Робітничі заворушення і поширення соціалістичних ідей

Робітники завжди не хотіли миритися із своїм безправним становищем. Ширився робітничий pyx i в 70-80-х pp. XIX ст. Головною формою боротьби пролетаріату були спочатку стихійні страйки, тому що робітники не мали організацій, які б їх готували. Керівники з'являлись у ході самого виступу. Страйки проходили по-різному. Кинувши роботу, робітники ставили свої вимоги власнику. А іноді громили машини, контори, шинки, убивали адміністрацію. Все завершалося викликом поліції або солдат, які й придушували виступ.

У квітні 1875 р. такий страйк відбувся на заводі Х'юза, а в 1879 р. та 1880 р. - у залізничних майстернях м. Києва. Виступи були придушені поліцією.

Ось як описує сучасник заворушення в Юзівці: «Лаються робітники, проклинають Юза і його завод. Людський натовп заповнює вулиці, навколишні балки, базар. Обурення наростає...

-Получку давай! - лунають з усіх боків злісні вигуки... Все нові робітники, кинувши завод, приєднуються до товаришів. Брудні, одягнуті у лахміття, засмальцьовані, закіптюжені, валом валять до сірого двоповерхового особняка... Але Юза нема. Замість нього наглядач і кілька поліцаїв верхи на відгодованих конях.

Ситі казенні коняги врізаються у людську гущу.

-Розходься, босото!

Але вже пізно. Людські потоки зливаються з усіх боків, тиснуть на коней...»

А от страйки 1886-1887 pp. на Черкаському рафінадному заводі закінчилися судом між робітниками і підприємцем, який примушував їх виконувати непосильну роботу. Проте царський суд визнав винними робітників і засудив організаторів страйку до тюрми і каторги.

Страйк 1887 р. на вугільній копальні у Донбасі привів до збройної сутички між робітниками та майстрами-іноземцями. У сутичці загинуло 5 чоловік і постраждало 15. У 1890 р. в Галичині, у Львові, було вперше проведено мітинг з нагоди 1 травня - Дня міжнародної солідарності. У ньому взяло участь 4 тисячі чоловік.

Страйки того періоду мали економічний характер. Крім того, робітники настільки ще були політично незрілими, що скаржилися на капіталістів органам місцевої влади, які по суті виконували їхню ж волю, а також вірили у доброго царя - писали листи йому і спадкоємцеві престолу.

Проте, досвід вчив, що у робітників немає іншої зброї у захисті своїх прав, у боротьбі з капіталістами, як власна згуртованість і організованість. Так зародилася ідея створення суто робітничих таємних товариств.

Першою в Україні робітничою організацією став заснований у 1875 р. Одесі «Південноросійський союз робітників», організація й керівництво якому належали Євгену Заславському. Виходець із збіднілої дворянської родини військового, Заславський здобував освіту в Петербурзі та Москві й брав участь у студентському русі. Після невдалої спроби пропаганди рe­волюційних ідей серед селян Полтавщини, де він був помічником управляючого маєтком, переїхав до Одеси і повів роботу серед робітників, розпочавши зі створення друкарні, каси взаємодопомоги та бібліотеки.

Це послужило основою для заснування «Південноросійського союзу робітників». До його складу спочатку входило 60 осіб. Але скоро під вплив «Союзу» потрапило до 200-250 робітників не лише Одеси, а й Харкова, Миколаєва, Севастополя, Таганрога, Керчі, Орла і навіть Петербурга. Філія «Союзу» з'явилась у Ростові-на-Дону. Євген Заславський був добре обізнаний з революційними ідеями Європи й у статуті, який став і програмою «Союзу», наголошував, що робітники зможуть досягти своєї визвольної мети лише шляхом насильницького перевороту.

Члени «Союзу» вели революційну пропаганду, розповсюджували нелегальну літературу, виступали на робітничих сходках, залучали робітників до відвідування бібліотеки, спонукали до страйкової боротьби.

У кінці 1875 р. жандарми викрили і вщент розгромили «Союз», заарештувавши понад 60 чоловік. 15 з них віддано до суду й піддано суворому покаранню - тюремному ув'язненню та засланню до Сибіру на 10 років каторги, у тому числі й керівника «Союзу», де він незабаром і помер.

Характерною особливістю робітничого руху в Україні стало внесення у нього ідей європейських соціалістів - єврея К. Маркса та німця Ф. Енгельса. Ці ідеї лежали в основі програми відомого I Інтернаціоналу і, згідно з ними, метою пролетарського руху має стати повалення капіталізму і встановлення влади робітничого класу - так званої диктатури пролетаріату. Кінцева мета цієї влади полягала у побудові соціалістичного суспільства без експлуатації людини людиною. Як показав історичний досвід, ця теорія залишилася недосяжною примарною мрією про щасливе майбутнє людства. Однак у той час вона була найпопулярнішою і найпривабливішою ідеєю революційного руху.

Про діяльність К. Маркса і Ф. Енгельса та їхні твори в Україні зналиу 60-70-х pp. XIX ст. Але їхньому поширенню заважали народники. З розвитком робітничого руху вони стали вивчатися й популяризуватися.

Так, відомий вчений, доцент Київського університету М.І. Зібер у своїх лекціях та роботі «Економічна теорія Маркса» розкривав зміст економічних положень першого тому «Капіталу» К. Маркса, з яким був особисто знайомий.

Одним із перших популяризаторів положень економічного вчення К. Маркса в Україні став і український революційний демократ та громадський діяч Сергій Подолинський. Уродженець с. Ярославки (тепер Шполянського р-ну Черкащини), виходець із дворянської родини, Подолинський одержав природничу освіту й захистив дисертацію з медицини. Досить рано почав брати участь у громадському русі. Поділяючи погляди народників, Подолинський вважав селянство основною рушійною силою революції, захоплювався ідеями утопічного соціалізму. Він брав активну участь в українському національно-визвольному русі, став учасником закордонних еміграційних видань та організацій, видрукував праці «Про багатство і бідність», «Про ремесла і фабрики на Україні».

Перебуваючи в еміграції, Подолинський у 1872 р. познайомився в Лондоні з К. Марксом і Ф. Енгельсом. Ознайомившись із «Капіталом», Подолинський популяризував його економічні ідеї у своїх працях, що виходили як за кордоном, так і в Україні.

Завдяки цим пропагандистам ідеї марксизму стали все більше проникати у робітничі колективи. їхніми поширювачами стали численні освічені робітники, такі як П. Запорожець та Ю. Мельников. Син дворянина з Чернігівщини, молодий Мельников став простим робітником. Працюючи на підприємствах Харкова, Ростова-на-Дону, Таганрога, він увесь час вів пропаганду визвольних ідей у робітничих гуртках. Особливу діяльність розвинув він у Києві. Заснувавши у своїй майстерні так званий «Лук'янівський клуб», Мельников очолив першу робітничу групу «Рабочее дело», що налагоджувала зв'язки з багатьма робітничими гуртками того часу.