, «походили від ляхів», цебто відділилися від тієї групи слов'янських племен, що стали основою формування польської народності. Очевидно, те ж походження мали й сіверяни, бо, якстверджує літописець, «і радимичі, і сіверяни однаковий звичай мали» .Проте, незважаючи на таку різноманітність звичаїв та правил, «всі жили в мирі: поляни, древляни, сіверяни, радимичі, в'ятичі й хорвати».

Звичайно, це сприяло їхньому поступовому об'єднанню в один народ і одну державу.

Згуртуванню праукраїнських племен сприяло господарське піднесення краю: розвиток землеробства, ремесел, обміну з сусідніми європейськими та азіатськими державами. Під час археологічних розкопок східнослов'янських дворищ, жител та поховань відкрито численні знаряддя праці, побутові речі, прикраси, що свідчать про розвиток матеріальної культури. Про духовну культуру говорить прикрашення речей художнім орнаментом, зображенням тварин і людини. Знайдені й пам'ятки ювелірного мистецтва.

У ту епоху у східнослов'янських племен існувало два види землеробства: підсічне (або виробне) і перелогове (або орне). Підсічне землеробство поширювалося в північних районах Волині та Полісся, де росли густі ліси. Селяни обирали ділянку, на якій вирубували дерева і кущі, складали вирубане в купу, сушили, а потім спалювали. Удобривши попелом землю, її орали сохою, засівали, волочили бороною-суковаткою. Коли земля виснажувалася, займали іншу ділянку і цикл робіт повторювали. Таку велику роботу могла виконувати тільки община.

Перелогове, або орне, землеробство поширювалося на півдні в лісо-степах і степах Наддніпрянщини. Чорноземні грунти орали сохою, а пізніше плугом з лемешем, який глибоко прорізав землю, що у свою чергу сприяло покращенню врожайності полів. Головне заняття східних слов'ян відбилося в українських назвах місяців календаря. У січні сікли (рубали) хащі під орну землю, у березні їх палили, у серпні жали пшеницю, у вересні тіпали коноплі, у грудні земля лежала зорана на яре (весняне) поле.

Тривалий час східні слов'яни жили родовими общинами, які називали верв'ю - від «верьовки», якою обмірювали землі роду. Община жила в укріплених селищах чи городищах, найчастіше над крутим схилом берега ріки. Хати плели з лози і обмазували глиною. Топили в них «по-чорному». Всі справи вирішувала рада племені - віче (від «віщати, говорити»). Але поступово, з удосконаленням знарядь раці, з підвищенням її продуктивності, на зміну родовій общині прийшла сусідська - мир, тому що вже окрема сім'я могла вести господарство. Кожна родина володіла землею, що стала її приватною власністю. Разом з приватною власністю посилилася майнова нерівність, бо кращі землі захопили старійшини і військові вожді. Вони ж забирали й більшу частину воєнної здобичі. Родовий лад у східних слов'ян розкладався, з'являлися земельна аристократія й зародки державності, особливо швидко у племен лісостепу і степу, де вживалося орне землеробство і продуктивність праці була вищою.

Племінна знать — бояри (від «больє» — великий) - накопичувала великі багатства. Про це говорять поховання, розкопані на Київщині (с. Ромашки), Полтавщині (с. Мала Перещепина - близько 25 кг виробів із золота та 50 кг - із срібла), Кіровоградщині (с. Глодоси). Разом із цим, знать захопила і владу. На чолі союзів племен стояли багаті й знатні князі, які мали озброєні загони воїнів - дружини. Щороку взимку князі з дружиною ходили по своїх «людях», які їм підлягали (підлеглі), і збирали данину (звідси - піддані, під данню). Це називалося полюддя. Коли князі зміцнили свою владу, підлеглі племена самі привозили данину - вирушали в повіз. Піддані везли мед, віск, сир, хутро, сало, збіжжя.

I розвитком господарських зв'язків йшло утворення міжплемінних об’єднань, на основі підкорення слабких племен сильними. Князівські дружини не лише воювали з сусідніми племенами, але й супроводжували торгові каравани князів, знаті, своїх та іноземних купців. Охоронна функція дружини посилювалася з розвитком внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Найбільш жваво розвивалася транзитна торгівля на великому торговому шляху «із варяг у греки», що йшов з Фінської затоки через Неву, Ладозьке озеро, р. Волхов, озеро Ільмень до р. Лавать. Із р. Лаваті шлях продовжувався волоком до верхів'їв Західної Двіни, а звідти до верхів'я Дніпра. Подолавши на Дніпрі в обхід волоком пороги, каравани йшли до Чорного моря, а там у «греки», цебто у Візантію. Охорону князівських і купецьких караванів на цьому торговельному шляху здійснювали нелише слов'янські княжі дружини, а й наймані загони войовничихнорманів-вікінгів з Прибалтики, яких слов'яни називали варягами.