Державні Думи в Росії

Кінець 1905 і 1906 pp. позначені жорстокою реакцією. Револю­ційні здобутки були майже повністю знищені. Реакційні організа­ції вимагали збереження абсолютизму і самодержавства. Уряд знову відчув свою силу. Спираючись на реакційну пресу й на вимоги чорносотенних організацій, він намагався відновити старі закони і права. Почалася розправа з тими, хто повірив у Маніфест 17 Жовтня. В'язниці були переповнені заарештованими, а на лави підсудних потрапляли редактори та співробітники прогресивних газет. В імперії діяли "надзвичайні суди", які виносили смертні вироки.

У лютому 1906 р. цар видав другий маніфест у справі виборів до Державної Думи, яка мала складатися з двох палат, Державної Ради та нижчої палати — Державної Думи. До Державної Ряди половина членів мала бути призначена урядовими чинниками, а половина ма­ла бути виборна. До Державної Думи вибори відбувалися в чотирьох куріях: землевласницькій, тобто поміщицькій, міській, селянській та робітничій. Голосувати могли тільки чоловіки, що досягли 25 років. Державна Дума мала мати 524 депутати, розподілені на всі курії, з того в поміщицькій курії один депутат припадав на 2000 поміщиць­ких виборців, у міській — на 7000, у селянській — на 30000, а в ро­бітничій — на 90 999 виборців. Оскільки в цей час український на­род складався в основному з селянства, то його представництво в Думі було дуже обмежене. Крім того, вибори не були прямі, але "ступневі". Поміщики й міщани мали двоступневу, робітники — триступневу, а селяни — аж чотириступневу систему. Селяни виби­рали спершу десятників на т. зв. волосний збір, на волосному зборі вибирали представників до повітових зборів, а повітові — до губер­ніальних і щойно на губерніальних зборах селянських представників вибирали депутатів до Державної Думи.

Весна 1906 р. проходила в цілій Російській імперії під знаком виборів до Державної Думи. У половині травня 1906 р. головою Ради Міністрів був номінований Петро Столипін (1862—1911), лю­дина консервативних поглядів. Він обійняв також їтост міністра внутрішніх справ. Під час передвиборчої кампанії половина Російсь­кої імперії перебувала в надзвичайному стані охорони, бо уряд про­водив вибори і приборкував революційні виступи, які вибухали в різних місцях імперії. І в тих областях діяли військові суди, які при­суджували або до розстрілу, або на заслання. Тисячі людей, звину­вачених в протиурядових виступах, гинули на шибениці чи були розстріляні, а ще більше пішло до Сибіру.

В Україні, як і в цілій імперії, ліві соціалістичні партії бойкотува­ли вибори, а за ними пішли й українські соціал-демократи, чим по­легшували виборчу більшість російських ліберальних партій, головно конституційних демократів (кадетів). Останні розвинули в Україні широку агітацію й обіцяли обстоювати в Думі українські національні домагання. Оскільки кадети найбільш толерантно ставилися до ук­раїнського питання, в їхній партії було багато інтелігентних україн­ців, тому з цієї партії було обрано чимало депутатів-українців. На Полтавщині діяла зовсім самостійно Українська Радикально-Демок­ратична Партія й вона провела кілька своїх кандидатів.

Незважаючи на таку виборчу систему, як і несприятливі полі­тичні умови, до першої Державної Думи на призначені українсь­ким губерніям 102 місця в Думі — від України обрано 24 поміщи­ки, 26 представників міської інтелігенції та 42 селяни.

Урочисте засідання 10 травня 1906 р. відкрив сам цар Микола II. Але вже по кількох сесіях виявилося, що в розумінню уряду ця пер­ша Державна Дума була надто революційною й проіснувала тільки до 21 липня 1906 p., тобто всього 72 дні, і цар її розпустив. Розпуск Думи не сприяв заспокоєнню суспільства. Навпаки, терор збільшив­ся, бо за самий 1906 р. терористи забили 768 і поранили 820 пред­ставників влади, а військовий суд засудив на смерть 683 особи.

Свою власну парламентарну Громаду створили 45 депутатів-ук­раїнців. її головою був обраний адвокат і громадський діяч з Чер­нігова Ілля Шраг. Серед її членів були відомі українські діячі, такі як Володимир Шемет і Павло Чижевський (обидва — дідичі з Полтавщини Микола Біляшевський, барон Федір Штейнґель з Ки­єва, Андрій В'язлов з Волині. Громада почала видавати свій влас­ний журнал "Украинский Вестник", що мав служити трибуною для цілої Росії й тому друкувався російською мовою. Редактором жур­налу був Максим Славінський, а секретарем — Дмитро Дорошен­ко. У цьому журналі співпрацювали найкращі українські інтелек­туальні сили, а в тому числі й Іван Франко та Володимир Гнатюк з Галичини. Пізніше зі Львова до Петербурга приїхав проф. М. Грушевський, якого тоді всі вважали за провідника українського руху в Росії. Його наукові праці та організаційний талант створили йо­му великий авторитет і глибоку пошану. Прибувши до Петербур­га, Грушевський став ідейним провідником редакції "Украинского Вестника", а також й української Парламентарної Громади, яка ста­вила собі за мету домагатися автономії України, про що дуже ясно проголосив з думської трибуни її голова Ілля Шраг. Цікавим яви­щем було те, що депутати Євген Онацький та Аркадій Грабовецький промовляли в Думі українською мовою, і голова Думи проф. Муромцев їх не зупиняв.

Було укладено декларацію Української Парламентської Громади у справі автономії України, яку мав виголосити з думської трибуни голова Громади Ілля Шраг. Але до того не дійшло, бо вже 8 липня 1906 р. Думу розпущено.

