Німецький окУПАційний режим в Україні

Українське національне життя на колишніх радянських землях у перші місяці німецької окупації проявляло дивовижну здатність до регенерації. Значних успіхів було досягнуто у галузі культурноговідродження. По всій Україні швидко ремонтувалися й відкривалися школи. Вже восени 1941 - взимку 1942 pp. учителі проводили заняття з дітьми. Розпочалася робота над написанням нових підручників, причому особливий наголос ставився на забезпеченні ними викладання мови, національноїісторії та культури.

За короткий час було засновано 115 українських газет. Деякі з них, такі як «Українське слово», що видавалося за сприяння ОУН(м), стали дійсно масовими, сягаючи накладу 50 тис. примірників. Газети публікували викривальні матеріали про події 1930-х pp. у СРСР та Українській РСР, обговорювали праці українських культурних діячів, які загинули під час сталінських «чисток», подавали популярний виклад української історії.

На Сході України відкрилися «Просвіти» й кооперативи, профспілки, що мали великий вплив на місцеве населення. Відродилося церковне життя, зокрема відновила свою діяльність Українська автокефальна православнацерква. Вулиці міст перейменовувалися на честь українських героїв; на вулицях все більше чулося української мови, оскільки зник страх перед репресіями.

Під час масових мітингів і демонстрацій сотні й тисячі людей включалися в обговорення майбутнього України. Промовистим є той факт, що зaвесь час існування німецької окупації на українських теренах не існувало жодного політичного руху водночас антикомуністичного і проросійського спрямування. Єдиною реальною альтернативою до радянської системи тут була самостійна національна держава. Чи ця можливість стане дійсністю, залежало передовсім від волі німецького командування.

Але коротка історія національного відродження на Сході України у перші місяці німецько-радянської війни закінчилась із встановленням нового, брутальнішого й жорстокішого режиму окупації в кінці осені - на початку зими 1941-1942 pp., після приїзду керівника Райхскомісаріату «Україна» гауляйтера Еріха Коха, відомого своєю жорстокістю і вірністю Гітлерові. У своїй промові, виголошеній у грудні 1941 p., Кох не гарантував місцевим жителям жодних прав, крім права релігії.

Один із перших ударів був спрямований проти націоналістичного руху. Приводом стало святкування 20-ї річниці розстрілу під Базаром, організоване ОУН(м). У ньому взяло участь близько 40 тис. українців з різних районів Райхскомісаріату. Розмах цього святкування викликав тривогу у німців. Почалися масові арешти серед організаторів та учасників цієї акції. У кінці листопада - на початку грудня німці затримали 720 чоловік, більшість з них були розстріляні або повішені. Взимку 1941-42 pp. yКиєві арештували і розстріляли групу мельниківців, яких німці запідозрили у підпільній діяльності: літераторів Олену Телігу, Івана Ірлявського та Івана Рогача, головного редактора газети «Українське слово», проф. В. Багалія та ін. Репресії зачепили обидві фракціїОУН: ще 25 листопада 1941 р. німецька влада видала наказ про арешти й таємні страти без суду бандерівців.

Репресій зазнав не лише рух за незалежність, а й усе національне життя. Всі українські громадські організації - від Червоного Хреста аж до спортивних клубів - були розпущені. Із січня 1942 р. усі школи понад четвертий клас мали закритись. Ліквідації підлягала більшість драматичних театрів, хорів і опер. Зі 115 газет, що виникли влітку 1941 p., залишилося лише 40, та й ті підлягали цензурі. Heдозволялося друкування книг і журналів.

Монополію на ведення пропаганди мала виключно окупаційна влада. При німецькому командуванні був створений спеціальний батальйон пропаганди під назвою «Україна». Поряд з об'єктивною інформацією про більшовицькі злочини (колективізацію, голодомор і репресії) поширювалося дуже багато відвертої дезінформації - про здачу радянським урядом Москви та Ленінграду, про перехід на бік німців Молотова й Ворошилова тощо.

Політика окупаційної влади, так званий план «Ост», мала відверто расовий характер. Панівною нацією мали бути німці (Herrenfolk). Адольф Гітлер планував переселення до України у найближчі 20 років 20 млн. німців. Це було частиною його стратегічного плану завоювання для арійської раси «життєвого простору» на Сході. Єдину привілейовану групу серед місцевого населення становили ті, хто мав частково німецьке походження (Volksdeutsche). Українці, як і інші слов'яни, трактувалися як недолюди (Untermenshen); їхнє історичне призначення полягало у тому, щоб слугувати вищій арійській расі. Ставлення до них з точки зору нацистів було не моральним, а чисто технічним питанням: як найкраще використати людський потенціал для побудови тисячолітнього Рейху. Воно мало розв'язуватися трояко: одна частина місцевого населення підлягала винищенню, інша — зведенню до статусу рабів, решта - виселенню на схід, до Азії.

Найгіршим було становище євреїв і циган, на яких чекало поголовне знищення. Майже у кожному місті відбувалися масові страти. Після захоплення Києва у Бабиному Яру лише за два дні (29 і 30 вересня 1941 р.) було розстріляно 33,7 тис. євреїв. Розстріли у Бабиному Яру набули регулярного характеру (вони провадилися щовівторка і щоп'ятниці); за час окупації тут знищили понад 100 тисяч чоловік. Узагалієврейська громада України за роки нацистської окупації втратила близько 1,8 млн. чоловік (до війни вона налічувала 2,5 млн. осіб). Це було складовою частиною трагедії Голокосту - знищення 6 млн. євреїв Європи нацистами та їх поплічниками за роки Другої світової війни.

Голодом і насильством фашисти винищили в Україні 4,5 млн. осіб. «Імперією смерті» почали називати систему нацистських концентраційних таборів. В Україні зафіксовано майже 300 місць масових страт населення, діяло 180 концтаборів, існувало 50 гетто.

Гітлерівцями було організовано масове знищення військовополонених. їх використовували на важких і небезпечних роботах, що, як правило, тривали 12-18 годин на день. У таборах для військовополонених існували мізерні норми харчування, не було медичної допомоги. Звичайним явищем стало катування людей: спалювання чи закопування живцем у землю, цькування собаками і т. п.

Справжньою трагедією для України стало вивезення людей, у першу чергу - молоді, на роботу до Німеччини. Дуже швидко депортації до Третього рейху набули примусового характеру, а молодь вивозили, починаючи з 14 років. Усього протягом 1942-1944 pp. з України було вивезено 2,5 млн. чоловік. Десятки тисяч людей, насильницьким чином відправлених на каторжні роботи до Німеччини, загинули на чужині від виснаження, хвороб і травматизму.

Heдивно, що злочинний «новий порядок», який гітлерівці запровадили на окупованих територіях, викликав широкий рух Опору, до якого увійшли сотні тисяч патріотів. Він став складовою частиною загальної боротьби з окупантами.