У січні 1907 р. відбулися вибори до Другої Думи, депутатами до якої обрано більше половини з лівих партій. Із 102 депутатів від України лівих — соціал-демократів, трудовиків та кадетів було 65, октябристів, поміркованих, правих тощо 29. Українська Парламен­тарна Громада мала цим разом 47 членів, які домагалися автономії України, місцевої самоуправи, української мови в школі, суді й у церкві. У зв'язку з тим Громада вимагала створення кафедр укра­їнської мови, літератури й історії в університетах і в учительських семінаріях. Цим разом українські депутати вже поставили справу автономії гостріше. Вони вимагали, щоб Україна мала автономію у складі Російської імперії із своїм власним автономним урядом. Громада видавала часопис — "Рідна Справа — Думські Вісті", що виходив два рази на тиждень за редакцією Василя Доманицького, хоча офіційно редакторами зареєстровані були М. Хотовицький і С. Нечитайло. В "Рідній Справі" друкувалися промови членів Ук­раїнської Парламентарної Громади. Отже, як виявилося, Друга Дума була більш революційна, ніж перша, й тому вона також втримала­ся заледве 103 дні, від 5 березня до 15 червня 1907 р.

Після цього розпочалася нова реакційна політика уряду. Столипін, щоб виключити революційні елементи з Думи, видав 3 чер­вня 1907 р. новий виборчий закон, який надавав у Державній Ду­мі перевагу упривілейованим станам. Згідно з тим законом, у се­лянських куріях один депутат припадав уже на 60 тисяч виборців і число депутатів у Державній Думі зменшено до 442 для цілої імпе­рії. Від українських губерній число депутатів збільшено до 111, але з них 64 були дідичі-поміщики, а депутатів-селян зменшилося із 42 до 20. За партійною приналежністю в Третій Думі від українсь­ких губерній було 41 октябристів, 5 кадетів та 26 від "Союза рус­ского народа", решта від інших політичних партій. Внаслідок того до Третьої Думи свідомих українців дісталося заледве 29 осіб, тобто замало, щоб творити окрему парламентарну фракцію. Одначе, і де­путати систематично підносили питання про переслідування укра­їнської преси та про потребу українського шкільництва.

Третя Дума відбула свій строк і в 1912 р. відбулися вибори до Четвертої Державної Думи. Вислід був несподіванкою для урядо­вих кіл, бо вона стала лівішою за третю. У ній було по 150 депута­тів від правих та лівих партій та 130 "октябристів", які були більш схильні до опозиції і не раз вступали у спілку з лівими партіями. Головою Думи був "октябрист" Михайло Родзянко, великий дідич Катеринославщини, який ставився негативно до українського на­ціонального питання. Таке трактування державними чинниками Ук­раїни було тим більш дивне, що в той час дістали школи з рідною мовою навчання малі народи Кавказу, а також татари, естонці й латиші.

У 1908 р. 37 депутатів внесли законопроект про навчання укра­їнської мови в народних школах, який, щоправда, недопустили до розгляду російські посли-шовіністи з "Клубу Русских Национали­стов", але він зробив певний розголос. У 1909 р. питання про ук­раїнську мову в судах виніс професор Київського університету Іван Лучицький, яке також викликало протест чорносотенців.

У відповідь на ті домагання Столипін в 1911 р. заявив, що "іс­торичним завданням російської державности є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею від­родження старої України й устрою малоросійської України на ав­тономних національно-територіяльних основах".

Помимо всіх репресій, українське питання ставало щораз більш актуальне і про нього заговорили й посли-росіяни, а не тільки са­мі українці. У 1913 р. професор С Іванов вимагав кафедр укра­їнознавства в університетах України, а єпископ Нікон — введення української мови в школах. З приводу державного бюджету справу бсзправств державної адміністрації в Україні порушували такі ви­датні посли Думи, як А. Шингарьов, Павло Мілюков, Олександер Керенський, Григорій Петровеький та інші. Вони домагалися сво­боди національного розвитку та автономії України.

На форумі Другої Думи виникло також питання — виділення Холмщини й Підляшшя в окрему українську (офіційно — мало­руську) губернію, щоб українське населення звільнити з-під постій­ного польського наступу. На жаль, українські депутати — есери й еедеки (в думі всі вони виступали за партійною приналежністю) вважали, що вони повинні йти рука в руку з польськими соціалі­стами, то в справі Холмського законопроекту вони не тільки не виявили жодного зацікавлення, але були проти нього. Проект узя­лися реалізувати праві російські кола — монархісти-націоналісти, до гурту яких належав єпископ Євлогій Храповицький, що був де­путатом від Холмщини. Власне з правих рядів вийшов офіційний доповідач в справі Холмського проекту — Володимир Чихачов — депутат з Поділля, але забракло голосів, щоб його схвалити.

Цей законопроект був схвалений щойно в Третій Думі, коли кіль­кість правих депутатів зросла, а крім того, законопроект підтримали депутати з партії "октябристів". Поляки намагалися сторпеду-вати той законопроект, назвавши його "четвертим поділом Поль­щі", пояснюючи це ще й тим, що Дума не мала права вирішувати справи Холмщини, тому що ті землі були визнані Польщі Ві­денським Конгресом. Остаточне голосування над опрацьованим за­конопроектом відбулося 9 травня 1912 р. Проти проекту голосува­ли поляки й соціалісти, в тому числі й соціалісти-українці. Законопроект, схвалений 23 червня 1912 р. великою більшістю голосів, був підписаний царем і став законом, на базі якого була виділена Холмська губернія. Кордони губернії були визначені на строго ет­нографічних засадах і українське православне населення було аб­солютною більшістю її населення.

загрузка...